«День 65-й. 25.07. Підготування до королівського балу досі тривають, тому в замку стає дедалі метушливіше. Ще й принцеса не залишає у спокої ні на хвилину. А іноді цього так хочеться... Почитати щось, от, у щоденник позаписувати роздуми, із зовсім неможливого – помалювати… Не віриться, що ще тиждень тому на всякі дрібниці був час, а тепер, бал уже зовсім на носі і всі немов маку наїлися.»

— Люренсе!! — ну ось, знову. Клянуся – цей дзвінкий голос може розрізати не лише повітря, а й мою голову, яка ось уже хвилин п'ятнадцять не припиняє тьохкати болем. — Люренсе! Он ти де! А я шукаю тебе по всьому палацу! — як ви вже зрозуміли, це та сама принцеса... Я поспіхом, як завжди, так, аби вона не помітила, сховав тоненький записник до внутрішньої кишені фрака. І тепер її високість повним ходом, не шкодуючи дихання, висказувала все, що з нею ставалося при пошуках мене, та ще й тонким пальцем у груди тикала. Через не зацікавленість у будь-якому її нитті, я все почув одним вухом і випхав у друге. — Ходи, допоможеш мені вибрати сукню на бал! — це я вже нікуди не випихав, та й усвідомив, здається, вже тоді, коли ця невгамовна блондинка волочила мене за собою коридором. Інші слуги ж лише зі скриками розступалися, деякі мовчки хитали головами, а хтось і слівце з доріканням у спину принцесі кинути не забув. І всі знали, що таким сміливцям нічого за мимовільне гострослівсто у бік дівчини не буде, адже всі в цім палаці вважали її якщо не своєю дочкою, то сестрою, і вона їх, відповідно, любила ще від немовляти.

І для чого я їй здався при виборі сукні? Най би якихось подруг попросила з цим допомогти, але не мене – і так наш славний король звалив на улюбленого дворецького своєї дочки стільки обов'язків, що ліпше би я пішов мішок гречки з рисом перебирати. Знаю, то б цілком зайняло півстоліття часу, але зате було би тихо, спокійно, без зайвих вересків і смикань.

— Ваша високосте, в мене багато важливішої роботи, — знехотя подав я свій змучений тенор, дарма намагаючись хоч якось уповільнити хід принцеси. Та вона мене, схоже, не почула... Звичайно ж, не були б ці височенні склепінчасті коридори людом загачені, як центральні вулиці столиці під час дня міста, мій голос би точно відбився від їхніх стін і долинув би до її мініатюрних вух, але, але.

— Як ти можеш таке говорити?! Що може бути важливішим за мій вигляд на балу?! — о, значить все ж почула. І я тоді ж подумав, що ліпше би таки не чула, а то тепер ймовірність того, що вона мене відпустить, дорівнює моїй можливості побути на самоті найближчий день. І одне, і друге дорівнює мінус нулю (і мені байдуже, що такої цифри не існує).

Відповідати на те, як хтось би сказав, провокативне питання дівчини-підлітка, я не став (нерви дорожчі). На щастя, її покої швидко вигулькнули із наступного повороту і ми влетіли в них (особисто я ледь встиг вигнутись, аби не шарпнути собою одвірок), після чого принцеса миттю спровадила всіх фрейлін по справах, які вигадала для них у ту ж мить. Ми залишилися самі у просторій кімнаті з широким ліжком (що мало балдахін і інші середньовічно-королівські прибамбаси), невеличким столиком і, на противагу останньому, масивними шафами (ну а де по-вашому її високість має зберігати своє, як казала моя бабаця, земля їй пухом, лахуття?).

Поки я намагався перечекати писк у вухах, який виник від обітованої тиші, наша прекрасна і неповторна Емілія Мелаарська вже сховалася за ширму для переодягань і завзято чимось шолопала.

— Люренсе, — обізвався її голосок, який був уже на тон м'якшим, ніж раніше, — можеш посидіти на стільці чи на ліжку, поки я примірятиму сукні.

