Тунель зовсім не здивував Шевченко, він не припускав, що це буде підземний хід, звичайно, але не могли ж кадаври просто розгулювати лісом? Їх треба було десь утримувати. Чому б і не під землею? Собі в уяві він малював все ж таки гараж або міцний такий будиночок, замкнений на тридцять замків. Хоча тунель був вже зовсім нелогічним - створити потенційно агресивних, безмозких тварин, і дати їм можливість розгулювати де захочеться, сподіваючись, що вони не кинуться назовні? Це й самому творцю треба бути повним психом. А божевільний ніяк не міг би зробити таку добротну мережу підземних комунікацій. Стіни та стеля захищені від обсипань, стояли кріплення, тунель був практично одного розміру на всій довжині. Це була праця знаючої та розуміючої людини... хоча, хай буде індивідуумом. Не хотілося називати людиною творця божевільних тварин. І в майбутньому - небіжчика, арештовувати його Андрій не збирався, і ці тунелі стануть для кравця останнім притулком, це слідчий вирішив для себе точно.

Попереду швидко перебирав руками-ногами Шмат. Як не дивно – ставлення до санітара у Шевченка практично не змінилося. Так, залишилася деяка незрозумілість, але тривоги чи небезпеки не було зовсім. Тепер тільки Андрій зрозумів – почни Віктор пояснювати та розповідати, що до чого і сам погляд на нього змінився б кардинально. А так лише деяка загадковість, не більше.

Раптом Шматін припустив уперед, та й слідчий почув, крізь тупіт долонь і колін, метушню попереду. Погану метушню. Шмат повернув кудись управо, тихо матюкнувся, розвернувся та так швидко, враховуючи ширину лаза, що Андрій сумнівався, чи зміг би він так повторити. Санітар стрибнув кудись із тунелю ногами вперед.

Шевченко визирнув у отвір - Шмат ритмічно дірявив тіло під ногами. Навпроти стояли два підлітки, підсвічуючи ліхтариком на телефоні. Потрібно помітити особливої розгубленості на обличчях не спостерігалося. Вони були зібрані, хіба що дихали надто часто.

- От і все. – Сказав Віктор зійшовши з безрухового тіла.

- Йому пиздець? – Перепитав хлопець.

- Еее... - Шмат з докором глянув юнакові в очі. - Давай культурніше. Але загалом ти маєш рацію - йому пиздець.

– А як так? Він же зомбі. – Дівчина притискала сковорідку до грудей і пильно розглядала ніж у руці Віктора.

Той підняв зброю світячи на нього ліхтарем.

- Як бачите жодних рун чи ще чогось. Це просто ніж. А це – Він вказав на тіло – тепер просто труп. Скажімо так – на відміну від ігрових зомбі у цих життя тримається у печінці.

Він задрав на собі куртку та футболку, описав кінчиком ножа овал під ребрами.

– Це ось тут. Потрібно бити сильно, вона досить глибоко, швидко та часто. Тільки множинні поранення вбивають.

- Ага. - Дівчина кивнула. – А мені сковорода допомогла. - Вона постукала по чавунній улюблениці. - Я Настя. А це Денис.

- Дуже приємно. Я Андрій, а це Віктор. - Не витримав Андрій стирчачи з лаза. - Витя дай спуститися, чи що.

Санітар відійшов, пропускаючи Шевченка вниз. Той потоптався по зобмі, оцінив зовнішній вигляд. Труп як труп, лише частини різні, без вишукувань у вигляді звіриних кінцівок. Оцінив дітей - у крові та синцях, трохи тремтять але це від адреналіну та напруги а не від страху. Це Андрій чудово розрізняв.

- Гаразд. Ви молодці, звичайно, з таким виродком битися це потрібно мати сміливість. — Він глянув на Шмата. Той знизав плечима, мовляв, вирішуй сам. - Тільки доведеться вам ще трохи помандрувати з нами.

- Це навіщо? - У голосі Дениса прорізалася підозра та недовіра.

