- Ні, ні. - Вимовив мужик у затертій і брудній дублянці. – Ми на пустир не ходимо. Нізьзя.

- Чого раптом? - Його співрозмовник у ще більш брудному і дірявому пальті насенів поруч. Він був меншим на зріст і старанно перебирав ногами щоб встигати.

Шевченко і сам не зрозумів чому звернув увагу на розмову двох бомжів, що йшли попереду. Але поки йшов до місця, вирішив дослухати. Мало що корисне дізнається, а може і не дізнається, та й чорт з ним.

Незважаючи на свій зріст і чималу комплекцію, слідчий умів рухатися тихо і непомітно. Прилаштувався за бездомними, все одно в одному напрямку рухалися

- Там, кажуть, заборонено мешкати. - Помітив "дубльонка". - Я сам не перевіряв, але вірю. Солідні люди говорили. Мля.

- Ну ну. А ще солідні люди говорили, що в люках зла херня живе і всіх калічить.

- Жила! - заревів мужик на співрозмовника, що стиснувся з переляку. - Здолали цю херню. Три наші, бездомні, пішли і життям пожертвували щоб наситилася вона і пішла. Козел ти невіруючий.

Андрій хмикнув. Бомжацькі байки вже давно не дивували його. Багато наслухався таких зізнань від бездомних, що обпилися всякої погані.

- Один хрін. - Чоловік у пальто чхнув. - Але ж там цілий корпус, епттить, порожній. Можна ж якось дров у підвал, там, прогріти, позимувати по-людськи.

- Ніззя. Сказано тобі, нікому взимку до того підвалу наближатися ніззя. І в самій будівлі, а там раніше фірма була приватна, можа тільки вдень посидіти, і точка.

- Так що ж там...

Далі дороги слідчого та бомжів розходилися. Андрію повертати праворуч, а ті чапали далі, шукаючи кращого місця.

Отримавши непогану таку клізму від керівництва Ганин та Шевченко провели весь вчорашній день спустошуючи вміст ручок та переводячи гори паперу. Адже тепер додався ще один труп і, відповідно, ще одна справа на їхні шиї. Антон скрипів зубами. Він був характером запальний і різкий, погано переносив критику і взагалі не любив начальницьких головомийок. А ось Шевченко переніс усе стоїчно.

Ось сьогодні, увечері, вибрався надвір. Чомусь його тягнуло в провулок де вбили Криванова. Що він хотів там знайти – сам не розумів. Але знав що якщо не сходить то його буде крутити доки не поступиться цим бажанням.

Згорнув у темний провулок. Короткий, метрів десять, обидві стіни що праворуч що ліворуч без вікон. Світло тільки від ліхтарів з того й з цього боку. Дістав ліхтар, підсвічуючи повільно пішов, вишукуючи по пам'яті зі звіту місце. Так, має бути духове вікно підвалу, праворуч. Ось воно. Вікно є. Нічого незвичайного. Мабуть, бідолаха вирішив сховатися в підвалі, перечекати день чи два, а потім попутками звалити з міста. Наївний дебіл. "Хіба можна так про мертвого" обсмикнув себе слідчий. Зупинився, хоч уже розвернувся йти від вікна, замислився. "Хоча... Він жив злодійством, крав у людей, абсолютно нікому добра не робив і не збирався. Так що - так, можна. Дебіл." Невже думав, що пройде навіть просто вулицею, чи доїде на транспорті до будь-якої околиці, щоб його не змалювали і не подзвонили? Якої тільки фігової думки злочинність про поліцію. Але загалом так воно й на краще.

Зробивши крок обернувся, його привернула дивна поморозь на стіні. Білий наліт інею мав дуже дивну форму, спершу й не зрозуміти яку, але щось смутно знайому. Підійшов праворуч. Не зрозуміло. Зайшов ліворуч. Блін, ось схоже на щось знайоме, але що? Встав прямо навпроти вікна та так вдало що миттєво зрозумів - це тінь. Тінь людини, що оперлася на стіну лівою рукою і підняла ногу. Для чого? Зрозуміло, розбити вікно. Ага. Красива тінь яскраво намальовані на стіні візерунками інею.

Для справи це звичайно нічого не давало, але на душі стало моторошно. Здригнувшись, пішов до виходу. Там чулися голоси хлопчаків, крики. Ганяли в хокей напевно, недалеко від будинку був майданчик залитий під ковзанку, а далі пустир, невеликий, із згаданою бомжем покинутою будівлею колишньої приватної фірми. На ходу закурив, намагаючись димом прогнати холод, що оселився всередині.

