Андрій підвів погляд, роздивляючись далекі хмари. Білі, майже прозорі вони, здавалося, застигли у яскраво-синьому небі. Сонце сяяло, наповнюючи світ світлом. І ось так, стоячи під яскравими променями ставало справді тепло та затишно. Вірилося у весну та добро.

- Ага. Добро. – Хитнув головою Ставченко. - Якби воно, це добро, ще огорожу полагодило.

Зітхнув, підібрав сокиру та лопату, попрямував до далекого рубежу своєї ділянки. З зими він не підходив туди, тільки й так уже було помітно, що три бруси підозріло так нахилилися.

По дорозі трохи позаздрив підліткам, які приїхали на відпочинок. Озирнувся у бік їхнього будинку. Звідти ледь долинали голоси, сміх та музика. Чудово бути молодим. Зітхнув із жалем і відфутболив досить великий камінь. Щось багато їх опинилося на городі. Хоча Андрій особливо і не захоплювався садівництвом і не садив нічого крім кропу та іншої зелені для особистого користування, але город тримав у чистоті.

Єдине його захоплення на дачі - виноград, що успішно обвивало веранду і виділену біля будинку ділянку з арками. Решту покривала трава, яку, звичайно ж, доводилося стригти.

- Отже. - Це стосувалося скошеного бруса, що стирчав із землі. Першому із трьох. - Якого хріну ти косиш?

Ставченко окинув поглядом сітку рабицю, прибиту до дерева цвяхами. Зирнув на сусідні бруси. Таке враження, що в землі їх уже нічого не тримало, і висіли вони виключно на сітці. Смикнув для перевірки і всі три опори захиталися.

- Це що за фігня? - Спитав сам себе. У себе відповіді не знайшов, а кого запитати іще - не придумав.

Присів розглядаючи місце, де брус йшов у землю. Там явно просів грунт і кожне ворушіння породжувало обсипання землі всередину, вниз. Але куди вниз?

- Що там за кроти, ітіть їх?

Хекнув, колупнув лопатою. Земля з шарудінням посипалася рясніше.

- Куди ж ти там сиплешся? - Здивуванню чоловіка не було межі. Або там, унизу шахта або... Більше нічого на думку не спадало.

Але як? Він сам особисто викопував ями і вбивав ці бруси, натягував сітку. Ось буквально чотири роки тому. І тут – на тобі, невідома печера, чи що. Зупинився, роздумуючи. Хоч що б там не знайшлося, а хорошого мало. Однозначно паркан доведеться відсувати. Знову тягомотину з ямами та брусками. От гадство.

- Подивимося. - Андрій перехопив лопату зручніше. - Може скарб нагору лізе. Прям не терпиться йому озолотити бідного рятівника.

Обережно заходився обкопувати брус, відгрібаючи землю вбік. Але більше її все ж таки обсипалося вниз, у невідомість. Хоча не таку вже глибоку, як здалося Ставченку спочатку. Тепер він розрізняв шум падіння землі. Азарт заграв у крові рятівника. Плювати на порушений паркан, новий зробить, а ось знайти щось нове там, де все ніби напам'ять знав - це зашибісь як цікаво. Копнув ще й брус каменем звалився вниз, втягуючи за собою сусідні, повис, пішовши по половині під землю. Сітка натягнулася на решту ще вкопаних опор. Андрій проковтнув. У дірку біля бруса заглянути було можна, але не видно було нічого, тільки темрява.

Сходив у будинок за ліхтарем, заодно захопивши ніж та кусачки. Та й пива, звичайно. Сів біля порога, відкривши пляшку, ковтнув холодного нектару. І відірвався лише спустошивши половину обсягу. З задоволеним виглядом глянув у бік молоді, що шуміла вдома. Що ж, ось і в нього, Андрія, знайшлася розвага. Попиваючи, тепер уже не поспішаючи, прохолодне пиво, прикидав найрізноманітніші варіанти, але нічого путнього зовсім не спадало на думку. Газова кишеня? Так це ж ґрунт, газ проникне назовні не створивши міхура всередині. Феномен зибучих пісків? Газо-водонаповнена суміш. Теж ні. Там, унизу, порожнеча. Неглибока, але порожнеча. Залишалося лише одне.

Сходив ще за пивом і, посівши попередню позицію, закурив. Так воно все ж таки краще. Ідеї ​​з голови викинув геть-чисто, краще так дізнатися, дослідницьким шляхом, ніж голову забивати всякою дурнею. Зирнув на мобільний.

