Розділ 2.

- Вікторе, давай ще раз. – Голос був приємним, дружнім. Співрозмовник заспокоював, точніше докладав до цього всі зусилля - Поки ми не отримаємо висновків бактеріологів картина, прямо скажемо, неприємна. Але, повторюся, але, цілком імовірно - її можна виправити.

Віктор моргнув. Точніше він зрозумів що моргнув, відчув. Відчув скорочення м'язів, торкання повік одне до одного. Рух шкіри. Але на темряву довкола це не вплинуло ніяк.

- Перевіримо всі можливі мікроорганізми, хоча, чорт забирай, я особисто не знаю жодного, який викликав би... це... - Той, хто говорив, сумно зітхнув. - Не впадай у відчай, Вітю.

- Та гаразд. - Віктор проковтнув стомлено. - Я сам не впевнений у тому, що можна хоч щось виправити. Цю темряву.

- Годі тобі. - Співрозмовник підвівся, судячи з шелесту одягу. Потім Віктор відчув дотик до плеча. – МРТ не показало нічого патологічного. Немає змін у зоровому нерві, немає атрофії і провідний канал функціональний. Зовні імпульс надходить як і належить. Він просто... губиться... десь уже в голові.

- Тобто - Вітя саркастично усміхнувся. Йому хотілося думати що саркастично. Виявляється перебуваючи у темряві дуже складно навіть уявити вираз власного обличчя. - Струс спричинив функціональну сліпоту?

– Або він. Або якась погань із каналізації. Пробралася через слізний канал, може сьорбнув або через рану. Ми дізнаємося, обов'язково дізнаємось.

- Ага.

– Просто давай почекаємо. Іде?

Тепер Віктор кивнув, стомлено. Відкинувся на подушку. Судячи з кроків, Сергій Іванович залишив палату хворого.

Непоганий був Іванович, хоч знав його Віктор і шапково, просто зустрічалися мимохідь. Вважався одним із найкращих окулістів міста. Як батько дбав про його, Віктора Доброго, здоров'я. Але, на жаль, змінити хоч щось у цьому випадку було не в його силах. Вже ніколи не проб'ється в осліплі очі промінь світла.

Це обтяжувало, злило, але ще страшніше було те, що ніяк не сховатися тепер від страшного видіння. Те, що сталося. Відтепер воно стояло перед сліпим поглядом колись успішного ортопеда Віктора Вікторовича Доброго.

Він знову, сам того не бажаючи, повернувся того дня. Адже починався він так чудово.

Прокинувся він ще до будильника, що було не так уже й незвично. Дотримуючись приблизної подібності графіка Віктор лягав о пів на одинадцяту, одинадцяту, і, не дивлячись на підйом у п'ять, примудрявся висипатися. Принаймні відчувати себе відпочившим та повним сил.

Швидкий душ і кава з бутербродом під бубніння FM радіо з телефону.

Одягнув костюм, вскочив у туфлі, схопив барсетку. Все давно відпрацьовано та звично.

Вулиця зустріла світанком, що народжується, і прохолодою. Ночі вже втратили весняний холод, стали приємно теплішими. Чудове, прохолодне ранкове повітря навіть змусило закашлятися.

Настрій був – краще нікуди.

До роботи, клініки, де він, Віктор Добрий, допомагав людям позбутися болю в суглобах, оперував і просто консультував, було п'ятнадцять хвилин ходьби. На машині він ніколи не їздив воліючи прогулянки. Вулиця була майже порожня. Тільки на протилежному боці важко спираючись на паличку шкутильгала старенька.

Настрій Віктора трохи згас. Згадалася нещодавня операція. Дівчина з потрощеними ногами. Там зробив все, що міг і навіть трохи більше власних сил. Але результат був неприємний, навіть страшний. Або протезування або життя на милицях. До чого ж неприємно.

Добрий зітхнув і відігнав видіння.

Робота чекає. Нові та старі клієнти. Ще є кому допомагати у цьому світі та цьому місті.

Ось тоді і пролунав вереск гальм.

Праворуч, голосно і гидко до ломоти в зубах. Перекриваючи ревіння двигуна. Забиваючи вуха наче ватою.

Віктор сів злякано повернувши голову у бік звуку. Його звичний, повторюваний розпорядок дня, та й усього життя, не передбачав раптових катаклізмів та трагедій. Все що міг зробити його організм у таких випадках – стиснутись у пошуку захисту.

Автомобіль, чорний, хижий і дуже швидкий вилетів з провулка і зачепив правим крилом кут будинку. Їхав він, як виявилося, тротуаром. Машину спочатку підкинуло, потім почало розкручувати, вона підвілася на два колеса. Опустилася назад не припиняючи руху, корму понесло вперед і вліво і сталевий монстр врізався в кут протилежної будівлі з хрускотом і брязкотом, скрипом металу, що розривається.

