Розділ 3.

 Андрій мовчки курив, гіпнотизуючи каналізаційний люк лютим поглядом. Дим настирливо ліз у вічі, вибиваючи сльозу, але поки лють була сильніша за незручність.

 - Що ж ти, суко, таке? - Прошипів чоловік ледь помітно.

 Глянув на недопалок у пальцях, курив уже практично фільтр і викинув у урну біля лави, попередньо загасивши об підошву черевика. Відкинувся на спинку.

 Ранок у місті почався хмарами і, мабуть, ними закінчиться. Сіре небо. Сірі стіни багатоповерхівок. Сірий асфальт дороги і все таке ж сіре з протилежного боку. Тільки машини та одяг перехожих іноді вносили до сірого монохрому якусь різноманітність.

 Андрій Олегович Ставченко, працівник рятувальної служби із п'ятирічним стажем, дуже дивно проводив свій вихідний. Як і останні місяці, втім, також. Все частіше він помічав за собою наполегливе бажання відійти подалі від люка, що той трапиться на шляху, і застигнути. Чекати, що з цим самим люком буде надалі. Або, як зараз, сидіти на лавці біля магазину, у який вийшов за цигарками та спагетті, спостерігати. А раптом зараз?

 Але не зараз. Це страшенно дратувало.

 Останнім часом, протягом трьох місяців, у люки падали люди. Ні, звичайно, падали вони й раніше, куди ж без цього. П'яні там, чи вночі, у темряві. Але останні чотири впали в люки яких НЕ МОГЛО БУТИ. В отвори на асфальті, які з'являлися там, де їм цього хотілося, зсередини виглядали дуже схоже на каналізаційний люк, але такими не були. Це були абсурдні нутрощі з подобою порядку, що не мали нічого спільного зі справжнім колодязем. І зникали вони в одну мить. Як тільки витягали бідолаху з утроби діра зхлопувалася, ніхто навіть не встигав помітити як. Шаркали долонями по шорсткому асфальту, били молотками, піднімали карти комунікацій - безглуздя. Їх не було.

 А жертви були.

 Якраз що не просто злякані, побиті люди, а саме жертви. Усі кого дістали з таких містичних ям, отримували страшні травми, інвалідність на все життя. І всіх їх діставав він – Андрій. Після першого випадку саме його бригаду надсилали на всі подібні виклики. Дзвінок. Кажуть, мовляв, людина в люк упала, отже, їде Ставченко. Це напружувало.

 Він боявся, так, саме боявся. Не того, що врешті-решт дістане звідти, де б це не було, мертвого. Ні, він боявся залишитися ТАМ сам. Адже вдруге, опускаючись за дівчиною, він краєм ока помітив фігуру, що йде у високий арочний коридор, підсвічений лампами. Коридор якого не може бути під землею, у люку якого не може бути на землі. Це довело для нього слова найпершого чоловіка, що потрапив у таку пастку, той усе марив "малюк... там... малюк... страшний... він руки мої... малюк..." І намагався, напевно, показати який саме малюк, тільки перекрученими та переламаними руками не міг цього зробити.

 З того часу пішла рятувальниками, які дуже забобонний народ, байка про дитину каналізаційну. Маля. Мовляв викинули новонародженого в унітаз та й змили, а він, сповнений люті на людей, почав мститися. Ніхто не хотів спускатися в діри, що з'являлися, в пекло. Тільки Андрій, тремтів аж живіт зводило, але ліз туди, вниз. Тому що самі слова "рятувати" та "допомагати" не були для нього просто словами. І він згоден рятувати навіть із пекла. Мабуть. Адже туди не дуже хочеться.

 - Тварюка. – Це знову люку. Він і не помітив, що закурив ще одну зовсім не збираючись покидати лаву. Це вже манія якась.

 Але підніматися та йти додому не поспішав. Ще трохи покурить.

