- Ну і фіглі тут дивитися? - Ганін відверто незрозумілим поглядом свердлив дивний обрубок біля його ніг.

Поруч із нудним виглядом м'явся патрульний, другий відійшов убік і не бентежачись слідчих присів на траву відтираючи піт з чола. Був він трохи блідий.

- Фігово у тебе з біологією та анатомією, значить. - Незлобно але з натиском уточнив Шевченко.

Антон Ганін, так уже склалося, був його підопічним уже третій рік і, схоже, не збирався ні переводитись ні домагатися власного підвищення. Все б нічого, насправді, та був Ганин якимось недалеким і надто приземленим навіть для слідака. Чим уже добряче нервував. Хоча його безкорисливість і дружба з лишком компенсували решту рис, або їх відсутність.

- Не можеш описати, що тут лежить? — Шевченко тицьнув пальцем на предмет на траві.

- Лапа. – Безапеляційно видав Антон. Всім своїм виглядом показуючи, що інших варіантів у природі просто не існує. - Мавп“яча лапа. Швидше за все верхня кінцівка, хоча фіг його знає, може і нижня, я в них особливо не розумію.

- Звідки це в наших широтах мавпи? - З сарказмом запитав патрульний, що м“явся поруч. - Поплутала пальми з каштанами?

- Може якийсь багатій собі звірятко придбав. - Так само непробивно відповів Ганін. Хоча на лобі з'явилася вертикальна зморшка, яка натякала про те, що патрульний прямо зараз може отримати в лоба. - А потім це звірятко втекло і його кинулися шукати, знайшли, значить, а в процесі упіймання щось пішло не так і одну кінцівку їй відкромсали.

"Блін, я б і сам так само подумав рік тому" зізнався собі Шевченко. Але за цей рік він побачив те, що змінило його погляди на життя і реальність настільки, що не багато хто може зрозуміти.

- Сам ти - мавп“яча лапа, неуч. - Досить голосно і з натиском вимовив другий патрульний піднімаючись із землі. – Я шість років біологію викладав. Це, сука, два різні живі організми пошиті та так спритно що і сухожилля і м'язи і кровоносна система у них одна тепер.

- Ти, мать твою, біолог хр...

- Та тихо ви! – Зупинив обох Андрій Шевченко. Що-що а давити голосом він умів. - Ти, Антоне, неправий. Так, я не медексперт, але руку людини від мавпячої відрізнити можу. Тут колега цілком правий.

Старший слідчий кивнув поліцейському і схилився нижче, розглядаючи предмет. Або річ. Або ... Незрозуміло як і назвати те, що лежало на траві в міському парку у старого величезного каштана.

Кисть і частина передпліччя повністю були схожі на людські, вірніше навіть були людськими. Тільки синюшні, з яскраво вираженими венами та капілярами, але без трупної гнилі та плям. Нігті вражали своєю товщиною і довжиною, але все ж теж належали людині. А ось вище передпліччя починалася вкрита шерстю частина іншої тварини, якої саме Андрій не міг припустити. Потужні м'язи перевивали товстий кістяк, у міцну чоловічу руку завтовшки. Шерсть була коротка і густа, жорстка навіть на вигляд. Якщо схилитися нижче і придивитися можна було побачити сліди від швів і тонкий, ледь помітний шрам на межі з'єднання двох організмів. Але шрам цей був зрощеним, начебто природним і значить дві частини, що не належать один одному, ось взяли і зростилися. Закінчувалося це неподобство уривками сухожиль, кісткою що стирчала назовні і грудками м'язів. Слідами надрізів. І ні краплі крові довкола.

– Це кабан. - Голос колишнього біолога змусив Андрія здригнутися. - Ну, те, що вище, це задня нога кабана. Хорошого такого, дикого і років трьох - чотирьох.

Патрульний знову витер піт. Він був блідий, але тримався гідно.

- Ну а те, що нижче - продовжив - людська рука. Чоловіча та досить молодого, років сорока чоловіка. Така фігня називається "кадавр", це коли з різних тварин одне ціле створюють.

Не витримавши чоловік відвернувся, нервово гикаючи.

- Жесть. - Ганін підійшов ближче і теж сів поруч із Андрієм. Тепер знахідка зацікавила і його.

Обережно простягнувши руку Антон завмер ледь не торкнувшись неприродного обрубку. Не зрозуміло, що його зупинило: чи то зітхання біолога-патрульного за спиною, чи то роздратовано-скептичний погляд Шевченка.