У відповідь я кивнув (хоч вона цього й не побачила) і сів на ложе принцеси (не дивуйтеся – вона мені це ще з першого робочого дня дозволяє, та й не лише це). Виявилося, що допомагати із вибором вбрання моїй господині не настільки погано, як вважалося. Принаймні тут нема інших вух, ротів і очей, які б могли мене зараз дратувати, а це означає, що можна хоч трохи побути в тиші. Але все одно, треба сказати Емілії: "Оця найкраще підходить" на найпершу сукню і звалювати звідси, бо король не похвалить за таку своєрідну халтуру (най вона й викликана його донечкою). От тільки, перш ніж її високість вийшла з-за ширми, моя голова якось сама собою лягла на звабливу м'якеньку подушку і в думках мелькнуло безтурботно: "Нічого ж не станеться, якщо я приляжу тут ненадовго?.."

**

Емілія вже перед приходом дворецького підготувала ті сукні, з яких доведеться вибирати і постаралася якнайшвидше вдягти першу з них. Хоч без звичайної допомоги фрейлін це було не дуже просто. А чому вона вирішила їх усіх відправити по справах – сама точно не знала.

— Люренсе, я виходжу, — раптом незрозумілий сором охопив серце дівчини, від чого її голос прозвучав геть несміливо. Не почувши нічого, принцеса вийшла і її зелені очі зразу натрапили на невинно сплячого слугу. Всередині все загуділо обуренням і їй захотілося кинути в нього сумочкою, черевичком, подушкою чи навіть тендітною тіарою на голові – та хоч чимось!

Але Емілія ще хвилину нерухомо дивилася на дворецького і навіть не усвідомила, як у наступну мить опинилася поряд. Поривання, викликані злістю, випарувалися, як роса під сьогоднішнім липневим сонцем. Зашурхотівши вбранням, блондинка присіла біля ліжка і взялася роздивлятися Люренса з ніг до голови. Вона ще ніколи не бачила його так близько. Обережно торкнулася аристократичними пальчиками м'якого волосся хлопця, що трохи розтріпалось і тому кілька пасем впали на обличчя. Її завжди вабив колір його чуприни – ніжний рожевий, такий, яким буває небо найпрекраснішого вечора, іноді навіть легким помаранчем віддливає. О, навіть не знала, що в нього на скроні є родимка. А прямо біля неї ще одна! Вони дуже контрастно виглядають із його блідою шкірою...

**

— Ваша високосте, що ви робите? — не розплющуючи очей захрипів із просоння я. Дівча миттю відсмикнуло руку та ще й позадкувало навприсядки, через що впало і затулило своє кругленьке личко долонями, пискнувши. Боже святий, яка ж вона ще дитина все-таки.

Хай там як, та що Емілія хотіла зі мною робити знати не хотілося. І як я зміг так легко заснути, ще й на чужому ліжку? Виходить, що стреси сильно вплинули на самопочуття моєї інтровертської п'ятої точки.

Я підвівся і подав принцесі руку в незмінній білосніжній рукавичці.

— Ні, не треба. Сама встану. Ти лише відвернися, — пробубоніла її високість крізь долоні і я, дивом утримавшись від смішка, підкорився. За спиною почулося шурхотіння, а тоді Міля, як її ласкаво називав батько, потупотіла до ширми. Я залишився стояти, аби раптом не піддатися на спокусу подушки знову. Мимохіть зазначив, що малиновий колір сукні, в яку була вбрана принцеса, зовсім їй не пасував (ну як, на повсякдень зійде, але на бал треба щось краще).

— Ваша високосте, цю сукню відкладаємо. Цей колір вам не дуже личить, — одразу ж висказвся, а принцеса за ширмою продовжила шолопатися, тихо щось мукнувши. Я ж відшукав дзеркало і, ставши перед ним, вкотре задумався.

Дивишся на себе. Ніби ти, а ніби й не ти. Те саме довгасте лице, трошки високе чоло, майже прямий ніс, чіткі й трохи тонкі, а ще чомусь завжди сухі губи (мама іноді жартує, що на корейця рисами схожий)... Проти волосся теж нічого не маю – колір рожевих флоксів, які ростуть біля батьківського дому, бо ж матінка їх дуже любить, мені подобається – пасує до творчої натури. Але от очі – ніжний тýркус у всій своїй красі. Не сказати, що люблю цей колір, але мамі, знову-таки, як любительці бірюзи, мої "нові" очі сподобалися б. Батько ж як завжди сказав би глузливо, що виглядаю надто по-дівочому.