 Денис мало не бігом біг радіючи немов новій приставці. Або, мабуть, моноколесу. Або моноколесу та приставці разом узятим. Подарованим одразу. Ось від такого подарунка він напевно зійшов з розуму  відразу і остаточно, від радості. Чи ні?

 Хлопчик навіть пригальмував від такої думки. А чи зійшов би? І взагалі як це - зійти з розуму? Для цього спочатку потрібно знати що таке цей розум. А цього не знають навіть дорослі, то чого ж йому, одинадцятирічному хлопу думати всякі розумні думки? Швидкість Дениса знову перейшла у півбіг.

 Сьогодні батько таки відпустив хлопчика в гості до Сергія, самого і на цілий день. Хоча у Серьоги нікого не буде вдома і тато про це знав. Сьогодні буде цілий день, аж до такого нешвидкого завтра, коли два хлопчики будуть самі собі хазяєви. Прям зовсім дорослі. Аж моторошно. Цілий день гри на приставці. Настільних ігор, їх у Серьоги повно. Чіпсів і коли, лимонад і бутерброди з ковбасою.

 Хлопчик несподівано собі підстрибнув на бігу. Ще раз. Енергія та радість вирували переливаючись у світ через яскраві сині очі.

 Для Дениса не було сірого неба та бляклої вулиці з кількома перехожими. Для нього була дорога до дня розваг. Не дуже далека, всього два провулки, і це було ще крутіше.

 Ось поворот, за ним магазин і там прямо до самого Серьогиного будинку. Мета вже така близька!

 Він уже проскочив магазин, коли краєм погляду вихопив сумне обличчя. Ні, не сумне. СУМНЕ. Точніше.

 Жінка років тридцяти на вигляд. Знайоме обличчя, вона ніби живе у Серьогиному домі, у першому під'їзді. Вона розчаровано дивилася на об'ємний пакет з ручкою, що прорвалася надвоє, поруч стояв такий же але ще цілий. Хлопчик не змінюючи швидкості зробив плавний розворот і зупинився біля пакета.

 - Вітаю. – Випалив усміхаючись. Адже сьогодні чудовий день і треба лише посміхатися. - А я вас знаю, ви у першому під'їзді живете. А Серьога у четвертому. А ці пакети - фігня. У мене також рвалися. Але в мене є інший і він добрий.

 Жінка з подивом дивилася на хлопця. Як він скинувши рюкзак колупається у нутрощах, а потім з переможним "ось" дістає складений вчетверо пакет БМВ.

 Денис підняв погляд показуючи пакет жінці та у мову ледь не відібрало. Вона була дуже гарна. З м'яким овалом обличчя та сумною посмішкою, з чистими сірими очима, світлими та добрими. Вона нагадала хлопчикові маму і він зацвітів.

 – Зараз, зараз. - Сподіваючись, що вона не помітила збентеження Денис розкрив пакет і почав перекладати покупки. - Я вам допоможу.

 - Та гаразд, хлопче. – Голос жінки був приємний, м'який. - Не так це й страшно.

 - Може й не страшно, а допомогти треба.

 - Ну, як скажеш. Герой.

 - Допоможу. - Упоравшись він підняв пакет, що виявився досить важким. - Вмить донесу

 - Звичайно звичайно. – Жінка взяла другий пакет і рушила за Денисом, посміхаючись. - Ти молодець...

 - Мене Денисом звуть.

 - Молодець Денис. А я Олена. Романівна. Бачила тебе, ти з Сергієм товаришуєш.

 - Ага. - Хлопчик переклав пакет у ліву. Ручки нещадно впивались у долоню. - Ми найкращі друзі.

 - Це добре, Денисе. Це чудово. Правильно тебе батьки виховують. Допомагаєш людям, гарною людиною виростеш.

 - Мене тато виховує. Мати... вона померла. – Денис зітхнув. – Так воно буває.

 - Вибач, Денисе. Так буває. Але ти все одно найкращий хлопчик із усіх кого я знаю. Чесно чесно.