Він уже здогадався, що самі по собі ці створіння з'явитися не могли, їх мав хтось зібрати, то чому б не ці двоє? На пів кроку зрушив уперед, прикриваючи Настю, ненароком підняв прут.

- Спокійно, боєць. – Андрій підняв руки. - Ми йдемо за творцем цієї – він тицьнув пальцем у кадавра – херні. І з радістю відправили б вас назовні, але що якщо з іншого боку повзе ще один зомбі? Ви, звичайно, стійкі і сміливі бійці, але, вибачте, тоді вам, як ти висловився, пиздець. Робимо так - повзем коридором до упору, Віктор попереду, ви за ним, я ззаду. Якщо що – не панікуємо, допомагаємо товаришеві. Я у вас вірю.

- От спасибі. – Настя насторожено оглядала чоловіків. Один ніби нічого, в пилу правда і бруду. Але той який Андрій і зовсім жах. Одяг розпороті, в засохлій крові. Обличчя теж все у бризках. Незрозуміло хто страшніший – зомбі чи цей.

- Ну гаразд, якщо так. - Денис не те що б довіряв мужикам, але, якщо чесно, чудово усвідомлював, що в бою проти зомбі у них з Настею було більше шансів, ніж проти цих двох. Особливо цього – з ножем. Віктор виглядав абсолютно безтурботно, навіть беземоційно, і від цього ставало страшно. - А що ви з цим, ну який зомбі робить, робитимете?

- Вбивати будемо. – Спокійно констатував Шмат і вліз у отвір праворуч від лаза через який приповзли.

– Давай хлопці. - Андрій поторопив усіх. - Ми б так не поспішали і вивели вас, а вже потім пішли шукати, але раптом цей мудак тільки зараз помітив, що його звірі здриснули? І зараз пакує речі. Потрібно діяти швидко, хоча я сумніваюся, що встигнемо.

Четвірка вже тупала по новому тунелю, який нічим не відрізняється від попереднього.

- Встигнемо. - Долинув спереду голос Шмата. - Думаю йому нікуди бігти, він тут, під землею живе. Дуже добре ходи обставив, падла.

– Як тут можна жити? - Настя запитала не так від цікавості як від неможливості повзти мовчки. - Це жуть якась.

– Люди роками жили у бліндажах та окопах, висовуючи назовні лише голову. Іноді. А цей - думаю й зовсім не людина вже, псих кончений.

- Ну, тоді ясно. - Дівчина втомлено зітхнула. - Якщо псих то тут йому місце.

Шмат скинув назад руку, зупиняючи рух. Світив уперед.

У отворі лаза здалася печера набагато більша за попередню, тут не довелося б стрибати, до підлоги йшов земляний пандус, а те, що стояло посеред печери і зовсім дивувало. Вантажівка, що проіржавіла, зі згнілим тентом, поруч причіп у такому ж стані. Марка машини була Віктору незнайома, але розбурхувала якісь спогади. Щось подібне він десь бачив. Акуратно виповз назовні і спустився по насипу.

- Бля! Це ж німецька машина! - Пошепки помітив Денис, як з'явився в отворі. – Я у фільмах документальних бачив.

- Прекрасно. – Настя підштовхнула хлопця сковородою. – Ми знайшли скарб нацистів.

- Ворушіться ви там. - Андрій уже не міг перебувати у собачому становищі. Хотілося розігнутися.

Усі четверо спустилися до печери. Це було вражаюче, заввишки шість метрів і завдовжки метрів двадцять, вся укріплена дошками, у кутку стіл, масивний, там якісь інструменти, поряд лежали частини тіл. У центрі стояла вантажівка "бусінг" страшенно іржава, покручена, поряд причіп стояв на боці.

У променях ліхтарів все виглядало моторошно і неймовірно.

- Якого хера воно тут? – поставив логічне запитання Шевченко.

- Тут зустріли хвилю, від армії що потрапила в котел на півночі. Читав, що частини німців були в хорошому стані і повністю укомплектовані. – Відповів Віктор обережно обминаючи раритети. Широкою дугою, мало що. - Цей загін прикривали настільки сильно, що билися до останнього, вони повинні були прорватися. Тоді наші вважали, що у складі якась важлива шишка. Ну і покришили всіх, переорали ліс та поле артилерією, бої були моторошні. Навіть допитати не було кого. Просто м'ясо.