Вже другий місяць минув від того часу, як я опинився в цьому світі. Щоби в разі чого не зійти з глузду (що цілком можливо), вирішив завести щоденника. Як я сюди потрапив – гадки не маю. Спершу вважав, що це якийсь сон, але коли ти настільки реально відчуваєш усе (особливо біль!), то волею-неволею віриш у те, що відбувається...
Із останнього, що пам'ятаю з рідного світу: поспіх, ніч, злива, сліпуче світло, якийсь глухий звук і ниття у тілі. Все. Більше нічого, що могло б мені дати хоч якесь пояснення.

— Люренсе! Ти чуєш чи ні?! Скільки можна тебе гукати? — ну от, навіть задуматися не можна – зразу претензії. Ой, точно, я ж принцесі допомогти із вбранням повинен. Цікаво, що б вона сказала, дізнавшись, що я не з цього світу насправді?

Я нашвидкуруч поправив розтріпані пасма волосся і розвернувся до її високості. Настрій у неї, видно що, погіршився, раз так свої маленькі губки стиснула... Але нічого! Я впевнений, що мені вона його не зіпсує, бо з такою втомою (ні-ні, п'ятнадцять хвилин дрімання не допомогли) вже майже на все байдуже.

— Ну? Як я тобі? — вирішила вона витягувати з мене слова. От і молодчинка, я ж ніколи говірливістю не міг похвалитися.

— Нормально, — стенув плечима.

— Люренсе! — вмить скипіла і черевичком тупнула, ще й кулачки стиснула. Пф, кумедне видовище.

— Добре-добре, — мимоволі підняв руки, а тоді склав їх на грудях і ледь схилився вперед, аби краще роздивитися образ господині. — Сукня вам личить, на фігурі сидить гарно, — після цього дівча залилося червоним так, ніби я її роздягнув тими словами, — біжутерію підхожу вибрали, і... — опустив позір на низ і Емілія шустро підняла поділ тієї пишної сукні, показуючи мешти. — Взуття теж чудово пасує.

Кажіть, що хочете, але душею я не скривив – хоч у тутешній моді не розбираюся, але орієнтувався на власний смак і висказав усе, що думав. Та цей ніжно-синій колір дуже личив до пшенично-біоявого волосся принцеси.

— А взагалі, ваша високосте, ви ж ніби знаєте, що я в моді не розуміюся. Тоді чому мене покликали? — вирівнявся і в лоб спитав те, що спало на думку, поки її розглядав. Сподіваюся, зараз розмова закрутиться тим чином, яким треба і я зможу покинути цю кімнату, а то хоч і спокійно, та запах одвічних парфумів принцеси вже починає лоскотати і так натягнуті нерви.

Поки говорив, вона своїм фірмовим поглядом (великими невинними очима) дивилася на мене, а потім різко розвернулася. Густі, хвилясті і чомусь розпущені коси трохи закрили її лице і я, хоч і хотів, але не бачив, що на ньому діється.

— Ну... Мені важлива твоя думка... — стиха видала, стискаючи якусь явно дорогезну тканину сукні. Я вирішив пошкодувати ту матерію і тому, аби не напружувати дівчину своєю присутністю, швидко сказанув:

— Зрозуміло. Тоді радий, що був вам корисним. Плаття ми вже вибрали, тож я піду, — вклонився і, не слухаючи ще якихось слів принцески, вискочив у коридор. Головний повар, який невідомо як опинився на другому поверсі палацу, таки зразу ледь не збив мене з ніг масою свого ніяк не худого тіла, поспішно вибачився і далі подріботів швидким, хоч і маленьким кроком.

— Фреде, ви часом не покої принцеси шукаєте? — поспіхом гукнув я цього неповороткого чоловіка і він поволі обернувся до мене.

— Люренсе, хлопчику мій, а я їх пропустив? — захеканий і розпашілий сивочубий Фред із винуватістю зиркав на мене своїми помутнілими від віку блакитним очима. Потім почесав кінчик великого кирпатого носа, як завжди робив коли йому було незручно, і цікаво зиркнув на двері, з яких я щойно вийшов (благо, Емілія не пішла слідом).

