"Ні, ну я просто красуня!" зауважила про себе Настя миттю кинувши погляд на відображення у вітрині супермаркету.

- Ти не сильно завантажилась, подруго? - Кіра вискочила з натовпу пасажирів, що залишали маршрутку? прямо на шию Анастасії. - Фігасі ти суміщу притягла!

Вказала очима на спортивну сумку дівчини, що стояла біля ніг. Правду кажучи – навіть не середніх розмірів сумку. Сама ж Кіра з'явилася з зовсім безглуздим дивом через плече, квадратної форми, трохи більше жіночої сумочки, трохи менше сумки для ноутбука. Цей предмет справді виглядав непомітно на тлі поклажі Насти.

- Ти що, зовсім не брала речей? - Не здивувалася, а швидше констатувала Настя. Знаючи подругу з першого класу, вона б здивувалася якби було навпаки.

- Навіщо? – Безтурботно махнула рукою подруга. - Там же будинок. Не замерзнемо.

– Це дача. - Анастасія наголосила на останньому слові. – Там немає батарей опалення. Там може навіть грубки ніякої немає. Ми ж не питали, ну я то точно не питала, а ти?

- Нє-а...

- Гаразд. Светр я взяла і штани ще одні, про всяк випадок.

- Скажи ще що в'язані шкарпетки поклала - Кіра посміхнулася але побачивши як почервоніла подруга викотила очі - Ти серйозно? Настя, може й... шапку?

На останньому слові дівчина зробила злякане обличчя і притиснула руки до щоки.

- Нєєє... - Настя посміхнулася. - Шапки у минулому.

Кіра озирнулася дивлячись у людях що стовпилися на зупинці свого брата. Не знайшла і запитально обернулася до подруги.

- Та сама в шоці! – Розгадала запитання дівчина. Хоча особливо гадати і не доводилося, на Кириному обличчі читалися всі її емоції. Незрозуміло, відбувалося це само собою або дівчина навмисне виставляла все напоказ, але так воно було. – Стою вже п'ятнадцять хвилин і нікого!

Згідно з домовленістю брат Кіри - Кирило з рештою відпочиваючих мали зайти на ринок, купити все необхідне, і чекати дівчат на зупинці. Мабуть, щось пішло не так.

– Ні – Кіра обернулася охоплюючи поглядом уже більший простір. - Все, як домовлялися, на першій зупинці. Правильно?

- Ну, звичайно правильно. - Настя і сама вже просіювала поглядом тих, хто чекав автобуса, хто проходив повз, та практично всіх.

Суботній ранок радував яскравим сонцем і безхмарним небом. Не напружував навіть досить прохолодний вітер. Дівчина завбачливо одягла щільні джинси, кросівки на високій підошві та теплу худі. Повз миготіли перехожі, люди йшли хтось на ринок, хтось уже з нього, довга частина вулиці де стояли подруги починалася у Макдональдса і закінчувалася безпосередньо біля повороту до ринку. Вона була досить довгою, щоб вмістити два кіоски і ще три зупинки. Що наводило Настю на неприємну думку.

- Слухай, Кіро, ось ми домовилися з хлопцями на першій зупинці зустрітися. На першій звідки?

- Так ясно ж звідки! - Подруга здивовано ляснула віями. - Звідки їдеш – звідти й перша.

- А якщо вони з того боку їхали? – Анастасія вказала очима в далекий кінець переповненої перехожими вулиці.

- Чому це вони їхатимуть з того боку?

- Бо вони там живуть.

- Ну і що? Домовлялися першою зупинкою, а це означає тут. - Кіра гордо скинула підборіддя.

- Повністю згодна. - Вголос погоджуючись а в думках журячись у своїй непередбачливості. Мала ж зрозуміти що не там стоїть ось уже п'ятнадцять хвилин. Але хто ж у такому зізнається? - А значить це вони самі винні, раз не так нас зрозуміли.

- Ти, Насте, прямо геній!