Вийшовши під світло ліхтарів, легше не стало. Думки тяглися повільно, заморожено, а постать на стіні не йшла з голови. Підійшовши до поруччя майданчика Андрій спостерігав як молодь ганяє шайбу. Сигарета закінчилася і закурив нову.

Денис крутився на ковзанах, як пригорілий. Сьогодні вони таки зроблять цих гадів із шостого будинку. Хоча поза майданчиком всі шестеро були хорошими друзями, всередині вони були противниками. Зараз матч йшов зі змінним успіхом, як тільки наші забивали супротивник, порівнював рахунок і заганяв ще одну зверху. Потім забивали свої й так по колу. Батько з мамою Оленою спочатку спостерігали його гру але хвилин п'ять тому сказали що підуть прогулятися. Нехай. Він і без глядачів виграє.

– Ааа. - Назустріч йому мчав Владик явно не збираючись ні обводити фінтом ні згортати.

Братиме тараном зрозумів Денис якраз перед ударом. Гулко хруснулися лобами у в'язаних шапках два підлітки, сплелися в купу і покотилися по льоду. Слідом за Владиком, що розчистив дорогу, вискочив Дрон, виходячи на пряму до наших воріт, на яких стояв Серьога. Кращий воротар що тільки можливо. Просто іншого великого хлопця із них трьох не знайшлося. Клацнув удар і чорна точка шайби метнулася вперед. Але суперворотнік був на висоті, змахнув ногою відбиваючи загрозу воротам і шайба відлетіла до бортика.

- Ось так! – Заревів Денис підводячись на лід. - Нас так просто не проб'єш! - Погрозив супротивникам, зокрема підлому Владу, кулаком. - Суперсерёга! Стіна!

Ніхто не уточнив що рахунок вже дванадцять дванадцять.

- Дроне, вже не видно ніфіга! – Поскаржився ворожий воротар, теж Андрій. - Давай вже зав'язувати. Чай хочу! Гарячий.

- Що пацани – до переможного гола? – запропонував Дрон.

– Давай. То вже очі болять жмуритися. – Погодився Віталік, третій гравець у команді Дениса.

- Ну давай. – підтримав Сергій.

- Згоден. – Денис змахнув ключкою розганяючи кров. - Щас ми забиваємо вирішальний гол і будемо королями.

- Забий своє кушало, король у в'язаній короні. Ги. - Владик, що сходив по шайбу, кинув її на центр.

- Ща як шваркну по ріпі. – Беззлобно парирував Денис. - Гикатимеш у жовтому будинку, через дорогу від технікуму. Знаєш такий?

- На пару підемо гикати. - Влад рвонув уперед сподіваючись першим заволодіти шайбою.

Денис чекав саме жорсткого натиску, Владик не вмів інакше ні грати ні розмовляти ні, мабуть, навіть думати. Все, що він планував, відразу писалося у нього на обличчі. А планував він нечасто.

Денис хитнув управо, різко викинувши вперед ключку і самим кінчиком відправивши шайбу Віталіку, що набігав зліва. Той прийняв пас. Пішов в атаку, а Денис обігнувши повільного ворога кинувся допомагати по флангу. Азарт так і вирував у крові. Ззаду заскрипіли ковзани Владика, він наздоганяв. Ох і злий він, мабуть. Веталь зіткнувся з Дроном, почав хитати у спробі обійти, але Андрій був набагато досвідченішим, спритнішим. Було ясно, що пройти не вийде, хоч би шайбу втримати, довелося пасувати Денису вперед, на набіг. Шайба ковзнула прямо біля ковзана Дрона, помчала чорною блискавкою по льоду. Двоє суперників кинулися вперед до чорної точки вичавлюючи всі сили з ніг, палаючих вогнем. Влад був масивнішим, міцнішим, розігнався немов мустанг, викидаючи ковзанами хмари крижаної крихти. Денис зрозумів, що ворог у більш виграшному становищі, Владик рухався зліва, закриваючи собою бажану мету. Доводилося грати жорстко. Денис пішов на таран, втерся в бік крепиша всією вагою. Той микнув і спробував відтерти ворога назад. На це і розраховував Денис, дуже вже прямолінійний був Влад, передбачуваний. Почувши боротьбу відразу захотів дати здачі, забувши про мету, а мета, шайба тобто, майнула чорною плямою прямо біля ніг, була вміло підхоплена ключкою Дениса і пасована на фланг, де виходив на позицію Віталій.