— Її високість там, не дякуйте, — хитнув я головою в бік потрібної кімнати і смикнув самими кутиками губ. Не знаю, чи вийшло, але хотілося видавити щось на подобі приємної усмішки. І, вочевидь, таки вийшло, бо літній чоловік усміхнувся у відповідь і вдячно кивнув.

— Старість, Люренсе, старість. Завжди якусь біду з собою принесе. Як не тупість, то забудькуватість, — слухати тираду старого кухаря я не мав жодного бажання, тому поспішно вклонився і поблажливо всміхнувшись, зник у найближчому повороті коридору.

Через хвилин сім чимчикування я опинився у найметушливішому місці замку – бальній залі. Тронна в порівнянні з її габаритами виглядала дуже навіть скромною. Буде де гостям повеселитися.
Не знаю, як для інших людей, а для такого, наразі втомленого фізично і морально та ще й невиспаного інтроверта як я, це приміщення цілком підходило під опис "моє персональне десяте коло пекла" (привіт "Божественній комедії", яку я за шкільних часів перечитував разів зо три). А все тому, що мене весь час тирмали. І зараз – варто було тут з'явитися, як почалося...

— Люренсе, куди це причепити?

— А оте ось куди повісити, за що загачити?

— Люренсе, ми думали картини десь перемістити, пам'ятаєш?

— Люренсе, в яке місце ці дивакуваті фігурки поставити?

— Квіти у вазах будемо класти по сім чи по дев'ять?

— Люренсе, ти з кольором стрічок визначився? Блакитні і рожеві чи жовті і зелені?

— Якими скатертинами застелимо столи?

— А взагалі – куди краще ті столи поставити?

— Люренсе, що робити з кріслами його величності і принцеси? Де їх розмістити?

— Люренсе, а в якому місці будуть музиканти?

— Люренсе, треба перевірити список запрошених!

— Люренсе!

— Люренсе!!

В горлі все всохло і я зміг видати лише нерозбірливе хрипіння (хоч і сам не знаю, що хотів сказати). Хай бог милує! Як там виїхати звідси, хтось нагадає? Бо мені б зразу й на автобус до Кульпарківської у Львові, там є один горезвісний будинок, де лікують...

— Невже мій Люрко так сильно стривожений приготуваннями? — ооо, добрий голос Арнеса Мелаарського – правителя цього чудесного королівства, можна спізнати навіть крізь сон. — Ти й так блідий, а тепер геть як стіни в Центральному храмі, — король точно ще щось хотів сказати, але вирішив дати мені слово, тому вп'явся в мою збідовану персону очікуючим позіром.

— Радий вітати, ваша величносте, — я поволі вклонився і чоловік тут же поклав свою широку долоню на моє не надто стійке плече. Якщо він хотів цим жестом додати мені впевненості, то в нього вийшло не дуже. Але я йому про це, звичайно ж, і не натякну. — Зі мною й не таке бувало, все гаразд, — брешу, як дишу! Такого постійного тирмання і поїдання нервів я ще не зазнавав! То справжні тортури для морального здоров'я… Хоча, то все ж не настільки нестерпно, як було в перші дні підготовки, не уявляю, як я їх пережив. Я не вчився на таке в академії! — Та й ми вже завершуємо. Лише завтра фінальну перевірку проведу і зможу відпочити, — оо, я дуже на це сподіваюся. Але всім відоме місце, що любить незвіданим чином притягувати неприємності, чує, що одна зеленоока блондинка не дасть мені спробувати того блаженного "відпочити"…

— Радий це чути, Люренсе. Я бачу, як ти стараєшся, тож упевнений, що іменини моєї дорогенької Емілії минуть чудово! — король схвально всміхнувся і після мого кивка відлучився з якимось бубнінням про те, що не може повірити в повноліття своєї дочки. Батьки – вони такі. Мої теж не вірили, коли стукнуло вісімнадцять, і дитиною довго сприймали, але от коли вже двадцять третій рік пішов і я зміг повноцінно заробляти, все трохи змінилося. Цікаво, як вони там зараз?