- Ох, ти ж! - Андрій не здогадувався, що так довго порався. - Пів четверта. Ну, до сутінків начебто далеко.

Тільки допивши другу пляшку і викинувши тару на смітник попрямував до місця розкопок.

Не чіпаючи поки що брус і сітку посвітив униз, у щілину. Видно було мало і погано, проте щось дуже схоже на підлогу з утоптаної землі. Десь у парі метрів унизу. Щоб зрозуміти більше доведеться копнути глибше.

- Приступимо помолячись. - Ставченко заходився відкушувати сітку з одного боку, але схаменувся. Так якщо він звільнить брус повністю - той просто ухне вниз і буде офігеть як заважати. Так не піде.

Обкусив досить довгий шматок дроту зверху рабиці і перехопив брус посередині. Рятувальник натягнув дріт, нахиливши опору і, вбивши в землю кілок, прив'язав, закріпивши щоб брус коли звільнитися хилився вбік від провалу.

- Так то краще. - Знову пішли у справу кусачки. Коли останній шматок був відкушений і злощасне дерево таки лягло як треба Ставченко помітно спітнів. Знову взявся за лопату і спритно розширив дірку до прийнятного для огляду розміру.

Виявилося, що верхній шар землі, з півметра завтовшки був таким собі дахом, або стелею, а внизу наскільки висвічував ліхтар праворуч і вліво йшов тунель, півтора метра у висоту і ширину.

- Хера собі приколи... - Андрій закурив тепер уже зовсім не розуміючи, що робити. І як реагувати. - То що за підпільний шлях рабів північної Америки? Шлях свободи, мати його...

Не випускаючи сигарету з рота почав методично розширювати провал намагаючись поменше прокидатися всередину, тому що вирішив спускатися. Було до ступору незрозуміло ... та взагалі все незрозуміло, а тому необхідно дізнатися що це і навіщо комусь знадобилося.

Адже чотири роки тому він вбивав бруси в нормальний, не дірявий ще ґрунт. Тут Андрій був певен.

Довелося повторити похід у хату. Тепер за мотузкою, флягою води, туристичним розвантаженням та невеликою сокиркою. Тим, радянським ще, добротним кованим чудовиськом у вузькому тонелі особливо не помахаєш. Попиваючи пиво намагався запитати себе: а з чого він узяв, що там треба махати сокирою. Дав однозначну відповідь - якщо хтось цей хід викопав, значить хтось по ньому і вештається. А якщо цей хтось ТАК сильно ховається, він не порадується гостям. Начебто логічно.

Закріпивши мотузку на кілок скинув униз моток, пристебнув ліхтар та сокиру. Розім'явшись схопився за край обвалу, повис і стрибнув. Земля гулко озвалася під рифленими підошвами черевиків. Андрій зняв з пояса ліхтар, висвітлив стіни і оторопів. Цілком нормальні кріпи стояли на відстані в метр один від одного. Стіни, інакше і не назвати, цього ходу були прокладені гілками як утримання від обсипання. Стеля теж була прокладена настилом. Тільки брус від паркану, що напирав зверху, продавив таки і викликав обвал. І, нехай хід і був півтора метра у висоту, зроблений він був дійсно добротно.

Той, хто створив таке - робив усе якісно, ​​надовго. І, напевно, буде зовсім не радий гостям.

Андрій витяг з петлі сокирку. Озирнувся насторожено. Тепер він повністю зрозумів, у яку неприємність вляпався. А точніше – закопався.

Ганін всю дорогу озирався. Нервово скидав руку розчісуючи шию, ніби намагався позбутися сверблячки.

Шевченко спочатку дивувався, а тепер тільки посміхався. Ситуація його відверто розважала і Андрій зовсім не хотів цього приховувати.

Тільки третьому з компанії, що йшла лісом недалеко за містом, було абсолютно все одно, що відчуває молодший слідчий Ганін. Шмат з байдужим, як завжди, обличчям крокував позаду Антона, не вимовляючи жодного звуку.

- Гаразд, Тоха. – Андрій скрушно кивнув на прозектора. - Вважай Віктора позаштатним експертом у галузі науки та природознавства.

- Та я що. - Антон знову почухав шию. У нього було стійке відчуття, що погляд Шматіна пропалює дірку в потилиці. - Нехай так. Один фіг нам по шапці отримувати. Думаю після того, що ми там напишемо - керівництво і не помітить, хто тут взагалі був присутній.

