Плотніше запахнувши кельму Дожа потягнув гіркого самосаду з догораючої самокрутки. Міг би спокійно дозволити собі найдорожчі цигарки, та що там, хоч сигари. Тільки не брав його цей заводський тютюн. А викурювати по три сигарети поспіль, це вже перебір навіть за його мірками.

Глянув у куток вагона, де товариші вели бесіду з місцевою бездомною братією. Процес переговорів явно загрожував перерости у процес допиту. "Що ж таке? І чому з людей вже не вибити ніяк їхню підлість і грубість коли воно вже всередині оселилося?" Задався питанням докурюючи. "Адже давно вже й Мило і Папа - солідні люди. Не ті чмури з підворіття. А ні - тільки страх учують і в очах вогонь..."

- Гальмуйте, хлопці. - Дожа загасив недопалок і, зважаючи на повне захаращення приміщення, кинув на підлогу. Скривившись правда від дискомфорту. Відвик.

- Ми тільки до суті, драть його раком, підібралися... - почав з кута Папа.

- Тихіше, Васю. - Дожа повів плечима. Рослий, з широкими грудьми і напрочуд довгими руками він, здавалося, підпирав головою стелю вагона, де тулилися четверо бездомних, з якими й слід було поговорити. - Не бачиш, контингент не в собі від твоїх виразів. Не варто нагнітати атмосферу, а то їх розповідь почне обростати і зовсім фантастичними подробицями.

- Чого? - Викотив на Дожу очі один із безхатьків. Худий немов жердина хлопець невизначеного віку в рваній шкірянці.

Дожаров Володимир, у минулу свою бутність ось таким же бездомним - Дожа, схилився над худим, розглядаючи. До честі хлопця слід зауважити, що він не відсахнувся. Хоча губа тремтіла в нервовому тику.

- Кажу, що вигадувати ніфіга не треба. – Володимир посміхнувся. Що на покритому густою бородою обличчі ледь помітно. - Як є, розповідайте. Без будь-яких понтів.

Він вичурно похитав у повітрі рукою ніби зображуючи понти.

– А чого тут? - подав голос сивий мужик із жовтяничними очима. Він сидів віддалік і навіть так амбре перегару наповнювало половину вагона, варто було відкрити рота. – Це чого? А?

- Ну, з цим ми не говоритимемо. – Уточнив Дожа та Мило, третій у їхній команді спритно схопивши жовтяничного за комір відтягнув ближче до виходу. На провітрювання.

По трьом, що залишилися, пробігла тінь невдоволення і ремствування.

- Попереджаю, братики, - Вова підняв руки в примирливому жесті - ми люди прості, ви про нас чули, ми про вас ні але це не біда. Живемо все під Чистим, тільки ми трохи вище за ваше, всього і різниці. Друга вашого ніхто не чіпатиме, провітритися щоб розмові не заважав своїми дурними репліками. Домовились?

- Ні, ну раз так... - Худий підвівся з підлоги. Невисокий і щуплий він смішно виглядав у драній шкіряній куртці навпроти Дожі в новому спортивному костюмі.

- Я ж говорю цьому... - Хлопець глянув на Папу і запнувся. Той стояв, схрестивши руки на грудях. Щітки що ківш екскаватора. - Цьому, Василю, говорю що воно, ну незрозуміле яке, ну...

– Так! – Володимир клацнув пальцями перед обличчям щуплого. - Давай без "ну" і по суті.

- Ага. Так ось. Я і Сява, ми йшли шляхом звідти, від клініки знач. У бік дач йшли. Там якраз наш час настав, значить можна і грабельки і лопату там, ну і крім металу ще по будиночках...

- Давай до діла.

- Ага. І ось на нашому боці, це вже під мостом було, біля річки, побачили фігню цю дивну. Зігнуте воно все, начебто людина, а наче й ні, бля, страшно, їй богу. Однієї руки нема, ноги якісь короткі та криві. Ну, ми зі спини та збоку тільки бачили, а мало не обсрались.