Віктор наче сповільнену зйомку дивився. Побачив навіть злякані очі водія. Хлопця років тридцяти із довгими патлами по плечі. І тільки удар машини в будинок повернув реальну швидкість.

Він рвонувся до машини навіть не цілком уявляючи, що і як робитиме. Головним було те, що всередині була людина. Жива. Можливо, ще жива. Зупинився біля пасажирського вікна, що висипалося назовні. Усередині машини було жахливо, стирчали частини рами, пластик торпедо та обшивки дверей. Смикалося бризкаючи червоним волохате чудовисько, таким здався йому водій.

Віктор пірнув у салон до пояса, дотягуючись до пораненого. Той був пристебнутий. Обличчя розбите в кашу, кров сочилася, лилася звідусіль. Одне, ще не залите, око небачачи дивилося на несподіваного рятівника. Розкрився рот оголюючи вибиті зуби, додаючи на підборіддя порцію крові.

Добрий рвонув ремінь безпеки. Намацав кріплення, відстебнув і обвив під пахвами потерпілого, потягнув до себе. Той мукав, дрібно смикався і смикав ногою. Найважче було протягнути хлопця через вікно.

- Йоп його! - Пролунало ззаду. Якийсь мужик. Також мабуть на роботу йшов.

- Швидку виклич! - Вітя простяг бідолаху назовні і побачивши праве стегно почав зло матюкатися.

Звідти тонким, але потужним струменем бризнула кров. "Гидотина, стегнова артерія... хана...".

Без інструментів просто на вулиці він нічого не міг вдіяти.

- Їдуть кажуть. Наразі будуть. - Знову голос ззаду. - Він що живий?

- Поки так. Блін... - Віктор злісно рвонув штанину на нозі хлопця. Тканина розійшлася оголивши залите кров'ю м'ясо. Інакше не назвати цю кашу з м'язів та кісток. - Різати... чим... Затиснути артерію...

- Різати? - З-за плеча здалася рука з викидним ножем. - Типу підійде? Ти, типу, лікарю?

- Типу так. - Зібраним голосом відповів Добрий і розклавши ножа, не давши собі замислитися, різанув ногу.

Пунсовий потік посилився. Бризнуло залишаючи на костюмі Віктора червону смугу, а він зосередившись засунув у рану пальці. Хлопець замичав, ззаду заматюгалися. Вже кілька голосів.

А Віктор шукав. Шукав те, що практично неможливо знайти навпомацки. У переплетенні м'язів і жиру, в каші з крові та м'яса він шукав лише трьома пальцями артерію завтовшки п'ять міліметрів через яку витікало життя безглуздого водія. Він шукав завзято, відсторонено розглядаючи малюнок крові, що постійно оновлювався на асфальті.

Він пішов у себе коли перебував у пацієнті.

Дивись. Щось у ньому самому сказало йому. І він перевів погляд на ногу. Чітко, ніби місце поранення було розкрито він побачив, як звивається від тиску артерія, викидаючи з себе життя. Повільно два натруджені пальці перетиснули кінець перекриваючи крововтрату.

Далі уся реальність дала збій. Віктор боровся зі спазмами у ковзаючих пальцях, утримуючи життя всередині хлопця борючись із власною втомою та стресом. Ззаду лунали голоси. Потім сирена. Акуратно постукали по плечу, виявилося – фельдшер. Знайшлися затискачі і він сам їх встановив. Навіть допоміг завантажити бідолаху в машину.

Розмову з поліцією теж пам'ятав невиразно. Як у тумані. Змалював їм загальну картину. Ті, зрозумівши, що зараз нічого тямущого від Віктора не доб'ються, сказали з'явитися завтра у відділення для уточнення свідчень. Сказавши на прощання, що він, швидше за все, врятував водію життя.

Так просто. На вулиці.

Не розгубився, не стояв ляскаючи очима, чи того гірше – знімаючи на телефон.

Він урятував. Він допоміг комусь просто, бо міг це зробити і зробив.

Віктор стояв біля будівлі, притулившись до стіни, переводячи дух. У забризканому костюмі та з закривавленими руками. Натомість із посмішкою на втомленому обличчі. У свідомості його народжувалася думка затьмарюючи собою все. І переживання і хвилювання та тривоги.

Він допоміг і допомагатиме надалі. Усім кому ця допомога знадобиться.

Витер лоб, не помічаючи, що руки в крові. Зробив крок і звалився крізь землю.

Не просто звалився.