- Жууууть... - Захоплено простягла Настя.

З-під причепа похмурою худою тінню вилетіло щось. Махнувши, відкинуло Дениса, що стояв на шляху, він полетів випустивши прут і розбризкуючи кров з розбитого носа.

Скелет, а інакше й не назвеш, кинувся на Шевченка, оцінивши його як більшу загрозу. Костистий кулак ударив у щелепу і слідчий перекинувся на підлогу. Нога в армійському черевику відправила його в стіну, ледь не зламавши груди. Нападник розвернувся.

Настя відступила до Віктора, прикриваючись сковородою, той сів, відвівши ніж, прикриваючи дівчину.

Навпроти них стояв справжнісінький скелет обтягнутий шкірою. Сірою, гидко сухою на вигляд. Широкі костисті кулаки та лікті, усохле обличчя. Ніс не провалився а став тонкою смужкою хряща, вузькі безкровні губи і майже прозорі повіки, що не прикривали величезних очей. Чорні зуби. До пояса це диво було голим. Залишалися лише штани, явно з якогось небіжчика і армійські черевики не зрозумій якогось року, зношені але міцні. Воно відкрило рота, губи скривилися але звуку не було. Мовчки кинулося на прибульців.

Шмат відвів удар кулака, всадив ніж у груди ворога, отримав іншою рукою немов тараном у бік. Крекнув, баднув потворний череп, висмикнув ніж і вдарив у печінку. Тепер скелет схопив його за комір, смикнув на себе і вдарив чолом. Ніс санітара тріснув, кров залила підборіддя та груди. Знизу пролунав тріск і ворог різко нахилився. Це Настя знову провела коронний прийом із коліном. І тут на її очах вибита кістка з таким самим тріском повернулася на місце.

Андрій підвівся, ледве дихаючи, кинувся на спину худого і потужним ривком згорнув шию. Не просто набік, а перекручуючи потворне обличчя до себе. Хребці хруснули, морда дивилася на слідчого моргая і розкриваючи рота.

Віктор все бив у печінку, але вже зрозумів, що не працює. Як і те, що це зовсім не кадавр. Щось нове та страшне. Він побачив як вправилася нога тварюки, і те, що зламані хребці теж не принесли результату. Руками скелет продовжував утримувати Шматіна. Настя замахнулася знову але отримала стусан ногою у груди і покотилася геть із жалібним схлипом.

Монстр відштовхнув санітара, розгорнув тулуб щодо голови та хребці, тріснувши, повернулися у вихідний стан. Вдарив Андрія у живіт, схопив за горло. Такої моторошної сили й зовсім не могло бути в висохшому тілі. Відкинув у стіну знову.

Свиснувши, темна смуга вдарила в голову скелета, брязкаючи металом. Це виявився ланцюг, наче батогом їм полоснув з-за рогу вантажівки Денис. На залитому кров'ю обличчі хлопця світилася посмішка маніяка. Він рвонув свою зброю назад але Шмат в падінні вхопив кінець. Ідея прийшла раптово, і здавалася правильною. Одними очима він показав хлопцю чого хоче, той кивнув, не перестаючи шалено посміхатися.

Монстр жваво ступив до санітара на підлозі, ударив ногою в бік, замахнувся другою, тут у голову, з глухим хлопком прилетіла сковорода. Скелет хитнувся, але не відволікся від жертви. Шмат вже став на коліна а Денис натягуючи ланцюг забіг за спину тварюки, тут відчув як ланцюг перехоплюють сильні руки. Шевченко прискорив хлопця, удвох вони зробили оберт навколо мовчазного ворога. Віктор рвонув свій кінець ланцюга, він вдало обвився навколо попереку, прихоплюючи праву руку до тазу. Розтягли ланцюг кожен в свій бік, відійшовши подалі, наскільки вистачило кінців.