- Куди воно потім поділося? - Дожа не міг не радіти. За добу хоч щось нарешті з'явилося. - В який бік?

- Ну, блін, йшло до підліску, далі тільки дачі начебто. Ми зачкурнули звідти. Страшно, руки немає, а ця херня не реве, та й взагалі ніяких звуків. Пре собі напролом, іноді на руку припадає, як мавпи ходять. - Худий спробував зобразити ходу істоти і Володимир відзначив блискучу пантоміму хлопця. Один в один мавпа.

- Гаразд, братики - Він вийняв три сотенні купюри і вклав у долоню ошалілого від щастя худого. - Добра та тепла. Хліба та бухла вам, земелі.

Змахнув рукою, забираючи з собою товаришів і покинув вагон.

– Що? По машинах? - Мило, він же Борис Годін, протяжно видихнув. Не подобалося йому вмикати режим жорстокості. Згадувати минуле та пережите.

– Ні. – Володимир дивився вздовж шляхів.

Тут, у тупиковій гілці за залізничним вокзалом, стояв особняком спецвагон. За домовленістю між керівництвом та бездомними, в особі Чистого, цей вагон не чіпали і не ганяли його мешканців. Звичайно, якщо вони поводилися смирно і не завдавали незручностей.

- Ходімо, брати, як бувало за старих часів. Ніжками. - Дожа вказав рукою вздовж шляхів у бік далекого мосту.

Трійця дружно зітхнула і пошкутильгала щебенем.

Всі троє в минулому були такими ж безпритульними, як їхні недавні співрозмовники. Кожен зі своєю нелегкою історією та страшним минулим. І кожного свого часу примітив Чистий, король бездомного царства міста. Наблизив до себе, давши дуже багато. Він створив з особливо стійких, жорстоких і безжальних жебраків свою добірну гвардію. Тепер це були цілком респектабельні та добропорядні громадяни, які щільно підтримували зв'язки серед міського дна. Вони здійснювали розбір ситуацій та виконання законів, встановлених самим Чистим. Таких було небагато, кілька десятків, і трималися вони свого місця не шкодуючи себе.

– Чого до мосту не доїхати? - Вася поправив нож, що заважав за спиною.

– Де там машини залишити? Прямо на дорозі? – Дожа сам перевірив ніж на поясі під кельмою. Не ніж навіть, практично мачете.

У пам'яті випливла розмова з королем. У похмурій та порожній кімнаті з одним диваном та занавішеним вікном. Навколо пил і затхлість.

Чистий поволі прогулювався по кімнаті зрідка кидаючи погляди на Вову. Він завжди виглядав чудово. У костюмі, але без краватки, у дорогих туфлях і не менш дорогому годиннику. Про решту сказати було складніше. Особи цієї людини не міг описати ніхто з тих, хто з нею спілкувався. Ні, що там, на обличчі, були ніс, очі й рота тут погоджувалися всі. Тільки прийти до спільного портрета ніколи не виходило. Щоразу у вигляді цієї людини, якщо вона була людиною, щось змінювалося, та так кардинально що з минулою зустріччю було не порівняти. Лишалися тільки очі. Вони були без зіниць. Райдужка та інше як і належить, а от зіниці немає. Це доводило що особистість короля безхатьків одна й та сама.

Вова неабияк побоювався останнім часом свого начальника. Той був на взводі, викликав раз на тиждень і все питав про якесь кільце. Не те щоб вимагав його знайти але очікував будь-якої інформації. І, видно було, дуже нервував від її відсутності. У цю зустріч король коротко і ємно описав завдання, не перестаючи міряти кроками кімнату. Дав чіткі інструкції і не прощаючись вийшов.

- Прогуляємось. Може, що знайдемо. – Володимир посміхнувся. Вже й забув як це - просто так йти, не поспішати у справах, не ганяти в авто по місту, а неквапливо рухати ногами, віддаляючись від шуму.

- Нічого так погода. - Прогудів праворуч Папа. Розстебнув ветровку. Озирнувся на ходу. - Давно не виривався на природу, дідько, шкода що привід такий... мерзенний.

