- От скажи – чому ми? – Антон стояв біля скляних дверей, задерши голову, розглядаючи фасад клубу.

- То ми ж на чергуванні. Хто ще? – Андрій з цікавістю простежив за поглядом напарника.

Тоноване скло було стіною комплексу практично з усіх боків. Чорне, матове, ледь відбиваюче перехожих і вулицю. Тільки вхідні двері були майже прозорими, з майже непомітним синім відливом. Виглядало, слід зазначити, оригінально і колоритно.

– Це наша робота. - Додав, обернувшись і розглядаючи невелику парковку. - Сьогодні начебто тепліше.

- На градуснику вісімнадцять. Я про інше, у нас он справа з ритуальним вбивством. Нам ще й це на додачу?

Шевченко обводив поглядом невеликий лужок з каштаном, що зростав на ній, широким, розлапистим. Сама стоянка була машин на десять, вузька, але довга, впритул до спортклубу. За нею починалася проїжджа частина де снували машини. Через дорогу – заправка і за нею знову дорога. Вічний рух, тут навіть увечері гасають авто, нападати в такому місці - верх ідіотизму.

- Теж думаєш яким дебілом треба бути щоб витворяти таке? – Антон розгадав думки напарника. - Це треба гора сміливості та тупості.

- А може... - Андрій замовк, подавшись усередину клубу.

- Може?

- Може – повністю впевненим як у результаті так і в тому, що ніхто нікого не знайде.

Піднімаючись сходами на другий поверх Андрій перебирав ранок хвилину за хвилиною.

Вони сіли за справу про вбивство у старій занепаді, треба сказати безрезультатно. Перечитували, сперечалися, читали звіти експертів знову. Курили. З голови Шевченка не йшла вчорашня розмова про те, що це не перший випадок, треба йти до архіву, але там треба відзначатись для отримання затребуваних справ. Чуття пыдказувало йому, що не варто, адже батько напарника був далеко не дурний, але і він боявся. Боявся і приховував багато років. Тоді надійшов наказ вирушити до спортклубу, де вчора ввечері було скоєно напад з викраденням. Їм скинули всі рапорти та звіти та наказали займатися цією справою. Хоча й попереднє не сказали відставити, що вже ні до яких воріт. Це ж не крадіжки велосипедів розслідувати, їх можна й пачками по десять у кожній. Але - подітися нема куди, поїхали, наказ, щоб його.

Згідно з звітами: о сьомій двадцять вечора на чоловіка біля входу до спортклубу було скоєно напад, з наступним викраденням жертви. Були зйомки камер та свідчення небагатьох очевидців. Тепер Шевченко і Ганін перевірятимуть все заново, вже для того, щоб скласти власну думку.

- Може поділимо справи? – Ззаду піднімався сходами Антон. - Я цього зниклого, а ти - порізаного.

- Не знаю поки. – Ідея зацікавила Андрія. - Подивимося, що тут знайдемо.

Увійшли в саму залу, простору, світлу, з біговими доріжками та верстатами. Грушами і навіть невеликим рингом. До них попрямував двометровий атлет у мішкуватій футболці. Попереджаючи питання, Шевченко дістав жетон.

- Знову? - Голос у качка був тихий, густий кисіль.

- Покажіть відео та більше до вас питань немає. Нам тільки-но передали справу, складаємо все до купи.

- Добре. Йдіть за мною.

Незважаючи на ранній ранок у залі вже розминалося з десяток людей.

У невеликій комірчині виділеної для відеоспостереження вони втрьох ледь поміщалися, охоронцю, выдповыдальному за выдеоспостереження, довелося засунутися на стільці під самий стіл.

- Зараз включу. - Охоронець підозріло зиркнув на слідчих. Проковтнув. - Ще й скину, куди захочете. Повторюся - у нас чудові камери, з жорстким диском теж проблем немає, приходив наладчик і підтвердив, що зйомка не оброблена.

- Гаразд... - У нерозумінні Андрій повернувся до напарника. Той знизав плечима. Мовляв сам не в зуб ногою.

Увімкнулося відео.

Ракурс камери вихоплював паркування практично повністю, аж до вхідних дверей. Ось вийшов міцний, накачаний хлопець із великою сумкою на плечі. Праворуч йому метнулися дві швидкі постаті. Дуже дивні постаті. Це точно були люди, навіть чоловіки, на цьому закінчувалася будь-яка інформація яку можна було про них дати виходячи з відео. Обличчя на картинці були дивно змащені, нечіткі й наче плинні. Одяг виглядав так само, ясно що одягнені але ось у що? Це дуже моторошно виглядало на тлі цілком чітких і яскраво виражених автомобілів, перехожих, трави та іншого що фіксувала камера. Дикість якась.

