Коли Віктор увійшов до приймальні моргу, там стояла воістину могильна тиша. Він усміхнувся, представляючи яку зустріч міг влаштувати Андрію Леонід. І що у відповідь сказав йому слідчий. У тому душевному стані в якому знаходився Шевченко – добре, якщо тільки сказав. А так - Шматін не здивувався б якби серед трупів у мертвецькій виявиться тіло його змінника. Вже холодне та синє.

- Вітання. - Привітався з Андрієм мовчки роздивляючись сіру стіну. - Льоню прибив все-таки?

- Чому одразу прибив? Хотів, не заперечую, але стримався.

- Хвалю. Це у твоєму стані – досягнення. - Віктор відсунув стілець, щоб сидіти навпроти. - Викладай – що нарив? Хоча, чесно скажу, розрахунок був на те, що ти підеш з лікарні і заляжеш десь. Поки я не подзвоню.

- Вибач, не так зрозумів. – Андрій усміхнувся. Сумно. - Не нарив нічого толкового. Тільки те, що вбивства були і раніше, і те, що в них був замішаний тоді ще слідчий, а зараз голова адміністрації, Шкурман. Він почав кар'єру з цієї справи, а потім ніби на ліфті проминув усі поверхи владних структур, без тривалих зупинок. Що наводить на деякі роздуми, але зовсім не робить його підозрюваним. Може пощастило людині.

- А ти як думаєш?

- Я... - Шевченко зам'явся масажуючи перенісся. - Я не думаю. Я збираюся піти до нього додому і говорити з позиції сили, і одразу в обвинувальному тоні. А там подивлюсь на реакцію.

– Логічно. - Шмат кивнув. - І вірно. Згідно з моїми даними, ти маєш рацію у своїх здогадах. Не правий лише в істинному становищі справи.

- Це як?

- Ось ти вважаєш, що голова сам організував якусь секту, підібрав людей, керував. Наказав організувати гучні вбивства, щоб викликати галас, ажіотаж, а потім розкрити справу, отримавши потужний поштовх у кар'єрі. Свідки та виконавці, звичайно ж, йому не потрібні, тому вони вмирають. Справи, після якогось часу просто спалюють, щоб неможливо було щось порівняти.

- У саму точку. – Кивнув Андрій. - Тепер після того, як ти це озвучив, я розумію що втрачаю... що? Відчуваю, що є це саме "що".

- Шкурман справді організував секту. І справді приносив жертви. Але лише він один. Працювали на нього, викрадали інші люди, навіть не ті бідолахи які померли наковтавшись отрути. Резонанс потрібен був, так, згоден, тому й справа мала бути закритою. - Санітар перевів дух. - Але все, що він досяг, він досяг би і так. Адже жертви він приносив і приносить, в обмін на силу. Реальну магічну силу, що постачається голові якоюсь сутністю, божеством, демоном, я поки що точно і сам не знаю. Він повинен робити це, часто тихо і непомітно, але іноді, коли вимагає його король, це має бути голосно. Для того, щоб привести в страх більшу кількість обивателів. Так відбувається нечасто, тому що енергія, що виділяється таким чином, швидко йде в загальний ефір, її важко зібрати з усіх, хто боїться.

- Навіщо тоді? - Андрій не все розумів, але суть вловив. - Якщо її і зібрати не можна навіщо її розпорошувати? Різати людей просто так?

- Зібрати енергію страху, коли налякано пів міста, можна лише кілька тижнів у десятилітті. Не частіше. Тоді це не складно, а прибуток величезний. Одне жертвопринесення у підвалі про яке ніхто не дізнається, дасть сил звісно. Але не порівняється з таким потоком.

- Тобто ЗАРАЗ той самий час? – Уточнив Шевченко.

- Так. - Шмат вкотре дивувався як Андрій реагує на зовсім неможливі для інших речі. Рівнодушно. - Вони збирають енергію і передають своєму босу.

- Питання – хто вони?