- А то! Анастасія мудра. Звучить!

- Ще як звучить. - Кіра зітхнула. - Що робити будемо?

- Що що? – Настя закинула сумку на плече. - Пішли цих тормозів шукати. Тут стояти не варіант.

"Ну Кіра - це ще зрозуміло, може так гальмувати. Але я то кмітлива. Маю бути." Докоряла себе дівчина видивляючись знайомі обличчя в прожих навколо.

Сьогодні для них був визначний, знаменний день. Вперше у житті дівчата поїдуть компанією на дачу з ночівлею та без батьків. Кіра та її брат Кирило, їхній однокласник, торік переведений до їхнього класу, Денис, та Настя. Щоправда як спостерігачів їм виділили зведеного брата Кіри та Кирила – Романа та його подругу. Тим було трохи за двадцять, вони поблажливо, але цілком дружелюбно спілкувалися з підлітками і начебто не сильно заперечували побути няньками. Роман часто заїжджав на дачу і взагалі саме він і стежив за нею. Інше сімейство використовувало її тільки для відпочинку від міської буденності.

Саму ідею відірватися від предків раптово озвучив Кирило ще місяць тому, і вона, як і належить будь-якій спокусливій ідеї, все сильніш міцніла в чотирьох юнацьких головах. В результаті нескінченного вирування і бажання хоч невеликої незалежності були здійснені атаки на батьків, з умовляннями і надутими губами, тут уже хто як умів. Остаточним результатом стала згода старшої сторони на вимоги молодшої, за умови, що Роман та Оксана будуть з дітьми весь час відпочинку. Звичайно ж, всі погодилися розуміючи, що це найкращий з можливих варіантів.

- О! – Кіра змахнула рукою. - Братику!

Справді, в юрбі майнула синьо-жовта вітровка Кирила. Поруч крокував Денис у толстовці та стираних джинсах. Вони спритно маневрували серед перехожих, наближаючись до дівчат.

- Привіт, загубленці. - Кирило кивнув сестрі і посміхнувся до Насті. – Стояли на зупинці? Я ж казав...

– А я й не сумнівався. – підхопив Денис. Він чемно зняв сумку з плеча Анастасії. - Нічого. Хто ж помиляється?

- Це хто тут помиляється? - Настя звичайно розуміла, що хлопці мають рацію, але визнавати поразку не збиралася. - Усі як домовлялися, зустрічаємось на першій зупинці. Ми там і були.

- Ось ось. – підтакнула Кіра. - Нема чого нас плутати, якщо самі заплуталися.

- Ох... - Брат зміряв сестру втомленим поглядом. Вона була чарівною, не дурною і доброю, але часто емоції брали гору над елементарним мисленням. Тому багато хто незаслужено вважав її "справжньою блондинкою".

– Ви все купили?

- Звичайно. – Денис хмикнув. - І навіть більше. Чіпси по акції, сік теж.

- О! – Настя помітила попереду Романа. Він був високим хлопцем і височів над натовпом. І чомусь махав їм рукою. Дивно так махав, ніби не до себе кликав, а вказував за їхні спини. - Чого це він? Махає нам назад йти, чи що?

Денис на ходу встав на носки намагаючись роздивитись, а ось Кирило зрозумів все швидше - обернувся і глянув на дорогу.

- Це він нам сигналить, блін, що наш автобус їде!

- Офігєть!

- Бігом!

-Помчали!

Четвірка прискорилась. А повз них продзижчав жовтий автобус, підрулюючи до зупинки. Добре хоч побачивши хлопців, що біжать з круглими очима, але радісними обличчями, перехожі трохи цуралися.

Ввалилися в салон через задні двері захекані, але задоволені.

- Ви якого фіга так довго? - На задньому майданчику на них чекала Оксана. Симпатична, висока з великими карими очима та веселою посмішкою. Біля її ніг стояли сумки всієї компанії.

Роман розплатився за проїзд у водія, пробився через салон до своєї дівчини. Тісним клубком зайняли кут маршрутки.