Шевченко змовчав, але був цілком згоден.

Дивний дзвінок прийняли пів години тому. За десять хвилин за місцем прибув патрульний наряд. Інформацію підтвердили та викликали слідчого. Ним виявився Андрій. Дали послухати запис дзвінка, де чоловік докладно описав напад великої тварини на групу чоловіків у лісі біля дачного селища. Щоб точно встановити місце події, абонент увімкнув на телефоні джипіес і залишив апарат. Після чого попрощався і просив не шукати, бо сам ні в чому не винний, і тварину знищив лише з метою самооборони.

Патруль, що прибув, повністю підтвердив інформацію. Коли перестав заїкатися. У голосі патрульного грало тремтіння, він плутано пояснював щось про частини тіл, руку і кабана який не кабан, виразно сказав тільки про труп чоловіка, який явно був у наявності.

Тоді Андрій зателефонував до Шматіна, просив приїхати, подивитися на місці. Віктор кивнув у слухавку, як Андрій це зрозумів і сам не міг сказати, але все було саме так. Без слів. І ось трійця брела крізь ліс, прагнучи встигнути до сутінків. Попереду лунали голоси, нервові.

- Свої. Слідчий відділ. - Прокричав Ганін дістаючи жетон.

– Сюди. - Пролунало правіше.

Трійця згорнула і зупинилася напоровшись на патрульного. Той байдуже обвів їх поглядом і махнув рукою убік.

- Ось вам, треш в реальності.

Під деревом лежало тіло чоловіка. У дорогому спортивному костюмі. Хороші кросівки. У руці затиснутий ніж. Обличчя синюшне та побите. А в праву ключицю трупа вп'ялася вже знайома слідчим кінцівка. Теж відсічена по плече, але цього разу зріз був зовсім іншим, без рваних країв, ніби з одного удару пощастило відсікти. Ця рука настільки сильно стиснула плече бідолахи, що тканина костюма тріснула, а саме плече страшно деформувалося.

– Це так, для розігріву. - Патрульний помітив, що всі троє завмерли, розглядаючи тіло. - Правіше у нас найсмачніші експонати. Якщо ви вже поїли, звісно.

Як за командою Ганін, Шевченко та Шмат повернулися праворуч.

Біля куща, акуратно розкладені поруч, лежали ноги, тулуб і голова. Тулуб був покритий шерстю, вузьким для людини і Андрій зрозумів, що це кабаний торс. Посередині проходила різана рана від верху грудей і до низу. Було видно множинні проколи в правому боці та у верхній лівій половині грудей. Ноги, що лежали поруч, складалися з нормальних чоловічих стегон і, нижче, що закінчуються копитами кабаньих ніг. А ось голова була зовсім нереальною. Цілком людський череп, по очі, а там, де належить бути носу і роту, красувалася кабанья паща з волохатим п'ятаком. Шия порізана в лахміття. І навколо сухо, хоча крові передбачалося – море.

- Це, бля, цирк виродків. – Констатував Ганін. - Я реально не знаю, що сказати. А що ми будемо писати, Андрюхо?

Антон із благанням повернувся до друга.

- Якби я сам знав, друже. - Той справді не розумів ЯК це можна пояснити керівництву. Для себе Шевченко вже все і так з'ясував. Тільки з такими висновками нагору йти не можна, інакше – прощай поліція, у кращому разі. У гіршому – психлікарня.

Віктор підійшов до монстра, розглядаючи то голову то корпус. Морщив лоба, зітхав.

- Андрюшу, можна поговорити? - Спитав нарешті, показуючи поглядом убік від поліцейських.

- Придумаємо що-небудь, Тоха. – Шевченко кивнув на кадавра. - Опиши поки що як є. Я послухаю Віктора. Повір - він зупинив Ганіна, який зібрався сперечатися - те, що він скаже тобі краще не знати. Так правильно.

Антон зміряв друга поглядом.

- Та пофіг. - Дістав ручку та листок.

Андрій та Шмат відійшли подалі. Віктор виглядав схвильованим, чого слідчий ще ніколи не бачив. Санітар був для Андрія непорушною скелею.

- Тут ось яка справа, Андрію. Істоту вбили. Не просто у бійці. Не просто боронячись.

- Як же вбили те, що й так не живе?

- При вивіфікації...

- При чому? – Перепитав Шевченко вже вдруге чуючи дивне слово.