- Привід не дуже. – погодився Мило. - Але побалдіти і так можна. Головне пильності не втрачати.

- Це так. Втратиш пильність – втратиш голову. – Підтримав Вова. - Пам'ятаємо, брати, це щось незрозуміле і тому небезпечне. Сказано – валити без розмов.

Продолжили шлях уже у тиші.

З самого ранку троє бійців моталися містом, кожен у своєму районі, випитуючи, смикаючи бездомних, впізнаючи. Їх авторитет визнавали але їх самих не сприймали вже як своїх. Така ціна піднесення. За натяками і невиразними застереженнями, за простим “ здалося, ніби бачив" вони вийшли сюди, на вокзал. І з'явилася пряма ниточка. Настрій піднімався, як і сонце.

- Це, бляха, натуральна фігня. - Вася перехопив ніж зручніше, витерши піт на лобі. - Не вірив, зізнаюся. Зараз мені щось стрьомно.

- Даремно не вірив. - Володимир і сам дістав мачете і вже не збирався ховати. - Що бачиш?

- Копита. Сліди кабаньї. - Папа був у їхній трійці за слідопита. Досвідчений мисливець зі стажем розбирався в слідах і не тільки. Але одного разу на полюванні за п'яною справою вистрілив просто в товариша. Сів, а потім не зміг оговтатися і спустився на саме дно. - Тільки кабан так не ходить, бля, та кабан взагалі не ходить. Він бігає. На чотирьох ногах. А тут явно наче людина йшла. І он. - Він показав кудись у землю - Там рукою зрідка спирався ... спиралося ... тьху ... Коротше, не нормально це.

Трійця за півтори години пройшла досить багато, заглибившись у ліс на березі річки. Пробиралися важко, але ніхто не думав скаржитися. Судячи по слідах об'єкт наполегливо плівся вздовж русла, іноді підходячи до води, але потім продовжував шлях. З першими знайденими слідами Василь дістав широкий мисливський ніж і більше не випускав з рук. Мило підняв брови але приклад товариша наслідував. Ось останнім тривога пробила й Дожу. Спільний психоз він заразний.

- Як думаєш - далеко ця хрень від нас? - Вова напружено вслухався в гомін лісу, але, треба визнати, для нього це було лише какофонією звуків.

- Думаю - пів кеме. Може менше. Дивно, що припалості немає.

- Кого немає?

- Ну- Вася почухав підборіддя - коли звір ось стільки проходить без роздиху у нього крок важче стає. На важку ногу припадати починає, може розтягнення чи травма, у диких це постійно та нормально. А тут... ніфіга. Якщо воно йшло з самого ранку, як нам у вагоні сказали, навіть нехай і не поспішаючи, то це чемпіон з дистанції серед великих тварин.

- Наскільки великих? – З цікавістю уточнив Борис.

- Кеге вісімдесят. Плюс мінус п'ять.

- Ну, не так страшно.

- Воно без руки - Уточнив Дожа - і пиляє з учорашнього ранку, а то й раніше, по половині міста. Напало на мужика, незрозуміло навіщо правда, але ж напало. Тепер, може, страшніше стало?

- Та не особливо. – Мило відмахнувся. За свій досвід бродяжництва він засвоїв, що справжній звір це людина. Ніхто так не ненавидить собі подібних. - Троє проти однорукого мутанта вісімдесяти кілограмів вагою? Херня.

"Може воно й так" схвально подумав Вова. "Відкромсав же клешню цей замухришка. А тут кожен - як десять таких Владиків."

- Давайте тоді рухати. Вже перша година. Не хотілося б у сутінках лісом у хованки грати.

- Згоден.

- Прибавимо ходу.

Знову поперли через кущі та хмизу. У лісі було не просто прохолодно а навіть холодно. Хоч вітер і не так пробивав, але постійна тінь і холодна земля, що не встигла прогрітися, вистуджували ноги в легких кросівках. Пальці стискаючі рукояті ножів зблідли від напруги. Всі троє дихали вже уривчасто, з перепочинком. Досвід минулого життя може і залишився, а от організм забув як виживати.