- Встигли, зашибісь. – Констатував Рома. - Тепер двадцять хвилин польоту, а потім відпочинок до завтрашнього вечора. Чи готові відпочивати?

- Їй.

- Звичайно.

- Ще й як.

Двері зачинилися, змушуючи когось там, протиснутися на пів кроку, натовп колихнувся і Роман ніби ненароком притиснувся до Оксани. Вона лукаво подивилась на хлопця, він підморгнув. Автобус рушив.

- Це реально круть! – Денис непідробно захоплювався лісом. Трохи очманів від краси, що відкрилася.

Вийшовши на останній зупинці, а не на початку дачного масиву, компанія попрямувала протоптаною стежкою вглиб соснового лісу. Високі, стрункі сосни стояли не густо, пропускаючи досить сонця і даючи місце прорости невисоким кущам. Все під ногами було завалено жовтою хвоєю, невеликими шишками. Повітря так разюче відрізнялося від міського, що його хотілося не просто вдихати, а пити немов воду. Дерева велично колихалися від поривів вітру, порипуючи, видаючи зовсім незрозумілі звуки. Щебетали птахи, крізь крони весело проб'ється промінчик сонця. Від цієї картини онімів навіть Роман, що бував тут часто.

- Природа ніколи не буває однаковою, якщо ти дивишся НА неї, а не КРІЗЬ неї. - почувши захоплення Дениса вимовив Роман.

- Як чітко сказано! – Кирило зацікавився. - Це хто? Сенека? Арістотель?

- Це я! - Рома похитав головою. - Кидай читати цих мислителів, блін, за чужими умами не побачиш розумних людей поруч. Мені спало на думку, я сказав.

– Класно сказав.

- Так. – Оксана поклала руку на плече свого хлопця. – Він у мене філософ. І картоплю смажить – захитаєшся.

- Так. Це досягнення. – Погодилася Настя ховаючи посмішку.

Вона й сама очманіла від краси соснового лісу. Звичайно, дівчина була на відпочинку в лісі, біля річки, але в сосновому - вперше. Все було таке нове, непізнане. Ось розумієш що ти в лісі і ніби дивуватися нема чому, але ліс лісу різниця, виявляється. Так красиво виглядали сосни, що стояли начебто рядами, а зробиш крок і бачиш, що все не так, і немає ніякої системи. Так легко та затишно стало всередині, у душі. Піднімалася радість, та що там, захоплення.

- Ващє краса! – Не змогла не висловити свого почуття Анастасія.

- Добре, що не через дачі пішли. - Оксана вдихнула заплющивши очі. - Прекрасно.

- Так, тут завжди класно. – Роман поправив лямку сумки, перечепив на плече.

Молодь уже пирснула вперед, дотримуючись стежки, але раз у раз закидаючи вправо чи вліво, оглядаючи, обмацуючи сосни. Кидаючись один в одного шишками і палою хвоєю. Сміялися і бігали один за одним, незважаючи на важкі сумки.

- Нічого так дітлахи. – Помітила Оксана. - Чи не ботани телефонні. Ну і, дякувати богу, не гопники.

- Норм. – Погодився Рома. - Думаю добре відпочинемо. Дров там правда обмаль, але думаю вистачить на одну ночівлю.

- Холодно?

- В будинку? Є таке. Не нагрівся ще, бачиш, вдень не дуже й спекотно. Ну, ці живчики - Хлопець кивнув на спини віддаляючихся підлітків.. - Нагріють і без дров. Он енергії скільки.

- Та вони за день набігаються, увечері шашликів напижуться, і спатимуть хоч у холодному будинку, хоч просто на вулиці.

- Згоден. Енергійні хлопці.

Неспішним темпом пройшли сосновий ліс, вийшовши до заболоченого лугу та лісу вже звичного, змішаного. Незабаром мають з'явитися околиці дачного кооперативу. З цього боку особливого входу не було, хто хотів той у паркані зробив собі хвіртку, щоб і звідти, і звідси можна було ввійти.