- Ну так... - Антон змахнув рукою. - Типу доказ.

Він підвівся, глянув на патрульних. Зітхнув і попрямував до машини, що стояла біля входу в парк.

- Я за пакетом.

- Якийсь він... - Почав біолог.

- Нормальний. – Обірвав його Андрій. Образ у чию завгодно адресу він не переносив. – Характер такий просто. Ну давайте: що, як і чому?

- Та ніяк. – Відповів другий патрульний, схоже знахідка зовсім не справила на нього враження. – Пройшли вздовж входу. Все нормально. Тут нас наздогнала дівка, років шістнадцять, каже там крик чула, ну тут значить, і метушню якусь. Сказала страшно їй стало. Ну, так, трусило її будь здоров...

- Запитали, що робила тут у таку рань? – Андрій обводив околиці поглядом. Парк, як парк. Кущі, дерева, зелень та краса.

- Сказала - на ранковій пробіжці. За формою одягу – дуже схоже. Топик, спорти, кроси. Ну, ми глянули, знайшли цю... культю. на злочин не схоже, дівку відпустили. Це Миха – Хлопець кивнув на біолога – Наполіг вас викликати. Каже – це кримінал насправді.

Хлопець замовк запитливо роздивляючись слідчого.

- Так і є. – Андрій сумно кивнув. - Частина кінцівки – людська. Значить: або у трупа відпилили, що для всіх найкращий варіант, або ще у живого, що кабздець як моторошно і додає нам купу геморою.

- Ось і контейнер для доказів. - Ганін підійшов розгортаючи сміттєвий пакет.

- Бляха! Антон! - У Шевченка навіть дух перехопило.

- А не влізе ця хрінь у ті стандартні які у нас у бардачку! – Припечатав Антон піддягаючи ногою обрубок і заштовхуючи у розстелене поруч імпровізоване сховище. - Зовсім зовсім не влізе.

Наблизившись до машини Ганина Андрій обернувся. Міський парк буяв зеленню. Травень починався досить прохолодно, незважаючи на двадцять тепла на градуснику вітер віяв холодний, поривчастий. Суцільне ворушіння та миготіння тіней, шум листя та ранніх автомобілів. Так, тут можна добре ховатися.

- Слухай - Андрій зупинив Ганіна, який поклав пакет у багажник. - Дай сфоткаю.

Він відкрив дивну знахідку. Провозився з телефоном включаючи спалах і ловлячи нормальний ракурс, щоб фото не здавалося зовсім нереальним. Хоча саме на фотографії кінцівка виглядала по-справжньому бутафорською. І моторошною. Спалах надав синюшній і без того кисті страшного, неземного відтінку. Нігті стали темнішими і щільнішими, наче пластини з металу, а темні вени - чорними здутими лініями.

- На хорька воно тобі треба? – Антон притримав багажник, закриваючи, коли Шевченко закінчив. – Експерти хоч сотню тобі накидають. Тільки скажи. Хоча... Думаю засміють нас, нафіг.

Він сів у машину, увімкнув запалювання, барабанячи пальцями по керму чекав друга.

Шевченко знову роздивлявся парк. Міст і набережну, річку з каламутною водою, давно не очищене русло з водоростями. Зітхнув і сів у авто.

- Ти, Антоне, звіт напишеш. Що й як. Ну, фіг його знає, пиши як є. Давай без припущень та здогадів цього біолога, їх окремо запиши. – Андрій посміхнувся сам собі. - А мене закинь у морг.

- До Шмата? – Ганін з цікавістю подивився на слідчого. – Давно порцію адреналіну не отримував? У мене від нього мурашки, блін, і не лише по спині.

- Згоден. Особистість неординарна. Навіть, я б сказав, моторошна. На перший погляд. - Шевченко втиснуло в крісло коли Антон таки вдавив педаль газу в підлогу. БМВ стартанув наче болід набираючи швидкість. - Але при найближчому знайомстві... Та зменши ти, Шумахер, люди вже прокинулися, повиїжджали.

- То люди. - Ганін і не думав зменшувати. Все що нижче за шістдесят для нього не було швидкістю і тому пригнічувало. - А то співробітники поліції під час виконання. Що там за найближчого знайомства? Зі Шматом?

- Він напрочуд освічена і глибоко мудра особистість. Я таких ще не зустрічав.