- Секта, організація, банда – називай як хочеш. Їхнє поле діяльності суто кримінальне, тільки насильство і жорстокість. Кожен прикритий магічно, отримує величезні гроші за свою службу та вірність. Насправді вони можуть все у цьому місті. Ніхто і ніщо не завадить зробити будь-який божевільний вчинок, і, можливо, навіть отримають похвалу зверху. Але голова встановив суворий режим таємності. Їх небагато, всього сім, а тепер уже двоє плюс сам Шкурман. На верхівці - Ієрархи, як сами вони себе називають, це Шкурман і ще один, нині покійний дєятєль. Ці двоє також - Сутності, які віддають накази, так ця пара відокремлює себе від решти, показують що є біль властні сили, та не розкривають справжнього хазяїна. Усі впевнені що працюють на Сутності, а Ієрархи це їх найближчі підданні. Вони вірять що владу можна взяти лише силою, злом, і вважають себе злом. Не припускаючи що на всяке зло - є ще БІЛЬШЕ зло. Називають себе Вузол. За аналогією із символом свого покровителя.

– І хто він? Покровитель?

- Не знаю. Поки що. - Віктор скривився. - Запитаємо у голови, скоро. Це підводить нас до іншої історії, моєї.

Шевченко мовчав, чекав. Він чекав цього одкровення вже давно. Ломав собі голову, придумував таке, що й уві сні не побачиш. І ось – дочекався.

- Був час, коли молодий і гарячий Віктор Шматін дуже хотів усього й одразу. - Санітар відкинувся на спинку, задумливо розглядаючи стіл. - Я навчався в інституті, у столиці, був досить розумним та кмітливим. Знання вбирав як губка. Все б нічого, тільки з самого народження мене гризла зсередини найсильніша алчність.

- Це як? - Саму суть слова Андрій знав, але вже якось моторошно його промовив Віктор.

- Хотів ВСЬОГО. Розумієш? Квартиру, будинок, машину, бабу, коханку, золото. Мені завжди було мало того що я мав. Ніякі заробітки не були для мене достатніми, ніякі задоволення, я хотів мати більше і просто зараз.

- Це, мабуть, хвороба?

- Можливо. – Погодився Шмат. - Психічне відхилення. Тепер пізно шукати причини. Якось на квартирі в друга, під час пиятики, познайомився з одним укуреним хлопцем, той дуже жваво розписував інші світи, закляття, і що можна зробити за допомогою магії або покликаних з того боку слуг. Ми почали щільно спілкуватися. Я загорівся ідеєю і хрін би хто мене тоді від неї відмовив. Цей хлопець знайшов в одному фоліанті, вже й не згадаю звідки фоліант узявся, то ось він знайшов ритуал заклику Асферрота. Як було описано "могутнього демона, що спеціалізується на виконанні саме матеріальних бажань." Як ти розумієш – ритуал ми провели.

- Тобто, ви принесли жертву? – Уточнив Андрій трохи офігівши від такого повороту.

– Що? Ні! – Віктор махнув рукою. - Ритуал складний, багато інгредієнтів потрібно, на цвинтарі, лише у певний день. Так, з кров'ю, і її треба було багато, але кров моя та вівці, яку, вибач, довелося зарізати.

- То розумію, що у вас все вийшло?

- І так і ні. Демон прийшов. Тільки служити він не став. Ми були дилетантами, точніше, ідіотами. Повністю відтворивши ритуал призову не прочитали в кінці книги, що потрібні ще ритуали захисту, щоб наказувати демоном потрібно, щоб він не міг тебе торкнутися. Ну, вийшло як вийшло.

- Він уселився в тебе? - Шевченко стверджував у запитальній формі.

- Так. - Шмат постукав себе по лобі. – І повністю витіснив мене на периферію. Мав мою пам'ять. А сам мав невичерпні ресурси. І ось тут я маю описати тобі ХТО він.

Санітар подерся на стільці готуючись до неприємного.

- Це не зовсім демон. Демони як такі - це могутні істоти ІЗНАЧАЛЬНО створені для пекла. Це їхня стихія. Вони досить сильні у всіх аспектах, мудрі, але їх поняття та сприйняття перекручені та жорстокі. Асферрот же - один із поборників Люцифера, скинутий із ним у пекло. Розумієш різницю? Настоящі жителі аду були створени саме для нього, бунтарні ангели - посаджені туди за провину. - Віктор помовчав. - За віки виживання там Асферрот набув безліч нових навичок, але все ж таки по могутності він ангел, хоч і занепалий. І ще - його здолала алчність. Тому він і відгукувався на голодних як я. Тільки ось різниця у нас надто велика. Уяви собі, чого може хотіти безсмертна істота з безмежними можливостями?