- Цей яр мене чомусь бентежить. - Оксана вказала поглядом праворуч від дороги, потім ліворуч. - Постійно, як його бачу. Не розумію, що з ним, але явно щось не так.

Праворуч і ліворуч насипаної ґрунтовки, ніби шрам тяглася неглибока, півметра заглибши смуга. Вона починалася десь у лісі ліворуч і тікала в луг праворуч практично ідеально рівна.

- А це й не яр зовсім. - Роман поправив локон дівчини пробігши ненароком пальцями по щоці. – Це окоп.

- Окоп? - Ксюша зупинилася розглядаючи досі небачене диво. - Та НУ нафіг! Як у ньому ховатися? Лежачи?

Підозріло змеживши очі і склавши губи бантиком висловила свою недовіру хлопцеві.

– Було окопом. Справжнім, як треба ростової глибини, з тих часів пообсипався, ось і все. – посміхнувся Роман. - У сорок другому. Мені батько розповідав, а йому дід.

- Тут із німцями рубалися? – Тепер здивування було на межі шоку. - Правда, чи що?

Хлопець приобняв подругу за талію і надав прискорення вслід підліткам, що галасували попереду. Ті не звертали уваги ні на яри, ні на сосни, ні на зелений луг. Точніше - звертали, захоплювалися щиро, милувалися всією душею... і за три хвилини вже тараторили один з одним. Такими от потужними, але хвилинними емоціями жила молодь.

- Не рубалися. – Роман притиснувся до коханої вдихнувши аромат волосся. – У сорок другому мечами вже не користувалися. Ну, максимум - шашка, і то в командира і то як прикраса. Ні, в принципі вона була справжньою бойовою зброєю, але користуватися він їй навряд чи вмів...

- Ромко! - Оксана ляснула юнака по животі. – Без сарказму. Попрошу.

- Вибач. Так, тут проходила лінія оборони. Тилова, чи друга, чи третя. На випадок прориву основної групи німецьких військ із заходу, де їх взяли в котел. В принципі, не повинні були вони сюди потрапити.

- І що? - Дівчина затамувала подих.

Це було зовсім несподівано та очманіти як цікаво. Природа, синє до болю небо з баранчиками хмар, ніжно-тепле сонце не палить, а приємно зігріває на прохолодному вітрі. Улюблений хлопець поруч. І захоплююча історія з минулого, що має підтвердження в окопі, що зникає позаду.

- Ну, як казав дід, якісь частини все-таки вийшли і сюди. Тут, ось там, де луг м'ясорубка була, і туди в ліс далі теж на багато кілометрів. До речі, луга не було. Чи то так снарядами переорали, чи ще що - але там теж був ліс.

Оксана вивернулася з чіпкої хватки Романа. Обернулася, окидаючи поглядом зеленіючий простір. Невисока, але вже яскраво-зелена трава простягалася метрів на п'ятсот ліворуч від дороги, далі починався рідкісний підлісок.

- Ого! Тут справді була війна?

- Лише битва. – Хлопець повернувся до попередньої позиції з обіймами. - Пішли, Ксюш, діти нам дісталися жваві, капець.

- Не нам, а тобі. Родичі все ж таки.

- Та я не скаржусь. Кирило нормальний пацан. Навіть, для своїх років, надто нормальний. Книжки читає, на теніс ходить, вчиться мало не на відмінно.

- Можеш брати приклад.

- Мені, начебто, вчитися вже пізно. - Рома притиснув талію сильніше, так що дівчина ойкнула. - Кіра теж не зануда і не повна дурепа. Своєрідна, це так, але, дякувати Богу, не "хронічна блондинка".

- Не зрозуміла? – Оксана скинула брову накрутивши світлий локон на палець.

- Це такий вираз, люба. - Хлопець схаменувся і, розуміючи що вихід тільки один, вп'явся в губи подруги.