Наступні три години я був ніби з замотаною головою – мало що чув і бачив. Якщо щось і питали, відповідав односкладово, або ж казав, аби своїми "баняками" думали, що й куди краще покласти-повісити-сховати. Розум був не в змозі грамотно щось сприймати, то плавав у озері під назвою "Спогади дитинства", то тонув у океані "Безвихідь", намагаючись у якийсь сотий з чимось раз проаналізувати ситуацію і знайти з неї вихід.
Згадувалися всі знайомі, батьки, сестра… Якщо я справді зник зі свого світу (якщо не з життя), то вона точно сумує найбільше, моя маленька Оля...

Усвідомив я себе, лежачи на одному з небагатьох диванів у тому ж святковому залі, близько півночі, коли майже всі вже повступалися з нього. Тиша приємно сховала у рідних обіймах і я мало не гримнув з дивана, коли...

— Люренсе!! — ну от, і що знову її високість хоче від моєї вкрай скромної персони? — Люренсе! — аа, бляха, сховайте мене хтось!
Я заметушився і вправно заскочив за диван і присів, щоби його спинка мене закрила. Сподіваюся, принцеса не знайде, а значить – дасть спокій. Гм, мушу визнати, що костюм дворецького в цім світі доволі зручний (а то я завжди навпаки його уявляв), інакше мені би вже від пози, в якій опинився (а вона не дуже ладнає з комфортом) всі вени на ногах перетисло.

Коли наша прегарна Емілія Мелаарська гукнула мене втретє, я насупився – щось не так. Потім смачно позіхнув, мимохіть зиркнув на величезний годинник, який прикрашав стіну навпроти точно не один десяток років (я в цьому впевнений), і вискочив з-за дивана так само спритно, як і заскочив.

Лиш погляд моїх ще недавно зовсім не знервованих світло-бірюзових очей знайшов постать спадкоємиці престолу, як я миттю попрямував до неї.

— О, Люре... — Емілія не встигла нічого сказати своїм дзвінким голосочком, бо я швидко затулив їй рота.

— Ваша високосте! — довелося кричати пошепки. — Ви що, геть страх втратили?! Ви давно маєте спати, а не ходити палацом і викрикувати за мною, особливо в таких-от просторих залах! Ви ж знаєте, що якщо його величність дізнається, вам буде непереливки?!

Її великі оливкові очі витріщалися в обурені мої добрих десять секунд, а тоді я з небезпідставним жахом, врешті, усвідомив, що роблю.

— Вибачте! — як від вогню відсмикнув я долоню від її маленьких губ і низько вклонився. — Каюся, ваша високосте! Спересердя дозволив собі зайвого... Просто хвилювався, аби потім на вас король не злився... — от дійсно, ідіот. Зовсім забув, що вона принцеса?! Отак нахабно їй рота затулив!

— Люренсе, підніми голову, — всесвітньо спокійним і водночас якимось жалісливим тоном наказали мені і серце чомусь зразу вхопила тахікардія. Лиш би не сказала голову з пліч зносити, як то найчастіше у фільмах буває!..
Я не мав на думці змушувати господиню чекати, тому стиснув губи (й зуби) і вирівнявся, старанно уникаючи споглядання її очей.
А тоді не зразу збагнув, що Емілія притиснулась до моїх грудей і на диво міцно обійняла своїми тоненькими руками.

Що?
Я буквально пример.

— Люренсе, не хвилюйся ти так. Матінко, як сердечко калатає, — зауважила принцеса і я став почувати себе у зовсім, ну зовсім чужій тарілці. — Я рада, що ти турбуєшся про мене, тому все пробачаю.

— Ви дуже добрі... — ледве видавив з себе через хвилину мовчання. Кровогінний орган почав заспокоюватися. Дійсно, що це зі мною? Чому я так спереживався? Це ж Емілія – мила і лагідна дівчинка (хоч і безцінна принцеса), яка за таке точно би не наказала мою страту провести. Клята втома, через неї до ночі в голові вже зовсім все пливе.

— Я знаю, — усміхнулось самовдоволено дівча і відсахнулось. Я нарешті згадав, що вмію рухатися і машинально поправив костюм. — Я не могла заснути. Подумала, що ти можеш із цим якось допомогти, але коли зрозуміла, що твоя кімната порожня, пішла шукати палацом.

Її високість дещо знітилася. Вочевидь, нагадала собі, що розгулює тут у одній камізі, бо саме її почала тягнути вниз, ніби це могло видовжити ту сукенку (а вона й так закривала коліна).