- Не можу. – Правдиво відповів Андрій.

- Якщо мені, людині, всього було мало, то його претензії не мають меж. Але Асферрот розумів, що живе тут у нашому світі, тільки за рахунок мого тіла. І тому отримував усе потрібне чужими руками. За допомогою магії та жорстокості, брехні та хитрості він, а точніше Віктор Шматін швидко обзавівся і будинком, і машиною, і пристойною зарплатою на роботі, де нічого не потрібно було робити. Але цього замало. Він підставляв людей так, що ті втрачали все, йшли на вбивство, грабіж. Жодного разу жодний доказ не виводив на мене.

- Охеріти.

– За три роки я мав чотирнадцять мільйонів. Доларів. Асферрот жодного разу не входив у жодне бандформування, але половина їх справ, і вбивств теж, ініційовані ним. Він майстер розводів та підстав. Я все бачив. І моя жадібність просто згоріла вщент, коли ти бачиш що воно все вже в тебе є, а користуватися цим ти не можеш - твій світ руйнується. І потихеньку я почав шукати шляхи до повернення себе. Їх не було. Тоді залишалося тільки одне - якось помінятися місцями, взяти контроль у свої руки, а демона загнати на моє місце.

- Тобто так повернутися щоб він пішов назовсім, ніяк не виходило? - Андрій був у шоці. Він чекав на щось подібне, але не настільки масштабне. - Вигнати назовсім? Той хлопець із книгою?

- Того хлопця побили до смерті через три дні після ритуалу. Книжка зникла. Сам розумієш, чому це сталося.

– Він настільки впливає на людей?

- Згадай кого ти бачив там у лісі? Коли я тебе лікував.

Шевченко згадав. Вольова, сильна особистість, з голосом за яким хочеться слідувати. З очима, що кличуть за собою. Зовсім інший Віктор у тілі Віктора.

- Так. - Погодився із санітаром. – Це потужна персона.

– Ні. Ти бачив лише частину. Я взяв дещицю його сил, щоб вилікувати твої рани. Ти не бачив його всього. Його харизму та впевненість у собі.

- Ясно. То як же ти зміг?

- Сам досі не розумію. Але причина була страшною. - Шмат скривився як від болю. – Він любив молодих дівчат. Слава богу не малоліток, а то я, там усередині, збожеволів би. І жодна не відмовляла, не чинила опір, всі прямо любили його.

- Ще б пак.

- Якось Ніка - Віктор замовк. - Я пам'ятаю, як її звуть. Ніка, взяла та відмовилася. Можливо, її ступінь сприйняття була вище і вона змогла розгледіти з ким іде в ліжко. Спочатку Асферрот ласкаво просив її. Але терпіння та алчність - зовсім не друзі. Він забив дівчину до смерті, спочатку об стіл головою, потім кидав у стіни, тупцював і все не давав їй померти, трохи зцілюючи смертельні поранення. Коли вона вже і на людину перестала бути схожою просто плюнув і не став лікувати. Стояв над тілом у найвищій точці ейфорії, екстазі, забув про все. Тоді, я пам'ятаю, жорстокість настільки вразила мене, хоча я бачив усі його витівки і думав, що гірше вже нікуди, але в той момент у мені самому піднялася нелюдська ненависть. Я готовий був перевернути весь світ догори дном, але дістатися до горлянки цієї тварюки і вчепитися в неї. Нехай і ціною життя. Його то в мене насправді вже й не було. А вийшло, що перевернув наше з ним існування. Ми ковзнули один повз одного, моя ненависть та лють видавила його у той кокон де він утримував Віктора Шматіна номер один.

- Жах. – Андрій співчував другу, щиро.

