Величар зустрів компанію заходом сонця. Це трапилось тому що шлях був справді довгим. Хоча Таша з Хаятом відправлялись іншим шляхом, але, шлях назад зайняв на один день більше часу. Все через зруйнований міст та монстрів, які на них напали.

В першу чергу вони відправились у гільдію авантюристів, де вони мали багато справ. Хаят пішов доповідати про ситуацію у знищеному селищі. Ехо, послухавши нових компаньйонів відправився реєструватись у гільдії.

Таша ж пішла домовлятись з алхіміками та травниками за трави, які вони назбирали під час подорожі. А на шляху від Кам'яного Серця вони назбирали ще більше, адже у них був голем який міг легенько переносити різні вантажі. Завдяки цьому вони змогли принести пару великих грибів, які зазвичай транспортували возами, або декількома людьми. Всі ці дії допомогли заробити їм додаткові кошти.

Реєстрація Ехо у гільдії авантюристів пройшла спокійно, а за допомогою грошей, які змогла виторгувати Таша за трави вони вирішили заночувати у хорошій таверній. Не пощастило тільки Хаяту, який не застав наставника зі школи Хіке Кє. Тому, увечері він ще раз відправився до нього, адже той мав би повернутись назад. Інші ж двоє вирішити поспати та залишились на місці ночівлі.

Нічний Величар був не надто живим. Повертаючись вже назад Хаят розумів що вдень та вночі це абсолютно два різних міста. Обмірковуючи слова майстра Тіке Кє, який був братом головного наставника, він повільно йшов назад до своїх нових знайомих.

Дорога пролягала через площу, на якій інколи збирались вуличні артисти та фокусники. Це звісно була не головна площа, адже наставник жив на околиці міста Хаяту довелось робити чималий обхід. Вже майже дойшовши до центру цього безлюдного майдану він дещо помітив.

На іншій стороні, вертикально рівно, стояв тонкий стовп. Чи скоріше палиця. Але вона була дуже високою. Провівши поглядом вверх парубок помітив, що на її вершині стоїть людина. Ця особа немов відчула погляд і поглянула вниз.

Мить, і стовп-палиця почала зменшувати свою довжину. Так перед ним появилась вона. Це була одна з учениць школи Хіке Кє. І в руках у неї був бойовий посох на якому вона щойно стояла. Йому було відомо ще це була техніка "керування зброєю" або "жива зброя", але сам він неї не володів.

Вона була старша за нього. З доступною інформації у нього було тільки те, що вона була краща серед розвідників та у неї була дуже хороша гнучкість.

Вітра. Її ім'я звучало як одна із стихій - вітер. Під час тренувальних дуелей по ній ніхто не попадав, тільки майстри школи могли щось зробити з нею.

На її руках теж були татуювання, додатково було й на обличчі. Вухо проколене у декількох місцях, і як він бачив, на лівому було як мінімум три сережки. Коротка зачіска чудово їх підходила й надавала відчуття вогняного бійця.

Вона не дивилась на нього прямо. Сточи півоберту її зіниці повернулись на нього та дивились немов скоса. Не зі зневагою, а з якимось незадоволенням.

Хаят витягнув бойовий посох і напів зігнувши ноги взяв його двома руками. Чи була причина такої дії? Так. Вона була вигнанцем. І обов'язком випускників було "полювання" на таких. Потрібно було просто направити у школу й там дальше вже проводили справедливий суд. Зазвичай найбільшим покаранням було просто татуювання, яке показувало - дана особа більше не належить до школи бойових мистецтва.

Развернувшись, Вітра тримала свій бойовий посох одною рукою. Тоненький, але покритий великою кількістю рун.

Мить. Лишень кілька секунд і Хаят кинувся вперед. Ніколи не маючи з нею тренувальних дуелей він кинувся вперед. Найбільшою мотивацією для нього було її "досьє". Адже була інформацію про її знущання та вбивства мирних жителів.

Невеличкий швидкий біг і відштовхнувшись лівою ногою він уже у повітрі. Тримаючи двома руками посох він направляв його на свого противника. Це був дуже сильний удар. В теорії. За допомогою свого посоха Вітра відштовхнулась від нього. Точніше її зброя миттєво видовжилась, а потім так само швидко скоротилась до попередніх розмірів.

Але на цьому серія Хаята не закінчилась. Цей потужний удар був перенаправлений у бік - перетворюючись у круговий удар. Це вимагало зусиль від м'язів, але це було значне краще ніж з усієї сили вдарити по кам'яній бруківці майдану. Цей вихор після першого оберту продовжився й на другому обертів все ж попав по Вітрі. Точніше по її посоху. Вона не змогла ще раз відригнути, але ледь встигла заблокувати удар.

Вітру справді врятувала реакція. Вона тримала свій посох двома руками вверх - а сама зброя була паралельно землі. Цей удар був таким сильним, що її руки трохи сіпнулись униз від удару. І не тільки руки, але й на мить прогнулись ноги.

Намагаючись продовжити серію ударів, Хаят відтягнув посох назад та вирішив завдати її "колючого" удару тупим посохом у живіт. Але у нього це не вийшло. Він стояв нерухомо. Не міг порухатись ні рукою, ні ногою, ні будь якою іншою частиною тіла. Так само не міг сказати жодного слова. Єдине що могло рухатись - це його очі.

З його пальців виходили немов нитки. Але це точно були сліди мани. І хоча, на перший погляд, на його ногах були тверді чоботи, але він підійшов так безшумно, що не було чути жодного звуку.

- Достатнього, Вітра.

Цей голосу був абсолютно беземоційний. Єдине що можна було сказати - це був чоловічий голос.

- Але....

Її голос був трохи важкий. Це був наслідок виснаження кисню організмом. Як виявилось вона потратила дуже багато на двобій з ним. А може вона й до того була виснажена.

- Наша мета - це зовсім інше. Його напад - це внутрішні справи школи Хіке Кє. Зараз ти на них не працюєш.

- Так.

Він розвернувся і повільно почав йти з площі. Вітра подивилась на Хаята. Губи відкрились, але не сказавши нічого вона пішла за ним. Здається вона хотіла помститись за програш, але щось заставило її не промовити ні слова й просто піти.

Хаят стояв нерухомо. Його кинули?! Він буде стояти вічно? Ці думки повільно почали вїдатись у мозок. Пройшло десять хвилин. А може й півгодини або й година. Він відчув що може рухатись.

Це було так, ніби з нього зняли кайдани. Розуміючи, що немає смислу кидатись у погоню за Вітрою та її невідомим союзником з невідомою магією - він відправився до Ехо та Таші у таверну.