Він летів униз нічого не розуміючи в якомусь колодязі, по стінах якого вилися дроти. Миготіли залізні скоби. Навіть штирі.

Це що - каналізаційний колодязь? Але чи може туди провалитися дорослий чоловік не маленької комплекції? Як таке можливо? І взагалі, як можна летіти в ньому так довго?

Інстинктивно він смикнув рукою намагаючись схопити скобу, що майнула, і рука пройшла крізь неї. Здавалося, що навіть крізь саму стіну. Здивуватися Віктор не встиг.

У ноги вдарила підлога, згинаючи з хрускотом коліна. Коліна з диявольською силою врізали по підборідді відкидаючи голову назад і в потилиці спалахнула наднова зірка болю.

Настала темрява.

Отямившись Добрий насамперед проблювався.

Він не те щоб так сильно хотів, саме вийшло. Як тільки розплющив очі простір навколо почав крутитися і стрибати. Шлунок не витримав такої круговерті і відповів тим, чим міг.

Спроба підвестися призвела до погіршення стану - руки тремтіли, намагаючись повернути голову праворуч, повертав ліворуч. З орієнтацією були страшні проблеми і ще хотілося сміятися. Захлинаючись, щоб живіт зводило судомами від хохоту.

"У мене струс." Діагностував сам себе Віктор і заплющив очі вгамовуючи танок стін навколо. Освітлення було мізерним, слабке сяйво проникало тільки зверху. З маленького круглого отвору в... чим? Запитання. І ще більше питання - чому його не дістають, адже в момент падіння навколо зібрався досить великий натовп. Поліція зрештою.

Кроки.

Десь спереду. Звідти де стіна, така ж як справа, ліворуч і ззаду. Напевно, глюки. У відбитого мозку і не таке буде.

Ближче кроки.

Віктор розплющив очі, намагаючись не напружувати зір, і смикнув головою назад у спробі відсунутись подалі. Завив звіром, врізавшись розбитою потилицею, прикусив язика, з очей бризнули сльози, перетворюючи і без того розмитий зір у каламутну завісу. Але й того, що побачив, розрізнив, вистачило, щоб спазм страху скрутив живіт, стиснув серце.

Там, де раніше була стіна, з'явився прохід. Арочний. По стелі тяглися кабелі та труби, звисали на дротах лампочки. І в їхньому тьмяному світлі рухалася дивна і страшна істота. Худне ніби мумія тіло з випираючими ребрами і, у прямому сенсі, розбірливим крізь натягнуту шкіру живота хребтом. Дуже маленьке, непропорційно маленьке тіло щодо двох цілком міцних жіночих ніг, що виростають з атрофованого тазу, незрозуміло яким чином. На тонкій ніби тростині шиї розгойдувалася величезна голова новонародженої, ще сліпої дитини. Худі, але жилисті руки батогами висіли вздовж тулуба. Створіння не ворушило ними під час ходьби, напевно, просто не вміло, не знало як правильно ходити.

Кроки стихли прямо біля ніг тремтячого Віктора. Він зітхнув. Стиснув зуби щосили і розплющив очі долаючи страх. І відразу відсахнувся знову врізавши потилицею в стіну. Завзявся на весь голос.

- Допомогти мені? - Істота схилилася прямо до обличчя Віктора. Ніс до носа. Його білі немов молоко очі, без райдужної оболонки, були прямо навпроти очей Доброго. - Ти хочеш допомагати?

- Взагалі-то ... так ... - Відповів не відкриваючи очей. - Я... мені б нагору. Там допомога.

– Допомога тут. - Коли істота говорила Вітя відчував запах сміття та гниття. Що то за мутант? Бляха, та де він взагалі перебуває?

- Ти ж хочеш допомагати? Допоможи. Мені.

- Я... як? Чи можу допомогти тобі тут? Як? - Віктор хотів трохи розплющити очі, просто вже не міг, треба дивитися страху в очі. Хоч наскільки жахливими вони не були б.

Але не зміг це зробити.

На його повіки лягли пальці, не даючи підвестися. Міцні, жахливо сильні та холодні, гидко слизькі.

- Ось моя допомога. Допоможи мені.

Чим? Як? Про що вимагає це непотребство? Добрий дивувався, розгубився, шукав спосіб зрозуміти, про що і з ким він взагалі розмовляє. А перед очима стояло тіло водія, що стікає кров'ю. І бажання, що піднімається, рятувати кожного хто потрапив в біду.

- Я допоможу... Добре... - вирвалось у Віктора.

Пальці, що лежали на повіках, вдавили очі лікаря всередину. У зіниці наче почали закручувати свердла, пліснули окропу і очні яблука почали вирізувати з очних ямок.

Віктор закричав і втратив свідомість. І зір.