- А мене від нього прям трусить. Очі в нього... Блін, не знаю, як і сказати. Там болю стільки, що самому боляче стає. Як він живе так? Моторошно, коротше...

Машина повернула у бік обласної лікарні. І морга.

Двері останнього притулку в обласній лікарні своїм виглядом наводили на думки про тлінність всього сущого. Зокрема: неякісності фарби, лінощів або дурості тих хто її встановлював і, власне, виготовляв також. Аркуш металу вже помітно спучив посередині. Цей виріб, чомусь блідо помаранчевого, неприємного, кольору сам по собі відбивав бажання потрапляти всередину того, що за собою приховував.

Андрій, докурюючи, провів поглядом БМВ і натиснув кнопку дзвінка. Шматіна він не бачив давно. Після зимової історії заходив три рази поспілкуватися, санітар з важким поглядом виявився дуже чуйним і освіченим, що розуміє інших з півслова. З ним можна було порадитися, не боячись бути осміяним.

- Якого хєра треба? - Пролунав з того боку густий бас.

Шевченко вилаявся подумки. Потім ще раз. Але як? Сьогодні ж Шмат має чергувати. А за дверима стояв його змінник із нехитрим погонялом - Сука. Високий і худий, з неприємним характером, що так і наривається на грубість. І голосним, гучним, таким, що не відповідає його зовнішності, голосом.

- Поліція...

- А я ніхєра не робив - Перебили з того боку Андрія, який ледве відкрив рот.

- Ти, блядь, двері відчини, мудак, поки я ніхєра не зробив! - Ось чомусь сьогодні Шевченко не зміг себе стримати. - Відкривай. Шмата клич, ти мені, висерок, даремно не здався.

- Консультант він вам, чи що - Гуділо з того боку, але замок заскрипів витягаючи ригелі з пазів. - А я йому, бля, що - дворецький? Це востаннє...

Але двері вже відчинилися і Андрій рвонув на себе ручку. Не чекав від себе, та й не уявляв, що може так просто вибухнути, проте ривком розкрив стулку висмикуючи вчепившогося в ручку з того боку худорлявого типу на сонячне світло.

- Ти, тварюка, будеш і двері відчиняти - Слідчий вклинився між санітаром і одвірком, притискаючи опонента. Зросту вони були однакового, але Шевченко поплотніше був кілограм на десять. З люттю вп'явся поглядом у болотні очі щуплого. - І ще дякувати за це. Інакше я захочу покопатися у твоєму минулому, а я впевнений хорошого там мало, якщо взагалі є. І візьмуся щось розслідувати.

- Берись! - Випалив той, але очі опустив. Бочком протиснувся всередину моргу і вужком ковзнув коридором. У повній тиші зник за поворотом до приймальні.

"От же гнида" подумалося Андрію, хоча більше його збентежила власна злість. Чого б це? Так, він міг вибухнути люттю, але при реальній загрозі, у бійці, при переслідуванні. Аж ніяк ось так запросто, нехай і з огидною людиною.

- Тарасе Григоровичу? – У приймальні слідчого зустрів Шматін. Як завжди в білому халаті, гладко поголений і ні тіні посмішки. - Почав таки вірші ваяти? Дочекаюся я нетлінки?

- Фіг тобі, Вікторе. – Андрій потиснув потужну долоню. - Хочу тобі одну... штуку показати і запитати, що це таке.

Шматін при кожній зустрічі журився, що Шевченко не пішов стежкою свого однофамільця. Все пророкував що вірші у Андрія будуть у рази крутіші за слідчі протоколи. Востаннє Андрій парирував, що Шмату треба замкнутися в бочці і викручувати з себе мудрості як Діоген, адже філософ з нього краще ніж санітар. Віктор сказав, що так і робить. По вівторкам.

– Давай. Цікаво, чим прозектор може допомогти слідчому. — Шмат схрестив могутні руки на грудях. І якщо у вічі санітару було дуже складно дивитися, то від рук просто неможливо відірватися. Потужні навіть під одягом, м'язи наче дерев'яні гілки.

– Я в ділянці тільки трьох знаю – Почав Андрій дістаючи телефон. Озирнувся на другі двері, у сховище, там мабуть зараз знаходився змінник Віктора. - Які зможуть з тобою, Вікторе, по розуму потягатися. Але не за культурністю, на жаль.

- А навіщо поліцейському культура? – Щиро здивувався санітар. Навіть брову зігнув. - Там де влада та постійні підозри, там культурі місця немає.