Скелет смикнувся до одного, іншого, дорослі чоловіки ледве утримували це непорозуміння, пародію на людину.

- Що то за нахуй? - Спльовуючи кров прокричав Андрій.

- Я що – енциклопедія? - Крекчучи від натуги відповів Шмат. Поруч у ланки вчепилися дівочі руки.

- А твій товариш?

- Той товариш поки що поза зоною доступу. – Зрозумів натяк Андрія санітар.

- Козел.

- Ще гірше, повір. - Шматін помітив вихід із становища. Як йому здавалося. - Давай ще моток навколо і тягнемо до машини. Разом!

Сказав, і ступив уперед, ударив ногою в скелета, що відчув волю. Від стусана істота відсахнулася, і під рукою проскочили Андрій з Денисом, накидаючи ланцюг вище, до плеча. Відбігли знову натягуючи ланки, тепер уже зовсім ідеально, другу руку притиснуло до грудей.

- Ага! Гандон! – Не стрималася Настя. - Чи можна я його сковорідкою? – із запитанням подивилася на Віктора не відпускаючи ланцюг.

Стільки радості, стільки веселого благання та азарту було в цьому погляді. Так недоречному в страшній печері, серед якої четверо живих боролися з мертвим. Шмат не міг відмовити.

- Переїби, рідна.

З якимось маніакальним "так" Анастасія підібрала сковороду і, розмахнувшись немов бейсболіст, вліпила по шкірястому черепу. Віктор побачив те чого і чекав, щелепа зрушила, але відразу стала на місце, шкіра, що лопнула, миттєво зросла. "Це що за нафіг?" подумав санітар.

- Тягнемо! – Віктор потягнув, з іншого боку потягнули Шевченко та Денис.

Тварюка брикнулася, металася в різні боки. Але поки що сили були на боці живих. Повільно притягли скелет до перекинутого набік причепа. Тепер і Шевченко зрозумів задум. Ривком притиснув спину тварюки до осі причепа і швидко передав кінець на бік Шмата, Настя перехопила і просунула свій. Так, передаючи ланцюг з рук в руки, сповили брикаючого монстра наскільки вистачило довжини ланцюга, зав'язавши в якусь подібність вузла кінці. Зомбі виявився досить щільно обмотаний до пояса, продовжував смикатися і сукати ногами.

- Воно, схоже, невбивається. – Вагомо сказав Віктор і для доказу пробив серце точним ударом. Потім встромив ніж у скроню. Усі рани зрослися миттєво, коли ніж залишав тіло.

- Охеріти. – Андрій витирав кров з обличчя. – Спалити?

- Обов'язково. – Ствердно кивнув Денис.

- Спробуємо. – Із сумнівом кивнув Шмат. - Обов'язково. Давай, Андрію, ти проводиш наших воїнів нагору, а я тут подежурю. Не можна таку хрєнь залишати.

- Гаразд. – Шевченко не міг не визнати правоту санітара. Подальша подорож, схоже, урвалася. Залишати ТАКЕ за спиною не збирався ніхто.

– Давай, бійці – Він махнув рукою підліткам - Валим звідси і дуже швидко. Дядько Шмат тут один залишиться, йому страшно буде.

- Такого дядька самі тварюки боятися повинні. – Махнув рукою Денис зникаючи у отворі лаза.

- Дякую, дядько Вітю! – Настя посміхнулася і залізла слідом за хлопцем.

- Я миттю. – Андрій завершував трійцю.

Шмат підійшов до скутої жертви. Не боячись схопив голову, за щелепу, насилу розтиснув і задоволено кивнув сам собі. Язик був присутній в усохлій горлянці, але був тонкою ганчірочкою нездатною ні на що. Сплюнувши під ноги, перевірив ланцюг і пішов до столу. Помітив там невелику купу книжок.

- Як діти? - Запитав Ставченко у слідчого, який стомлено підійшов до друзів.

- Та як? – Андрій сів поруч на землю. - Так собі, але вибір у них невеликий, насправді.