Двоє накинулися на чоловіка доволі професійно, заломили руки. Той вдало вивернувся, схопив нападаючого і врізав головою в обличчя. Вдарив рукою в живіт. Другий викрадач схопив горло хлопця у задушливе захоплення, вдарив під коліно, опускаючи жертву вниз. Було видно як напружився бодібілдер намагаючись підвестися. За логікою він повинен був просто встати і закинути подалі кривдника, за габаритами він перевершував ворога вдвічі. Але не зміг зробити нічого.

Перший нападник просто ударив жертву в обличчя, широко розмахнувшись, один раз. Не схоже було що удар головою хоч трохи нашкодив викрадачу. Голова жертви сіпнулася ніби врізали тараном, він обм'як. Невідомі схопили чималеньку жертву за руки-ноги і, без зусиль, закинули в... машину.

Хоч скільки не намагався Андрій ідентифікувати марку, чи хоч би клас автомобіля він не зміг. Високий, чорний автомобіль, точно у нього були вікна, колеса і двері, навіть номерні знаки були присутні. Але які? Шевченко протер очі. Цей жест Ганін робив уже тричі.

- Це що за херня...

- Я попереджав. - Охоронець тяжко зітхнув. - Все перевіряли ще раз п'ять разів. Ви думаєте, мені це подобається? Та я це відео, бля, уві сні бачу! Стер би його нах..

- Розумію. – Не знаючи як реагувати поспівчував Андрій.

У цей час на зйомці незрозумілий автомобіль, хвацько розвернувшись, зник з поля зору.

- Ходімо, мабуть, оглянемося на місці. - Шевченкові не терпілося покинути кімнату з моніторами. Мозок бунтував проти побаченого.

Спустилися удвох у німій мовчанці, кожен переварював побачене. Навіть опинившись на вулиці біля входу, тривога не відпустила. Адже саме тут з'явилися дивні... нехай будуть люди і не менш дивний автомобіль.

- Я в ауті, Андрюху. - Ганін ще потер очі, обернувся навкруги. - Ось вона, трава, дорога, бля, заправка он вона!

- Ага. Вона.

- А ці? Як вони так? А?

– Може експерти що скажуть? - Абсолютно без упевненості припустив Андрій. - Може щось на кшталт глушилки?

- Яка глушить тільки те, що потрібно? Виборча, чи що?

- Та я єбу яка вона? – Не стримався Шевченко. - Сам в ауті, повір. Давай пройдемося по периметру, може побачимо чого?

- Що тут побачиш? - Антон усупереч словам все ж таки нахилився і почав уважно вдивлятися в бетон майданчика. - Напевно, вранці прибирали...

- Ні. – Андрій відійшов трохи, ніби розбиваючи простір паркування на сектори. - Учора Кіжман просив не прибирати, і щоб на ранок передали.

- Ну, тоді може і знайдемо чого. Але ж учора не знайшли?

- Вони вже з ліхтарями лазили. Не знайшли, згоден, проте спробувати варто.

Двоє слідчих почали намагатися. Андрій обійшов простір від входу та правіше, заліз навіть на газон з невисокою травою. У плюсі ​​- лише пара недопалків і хвіст оселедця, швидше за все прихований котом.

Ганін пішов у той бік, куди потягли качка, де стояла машина. Нахилився так, що розрізняв тріщини в бетоні. Сонце припікало спину через куртку, на скронях виступили краплі поту. "Блін, правий Андрюха, треба хоч бігати почати, мабуть" відчувши як німіє від незручної позиції спина подумав Антон. Погляд не чіплявся абсолютно ні за що. Бетон як бетон, сірий, запорошений і неприємний за фактурою. Він з кректом розігнувся але застиг не довівши процес до кінця. У просвіті між кріпленням скляної стіни клубу та бетонною підлогою майданчика стирчало щось. Біле, дивної форми та незрозумілого звідси матеріалу. Охнувши, відчувши болісний укол у попереку, зігнувся знову і колупнув це щось пальцем.

- Чого там? – Підійшов Шевченко. - У мене оселедеця хвіст. Не в переносному значенні, в натурі.

– А в мене… – Антон розігнувся цього разу не зміг стримати стогін. - Якийсь значок, чи що?