- І я зник. – Санітар стомлено посміхнувся самому собі. - Зрозумів, що за емоції можуть повернути все назад, дати йому свободу, і пішов. На найнепривабливіші роботи, туди де менше спілкування та людей, де менше співчуття та емоцій. До речі – убити себе я не можу, це він блокує, просто не можу. Залишається лише чекати на логічний фінал. І не давати йому жодної можливості. Кожна частка взята з його сил стоншує стіну волі. Я брав лише крихти, можу вивчити все, що забажаю, та й зробити все що захочу, але ціна буде страшною. Якщо Асферрот звільнитися – продовжаться обмани, насильство, вбивства. Він буде йти туди, куди захоче і ніхто його не зупинить.

– Як тоді бути? - Шевченко справді не розумів. - Якщо для закінчення нашої справи нам потрібна його сила, а в результаті ми отримаємо всесильну безпринципну істоту - чи варто намагатися взагалі?

- Варто, Андрію. Просто у фіналі – ти мене вб'єш.

- Чого? - Слідчий смикнувся. - Єбанувся зовсім?

- Якщо побачиш що я вже не я, а ти це зрозумієш, тоді як інші точно не зрозуміють різниці, ти вб'єш Асферрота. Він смертний, просто треба потрапити в голову і не раз, нічого більше не спрацює. Він швидко регенерує ушкодження будь-якої частини тіла, але не голови.

Настала мовчанка. Шевченко був у шоці від такого прохання, хоч і розумів усе підґрунтя. Віктор просто чекав поки друг переварить почуте. Не кожен день ось так хтось попросить себе вбити, та ще з найкращих спонукань.

– Ні. – Андрій не міг себе побороти. - Це, блін, ні в які ворота. Не можна так, я ж виходить не тільки його вб'ю, а й тебе там усередині. Та ну нахуй такі екзорцизми!

- Виходить, що так. Але вибору насправді немає. Ніхто не каже, що все буде саме так. Це договір на крайній випадок. Тому що там, у будинку голови, мені будуть потрібні величезні сили. Для мене - величезні, для Асферрота дрібниця.

- Може, обійдеться? Повинно обійтись!

- Може. – З надією сказав Шмат. - Але якщо ні - убий мене, або того, хто буде в цьому тілі.

Він з натиском дивився Андрієві у вічі.

- Добре. - Слідчий опустив погляд. - Як скажеш.

- От і відмінно. - Віктор підвівся як ні в чому не бувало. - Значить, відвідаємо нашого голову, вирішимо нагальне питання, не відкладаючи на потім.

- Що ось прямо зараз? - Андрій здивувався.

- Чого чекати? Що воно саме розсмокчеться?

Шевченко не знайшов, що відповісти. Одягнув куртку і пішов за санітаром коридором моргу. Такої розмови він не чекав, а вже фіналу – і поготів.

- Ще, хочу тебе заспокоїти - Не обертаючись, говорив Шмат на ходу. – На Антона вийшли через знайдений значок. Вони не впізнавали ні адреси, ні рідних. Та їм і не треба нічого шукати. Ієрархи можуть зчитати інформацію про потрібну особу з верств егрегорів.

- Ніфіга не зрозуміло. – Зізнався в нерозумінні Андрій. - Чому мені має стати легше?

– Олена їм не потрібна, і сектанти знати про неї не знають. Прекрасна жінка, Андрій. У неї світла душа та ясний розум. Повір - таких людей дуже мало у світі, не те що у цьому місті.

- Я знаю. Дякую. - Шевченко справді відчув себе трохи краще. - Але легше мені стане, коли голова перестане дихати. Це ж перерве весь цикл вбивств? Існування секти?

Санітар відчинив вхідні двері і вийшов надвір. Замкнув за Андрієм і пильно вдивився в очі.

- Така справа… - Сказав після паузи. - Головний там зовсім не Шкурман, а той, хто отримує енергію. І він не захоче переривати такий потік халяви. Тому, без сумніву, з'явиться сам, захищати збудоване за роки. І з ним мені доведеться зіткнутися.

- Тобто з тим, кому приносять жертви? З демоном?

- Так. - Шмат кивнув.

- Пиздець.

- Йому – так.