Він зітхнув і закурив. Трійця зустрілася за містом, далеко від покинутого заводу, від якого залишилися лише стіни. Тут, за три дні, була вирита глибока п'ятнадцятиметрова яма і в неї вже залили певний шар бетону як подушку. На краю ями стояла бочка, зрідка вона тремтіла. Тоді погляди трьох чоловіків з питанням приковувалися до неї.

- У принципі діти і самі розуміють, що їм психушка світить. – Продовжив Андрій. – Якщо підуть історії розповідати. Зняти ніхто нічого не встиг, слава богу, Роман заявив що собака напав і зник у лісі. Аналізи на сказ здав. Решта - ну це діти, звичайно зараз в один голос кричать що мовчати будуть і таке інше. Вже післязавтра вихвалятимуться.

- Безперечно. – Кивнув Ставченко.

- Нахрена ви так? — Похитавши головою Шмат смикав у руках чорний фоліант. – Я в них вірю. Правда. Чудові діти, нічого не скажуть. Між собою – згадуватимуть.

- Гаразд. – Шевченко глянув на санітара. - Ти два дні писульки ці розбирав. Що цікавого?

Шматін глянув на чорну книгу, на зошит біля своїх ніг. Сів зручніше, кидаючи косі погляди на бочку.

- Розкажу узагальнено, щоб не цитувати всі нотатки цього – він вказав очима на сталеву ємність – хворого. То справді був офіцер Вермахта, відповідальний за перевезення особливо цінного майна рейху. Вони не потрапили в котел на півночі дивом не діставшись основних частин армії, просто не встигли. Отримали наказ йти на захід через південний напрямок і в жодному разі не допустити попадання вантажу в чужі руки. Аж до його знищення.

- Розумію, не той вантаж що в коробках? – Уточнив Ставченко.

У коробках, яких штук десять стояло в кузові вантажівки, вони знайшли срібні та золоті прикраси. Усі стародавні та вичурно-східні.

– Ні. То туфта. Головний вантаж - книги та сувої. Отже, конвой рухається на південь та зустрічає лінію оборони. Тут тоді не особливо чекали прориву, мало було бійців і техніки, у німців були всі шанси пройти південніше і звернути на захід. Але наші вперлися і тримали конвой, поки не підтягнули артилерію. Потім просто зрівняли тут усе, що бачили.

- Мабуть, не все. - Шевченко значно вказав на бочку рукою. - Та й машина особливо побита була.

- Тут уже везіння. Хоча у випадку з Куртом, так звати нашого фриця, скоріше невдача. Вибух кинув машину у провал. Там, де зараз печера раніше була ущелина, досить глибока. Решту доробили снаряди артилерії, зарівняли геть-чисто. Так наш Курт виявився живцем похований разом з водієм і ще парою в кузові.

- Єбанутися. – Рятівник уявив собі картину. Його пересмикнуло.

- Загалом – це з ним і сталося, але згодом. Спочатку, судячи з записів бідолахи, вони хотіли викопатися, але хтось боявся, що там червоні, посварилися, одного вбили, а сам офіцер отримав поранення. Потім помер ще один боєць і лишилося лише двоє. Далі - зрозуміло, навколо трупи, стрес, він наказує водієві копати лаз але трохи убік і під куток нагору. А сам розгрібає землю та сміття з кузова. Знаходить книжки. Зокрема цю.

Віктор підняв чорну книгу.

- Вівірат Нумос. Якогось Агусто Сіфіоло. Допитливого італійця п'ятнадцятого століття, він збирав усі рецепти, байки, заклинання та інше що було пов'язане з вічним життям, здоров'ям, воскресінням, навіть найнеймовірніші та мерзенні. Побував у різних куточках світу, прискіпливо записуючи все, що чув. Все тут. - Санітар постукав пальцями по корінці. - Ось і охопив німця страшний азарт. Під тиском, у буквальному значенні, обставин. Він розумів, що без води і їжі не викопатися їм ніяк. Напав на водія, однак і той підозріло косився на начальника. А може сам про те ж думав...