Покрутив знахідку у руці.

Це було схоже на семипроменеву зірку сантиметрів шести в діаметрі. Виконана вона була з біло-жовтого матеріалу, неприємного на вигляд. Від кожного променя до центру відходив промінь, трохи навскіс, ікривляючись дедалі більше сім променів завивались у спіраль і в центрі зав'язувалися вузлом, хитрим і притягуючим погляд. Все було виконано настільки скрупульозно, ретельно, кожна дрібниця, все відполіровано і ніяких сколів.

- І що це, нахрен, таке? – Запитав сам себе Андрій. Розумів що Антона точно марно питати.

- Прикольний значок за досягнення, напевно. - Ганін перевернув виріб і показав напарнику сталеву зігнуту шпильку.

- І... - Шевченко запнувся - Це взагалі ні про що. Не доведеш, що це належало нападникам. Може, він тут стирчить уже не перший день.

- Може. – Напарник продовжував крутити предмет. Підняв на сонці, розглядаючи малюнок. - Згоден, до діла його ніяким боком не встромиш.

- Дай гляну.

Ганін поклав значок у простягнуту долоню. Андрій покрутив штуковину, так і сяк. Не міг позбутися відчуття знайомості, хоча був певен – таке бачить уперше. Не тільки значок, а сам символ, який той зображував, були невідомі слідчому. То з чого ж він узяв, що тут є щось знайоме?

- Херня якась. – Повернув знахідку Антону. - Викинь нафіг. Поїхали писати звіти. Напевно ділити справи не будемо, разом мізки ламатимемо.

- Викинути? Ну нафіг. Я люблю різні незрозумілі штуки. Типу містичні. – Ганін кинув значок у кишеню. - Буде в колекції поряд із метеоритом.

"Колекції, метеорит, всякі дивацтва - щось бурило мозок Андрія, думка оформлялася - ще люди збирають скам'янілості та..."

- Знаєш, Тоха, краще викинь.

- Чого так?

- Він зроблений із кістки. - Думка дозріла. Шевченко був упевнений на сто відсотків. - В натурі з кістки. Добре хоч не людської, немає в людині таких плоских кісток, щоб на цю річ вистачило.

- Так взагалі очманіти! - Відчинивши двері БМВ Антон знову дістав знахідку, тепер у погляді прозирала цікавість навпіл із захопленням.

Андрій уже відчинив пасажирські двері, зігнувся забираючись у салон, як раптом застиг від моторошного здогаду. Видихнув, сів у крісло і дочекався водія.

- Ти знаєш, брешу, є така кістка. Це череп.

До вечора, до виходу з відділення поліції, Антон не розлучався зі знахідкою. Дивився, крутив, колупав нігтем. Раз отримав стусан під столом від Андрія, який сидів навпроти.

Вони провели весь день у паперовій тяганині. Записуючи, звіряючи записане та записуючи по новій. Висували версії та теорії, потім ці теорії летіли у відро для сміття. Пили мінералку, потім міцний чай, журячись що він без коньяку.

Шевченко через подвійну завантаженість покинув думку відвідати архів і зосередився на викраденні, вирішивши поки розібратися з явними підозрюваними. Хоча їхня "явність" жодної конкретики в справу не вносила. Експерти розводили руками – зняте відео було реальним, не монтажем. Шевченко поцікавився як так може бути, без сарказму, з найщирішим інтересом. У відповідь отримав мати, потім вибачення, звісно, ​​але справі це не допомогло. Люди, що розбираються в ділянці, дивилися запис не відриваючись, раз за разом, кадр за кадром, і глухо матюкалися. Такого не могло бути, але невідома глушилка вибірково спотворювала зображення лише трьох об'єктів на зйомці: двох нападаючих та автомобіля. Особливо моторошно це виглядало коли фігура, що розпливалася, яку не міг сфокусувати погляд, тримала в задушливому захваті цілком нормального чоловіка. Мозок відмовлявся це сприймати, очі починали сльозитись. Адже мозок завжди намагається підлаштувати картинку до того що ми вже знаємо, можемо проаналізувати, а в подібних ситуаціях намагається заблокувати її, щоб самому не страждати.

Читали звіти двох свідків із вулиці. Тут справа була краща, на перший погляд. Ось коли починалася конкретика, результат був ідентичний з відео.

Люди бачили цілком реальних, не розмазаних нападників. І авто було нормальне. Тільки в обох різне. І злочинці були різні, суттєво різні в описі. Як і номери машини. Це була маячня. Але маячня, що навіює жах, холод у серці.