 - Та гаразд. Серьога теж такий. Просто його тут нема. А був би теж допоміг. Це я вам точно говорю.

 - Звичайно звичайно. Тільки ти, на мою думку, далеко зібрався. – Олена зупинилася поставивши сумку на лаву біля свого під'їзду. Весело дивилася в спину Дениса, що розігнався.

 - О! - Хлопчик здивовано обернувся. - Не помітив.

 Він підійшов і акуратно прилаштував пакет поряд із першим.

 - Ви не переживайте, мені пакет не надто й потрібен. Це тато каже щоб носив у рюкзаку про всяк випадок. Я і не розумів якийсь такий випадок. А він у нагоді!

 - Бачиш, як вийшло. - Жінка ніжно потріпала Дениса по голові. - Молодець. Помічник. Дякую тобі Денисе.

 - Будь ласка. - Майже прокричав від радості, що душила його, хлопчик і широким кроком рушив до четвертого під'їзду.

 У серці його здіймалося до цього невідоме почуття. Воно розпирало. Наповнювало тіло силою. Хотілося підстрибувати до найнижчих хмар та розганяти їх руками. Допомагати просто так це виявилося фантастично як добре. Це краще ніж найсмачніша кола.

 І Денис зрозумів, що готовий допомагати всім у всьому світі. Завжди завжди.

 Та коли він це зрозумів він зрозумів що падає.

 Швидко й раптово він перестав іти і почав летіти. Донизу.

 А зверху пролунав гучний крик Олени Романівни.

 Повз нього мелькотіли дроти що вилися по шорсткій бетонній поверхні. Якісь гнуті залізяки, жучки повзучі та жучки розчавлені. Це було страшно.

 Денису доводилося стрибати з першого поверху, коли зносили старий садок навпроти. Було і з невисокого урвища в річку влітку стрибав. Це все було не те.

 Тут було набагато страшніше.

 У потоці світла, що ллється зверху, він падав униз у темному бетонному жолобі зі стін якого стирчали всякі небезпечні штуки. Як він сюди потрапив і що можна зробити хлопчик не мав жодного поняття. Серце розігналося до неймовірної швидкості. Від надлишку адреналіну він розрізняв навіть найдрібніші плями на брудній поверхні.

 Але колись же він повинен впасти?

 Від цієї несподіваної думки його почало трясти дрібне тремтіння.

 І тут хтось ухопив Дениса за рюкзак. Різко. Лямки вп'ялися під руки. Він відразу видихнув все повітря до хрипу в грудях. Ключиці хруснули, а плечі боляче грюкнули по вухах. П'ятки вдарилися по стіні. Хлопчик завис притиснутий до стіни зачепившись ручкою рюкзака за щось ззаду. В очах стояли сльози. Може радості чи болю, він не міг зрозуміти.

 - Мамочка. - Ледве зміг набрати повітря прошепотів Денис.

 Подивився під ноги. Виявилося, що до неминучого падіння було всього менше метра. Брудна, вкрита ганчірками та палицями підлога була зовсім близько. Тільки зараз він зрозумів, що був дуже близький до страшних травм або ще гірше. За спиною щось хруснуло і Денис, скрикнувши від несподіванки, звалився вниз на карачки. Розтягнута спина боліла, а ключиці горіли вогнем, але все начебто ворушилося. А ще було страшно.

 Піднявшись на тремтячі ноги, хлопчик підняв голову. Далеко, дуже далеко, вгорі маячила світла пляма. Це так багато він пролетів вниз? Жах. Це, напевно, каналізація. Та яка ховається під металевими люками. Ось виявляється як тут все влаштовано. Бетонна криниця поверхів п'ять у висоту з якімись проводами та трубами. А прямо навпроти Дениса – прохід із напівкруглою стелею. Там теж стирчали зі стін труби, вилися дроти, зі стелі звисали лампочки. По підлозі, у глибокій канаві під стіною, текла каламутна вода. Як виявляється тут все продумано. Поправивши рюкзак за спиною, не звертаючи уваги на біль, Денис пішов тунелем розглядаючи стіни, труби і взагалі все що бачив. Щоб розповісти Серьозі і той заздрив. А може якось зберуться вони удвох і самі рвонуть у найближчий люк на екскурсію. Тільки падати не будуть. Візьмуть драбину.