— Давайте спершу підемо до вашої кімнати, а там вирішимо, що робити, — я вклав у цю репліку мінімум емоцій, щоб Емілія не почувала себе ще більш незручно.
Вона кивнула і швиденько потупотіла до покоїв, а я слухняно посунув за нею, по дорозі взявши олійну лампу. Вже в приміщенні дівчина гулькнула під ковдру, причому балдахін ліжка не засувала зовсім. Тепер пара цікавих "оливок" блимала на мене в німому очікуванні.

— То чому ви не можете заснути, ваша високосте? — спитав я, взявши стілець від столу і поклавши його біля ліжка. Тоді загасив лампу і єдиним джерелом світла в кімнаті стало сяйво місяця, що наполегливо хотів, аби його діти-промені дослідили якнайбільше простору тут.

— Не знаю... Це вже другий день таке. Кожної ночі кручуся і кручуся, а якщо й засинаю, то лише не більше, ніж на чотири години… — бубоніла з-під ковдри, шастаючи сумними очицями то на мене, то на якийсь предмет інтер'єру. — Гадки не маю, чому воно так.

— Ну... — почав замислено я після кількох секунд тиші. — Якщо ви ні про що сильно не хвилювалися останні кілька днів, — вона кивнула, найуважнішим у світі поглядом вчепившись у мене, — якщо не скаржитеся на проблеми зі здоров'ям, і не спите на незручному ліжку, — знову кивання, — то може бути таке, що вас зурочили, — не знаю, чи то втома так на моє міркування вплинула, чи щось інше, але тоді ця думка мені здалася найлогічнішою.

— Що?..

— Вибачте, ваша високосте, мабуть, це прозвучало грубо, — знітився враз я, а тоді серйозно глянув на неї. — Проте, схиляюся саме до цього, бо такий прецедент вже був. Із моєю сестрою. Вона раптом почала страждати безсонням і це б навряд чи закінчилося, якби моя бабця не зняла порчу (тоді цей факт всіх здивував). Самому було дивно, що таке може бути.

— То в тебе є сестра? — і чому мені здається, що з усіх моїх слів вона почула саме це? Навіть з-під ковдри голову цікаво висунула, а очі так і світяться.

— Так, ваша високосте, але говорити про неї зараз не буду, бо наразі важливіше вирішити питання вашого сну, — не дуже м'яко, але все ж випередив я її, та дівча не розгубилося:

— Добренько. Але якось ти обов'язково розкажеш мені про свою сестру! Це наказ, — маленькі губки розійшлися в на диво широкій усмішці і мені не залишилося нічого, окрім як слухняно кивнути. Вміє ж вона використовувати свій статус тоді, коли треба.

— Отже, — вирішив я повернутися до теми розмови, — буквально цього тижня Кóрмер святкував день Липневого Дощу. На тамтешньому фестивалі ви з його величністю королем Арнесом були особливими гостями. І наскільки я знаю, на жаль, не кожен любить вас так сильно, як батько чи слуги в палаці. Ви маєте й недругів, — якнайм'якіше сказав, уважно дивлячись на Емілію, і замовк на кілька секунд, а вона сховала великі очі, які встигла вкрити пелена печалі. Боже, яка ж вона наївна... — Хтось із них якраз і міг вас вректи. Крім того, досить вміло, бо не зразу можна здогадатися, чому саме у вас виникло безсоння. А може, це була просто людина, яка ніби й не бажає вам щиро зла, просто сама по собі має сильну негативну енергетику.

— Люренсе, а ти що, чаклун, що стільки знаєш?.. — цілком серйозно спитала дівчина, навіть із ковдри більше висунулась. Не знаю, скільки часу ми витріщалися одне на одного, але здалося, що минуло кілька годин, перш ніж я отямився. Опустив голову, запхав пальці у волосся, успішно сплутав його в пориві трохи забутих почуттів і тихо хмикнув.