Проти кабана-Владика хлопець, звичайно, не впорався. Здався. Простіше дерево зрушити, ніж цього борова. Пішов убік і не бачив як хвацько забили наші вирішальний у грі гол.

- Ага! – Кричав Веталь здіймаючи ключку. – День розплати!

- Ну і добре. - Незворушно відповів Дрон. - За тиждень: три-два в наш бік.

– Завтра буде три-три.

- Побачимо.

– Класно порізалися. – Денис потис руку тріумфатора гри. Підкотив Серьога і втрьох обнялися. - Хто брав чого пожувати?

- Мамка бутер поклала і чай. З травою. – Змалював Віталік. На чаї скривився. Мати напувала його трав'яним чаєм, а він їх терпіти не міг.

- Давай, я висьорбаю. - Безтурботно сказав Серьога. Йому було зовсім байдуже, аби гаряче. – У мене просто бутер. Термосу каюк.

Команда супротивників підкотила до хлопців.

- Котимо за столик. Розкладемося. - Андрій, який воротар, танцював. Замерз стояти на воротах. - В мене сьогодні пиріжки з варенням. І цілий літр чаю. Чорного як негроїдний афроамериканець.

- Щас, шайбу заберу. – Денис покотився до далекого бортика ковзанки.

- Доброго вечора дядьку Андрію. - підняв ключку побачивши знайомого рятувальника. Якось нещодавно той витяг хлопця з дивної каналізації і просив якнайменше розповідати. Денис і мовчав, нічого страшного чи таємного там начебто не сталося. Незрозуміле, це так.

- Привіт, спортсмене. – Ставченко махнув рукою із затиснутою цигаркою. – Сьогодні як?

– Ми їх.

- Красені.

- Але поки що одного на тиждень летимо.

- Ну ще не п'ятниця. – Андрій усміхнувся. – П'ятниця завтра.

- Ага. - Денис ухилився від парочки яка котлася прямо на нього. Сьогодні мало людей прийшло на ковзанку. Було надто холодно. Не всі зважилися відпускати дітей чи йти з ними.

Ноги приємно гули від навантаження, та й узагалі весь організм відчував приплив енергії. Ось і шайба. Хлопець підчепив її краєм ключки і несильно штовхнув у бік виходу з коробки. Катнувся слідом, як раптово відчув колючий, ні, жгучий порив вітру на лівому стегні. Дунуло так, що шкіра запалала вогнем і почала німіти. Але раптом ніби хтось приклав грілку до ураженого місця і розлилося приємне тепло.

Хлопчик голосно скрикнув від несподіваного болю. Різко та злякано.

Ставченко, в думках бувший уже вдома, під теплим пледом, інстинктивно обернувся. Звик реагувати на звуки болю та страждань.

Денис масажував стегно, з очей потекли сльози. Напевно, так виглядає спазм? Чи судома? Він ще не стикався ні з тим ні з іншим і мозок не міг ухвалити правильне рішення. Єдине, що йому залишалося - боятися.

Потужний крижаний удар у спину перекинув хлопця на лід. Лопатки нестерпно палило холодом, дихати раптово стало нічим і рот розкривався марною спробою вхопити повітря. І раптом знову прийшло тепло, приємне і розслаблююче, воно розтопило замерзлі легені, Денис судорожно ковтнув, та ні, скоріше відкусив порцію кисню брязнувши зубами. Але на цьому нічого не скінчилося.

Обпалююча морозна хватка зімкнулась на кісточці. Хлопця смикнуло, раз, другий, і потягло по льоду прямо під дерев'яним бортиком у бік пустиря. Тягнуло швидко і зі звірячою силою. А в голові з'явився голос...

Ставченко побачив як грудка снігу, сформувавшись на кшталт руки ткнула пацана в спину і той упав, роззяваючи рота в німому крику наче риба. Ткнула і зникла. Потім з'явилася знову схопивши Дениса за кісточку і потягнувши ошаленілого хлопця вздовж катка. Андрій ривком перекинув себе через борт, котнувся з усієї сили і, впавши плазом, вчепився в руку хлопця. Розкинув руки-ноги немов зірка, намагаючись своєю вагою загальмувати рух, але куди там, швидкість зовсім не змінилася. Невидимому "комусь" було начхати скількох тягти.

- Клюшка! – закричав Ставченко.

Денис зрозумів. Змахнув нехитрою зброєю цілячись у хмару інею, що нагадує руку. Якщо зовсім добре придивитися, то можна було розглянути деякі частини, плече, половину ноги та голови. Все це формувалося на мить з дрібного крижаного крошева і відразу розпадалося, все окрім руки. Та була постійною.