 Тунель виявився коротким метрів десять і виходив в інший, поперечний і точно такий же як попередній. Тільки цей йшов праворуч і ліворуч. Справа, куди чомусь Денис спершу повернув голову, все зникало в темряві. Там були лампочки і схоже було, що сам коридор зникав, розмивався, абощо, змішуючи сірі стіни і чорноту. Буквально за два кроки починалася повна і непроглядна темрява.

 Зате зліва...

 Хлопчик підстрибнув. Зойкнув і відійшов на крок. Там стояв монстр. Чудовисько. Якийсь мутант з гри, але не з гри, а дуже справжній. На нормальних, людських ногах згорбилося худе ламане тільце з, знову ж таки, нормальними руками. На страшно великій голові, лисій і опухлій виділялися два круглі, без повік, очі. Яскраво-коричневі.

 - Ти хочеш допомагати? – Розкривши беззубий рот запитала істота.

 Воно не рухалося і, Денису так здавалося, було здивовано. Розгублено.

 - Допомагати мені? – Повторив монстр. Чи не вимогливо, але й не просячи. Швидше уточнюючи.

 - Ага. - Хлопчикові було страшно. Ноги тремтіли але він гнав від себе паніку. Його відвідала думка "а що якщо це ніякий і не монстр? Що якщо ЦЬОМУ просто потрібна допомога? Лікарі, наприклад, люди, дорослі".

 - Так я миттю! – Денис усміхнувся. - Зараз я збігаю, покличу. Там нагорі є такі люди – рятувальники, лікарі. Ти почекай. Добре?

 Істота зробила крок вперед розкинувши руки наче для обіймів. Очі його з благанням дивилися на хлопчика.

 – Допомога тут. - Воно знову зробило крок обнятися. - Допоможи мені.

 Денис у нерішучості завмер. Йому, звичайно, неприємно буде обійматися з таким ось чувирлою, але цьому монстрику напевно дуже самотньо.

 А він дуже хотів допомагати. Усім-усім.

 Андрій зрозумів що сталося відразу, якимось чуттям усвідомив - і його прихід до магазину за цигарками і це маніакальне спостереження за нічим не примітним люком, це все пов'язано. Він мав бути тут саме зараз.

 Зрозумів, коли почув гучний жіночий крик від першого під'їзду. Моторошний крик. Так кричать, коли на твоїх очах відбувається жахливе.

 Ставченко скинув голову. Побачив завмерлу жінку, що притиснула руки до рота. Дивиться перед собою, вниз, у тротуар.

 Він зрозумів куди і чому вона дивиться вже коли біг. Забувши про спагетті на лаві, відкинувши недокурений "Бонд". Люк, сука, вирішив з'явитися у його дворі і забрати собі ще одну жертву. Він був уже поруч із жінкою і розрізнив її схлип:

 - Хлопчик... Денис.

 І Андрій стрибнув униз.

 Не намагався щось розглянути, знайти опори для рук для ніг. Начхати. Це надприродна криниця і нічого нормального там бути не може. Крім пацана, що впав. А вже його Андрій цієй тварюці не віддасть ні за що.

 Майнув зріз асфальту зі сталевою обічайкою. Ставченко вдарився грудьми об край. Намацав ногою кабель, опустив руку вхопився, втиснув себе всередину і загарчав. Люк ніби вичавлював його нагору, назад.

 Хрін тобі.