Будинок голови міської адміністрації знаходився за межею міста, але не так щоб далеко, за п'ять кілометрів. Це була досить скромна, враховуючи статус та можливості власника, будова. Двоповерховий особняк кімнати на три у кожному поверсі. Навколо будинку десяти метровий газон з невисокими кущами та ялицями, карликовими вишнями та якоюсь зовсім екзотичною рослинністю. Оточено це все двометровим цегляним парканом.

- Отже. – Віктор дивився на об'єкт бігаючи очима по будівлі. - Ми не гратимемо у шпигунів і увійдемо просто. Жодних розмов та допитів, хто і що він таке ми знаємо, інформація нафіг не потрібна. Лише банальне вбивство.

- Він встигне викликати поліцію. - Андрій теж оцінював ділянку із будинком усередині. Потужні сталеві ворота. Як Шмат збирається увійти всередину незрозуміло, але слідчий вірив, що увійдуть без проблем.

Чоловіки стояли на пагорбі за півкілометра від мети, куди дісталися пішки від межі міста. Там їх висадило таксі.

– Поліцію не викличе. – Віктор перевів погляд кудись у небо. - Бо знатиме, ХТО до нього прийшов. А в цій справі йому свідки ні до чого. Ми в такому стані і взвод спецназу покладемо без шкоди собі. І підемо.

- Не зрозумів.

- Зараз покажу. - Шмат торкнувся мізинцем чола Андрія.

Світ Шевченко перекинувся, розплився на дивні частини, закрутився навколо однієї точки. І раптово сфокусувався, але якось дивно, вибірково. По краях картинки все було змащене, нечітке, зате якщо він хотів щось уважніше розглянути - об'єкт наближався з жахливою якістю. І ще – він дивився на ділянку зверху. З охреніти якої висоти, але чітко бачив все.

Потік інформації заповнив мозок і тепер слідчий знав, що це сокіл спостерігає зверху, він залетів здалеку. Він і не хотів летіти до міста, тут стикався з величезними, майже його розміром воронами. Він був ще молодий і недосвідчений, місто недолюблював, полюбляв поля та лісові околиці. Тільки не міг чинити опір волі, що раптово вторглася в мозок.

"Дивись, Андрію." Голос Шматіна пролунав усередині голови.

На полі біля стіни садиби з'явилися дві розмиті постаті, перестрибнули, як ні в чому не бувало, двометровий паркан і кинулися до будинку, петляючи поміж кущів та дерев. Одна зайшла з вхідних дверей, інша стрибнула у вікно першого поверху. Бачення обірвалося, світ крутнувся в інший бік і зір став колишнім. Навіть прикро було що людина настільки ущербна, зір повний відстій, літати ніфіга не може, нісенітниця а не створіння.

- Все зрозумів? - Віктор з усмішкою розглядав друга.

- Слухай! - Андрій ледве дихав. - Так у нього, у сокола, там усередині, крім інстинктів, ще щось є! Я відчував!

– А! Це? Це свідомість, і вона є у всіх живих істот. Вона може бути незрозумілою людині, абсолютно незрозумілою і неможливою, але вона є. Я питаю ти зрозумів як діяти? Той, який у двері - це ти, я через вікно піду.

– Проблема. – Ейфорія від почуття польоту ніяк не покидала Шевченка. - Я цей паркан так спритно не перестрибну, навіть сумніваюся, що перелізу швидко. Мені не двадцять років.

Скептично хмикнув Шматін схопив Андрія п'ятірнею за груди. Пальці вп'ялися в плоть через одяг наче сталеві прути. Той намагався відсахнутися, але не зміг. З моторошної хватки всередину тіла проповзало щось. Це було неприємно і огидно, немов у м'язи вплітали додаткові волокна, кров розбавляли кислотою, а органи почуттів переналаштовували гнутою іржавою викруткою. Слідчого наповнила енергія неприємного, буро-червоного кольору.

- Тепер ти пройдеш паркан НАСКВІЗЬ. І не помітиш. Але поки що не варто, робимо як задумано, вже в будівлі діємо за ситуацією. — Шмат і сам наповнювався огидно-бордовим, тепер Шевченко це розрізняв, невиразно та розрізняв.