- Дурний вираз. - Закінчив, відриваючись від поцілунку, важко дихаючи. - Дуже тупий. І взагалі ти – найпрекрасніша і чудова.

- Це так. – Оксана й сама часто дихала. - Зараховую вибачення. Але лише частково. Доведеться доопрацювати, Ромочка.

- Я б і не проти, я лише за. Тільки бачиш там попереду чотири перешкоди для наших вибачливих процесів.

- Пішли їх наздоганяти. - зітхнула дівчина. - Але ми що-небудь по будь-якому придумаємо. Я ох як хочу вибачень.

- А я вже як хочу. - Трохи віддихнувшись підтвердив Роман.

Наздогнали веселу молодь вони вже на краю дачного селища. Зайшовши з боку лісу група зробила гарний гачок, але йдучи через дачі з самого початку масиву, петляючи по доріжках та стежках у відстані не виграли б нічого. А так - поволі прогулялися і помилувалися красою соснового лісу.

- Та ніфіга, я тобі говорю. – Денис махнув на Кирила рукою. - Із дев'ятнадцяти туди не беруть. Наче з двадцяти одного.

- Чому саме поліція? – Настя запитала у Кіри усміхаючись. Із самого виходу з маршрутки посмішка не покидала дівчинку. Все було так чудово, що хотілося посміхатися до вух.

- Хто його знає. Жерсть. - Кіра заразилася настроєм подруги, почервоніла, іноді невпопад посміювалася. - Пів року тому його як підмінили. Ось у поліцію говорить і все.

- Книжок начитався? Детективи?

- Ні, ну він читає, так... - Кіра з сумнівом глянула на брата. - Тільки здебільшого завумне щось. Філософів всяких.

- Сам ще жодних філософських думок не штовхав? – Настя посміхнулася. Потім представила Кирила відчужено цитуючого мудрість із піднятим до верху пальцем. І засміялася.

Подруга здивовано дивилася на це, простежила за поглядом Анастасії, думки склалися і Кіра теж склалася від сміху.

- Ми б ось теж посміялися - З цікавістю зауважив Кирило, повернувшись до дівчат.

– Ну, не судьба. – Безапеляційно відповіла Кіра, придушивши на секунду сміх, і знову вибухнула реготом.

Настя після цих слів пирснула ще сильніше, на очах з'явилися сльози.

- Привіт веселунам! - Пролунало праворуч. Компанія дружно обернулася на голос.

- Доброго ранку, дядьку Андрію. - Кирило зміряв дівчат, що досі сміялися, зневажливим поглядом. На обличчі п'ятнадцятирічного хлопця цей погляд виглядав страшенно комічно.

Андрій Ставченко і сам ледве стримав посмішку.

Кирило підійшов до паркану і простяг руку. Привіталися. Його приклад наслідував і Денис, а дівчата просто помахали руками.

- Вітання. – Підійшов Роман та Оксана. Вони часто бачили сусіда на дачі, спілкувалися.

– Ви з поповненням? - Ставченко кивнув у бік підлітків, які вже прямували до паркану.

- Є таке.

- Здогадуюсь що в ролі доглядальниць?

- Ні. - Оксана вдавано зітхнула. - Доглядальницям платять гроші, нам, на жаль, у наказовому порядку.

- Заходьте в гості, коли мозок кипіти почне. Холодне пиво - те, що потрібно при роботі наглядача.

- Обов'язково зайдемо, так, Ксюша?

- На пиво – обов'язково.

Не прощаючись пара попрямувала до своєї ділянки через один будинок від Андрія. Кирило вже відчинив хвіртку і діти зникли за парканом.

- Ось і починається наша з тобою, люба, зміна у концтаборі. – Роман поцілував кохану в щоку.

– Не хочу бути наглядачем. - Оксана наморщила лоба.

- А хто сказав, що ми наглядачі? - Хлопець здивувався. - Ми - в'язні, жертви та піддослідні.

Дівчина голосно розсміялася.