 Він уперся руками долаючи незрозумілий опір, що йде знизу, і опинився в колодязі повністю, з головою. Сила, що відштовхує його, зникла миттєво, як втім і опора у вигляді краю, самі кабелі та скоби на стінах. Ні, вони були і візуально спостерігалися, але спроба схопити їх не увінчалася успіхом. Руки проходили крізь іллюзії. Але нігті дряпнули камінь, а значить у колодязя була реальна поверхня і це не дало Андрію впасти каменем вниз.

 Чоловік максимально викинув ноги перед собою відкидаючи спину і застряг у круглому проході упершись спиною та п'ятами. Ага! Тварюка така, ми ще поборемося. Розслабивши ікри почав ковзати вниз, до неблизької підлоги. Коли до неї залишилося метрів зо два просто стрибнув, треба було поспішати. Андрій гостро відчував це. Не міг сказати, чому. Може тому, що ніякого хлопчика внизу не було.

 А був він наприкінці освітленого коридору, коротенького і зовсім не страшного, якщо не враховувати, що ЙОГО НЕ ПОВИННО БУТИ. Хлопчик стояв, спілкуючись з кимось за межею видимості, за рогом тунелю. Він нерішуче підняв руки, ніби запрошуючи співрозмовника обійнятися.

 – Денис! – Ім'я саме вистрибнуло з пам'яті Ставченка. - Стій!

 Андрій рвонув уперед так швидко, що занили стегна, стрельнуло в боці. Але хлопчик почув, він повернув голову з подивом дивлячись на невідомого мужика. А з-за рогу здалося щось. З розкинутими руками воно крокувало до хлопця, бажаючи обійняти його і тихо щось шепотіло.

 У найкращих традиціях американського футболу Ставченко збив Дениса зі шляху чудовиська. Зграбастав у оберемок, перекинувся і впечатався в стіну чуючи як хрумтять власні кістки. Бачити таке в кіно бачив, але щоб самому повторити...

 А істота завмерла з розведеними руками. Перевела здивований погляд на клубок з хлопчика та чоловіка стогнучий біля стіни.

 - Допомагати? - Зовсім заплутано спитало воно.

 - Ага, сука. - Андрій підвівся прикриваючи собою пацана. - Допомагати. Зараз я тобі допомагатиму.

 - Мені? – Перепитав монстр тепер уже здивовано.

 - Йому потрібна допомога, дядечко. – Обізвався з-за спини Денис. - Він страшний, але ж він не винен. Мабуть.

 - Ну ну. – Ставченко розглянув безглузду істоту. Так, це було гротескною пародією на людину. Втім, як і сама каналізація пародією на реальну.

 У цьому полягав якийсь дивний зміст, який почав просочуватися у свідомість Андрія. Він ніби знайшов другу свідомість здатну розуміти недоступне першій. Спитай хто в нього звідки в ньому, простому рятувальнику, з'явилися такі сили він не зміг би відповісти.

 І ще він побачив за спиною монстра вихід.

 Арочний тунель виходив на луг, а неподалік починався парк. Праворуч виднівся скіс дороги. Андрій знав це місце. На виході з тунелю стояли грати, але з краю вони відійшли достатньо, щоб можна було протиснутися. Виявляється, містичне місце мало цілком природний вхід. Або, у разі, вихід.

 – Денис. Слухай мене. Ти зараз обійдеш цю істоту і вискочиш на вулицю. Це парк біля проспекту. Зрозумів? Не загубишся? Ти повинен запам'ятати це місце дуже добре, тому що потім, коли ти вийдеш, його буде дуже важко знайти. Воно виглядатиме зовсім не так.

 - Почек...

 - Тихо. – перебив хлопчика Ставченко.

 - Допомагати мені? - Монстр зробив крок до чоловіка. Розгубленість його проходила.

 - Ти побіжиш і покличеш рятувальників. Залиш рюкзак як орієнтир. Щоби мене можна було потім відкопати. Давай.

 - Я допоможу тобі. – Сказав Андрій відходячи від істоти убік. До каламутного струмка що біг у бік ґрат біля стіни та йшов на вулицю. Посеред потоку, утворюючи невелику калюжу, скупчився затор з різного мотлоху.