І розрізняв, як у глибині очей санітара розгорялося божевілля. Ледве помітною але яскравою іскрою. У грудях Андрія вкололо серце - Шмат йшов до краю, з власної волі.

- Знімай свою збрую. – Віктор кивнув на корсет під одягом друга.

Той швидко роздягнувся, за допомогою Шмата позбувся набридлої і марної речі гардероба. Почувався просто чудово.

- Почали. - Віктор зробив крок, але завмер, подивився в очі другу. - Андрію, не здумай битися з Асферротом у рукопашній. Це ангел, всі вони - воїни, ні в кого немає шансів, я знаю його здібності. Лише зброя. Шукай, впевнений у домі вона є. Пам'ятай – ти обіцяв.

- Та пам'ятаю... - Шевченко не хотів повертатися до страшної розмови.

- Припини. Думаєш я не бачу, що ти шукаєш вихід? Зв'язати? Знерухомити? Хріна з два, він майстер майстрів усіх єдиноборств навіть без магії. – Віктор розпалювався. - Тільки вбити, Андрюша. І, я не хотів тиснути, але, мабуть, доведеться. Він знає ХТО зі мною зараз, він знає ЩО знаєш ти, і він знає про Олену.

- Сука. - Такої безвиході Шевченко не відчував ніколи. - Ти тварюка, Вітю.

- Я знаю.

Шмат побіг. Або повільно полетів, то буде точніше. Після його ривка в повітрі залишився змащений силует та вихор повітря. "Як так можна?" захопився Андрій роблячи крок, а виявилося, що ще як можна. Земля помчала під ногами суцільним килимом зелені. За мить він був уже поряд із санітаром, за кілька секунд уже поряд зі стіною. Не зупиняючись, стрибнули. Шевченко від несподіванки злетів навіть вище напарника. Пролетів далі, ніж припускав, і приземлився прямо на сакуру. Чекав що дерево відкине його далеко назад але зім'яв навіть не відчувши опору. З тріском і вихором трісок і гілок, залишаючи на землі ззаду рамочалений ствол, впевнено добіг до дверей і стусаном вибив твір кращих майстрів дверей разом з рамою і частинами стіни. У криху цегли, у вапняному пилу і листям, притягнутим вихором за своєю спиною, Андрій зупинився в об'ємному холі. Десь у глибині будинку пролунав дзвін вікна, що б'ється, броньованого.

Зі сходів другого поверху грохнув постріл і прямо біля щоки колихнулося повітря. Куля вдарила у стіну вибиваючи крихту. Друга подряпнула плече і Шевченко кинувся нічком уперед, перекинувся, зупинившись уже біля сходів. Нагорі стояв бородатий чоловік у джинсовій двійці, біля плеча короткий автомат. Він хижо усміхався і цілився вже в обличчя слідчого. У швидкості бородатий не поступався слідчому. Гримнуло, Андрій смикнувся, стрибнув у ноги ворогові, куля боляче розпорола щоку. Схопив ногу але отримав стусан по руці, крутнувся убік, вчасно - три фонтани піднялися там де він щойно лежав. Не підводячись ударив ногою вгору, відбиваючи ствол, рукою по коліну бородатого. Ворог встояв і втримав у руках зброю, штовхнув Шевченка в груди з жахливою силою, відкидаючи в стіну. Ребра слідчого тріснули, але миттєво зрослися. Тільки тепер він зрозумів, що не відчуває крові з розпоротої щоки і плеча.

Використовуючи всю швидкість, яку міг, Андрій котнувся від стіни в ноги бородатого. У стіну вдарила коротка черга, але такої спритності ворог не чекав. Шевченко всім тілом збив його з ніг, схопив за бороду, і вдарив у скроню. Від удару здатного пробити бетонну стіну ворог хрюкнув, ударив прикладом у ніс слідчого, але той не відчув нічого, навіть сили удару. Перехопив автомат, рвонув угору і зламав зап’ястя бородачу, що не побажав розлучитися зі зброєю. Встав на одне коліно, з коротким замахом врізав у горло, але потрапив у вчасно опущену щелепу. Сам отримав у вилицю, голова навіть не сіпнулася. Андрій відчув, що противник просовує ногу під груди, схопив за черевик двома руками, різко піднявся на ноги і змахнув тілом ворога відриваючи від підлоги. Вдарив їм у протилежну стіну сходів. Ваги практично не відчував, ніби махав важкою ганчіркою. Бородатий впечатався в красивий кахель з м'яким ляпанцем, впав на підлогу і практично відразу перекотився на спину хоча стопа все ще була в руках Андрія. Довелося повторити прийом. Шевченко змахнув тілом, тепер уже вертикально, благо висота аркового отвору дозволяла і обрушив на сходи. Тепер у тілі ворога почувся хрускіт, автомат покотився вниз, але бородатий ще смикався, схопився за поручень, підводячись.