- Знову ти мене в глухий кут заганяєш своїми сентенціями, Шмат. - Шевченко дістав телефон і навіть відкрив фото, але м'явся. Поглядом вказував на сховище.

- Ох. Гаразд. - Знехотя але з ноткою достатку здався Шматін. Обернувся і тихо промовив. — Льоня! Залиш нас, будь ласка. Як слідчий повернеться і ти приходь.

Андрій чекав лайки та образ, але худа безглузда тінь без слів промайнула повз, так що навіть протяг піднявся.

- Несподівано. М'яко кажучи. - Здивувався слідчий. - Він же нікого ще без матюка мимо не пропускає. І... Льоня? Це Леонід, чи що? От уже не подумав би...

- Ну, з ім'ям, тут погоджуся. – Віктор сумно зітхнув. - Якось не тому дісталося. Який він лев? Так, кошеня. А що грубий - так це він свій страх і слабкість їз себе викидає. Інакше не може. Вже. Або не міг ніколи.

- Скоріше друге. - Помітив Андрій сідаючи на край столу. - Може він з дитинства загнаний та забитий. Так і виріс...

- Не треба, Андрію. – Перервав Шматін. - Зараз - він виділив це слово - зараз, Льоня людина. Так, хрінова, але поки що людина. Якщо щось зміниться, я сам з ним поговорю. Давай ближче до діла. Цікаво таки.

- Ось. – Шевченко простяг телефон. - Там чотири фото, але річ одна. Або предмет. Не знаю як...

- Кадавр.

– Це я вже чув.

- Значить, є ще розумні у вас в дільниці. – Констатував санітар віддаючи телефон. Потрібно відзначити ні обличчя, ні тон його ні краплі не змінилися.

– Це не в дільниціі. Це патрульний тямущий попався. В ділянці, думаю, на мене чекає купа приколів та експертиза у профпридатності. - Чомусь Андрію стало незатишно, він подерся. - Та я й сам уже трохи сумніваюся.

Віктор сів на стіл поряд із Шевченком, посунувши зошит і пенал із ручками.

- Не сумнівайся, Андрюш. А ось із фігнею цієї – обережно. Не варто вкотре підходити, та навіть чіпати її не варто.

- Чого так?

- З давніх-давен багато допитливих умів намагалися створити істот з інших істот. В основному для війни, помсти, із простого маніакального інтересу. Були й такі, хто хотів цього в наукових цілях, довести всесилля людини, владу над смертю.

- Франкенштейн? – Уточнив, сумніваючись, Андрій.

- Нууу... - Шматін похитав головою, роздумуючи. - Скоріше ні ніж так. Чи бачиш, монстр Франкенштейна створений з різних людей, так, але - людей. Кадавр - це змішання різних видів, кінь-людина, кролик-барсук, та інше. Може й більше елементів різних видів щодо одного кінцевого створіння.

- Мантікора! – Випалив у здогаді Шевченко. Навіть смикнувся від чого ледь не впав зі столу.

- Це точно. – Віктор з повагою подивився на Андрія. Сам посунувся зручніше. - Ну, зі створінням розібралися. А ось методів надати подобу життя цій... тварині, придумати так і не змогли. Це теоретично.

Санітар замовк. Зітхнув і замислився примруживши очі. Шевченко тихо чекав.

- Теоретично - Продовжив Шмат - Оживити ЦЕ не виходило ні в кого. Насправді є три методи. Перший, найпізніше відкритий - метод всім відомого Франкенштейна, метод наукового і втрачений на даний момент. Другий, трохи більш раннього періоду, алхімія, зілля та розчини. Цей метод давав життя створінням, але лише тимчасово, поки не розчинялася сироватка, не випаровувалися мазі та інше. І ось третій метод, магія, чаклунство, називай як хочеш. Це прийшло ще з давніх-давен і дано не багатьом бо потребує жахливий і неприємний ритуалізм і жертв.

- Воно, звісно, ​​корисна лекція, Вікторе. - У горлі в Андрія чомусь пересохло. Він проковтнув суху грудку. - Маєш на увазі, що якийсь учений чи алхімік чи чаклун створив тут, у нас у місті, кумедне звірятко?

- Не вчений і не алхімік. - Відкидаючи теорію змахнув рукою прозектор. - Чаклун.

- Звідки знаєш?