Шевченко вже не раз знайомився із таємничою, чорною стороною міста. Він визнавав - у житті є місце жахам із казок. Та яких там казок, з найдикіших жахів, а то й страшніше. І розумів, що не все людина може зрозуміти і пояснити. І якщо ти не можеш цього зробити, то потрібно просто прийняти, інакше жити стане неможливо. Постійно заперечуючи - заженеш себе в глухий кут коли точно знаєш що бачив і точно віриш що цього не може бути. І ось - привіт психушка.

Антон що до цього не переживав абсолютно. Експерти не визначилися поки який інструмент використовували викрадачі для замилювання зображення? Нічого, зачекаємо. Описи свідків не збігаються? Шок та звичайна людська неуважність. Авто не змогли простежити дорожніми камерами? Так звалили провулками, там можна години дві колесити і виїхати біля іншого кінця міста лише кілька разів згорнувши на головну. Для Ганіна не існувало ніяких "якщо", все було зрозуміло, просто ось зараз пояснень не було, але розумні криміналісти вирішать завдання.

Увечері з чавунними головами зайшли на заслужене пиво до тихого бару.

- Не знаю - Антон сів підперши голову рукою. - Цей Бурков нікому і задарма не потрібний.

Він мав на увазі викраденого чоловіка. Пробивав його пів дня, наводив довідки, видобував інформацію.

- Хіба як експонат з анатомії. Розкачався, звичайно, до неподобства. Живе із подругою. Співзасновник фірми з пошиття костюмів, та й то не у нас, аж у сусідньому місті їх виробничі потужності. Тут лише головний офіс. Та й, наскільки я зрозумів, ніфіга він там не вирішує. І зарплата у нього – фуфло.

- Прям фуфло? – Андрій здивувався. Ледве не поперхнувся пивом. - Думав у нас фуфло.

- Ні, я в сенсі порівняно з рештою трьох директорів. У нього п'ятдесят тисяч на місяць.

Тепер Андрій все ж таки подавився. Закашлявся.

- Ага. – Посміхнувся Антон. - А у реального директора, поки постав келих, ось так. Так у того – сто десять. Такі ось ватрушки із горохом.

- Так. - Андрій витер серветкою підборіддя та сорочку. - Щось не того викрали.

- Значить, не грошей їм потрібно.

- Скоріше за все так.

- Чого ще можна хотіти від не надто багатого мужика...

Він замовк різко. Обидва партнери дивилися один одному в очі розуміючим поглядом

- Він качався, і досить успішно. Значить, здоровий. – висловив спільну думку Андрій. - Може й були якісь препарати, але сумніваюся. Напевно викрадачі знали, що не вживає нічого.

- Органи, сука. – Резюмував Ганін. Хлибнув пива. Пів келиха разом.

- Нічого іншого на думку не спадає.

- Це дичина якась. У НАС у місті викрадають на органи... Це ж не Нью-Йорк, бляха муха.

- А чим ми гірші? - Андрій був трохи вражений такою оцінкою рідного міста.

Та знав би напарник, що бачив Шевченко за останній рік - такого в жодному Нью-Йорку не побачиш. Подумав з гордістю а потім прийшла думка "якщо в нашому, не найбільшому місті відбуваються настільки фантастичні і неймовірні речі, то що вже говорити про величезний мегаполіс? Що коїться там по інший бік реальності?"

- Ну, не гірше звісно. – Антон відірвав від роздумів. – Але несподівано, чесно.

- Згоден.

- Гаразд, Андрюху. - Ганін поставив порожній келих на стіл. - До завтра. Поки прив'яжу з пивом, точніше, його кількістю. Ти маєш рацію - треба хоч якусь форму повернути.

- Золоті слова. - Шевченко підняв догори великий палець, проводжаючи поглядом напарника до самих дверей. Особисто він був у нормальній формі і ще пара келихів цю форму не зіпсують.

Антон піднявся на третій поверх з подивом помічаючи, що ноги неприємно гудуть, а в грудях оселилася погана задишка. І якщо раніше можна було списати на зайвий літр пива, то вже не зараз. Один келих такого результату точно не приніс би. Та раніше він і не помітив би нічого, перебуваючи в нормальному хмільному стані.

- Зовсім старієш. - Помітив сам собі зачиняючи двері.

Кинув куртку на тумбочку в передпокої і, присівши, розшнурував кросівки.