- Я так зрозумів, що фігню цю... - Почав Мило.

- Тихо! - Папа підняв руку. Завмер прямо на ходу.

Всі застигли прямо у русі. Не думаючи навіть вдихнути. Кров закипіла. Не треба було й попередження. Дивну та страшну загрозу відчули всі.

- Запах...

Сказав Вася а потім ліс викинув із себе чорну потвору. З куща ніби величезний волохатий валун вилетіло щось. З гучним ляпасом врізалося в Бориса, відправивши в політ. Втім недовгий, Мило врізався в дерево спиною, звалився на траву.

Тварина розгорнулася, махнувши рукою, потрапила Дожі в плече. Його хитнуло, руку як струмом пронизало, такого удару він не чекав. А мутант згрупувався і боднув замерлого Василя в живіт. Папа відлетів голосно хекнувши.

Борис схопився на ноги. У голові дзвеніло, але хоч не двоїлося в очах. Кинувся вперед, пригнувшись, у напівприсяді, відвівши ніж убік. Крокнув праворуч, а сам колихнувся ліворуч, і там де за логікою він мав виявитися просвистіла широка, розчепірена, кисть істоти. Вдарив ножем з усього маху, вбиваючи лезо в груди. Схопив іншою рукою за волосся. Намагаючись не дивитися на огидну морду. Висмикнув ножа і отримав рукою в ребра. Там щось хруснуло і біль розтік по всьому боці.

Дожа і Вася отямилися одночасно. Вова полоснув тварюку по спині. Мачете залишило глибокий розріз рипнувши по кістці хребта. Папа підскочив збоку і рубанув по шиї, теж безрезультатно. Ніж розпоров м'язи і уперся в кістку.

Монстр схопив Бориса за плече. Пальці стиснули наче лещата, з шаленою силою. Смикнув убік, відірвав від землі і вдарив їм наче кийком. Ключиця чоловіка з гучним тріском зламалася. Удар перекинув Папу на землю, а тварюка махнула живою зброєю в інший бік. Вова чекав чогось подібного, присів, пропускаючи над собою тіло друга, що виє від болю, рубанув по ногах. Підрубав лише одну, але інерція руху завершила задумане, монстр звалився набік, не випустивши втім свою жертву. Дожа підскочив ближче, полоснув по ребрах з усієї сили, але не пробив потужну грудину, залишив тільки довгий розріз уздовж усього торса. І тут же був зметений убік, вже лежачи тварюка вдарила Борисом.

Вася навіть не намагався схопитися з землі. Змією ковзнув до ворога. Рвонув за волохатий п'ятак і різанув по горлянці, раз, другий.

- Сукааа... - Завив, знову напоровшись на хребет. Що воно так просто все у фільмах?

Горло він розрізав практично повністю, залишалася лише трохи, якось відокремити моторошну голову від тулуба. Але одна справа свіжувати тушку кабанчика та інша - коли той кого свіжують пручається. Відкинув ножа і схопив голову двома руками, уперся в землю і рвонув.

Твар знову змахнула Борисом-дубиною, той уже не видавав ні звуку. Скинула його, маючи намір обрушити на Василя, всадити в землю. Збоку майнуло мачете і потворна рука відокремилася від тулуба. Дожа підвівся навколішки поруч із Папою. Змахнув зброєю, надсадно дихаючи, і відтяв голову. Вася, що не припиняв тягнути, шеборхнув у кущі не випускаючи бойовий трофей.

- Хера собі... - прохрипів Вова, підводячись на ноги. - Сука...

- Що там? - Долетіло з куща. З'явилося синє обличчя Папи.

Володимир помацав пульс у Бориса.

- Тут все. Мабуть серце не витримало.

- А з ... цим як? - Василь підняв на витягнутих руках страшну голову. Очі все ще щось виглядали і кабанячі губи зводило судомою. Та й обрубане тіло успішно ворушило ногами.

- Чистий чітко сказав, що робити. - Дожа перехопив зручніше зброю. - Приступимо