- Ти ось коли в гості прийшов хотів Леоніда трохи того? По макітрі настукати? А там, де цю кінцівку знайшли, там начебто всі не в собі були? Чи без причини могли один на одного кинутися?

- Може трохи і на взводі ... - Погодився Андрій все ж таки не розуміючи до чого все це. - Ну, як би і знахідка – не пакет цукерок розсипом.

- А це від того, що створений кадавр за допомогою ненависті, злості, ці емоції при вивіфікації використовувалися, їх ця хрінь і поширює довкола. Навіть її частини.

- Тобто зараз наші експерти можуть там, у лабораторії, один одному горлянки рвати? – Шевченко навіть зі столу схопився. Спростовувати нереальність того, що відбувається, він і не думав. Минула зима змусила повірити у надприродне. І перевірити на собі.

- Ну, якщо морально не стійкі, то можливо. - Міцною долонею санітар притримав Андрія за лікоть. - Але маю сумнів. З кожною хвилиною це стає просто моторошним обрубком. А ось те від чого це відрубали – десь бігає.

- Як і той, хто кадавра створив. – Підсумував Шевченко дивлячись у вічі Віктору.

- Так.

Валік згорнувся клубком намагаючись вгамувати біль у спині і боках. Побито майже все. І лише дивом зберіг від ударів голову. Інакше, швидше за все, лишився б там, у парку біля каштана.

Подумати тільки, останній рік цей маршрут був його улюбленим. Пройтися сміттями біля мосту з обох боків, потім біля пляжу і потім через парк де вранці крім бігальників майже нікого не було. Тільки ще пара бомжів, як і він, але території були обумовлені і суворо дотримувалися. Зустрічатися з Чистим, який дотримувався виконання злиденних законів, не хотів ніхто.

І ось – ранок як ранок. Навіть прибутковий. На пляжі знайшов нормальний такий гаманець із двома сотнями та дрібницею. Це обіцяло відмінний відпочинок йому та ватазі. У піднятому настрої рвонув маршрутом, але вже не особливо заглядаючи у звичні місця. Подумував навіть гукнути Кривого з сусідньої ділянки, нехай пройдеться сьогодні по його, Валику, зоні. Та передумав. Нема чого давати потурання. Дійшов до каштана, захекався та й тривожно стало якось, нудно, ніби поряд є хтось. Не встиг навіть до ладу зрозуміти що ж його так турбує, як праворуч, з кущів кинулося кудлате й моторошне щось.

Толком розглянути хто це чи що безпритульний не встиг. Тільки потужні щелепи з кривими бивнями з боків, п'ята морди, але чомусь людські очі. Сильні руки і вкритий шерстю торс, явно не людський.

Ця істота, боднувши в груди, збила Валика з ніг. Стрибнуло зверху. Притиснувши безглуздо маленькими для тулуба ногами, і почало обсипати ударами. З боків по грудях. Але той побував не в одній бійці. Притулився до ворога, підставляючи під удари спину, нехай, але правою висмикнув з-за пояса відточену смугу ресори. Давно з нею ходив. І, підгадав момент, всадив з дрібного замаху прямо під ребро. Безрезультатно, втім. Потвора навіть не хрюкнула, чого чекав правду кажучи, бездомний. Дуже лякало, що ворог не видавав ні звуку, навіть перебуваючи притиснутим до грудної клітки, вкритої колючою шерстю, Валік не чув і тіні дихання.

Звір трохи відсахнувся, переставши бити бідолаху і хлопець використав момент на повну. Відштовхнувся ногами, вивернувся вужем і звільнився. Майже. На правій кісточці зімкнулися сталеві пальці. Бездомний крутнувся, штовхнув кабану морду і широким махом ударив по плечу. Раз, другий, кінцівка монстра повисла на клаптях сухожилля. Ще удар і звільнений Валик уже мчав у бік бетонної набережної. Звідки лише сили взялися.

Вже на бігу згадав про бетонний зливний короб, той був начебто прямо по курсу. Зупинятися не хотілося, але дихання у відбитих грудях уже не було. Сиплі стогін і клекот. На подиху вже спустився з укосу і впав у сирий і затхлий сморід. Скорчився, передихаючи, тремтячи і від страху, і від болю, і від холоду.

Моторошна думка крутила голову.

Йому доведеться йти до Чистого. Про таке треба повідомити. Але Чистого боялись усі. Більш ніж будь-якого монстра. Чистий сам був монстр.