— Ніякий я не чаклун, ваша високосте, — знову підняв навіть для себе несподівано добрий погляд на принцеску. Від тих її слів на душі стало тепло. Менша сестра Оля колись спитала те саме, навіть у тому ж порядку... Ну от, після тепла повіяло холодом і тривогою – легка усмішка увібрала з серця сум і відобразила один з його маловловимих відтінків, а очі опустилися на переплетені пальці. — Я не чаклун. Просто якщо ціле літо проведеш у селі з бабцею, яку там кличуть то знахаркою, то відьмою, то ворожкою, і її забобонними сусідами, то можна в таке почати вірити, що і у сні не насниться.

Коли я підвів позір, то зустрівся ним із великими брудно-салатовими (цей колір завжди був для мене якимось незбагненним) очицями Емілії, які до того часу, впевнений, уважно бігали по моїй втомленій персоні. Зоровий контакт супроводжувала тиша в кімнаті і шелестіння старої берези за вікном. Не знаю, наскільки велику дірку хотіла в мені зробити принцеса, але, на щастя, вона вгамувалася, швидко закліпавши і вдавши, що її раптом дуже зацікавила одна з чотирьох балясин ліжка. Гм, а може, на ній справді було цікаве різьблення? Хай там як, я це не перевіряв.
Схоже, її високість вирішила не продовжувати тему розмови і я підтримав це великодушне рішення, тому вже майже повністю підвівся зі стільця і хотів бажати хорошої ночі, але ця дівчина своїми несподіваними словами змусила мою п'яту точку знову прилипнути до крісла. Емілія пойорзала під ковдрою, ніби зручніше вмощуючись, і подивилася перед собою, якось замріяно усміхнувшись.

— Заспівай колискову, Люренсе, — раптом попросила вона. — Думаю, якщо заспіваєш, я зможу заснути.

— Що? — остовпів я. — Але я не в...

— Вмієш, вмієш. Це ж колискова, тут не треба бозна-якого співочого таланту. Та й голос у тебе... — Емілія закрила пів обличчя ковдрою і, напевно, почервоніла, — приємний, — ледь чутно видала врешті.

Невже вона це серйозно? Я кілька довгих секунд дивився на дівчину, немов намагався вихопити сконфуженим позіром із напівтемряви якнайбільше рис її лиця, ніби це могло допомогти відповісти "ні" на поставлене самому собі питання. Зрештою, я вгамувався, приречено підозрюючи, що без колискової мене звідси просто-на-просто не випустять, і ліниво перевів погляд на ледь відчинене вікно. А може, вона й справді допоможе Емілії заснути?
Перед очима з незбагненною швидкістю вискочили спогади про ночі безсоння молодшої сестри і те, під яку одну-єдину пісню вона могла заснути. І то хіба тоді, коли саме я її співав. Після того, як бабця зняла порчу, Оля час від часу все одно просила поспівати для неї, хоч у її віці це вже було, м'яко кажучи, дивно.

От мала хитрюга! Думав, якщо збрешу, що не вмію співати, то вона повірить, але принцеса в нас метикувата. Та й невже мій голос справді...

— Люренсе… — протягнула її високість, змушуючи мене смикнутись від несподіванки і витріщитися на неї. — Ну давай, заспівай...

Листя берези враз сильніше заверещало під натиском вітру і я помітив на незвично блідому (зазвичай же рум'яному) округлому личку Емілії явні ознаки втоми. Чому раніше їх не було так видно? Може, то світло місяця так вплинуло? Хай там що, та я виглядав, певно, не краще.

— Дайте мені хвилину.

Враз сильно захотілося заспівати якнайбільш мелодійно, аби принцеса сьогодні швидко заснула і файно поспала. Ніби це могло б допомогти й зовсім зняти ймовірну порчу. Я стулив повіки і витратив кілька десятків секунд на нагадування слів пісні, а там і музики, щоби змогти все якнайкраще відтворити. Потім же, намагаючись приховати дурнувате і раптове тремтіння рук, я спрямував замислені очі до вікна і замугикав початок колискової. А відтак пішли її тихі слова.

— Cover yourself with a blanket. Silent breathing, there are demons in your room... — після першого ж речення я вловив розмитою ніччю периферією, як уважно і цікаво дивляться на мене зеленуваті очі принцеси. Ще б пак, англійська мова ж не знайома тут нікому. А ось я її знаю цілком непогано. — Don't be scared, there's no reason for the tears you shed. Tonight I come back singing sweet lullabies. Until your dreams come alive.