Клюшка пройшла наскрізь розганяючи сніговий туман, лише на секунду, але ковзання сповільнилося. А голос у голові посилився. Денис ще махнув.

- Херяч його! - Кричав у вухо Андрій, що вчепився в руку.

Сигарета випала у слідчого з рота, коли він побачив неприродний рух хлопця по льоду. Його ніби тягнув хтось, кого не було видно. Ось мужик перескочивши через борт ковзанки схопив пацана за руку, але нічого не змінилося, вже двоє продовжували рухатися по льоду проти своєї волі. Слід помітити дуже швидко рухатися. І мали досягти його, Шевченка, вже... ось зараз.

Андрій повторив трюк невідомого, перевалився через дерев'яний парапет і обома руками вп'явся в куртку хлопця, в плечі. Послідував ривок, тепер уже три тіла ковзали до пустиря. І що цікаво, що в тій стороні не було входів-виходів. А значить їм доведеться брати тараном огорожу з дощок десяток. Що не скінчиться без травм.

- Бий, Деню, бий! – кричав невідомий мужик пацану.

Слідчий миттю озирнувся. Он від столика відокремилися друзі Дениса, які ганяли з ним шайбу, набирали хід поспішаючи на допомогу. Он пара, хлопець з дівчиною, завмерли. Обидва розплющили роти і дивилися на диво. Он ще троє малолітків, але ті в страху тікали геть по льоду, послизнув і падаючи. І ще дещо помітив Шевченко, зіткану з дрібного снігового крошева фігуру, що тягла таку неабияку вагу наче дитина іграшкову машинку, однією рукою. Фігура вихрувалася клубами, то розсипаючись частинами, то формуючись. А праворуч від неї з'являлася на секунду інша постать. Жінки. Ця постать з'являлася чітко, без розмиття та інших ефектів, але лише на мить. І цієї миті вона розлючено била снігову, смугувала нігтями обличчя, била по плечах, руках. Тоді швидкість падала, а якщо ще й хлопець потрапляв ключкою, можна сказати, вони гальмували.

- Давай, Денисе, херяч гниду! – Закричав тепер уже Шевченко.

Вдалий удар ключки ще раз розвіяв сніжну руку. Ще. І раптом рух припинився.

Невелика грудка ледве помітного інея неслася геть від ковзанки в пустир. До заброшки. Жінка більше не з'являлася.

- Ти як? Деня? – Рятувальник посадив хлопця до бортика. Щупав руки ноги.

- Спину палить. - Той морщився, обличчя було червоне, у сльозах. - І ногу.

- Покажи. - Сказав Андрій але сам закотив штанину. - Ёб...лачний ранок! У тебе невелике обмороження. Це як?

- Обмороження кажеш? – Шевченко глянув на червону шкіру хлопця. – Ви що бачили?

- Це як?

– Ви нормально?

Налетіли друзі Дениса. Оточили трійку, галасували.

- Тихо. - Слідчий гаркнув як треба. Настала тиша з надсадним диханням. - Я з поліції. Говори хлопче, що ти бачив.

- Типу... - Денис не міг зібратися з думками, все тіло пекло і страх вирував у крові, щелепи тремтіли. — Ніби мужик із дрібного снігу... Так... І він тягнув. Мене. А потім нас. А потім я його ключкою як дядько Андрій сказав. І ви потім стрибнули. Ось.

- І все? - Шевченко зрозумів, що жінку пацан не бачив. Мабуть. - Як це сталося?

- Так... - Денис витер носа рукавом. - Мене зі спини наче морозом вдарило. Звалило на лід і тягло.

- Ага! - Встряв один із друзів. - Містика.

– Херистика! – Обсадив його слідчий. - Продовжуй.

- Так далі начебто все. Я його ключкою раз і два і ще. І воно полетіло. Туди. – Хлопець вказав рукою у бік будівлі.

- Мене можеш не питати. – Ставченко закотив штанину хлопця. Допоміг стати на ноги. - Бачив те саме. Якась хрень із інею.

- Ось і я те саме бачив. - Видихнувши сказав Андрій.

- А ще – Денис несміливо оглянув усіх присутніх і продовжив майже пошепки. – Я в голові голос чув. Чи не злий і не добрий. Як якщо людині зовсім пофіг. "Тепла хочу. Холодно" говорив. "Дай тепла. Холодно." Та ось так повторював.

Усі мовчки дивилися на хлопця.

- А наприкінці я наче маму почув, шепіт її. Лише вона померла давно. – Денис витер очі.