 Почувши згоду монстр зробив крок до рятівника не опускаючи рук. Очі, чисті, немов штучні, довірливо вдивлялися в обличчя людини. Денис вужаком протиснувся між ним і стіною, ковзнув до ґрат. Викинув назовні рюкзак, бо боявся що знову за щось там зачепитися і проліз назовні. Тільки зараз усвідомивши, як чудово дихалося тут, на вулиці, і яке важке повітря було там, усередині. Хлопчик обернувся.

 – Допомога? - Андрій відступив ще на крок залишаючи між собою та істотою пару метрів. - Добре. Тільки не така допомога тобі потрібна. Вибач

 - Моя допомога тут. - Монстр все так само розчепіривши руки ступив ближче. Але тепер у голосі його чулося здивування. Немов почув те, чого не знав.

 - Ну так. Тут. Я допоможу тобі зрозуміти, що ти, або хто ти. Не знаю, як я сам це зрозумів, але знаю, що це правда.

 Зовсім не боячись Ставченко повернувся спиною до монстра і впритул підійшов до купи нанесеної водою.

 Звідти стирчали гілки, ганчірки. Презервативи. І кістки. Тварин, дрібні та ледь помітні, пташині. Трохи більше – хом'яків та іншої домашньої живності. Невеликі кістки малятки. І ці, зовсім ні з чим не сплутаєш, людські. Таз. Виглядала щелепа.

 Він знав, що істота завмерла. Воно чекало.

 - Ти не винен. - Рятувальник завмер, розглядаючи купу. Менгір. - Усі ви не винні. Ви потрапили у каналізацію ще живими. Можливо, вас помилково вважали мертвими, можливо, навмисно затягли і кинули вмирати. - Це він розгледів у черепі невелику дірку. - Але все що ви хотіли в останні миті, поки могли ще ворушити губами, що неміють, це допомоги.

 - ДА.. ПИМ.. ОГА... - Нескладно промичало ззаду.

 - Ви не хочете мстити чи вбивати. Все що вам потрібно - співчуття та допомога. Бажання життя зародилося тут. У скупченні безвиході та розпачу.

 - МІ... ПА.. МАГА... - Андрію не треба було обертатися, щоб зрозуміти, що відбувається.

 Монстр почав усихатися. Розвалюватися. З черепа почала злазити шкіра. Очі тихо лопнули, розлетівшись дрібними бризками, які здійнялися хороводом і полетіли до стелі. Руки здулися наче кульки і повисли тонкими нитками в яких навіть кісток не було. Воно спробувало зробити крок, але ноги підламалися, голосно хруснувши, зламалися в різних місцях. Почали всихатися. Шкіра і саме єство монстра створеного з невгамовного бажання жити перетворювалося на тонкий, легкий пил, що піднімається вгору і ніби всмоктується в стелю.

 - Не знаю, що саме дало можливість зародитися вам, такими якими ви стали, але тепер я допоможу вам зрозуміти. І піти як і мало бути з самого початку. З любов'ю та повагою як до будь-якого живого організму.

 Андрій озирнувся. Від істоти залишалася купка праху, який повільно піднімався над підлогою. Залишалося зробити останній штрих, і він був жахливим для рятівника.

 Ставченко знав де перебував, як і те, що ніяких тунелів тут бути не може. Це був колектор під пішохідним мостом у парку. Для стоку води. І місця тут було насправді – бетонний короб півметра на півметра. Значить, коли він закінчить, все зхлопнеться до реального стану. Разом із ним самим.

 - Це ви. - Хлопець обережно торкнувся носком черевика купи останків. – І я допоможу вам. В останній раз. Пробачте нам усім будь ласка і будьте щасливі там, де вам належить бути.

 Він штовхнув з усієї сили затор, порушуючи усталену системність і той почав розпадатися на частини, що неслися потоком до ґрат.

