Розділ V
Це виявилося не велике село у якому живуть усі хто зміг утекти із захопленого королівства. Більшість тут жінки, діти та чоловіки за 40 років. Діти бігали й веселилися, більшість дорослих працювали, а дідусі та бабусі слідкували за малечею, ніхто не звернув увагу на компанію хлопців серед яких йшла дівчина. Хлопці уже зрозуміли, що Раєн і Ліна ніколи не знайдуть спільної мови та сподіватися на диво марно. Але із трьома іншими Ліна дуже швидко знайшла спільний язик. Компанія зайшла у невеликий будиночок.
– Майстре, ви тут? — запитав Нік.
– Хто такий Майстер? — запитала тихо Ліна.
– Зараз зрозумієш, — тихо відповів Марк. З дверей у кінці гостинної вийшов старий дідусь із ціпком і горбом на спині.
– Йду, хлопці, — сказав Майстер з усмішкою.
– Ми привели її, — сказав Деріл.
– Проходьте. Чому стали у дверях? Як тебе звати, дитино? — Майстер сів у крісло, а компанія напроти на диван.
– Ліна, — представилася дівчина дивлячись в очі Майстра. Невідома сила не давала відвести погляд від сірих очей які дивилися у саму душу, цей погляд проникав у саме серце. Було таке відчуття ніби він дізнавався усе про неї без слів. Відкривав у серці навіть те, що вона сама про себе не знала.
– Скоро ти дізнаєшся усю правду про себе, зовсім скоро, — пролунав голос Майстра у її голові. Ліна швидко закрила і відкрила свої очі.
– Підійди до дзеркала і скажи, що бачиш там, — Майстер показав рукою на овальне дзеркало, що висіло на стіні. Звичайне дзеркало, Ліна підійшла і нічого не відбулося.
– Своє відображення, — сказала спокійно Ліна і подивилася у свої фіалкові очі.
– Не спіши, зачекай хвилину, — спокійно сказав Майстер.
І знову рука сама по собі потягнулася до рози у волоссі, знову її очі засвітилися фіолетовим, знову зображення змінилося й у голові почали лунати страшні звуки.
– Замок.., — почала говорити дівчина. Усі подивилися на неї, але вони у дзеркалі бачили лише її зображення та очі, що сяяли
– Що? — запитав Деріл.
– Замок, одна вежа майже повністю зруйнована, у даху другої гігантська діра, навколо замку бачу стовби чорного диму від зруйнованих будинків. Чую крики наповнені болю, плач дітей, крики чоловіків і жінок, одні батьки плачуть над тілами своїх дітей, інші кричать і моляться, щоб їх оминуло, щоб не забрали їх дітей. Усім страшно, майже усіх дітей від 5 до 18 років забрали, інших убили. Усі у неволі, працюють і страждають. Вони змушені виживати, — Ліна говорила із комом у горлі, сльози тихо текли із її очей. Вона чула усі крики та усе бачила, що там відбуваються. Її серце розривалося від цих зображень і криків, що проникали у саму душу.
Кілька хвилин вона мовчала, мовчала і плакала. Їй хотілося це зупинити, але не знала як. Раптом очі перестали світитися і Ліна похитнулася. Марк підхопив її під руки та допоміг втриматися на ногах.
– Ти як? — запитав Марк.
– Не дуже, ці крики та картинки ще досі у моїй голові, — Ліна опиралася на плече Марка. Хлопець підтримував дівчину, щоб та не упала. Ліна важко дихала, вона була ослаблена і якби не Марк уже давно упала. Сльози повільно перестали текти.
– Це лише одна із твоїх сил, думаю на сьогодні досить. Хлопці, прослідкуйте, щоб вона відпочила, — сказав Майстер.
– Звісно, — сказав Нік.
– Обережно, ходімо, — Марк вів Ліну, щоб та не упала.
Хлопці мовчали, кожен думав про своє, у Ліни не було навіть сил, щоб думати, завдяки Марку вона йде. Дівчина була пригнічена через ті звуки й картинки. Одна справа чути про це від однієї людини, а інша – бачити, чути та одночасно розповідати іншим.
Компанія зайшла у свій будиночок, Деріл, Нік і Раєн сіли за стіл.
– Сама зможеш дійти до кімнати? — запитав Марк і подивися на Ліну. Дівчина промовчала дивлячись в одну точку.
– Я зрозумів. Хлопці, проведу Ліну і прийду.
– Чекаємо, — сказав Нік. Марк повів Ліну до кімнати.
Він зі співчуттям дивився на пригнічену дівчину у своїх руках.
– Тобі потрібно відпочити, мої двері білі, — Марк накрив Ліну пледом. Ліна кивнула і закрила очі. Хлопець відчинив вікно, вийшов і тихо зачинив двері. Він пішов у гостину де його чекали друзі.
Одинока сльоза скотилася по обличчі Ліни й упала на подушку.
Коментарі