— Люренсе, що це за мова? Вперше її чую, така гарна, — вп'яла в мене Емілія питальний погляд.

— Це одна з мов, якою говорять на моїй батьківщині, ваша високосте, — відказав я, вкотре з роздираючою зсередини безвихіддю згадуючи свій світ.

— Он як. Вона, напевно, далеко звідси.

— Так. До неможливості далеко.

Принцеса стривожено глянула на мене, промовчала, а потім приклала витонченого пальчика до підборіддя.

— А ти колись розкажеш мені про неї?

— Якщо будете хотіти, ваша високосте, — відповів, сподіваючись, що це "колись" не настане.

— Добренько, тоді хочу, щоби ти завтра мені розказав про свою батьківщину, — щиро усміхнулось дівча, а я б ще трохи і очі закотив. Ага, бляха, сподівайся на краще і очікуй гіршого. Капець, доведеться, значить, якось викручуватися. Адже якщо понарозказую принцесі про все, мене, в кращому випадку, відправлять у "Перший День" – столичну лікарню душевнохворих.

— Як скажете, леді, — покірно ледь схилив голову і майже без емоцій глянув на неї: — Давайте вже спати. Я зараз продовжу співати колискову, аж поки ви не заснете...

— А зранку розкажеш, про що в ній йдеться! — і як вона ще думає заснути із такою жвавістю? Боже...

— Як забажаєте, — якнайстриманіше погодився я і зразу ж окинув її високість докірливим позіром. Вона миттю знітилась і краще закуталась у ковдру, а відтак і до вікна обернулася. — And all of the angels sing along, turning your world into a song. I'm gonna keep you safe and warm. Sleep on, sleep on...*

Поки пісня тихо линула і ніжно огортала покої маревом дрімоти, я встиг зачинити вікно, заодно вловивши думку, що той сильний вітер, який не дає спокою березі от уже пів дня, точно якийсь дощ нажене. Також штори засунув, а з ними і балдахін ліжка принцеси (залишивши лише один бік відкритим) – темнота завжди сприяє кращому сну. З кожною хвилиною стишував голос і коли колискова пішла вже по третьому колу (а вона доволі довга), я на мить замовк і вихопив із тиші безтурботне сопіння принцеси. Тоді акуратно підвівся з крісла і, пошепки побажавши їй спокійної ночі, покинув кімнату господарки.

Власне ліжко здалося справжнім подарунком бога, подушка радо розцілувала моє бліде лице, а ковдра, на яку впало зморене тіло, приємно зігріла. Гадаю, не варто говорити, що я не встиг ні роздягтися, ні накритися – настільки сильною була втома.

Хай там що, та виспатися мені безсовісно не дали. Одна з найдовіреніших фрейлін принцеси – Меліса (добра і чула жіночка за сорок п'ять) збудила вашого скромного слугу о сьомій (а день мій завжди починається тоді, коли й у Емілії – о дев'ятій) і точно не очікувала побачити приспане-невиспане лице, розбурхане волосся, спухлі очі й мішки під ними ж. Та і я так глянув на служницю, що вона точно засумнівалася, чи не живий мрець зараз перед нею сидить. Кароока жінка явно була чимось стривожена, але боялася почати розмову, тому лише стріляла тими ж карими очима в різні боки і мнула чистенький фартух, що лежав поверх простенької темної сукні.

— Мелісо, — клянусь, то був голос когось, хто пролежав у комі два-три місяці і вперше заговорив, але точно не мій! Схоже, часте говоріння минулого дня і співання колискової відверто не сподобалися моїм голосовим зв'язкам.
Гадки не мав, що хоче сказати фрейліна, проте всякого очікував, бо вона була з тих, хто близько до серця будь-яку дрібницю бере. Але наступні її слова немов морозом на душу дмухнули.

— Люренсе, Емілії немає в кімнаті. І я ні в палаці, ні на його території її знайшла...


___________________
*текст взято з пісні Groundfold & Michael FK – Lullaby (кому цікаво – послухайте її; у головного героя голос був схожий, коли він співав).
І якщо ж вас зацікавила ця історія, дайте мені про це знати лайком і коментарем ;). І не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоби не пропустити оновлення. Буду щиро вдячна за підтримку!