- Хто б не думав? - Шевченко був згоден із Віктором. - Блін, як огидно все це...

- Згоден. Ну ось, в результаті Курт отримав поранення в живіт, а водій був пов'язаний і успішно принесений в жертву при заклинанні. Я знайшов потрібне в книзі, суть проста - довге, практично вічне життя, він гад, не написав у щоденнику який термін собі вказав. Фактично це не заклинання, а прокляття, німець просто погано розбирався в морфології та прокляв сам себе. Ну, і одержав що хотів. Від рани і самого процесу Курт все ж таки відключається. Незрозуміло надовго чи ні, але думаю, що дуже надовго. А коли прийшов до тями - почав відкопуватися і з жахом помічати що він змінюється. Безсмертя він отримав, але ніде не обговорювалося, що зовнішність залишиться такою ж.

- Дупа. – Ставченко закурив нову цигарку.

- Вона сама. Як я зрозумів далі - Курт все-таки відрився і досить швидко, але тут був хаос. Шукали шпигунів і недобиті частини, просто злидні і розруха, а його зовнішність, як зрозуміло, не передбачала довгих розмов. Їсти йому не потрібно, пити теж. Курт зник під землю і, з його описів, провів дивний час у стані напівсну, марення, адже спати йому зовсім не потрібно. Тоді, наскільки я зрозумів, і прийшло безумство. Німець почав копати ходи, повільно та впевнено. І наткнувся на цвинтар, труп швидко склався в його голові з Вівірат Нумос і він вирішив зробити собі друга. Далі записи взагалі розрізнені та сумбурні. Курт пише, що його товариші мало з ним спілкуються, не звертають уваги та іншу херню. Важко визначити часовий інтервал – німець не ставив дат.

- Та пофіг. – Шевченко підвівся і заглянув у бочку. Там звивався тулуб із сірою шкірою щільно обмотаний ланцюгами в три шари. - Мені цікаво – якщо його через м'ясорубку пропустити...

- Він проклятий до кінця терміну. - Похитав головою Шмат підходячи до бочки і теж дивлячись на скелет. - Думаю фарш згниє, а цей відродитися в тому ж вигляді. Пам'ятаєш, як ми його палили?

Андрій кивнув головою. Полите бензином тіло билося, але зовсім не страждало від вогню, поки бензин не вигорів. Те саме було і з книгою.

- Тоді нехай живе, як і планував, довго, але нещасливо. – Кивнув Ставченко спрямовуючи в бочку розтруб бетономішалки. Благо знайденого золота вистачить на такі витрати як чотири повні машини бетону

- Залишається питання... - Віктор підняв книгу, закликаючи всіх присутніх подивитися на неї. Потім на тіло у бочці. - Чи є в кого бажання щось собі зцілити? Когось повернути? Додати років, бути непідвладним хворобам?

- Я що - єбанутий? – Рятувальник пересмикнувся. - Ніфіга такого не потрібно.

- Згоден. – Шевченко викинув недопалок до німця. - Зразок в наявності. Такого щастя задарма не потрібно.

Коли по сталевому жолобу, гримаючи щебенем, полилася бетонна суміш очі проклятого Курта, що до того виражали лише сказ, раптом набули кристальної ясності. Вони стали шалено синіми. Наповненими жахом та розпачом. Рот розкрився в німому крику, суха ганчірка язика навіть не ворухнулася на дні щелепи. Трійця мовчки спостерігала за шаленим танцем скутого тіла. Бетон наповнив діжку догори.

За добу залізну в'язницю з моторошним в'язнем зіштовхнули вниз ями. Приїхали три замовлені машини та заповнили об'єм до країв.

А діти - так і мовчали, згадуючи те, що сталося лише у вузькому колі. Хтось із веселощами, а хтось із запізнілим страхом. Шевченко зібрав їх і розповів усю історію божевільного Курта, від початку до кадаврів у дачному селищі. Всі однозначно вирішили що вічне життя це дуже розмите поняття і не варто воно того...

Чи варто?...

Присвячено Анастасії. Веселій, чарівній дівчинці. І, звісно, мудрій.