- Стоп. - Не підводячись ошелешено скинув голову. - А коли я почав присідати?

Спробував згадати, не вийшло. Взагалі - чи може людина згадати коли йому для такої простої справи як розв'язування та зав'язування шнурків довелося сісти, а не обмежитися звичайним нахилом. Напружив пам'ять але вона, гадина, наполегливо не хотіла відповідати. Ось давно ти вже, Антошо, вприсяди все робиш. Навіть підбираєш те, що впало не нагинаючись, а присідаючи.

- Ні, ну це вже зовсім не годиться.

Підвівся, залишивши один кросівок зашнурованим і спробував зробити маніпуляції нахилившись. Тягнуча біль у попереку обірвала спроби, насилу дістав до шнурків. Матюкнувшись присів, розбувся і пройшов у кухню увімкнувши під тумбочкою світильник. Знайшов у холодильнику половину піци та млинці з сиром, які передала Ліза ще позавчора. Кинув усе в мікрохвильову піч і присів за стіл чекаючи вечері.

Рука мимоволі лягла на кишеню, відчула знахідку. Він з цікавістю поклав зірку на стіл, крутячи вказівним пальцем праворуч-ліворуч. Забавна штуковина. Та ще якщо й справді з кістки...

Мікрохвильова піскнула, повідомляючи що голодні дочекалися.

'Прибули на місце'

Голос у голові Антона змусив того спіткнутися на півдорозі за вечерею. Він був упевнений, що голос саме в голові, сто відсотків. Від шоку чоловіка повело, він схопився за стільницю.

'Жертва в порядку. Чи можна було так не бити в голову?

' Щось трапилося?'

'Велика гематома у скроневій частині. У свідомість не приходить.

"Я з глузду з'їхав?" - Ганін не знав що повинні відчувати божевільні люди але підозрював що саме це. Два голоси, що розмовляють у його голові, начебто схожі, але все ж трішки різні.

- Це що за хуйня? - Уже в голос, щоб переконатися в реальності самого себе сказав Антон. Про вечерю та інші негаразди забув геть.

'Будемо з третього ерогу брати більше. Бачу сенс продовжити цього разу.

'Наскільки продовжити?'

- Що ви там, нахер, продовжуєте? - Ганін хотів заплакати, йому стало справді страшно. За себе.

'Думаю продовжити до семи.'

' Багато. Але реально.

'Чому багато? Згадай - одинадцять було..'

' То було давно. А зараз... - голос раптово замовк.

По хребту Антона пробігла тепла хвиля. Від куприка до лопаток. У шиї вона сформувалася на зразок тонких щупалець під шкірою, секунда, і обвила мозок. І відчуття зникло.

'А ти як думаєш, Антоне? - Несподівано Ганін зрозумів, що звертаються до нього. - Одинадцять це нормально?

- Я, блядь, ніяк не думаю! - Свистячим пошепком відповів чоловік. Серце вистрибувало з грудей, чоло вкрилося холодним потом. Зараз Ганін дізнався, що відчуває людина на межі серцевого нападу.

'Та не може бути. У кожного в будь-якому випадку є своя думка.

'Згідний. То що, Антоне, сім чи все ж одинадцять?

Два голоси так наполегливо питали його... про що? В інтонаціях у зверненні прозирала справжня зацікавленість. Якби від його відповіді залежало... щось. Щось важливе. Але підігравати Антон не збирався. Та й кому підігравати? Самому собі?

- Мені, відверто начхати, сім чи одинадцять. Тому що я не знаю про що мова. А значить - ніхера вирішувати не буду. - З усією впевненістю яку міг зібрати в свідомості, що розліталася на частини, відповів чоловік.

Відчував – йому ставало гірше. Паніка запустила в організмі процеси, які змусили кінцівки тремтіти, легені не стільки вдихали, видихали, скільки скорочувалися в рваному ритмі, починала крутитися голова.

'Ну ні так ні. Твоя думка цікава, але не особливо важлива.

'Погоджуся ще раз. Пам'ятаєш я казав що багато хто з поліцейських запросто нам підійдуть? Це не одиничний випадок.'

'Ти правий. Можемо переглянути концепцію відбору? Ось ти Антоне, цілком підійшов би. Я бачу'

Антон повільно, щоб не впасти колодою, сповз по стільниці на підлогу. Притулився спиною до тремтячого холодильника. В очах все танцювало. Він моргнув, як через силу, чи що.. і знепритомнів.