Слідчий стрибнув прямо з прольоту на перший поверх. М'яко приземлився одним рухом підбираючи зброю та розгинаючись. Застав супротивника вже стоячим на ногах, точніше однієї, друга була вивернута, голова опухла з правого боку, ключиця стирчала крізь джинсовий піджак. Ще не запливли очі світилися люттю. Андрій вистрілив, дві кулі в лоба. Бородатий звалився вперед плазом, наче зрубане дерево, застиг на краю сходів.

Тільки зараз Шевченко почув інші звуки, шум і тріск, дивне шипіння, свист.

- Шмат! – Він кинувся на звуки. Першим поверхом у далеку кімнату.

Це виявилося більярдною. Стіл валявся біля дальньої стіни кімнати, три крісла, потрощені й обпалені, лежали біля різних стін. Підлогу покривала кров, а її джерело - труп, розірваний майже навпіл поперек, валявся біля ніг санітара. Той стояв простягнувши руку вперед, показуючи двома пальцями на повного, лисуватого чоловіка.

Голова, тремтів усім тілом, притиснув ліву руку до грудей, ніби намагався відірвати від себе щось, чи когось. Правою ж робив дивні маніпуляції, начебто піднімаючи якийсь предмет. На обличчі голови не було й тіні переляку, тільки злість та відчайдушний опір.

Раптом стіл відірвався від стіни і кинувся у санітара. Натрапив на щось за метр від Шмата, розлетівся на три частини і хмару трісок. З правої руки Шкурмана хлинула тонка чорна хмара з явно твердим вістрям. Не опускаючи руки якої тиснув ворога, Віктор хитнув головою убік. Хмара зігнулася як від пориву вітру, майже розвіялася, але продовжила нести вістря до жертви.

Андрій подумав що час би втрутитися. Підняв автомат і вистрілив товстунові в обличчя. Майже за міліметр від лоба голови, яскраво спалахнувши, куля згоріла.

- Гнида! – Видавив Шкурман.

Хмара різко змінила напрямок і кинулася на слідчого. Він ухилився, дивуючись на що розраховував товстун, адже швидкість у шипа була така собі. І тут же його кинуло вперед, ключицю, спину і груди пронизав неймовірний біль. Не швидкість так керування відіграли вирішальну роль, хмара пройшла збоку чоловіка, що похилився, розвернулася і пробила наскрізь лопатку і груди. Шевченко відчував, що регенерація почала збоїти, ця чорна хрінь була чимось страшнішим за кулю.

- Все... - Шкурман захрипів бризкаючи червоною піною. - Зі мною і вам пиздець... Бліорал, нео вікратум асвар ме.

Хмара яка тиснула в спину слідчого, впавшого навколішки, розвіялася, Але легше не стало, кров текла з рани, наповнювала легеню, моторошно тиснуло груди і хотілося зробити глибокий вдих. Андрій підвівся на руках, перекинувшись спиною до стіни кімнати, підтягнув автомат. Він відчував, як виліковується, але катастрофічно повільно. Швидше за все – захлинеться кров'ю раніше.

Шмат стиснув зуби до скрипу. Його витягнута рука тремтіла, а обличчя втрачало колір, ставало блідим і незграбним. Схоже сил, які він почерпнув без ризику для себе було недостатньо для перемоги.

Шкурман уже не хрипів, лише пускав червоні бульки й дрібно трясся всім тілом. Зате ззаду, за його спиною густішали тіні. Хаотично і смикано, наче чорні ганчірки металися з боку на бік, але невблаганно притягувалися друг до друга, створюючи постать. З напругою зводячи погляд у фокус Андрій підняв автомат наводячи на незрозуміле щось.