 Пнув і зірвався на біг. Відчуваючи, як змінюються навколо нього пропорції реальності. Досяг ґрат. Вліз між краєм, що відійшов, і стіною наполовину і зрозумів що трохи застряг. І тут за руку схопили дві міцні дитячі рученята. Потягли і Андрій смикнувся, допомагаючи. Вискочив із пастки роздерши штани та ноги. Хлопчик і чоловік повалилися на землю шалено посміхаючись.

 З боку вулиці жодного тунелю вже не було. Тільки невелике вікно забране решіткою з водою, що тече зсередини.

 А всередині тунелю, що стискається, вода продовжувала виносити назовні останки тих, хто був кинутий і відданий. Безпорадний у житті та забутий у смерті. Коли попливла остання дрібна кісточка і піднялася вгору остання піщинка істоти, на дні струмка з'явився золотий перстень. Гарний, з письменами на боках та яскраво-жовтим каменем. Чи то від течії, чи сам по собі, якщо таке можливо, перстень перекинувся набік. Він зачекає

 Він уміє чекати.

                                                                 Епілог.

 Денис з нетерпінням чекав, коли ж вони підуть у кафе. Там можна їсти морозиво і грати на автоматах доки дорослі щось тихо бубонітимуть за столом.

  Нарешті двері під'їзду відчинилися і здалася тітка Олена. Тато судорожно встав, поправляючи сорочку, невміло подаючи їй руку, щоб допомогти спуститися сходами.

  Денис усміхався дивлячись на красиву жінку і батька, що стояв поруч, що вперше за стільки років одягнув штани і сорочку. Це було забавно.

 - Ходімо, чоловіки? - Тітка Олена ласкаво погладила хлопчика по волоссю.

  І ось так, утрьох вони вирушили до кафе.

  Їсти морозиво. Грати на автоматах. І про щось бубонити за столом.

  Віктор стояв біля вікна, водячи пальцем по склу. Усміхаючись. З очей його текли сльози і він не витирав їх тому що це було страшенно приємно.

  Вранці очі його знову занурили у вогонь. На мить - а наче на все життя. Якби він не спав, то закричав би від болю на всю клініку. Але спросоння тільки хрипів на видиху.

  А потім розрізнив контур своєї руки, що тяглася до обличчя.

  Віктор Добрий підвівся з ліжка. Підійшов до вікна, підставляючи обличчя сонячним променям. Розглядаючи скло та світ за ним.

  Він усміхався.

   Ольга сиділа в інвалідному візку і мовчки дивилася в очі Сергію. Вона розповіла йому все. Повну історію про падіння в люк і те, що сталося внизу. Про той кошмар, який тепер переслідував її ночами. І він жодного разу не перебив її, не заперечив і не здивувався. Просто вислухав.

 А потім нахилився до неї наскільки дозволяла його коляска і обійняв. Притяг до себе і ніжно погладив по голові. Мовчки та приємно-приємно.

 На очі дівчини накотила мокра пелена, вона зрозуміла, що зараз розплачеться.

 І тоді жорстокий спазм скрутив її праву ногу судомою. Вона скрикнула.

 Потім ліва нога смикнулася немов у припадку, вдаривши по колесу коляски Сергія і це було дуже боляче.

 Ноги почали жити своїм життям сіпаючись з боку на бік.

 Сергій відкотився назад, здивовано спостерігаючи за таким дивним танцем.

 А дівчина відчувала як там, усередині, стають на місце осколки кісток, що не ремонтуються. Встають назавжди.

 І плакала від радості, простягаючи руки до хлопця. Він підкотився і ніжно поцілував її в щоку, зрозумівши без слів.

P.S.

   Маля, якщо це можна так назвати, закінчило своє існування. Він зміг відчути життя чи його подобу. Він прагнув бути людиною, але чи став би нею?

 Ця казка закінчилась.

 Тільки дітям завжди мало однієї казки на ніч...

 А вам?