Життя у гірській місцевості має як своє плюси так мінуси. Завдяки чистому повітрі та віддаленості від метушні, можна здобувати концентрацію та стати надзвичайно уважним. Завжди потрібно уважно робити крок за кроком, і якщо з дитинства цим займатись, то з часом це буде не повільна та акуратна ходьба зі страхом впасти та поранитись - а цілком впевнений біг з докладанням мінімум зусиль для концентрації на шляху.

Селище індіанців було розташоване з давніх часів. Інколи, як збирались за розповідями ввечері перед багаттям, казали що існувало ще за часів драконів. Правда достовірної інформації не було. Кілька експедиції авантюристів приходи скоріш за все тому, що на них випав жереб йти у цю віддалену місцевість, адже тут не було нічого такого цінного за що можна отримати додатковий шматок дорогоцінного металу. Тому вони просто приходили сюди відпочивати, інколи збирали якусь травичку та повертались з доповіддю у гільдію в якій брали завдання. Це було одночасно ізольована місцевість, але при цьому наповнена життям.

І саме в такому селищі народився Ехо. Зазвичай вважалось, що індіанці мають хорошу вроджену здібність до спілкування з духами чи користування магією духів, але у цьому селищі вони мали й інші таланти. Знаходячись на початку величезного гірського масиву вони розвинули магію рун, які накладали на камені. І цього навчали кожне наступне покоління. Тому, з часом, крім магії духів вони розвинули магію землі та карбування рун. І кожне покоління могло спокійно рости та розвиватись у своєму мирному селищі. Хоча звісно бувають і різні несподівані ситуації.

І ось наступив час "подорослішати" для Ехо. Саме такі закони були в його племені. А коли наступить його старість – він може стане тим, хто направляє молоде покоління. Але це згодом. Зараз він повинен пройти ритуал дорослішання. Хоча це насправді був розвиток вмінь з переходом на новий рівень сили.

Старійшини дивились на нього з надією, адже вже кілька років поспіль ніхто не міг пройти розвиток, перервати межу та «подорослішати» - стати тим, хто зможе захистити від любого лиха. Його суворе обличчя ні на мить не проявляло розслаблення. Поверх його одягу, за допомогою двох старійшин, опинилась накидка, яка і символізувала не тільки емблему його селища, але й давала знати іншим – ось можливо майбутній могутніх захисник їхньої домівки.

Одразу з цим на плечі опустився гігантський вантаж. Звісно сама накидка була не надто важкою, але відповідальність від неї була надзвичайно великою. Навіть ті тренування з самого дитинства не могли придушити страх, який виникав у серці. Але на обличчі це ніяк не проявилось – не змінив положення жоден м'яз, а густі брови так і залишились в своєму нерухомому положенні. Згадались і старі історії, коли в селищі було кілька кандидатів і їх викрадали на замовлення якогось королівства. Це були велика втрата. Але вже багато років не було гідних представників. Одні просто боялись і повертались на інший день, інші – не могли вижити в жорстокому середовищі. 

Він повинен стати сильнішим!

Ці думки заповнили його розум відганяючи все інше. Туман страху повністю відступив, немов погоджуючись зі поразкою. Або це просто було марево.

Два старійшини, які вже накинули та закріпили накидку відійшли. Підійшла вона – з гігантським досвідом і такою ж кількістю зморшок. Мабуть, у світі звичайних людей, вона була б достойною називатись королевою і перед нею схилялись багато народів. Незважаючи на вік та повністю сиве волосся – вона стояла рівно зі справжньою рівною поставою гідною для будь якого дворянина чи королівської особи. Тримаючи в руках червону стрічку вона подивилась на нього.

Зазвичай на такій процесії було багато людей і всі дію озвучувались, але його «дорослішання» випало на початок снігопаду й тут були тільки старійшини та кілька воїнів. В пам'яті виникла згадка про всю процедуру. І нахиливши голову він зачекав коли голова села пов'яже йому на чоло цю червону стрічку.

Це був останній момент у селі. Дальше у нього було право повернутись «дорослим», або померти у намаганні. За спиною висіла гігантська сумка в які містились різноманітні інструменти та матеріали, трохи вяленого м'яса та овочів й зовсім трішечки лікарських трав. Повільно крок за кроком він покидав селище, направляюсь на Зелену гору. Хоча і знав – попередні покоління видобули майже весь магічний камінь, проте йшов дальше – з надією відкрити свою істину силу.

Пройшло чимало часу. Він тримав кайло двома руками й активно ним працював. Від ударів кам'яна порода потрошки розлітались і там виднівся камінь, який світився. Йому залишилось зовсім трохи, щоб досягнути вершини – отримати силу захищати своїх.Не так далеко, позаду, у сніговій бурі виднівся силует, трішки схожий на людський. В деяких місцях він мав світіння, а навколо нього були дерев'яні опори. Коли сніг, час від часу, падав не настільки рясно – то можна було помітити, що саме там стояло.

Цей камяний голем стояв у очікуванні – немов дитина батьків. Адже він був не завершений і тільки майстер міг його завершити. І саме цей майстер саме добував такі необхідні для «життя» елементи, незважаючи на хуртовину та інші небезпеки.