- Асферроте, твій час.

Ці слова змусили слідчого змінити приціл.

Шматін перетворився на одну мить. Не змінилися ні одяг, ні розпатлане волосся, та практично нічого. І водночас це була зовсім інша людина. Від нього без перебільшення віяло впевненістю, енергією, владою.

- Це що? - сказав неШмат з подивом розглядаючи голову, який смикався зламаною лялькою. - Тля.

Він опустив руку і Шкурмана наче сплющило. Грузне тіло стиснуло зверху до самої підлоги, розбризкуючи в сторони кров і нутрощі, частини кісток.

– Вітя, Вітя. - Асферрот оглянув своє тіло морщачись від огиди. На темну постать, що збиралася з тіней, не звертав жодної уваги, наче її й не було. - Як так можна, старий?

- Ніхто не сміє вбивати моїх слуг. - Сказало темне щось, набуваючи більш зформованого вигляду.

Двометрова людиноподібна сутність, вузька, неначе жердина, худа і з двома парами бляклих, без зіниць, очей. Губ не було, на показ стирчали гострі зуби. Шкіра істоти переливалася блідими і чорними смугами, наче по ній снували тіні.

- Ти що таке? – Зацікавлено запитав занепалий ангел.

- Той, хто буде їсти тебе живцем. - Темний зробив крок.

Фігура Шматіна розмилася в просторі, щойно він був на місці і вже схопив зубастого за горло, підняв і врізав їм у підлогу. Злетіли шматки паркету, тріски, пил. Асферрот наступив коліном на груди ворога, схопив за руку і відірвав анітрохи не напружуючись.

- Я запитав, що ти таке, тварюка. - Він нахилився впритул до чотириокої морди. З лоба вдарив світлий промінь, випалюючи один з очей.

- Я Бліорал. - Зашипіла істота. Спробувала схопити кривдника вцілілою рукою.

НеШмат перевів промінь і відсік кінцівку по лікоть. Знову повернувся до лиця, випалюючи наступне око.

- Я акава пекельного війська. Ти поплатишся... — Бліорал чи то просив, чи то благав. Не спрацювало.

Перервавши на півслові, Асферрот схопив обпалену голову руками, рвонув, притримуючи тіло коліном і підвівся з трофеєм у руках. Голова роззявляла рота і ледве чутно шепотіла, тулуб перебирав ногами, намагаючись підвестися.

- Акава? - Занепалий ангел підняв відірвану голову вдивляючись у очі. З єхидною посмішкою. - Ти навіть не абра? Ти - ніхто!

З останніми словами він стиснув долоні розплющуючи череп. Між долонями спалахнуло сяйво, на підлогу посипалися шматки попелу. Тіло почало розпадатися на тіні, з яких було створено.

Андрій дивився на те, що відбувалося мовчки. З куточка рота повільно пробивав собі дорогу струмок крові. Погляд трохи розпливався, але поки що ціль, потилиця Віктора, він бачив чітко. Руки не тремтіли, тільки дуже важко було тримати автомат біля плеча. У легеньких щось клекотіло і булькало при кожному вдиху, це було боляче до спазмів. Але автомат як влитий притиснутий до плеча. Він чекав.

- Ну що ж. - Асферрот обернувся до єдиного живого в кімнаті. - Свід..

Куля вдарила в око, не давши домовити. Тіло смикнуло головою і звалилося на підлогу.

Автомат сухо клацнув бойком, патрони скінчилися.

Шевченко завив. Спочатку тихо і мовчки, протяжно, зло. Потім у голос, надсадно, піднявши голову до забризканої кров'ю стелі. Він вив на межі сил, від розпачу та безвиході. Навіть коли жорстокий спазм болю пронизав груди і скрутив його, тицьнувши обличчям у підлогу, він кричав, розтираючи сльози та кров об паркет. Притиснувши руки до грудей закричав люто, випльовуючи криком палаючу всередині втрату і біль. Міцно стиснув очі, відтинаючи потоки сліз.

І вже не відкрив.