- Вівіфіка. Оживити латиною. - Шматін все ще хвилювався. - Відповідно вівіфікація – оживлення. Так от, при цьому життєдайну суть вкладають в один орган. Певний. І жити істота буде поки цей орган цілий і неушкоджений, ну достатньою мірою. Розумієш?

- Начебто так.

- Так ось. Перелік таких органів дуже малий. Печінка, мозок, спинний мозок, серце або одна з нирок. Чув що хтось міг у пупок помістити, але віриться насилу.

- Так от ти до чого... - Протягнув Шевченко зіставляючи побачене з отриманою інформацією. - Різані рани праворуч унизу. Печінка. Ліворуч у легень. Серце. Мабуть, і в голові є?

- Так. – Віктор кивнув. - Висок пробили. З обох сторін. А може з однієї але наскрізь, але це ж треба меч із собою носити. І хребет зламали. Нирки теж поштрикані.

– Хтось знає про кадавра. – Затвердив Андрій. - І показує нам, що має і знання і силу з цим впоратися. Чи я не так щось розумію? Заплутався вже остаточно.

- Думаю все набагато гірше. — Шмат замовк, обвів поглядом дерева. Знову повернувся до своєї непробивності. - Той хто знає про істоту навмисне злив її нам. Причому з трупом, інакше поліція просто зам'яла б справу, хіба не так?

- Як його зам'яти? Там же людські частини! Це так просто...

– Це частини трупа. Або трупів, не так важливо, просто вже мертвих з цвинтаря. Впевнений експертиза покаже.

- Так і це теж стаття... - Почав слідчий, але обсмикнув сам себе.

Санітар мав рацію. Жодної заяви про зникнення трупів, про руйнування могил не надходило. А отже - знайди вони просто розрізаного на частині монстра, все було б описано, це так, але відразу ж засунуто в найдальшу скриньку найдальшої архівної шафи. Адже розбиратися, вимагати ДНК-експертизу, ексгумувати тіла і на підставі чого? Ні. Такий геморой нікому не потрібний.

А ось із реальним трупом на додачу - справа приймає зовсім інший поворот. Блін, та воно просто бере на себе обов'язок до розслідування.

- Сука. – Не витримав Андрій. - Нам просто всучили вбивство, мало не наказали брати і розслідувати.

- Так. - Віктор саркастично хмикнув. - Хто б це не був, він знає не тільки як упоратися з кадавром. Не тільки як направити, чи нацькувати, на слід поліцію щоб зберегти своїх людей. Боюся, він знає і може набагато більше. Істотно.

- Я вже й не знаю, що можу зробити. Ідей – нуль. Вичерпався. Навіть не можу придумати як пояснити цю істоту в протоколі, а вже про те, що вона була жива і вбила людину... Просто за саме припущення мене відправлять на профпридатність.

- Не кип'ятись. Думаю, ну судячи з травм, чоловік забитий до смерті. Внутрішні кровотечі, розриви органів, перелом хребта. Сильне побиття з летальним кінцем.

– Так. - Шевченко кивнув собі підхоплюючі думку Шматіна. - Бійка у лісі. Той, хто дзвонив, буде підозрюваним. Істота... драна свиня, та щось вона нікуди не прив'язується.

- Чому? Цілком навіть нормально прив'язується. Вони удвох у лісі, мабуть від нудьги, і городили це опудало, може, манія у мужиків така. Чи не поділили улюбленого монстра і ось один другого і забив. Запчастиною від опудала.

- Це просто ахінєя. Та досить приємлема ахінєя . - Шевченко зробив крок, але завмер, піднявши голову до пологу гілок. Розглядаючи небо, що миготіло в ворушінні листя. - Знаєш, Вітю, ну її нафіг цю писанину. Ти як щодо випити на лоні природи і поспілкуватися з гарною, розуміючою людиною? Вечір уже. А рятувальник тут недалеко, якщо через старий міст підемо то хвилин сорок і ми біля відра з пивом.

- Це той який із тобою сніговика смажив?

- Він самий.

- Ходімо. Чого ж від пива відмовлятися? - Шмат зірвав тонку гілочку, обережно очистив від кори і прикусив, блаженно заплющивши очі. – Давно не відпочивав на природі.

- Щас. - Андрій глибоко зітхнув і пішов до Ганіна. – Поясню Антону що писати. У нього хоч голова пухнути перестане.

- Натомість у нас почне.