Ймовірний музичний супровід:
The Siren - Nadiiife
(Teya Dora – Moje More)
Noah Kahan & Hozier – Northern Attitude

Знаєте, зазвичай більшість «вперше» у людей пов’язано з чимось хорошим. Вперше стрибнув із парашутом, вперше покатався на коні, вперше побачив дельфіна на власні очі...
Але коли зі мною вперше за місяці роботи дворецьким заговорили вартові біля входу в палац, я зразу зрозумів, що цей випадок навряд числиться серед приємних.

— Люренсе, на твоєму місці я б зараз же тікав із замку, — стривожено перезирнувшись із напарником, порадив вартовець опісля гідного вітання з Мілею. — Король дізнався, що вас із принцесою не було в палаці. Все ж година вже за північ перейшла…

Емілія охнула, а мені серце в п’яти упало. Це ж треба – настільки в калюжу сісти! Я розумію, що ішли довго, але, може, прийди ми на хвилин п’ятнадцять раніше, цього б не сталося?..
Ой, та що вже те гадати, назад не вернешся. Треба дивитися страхові в очі, навіть із мокрими штанцями.
І то радість, що нами по дорозі не поласувала якась лісова звірина, хоча тепер я не знаю, чи було б це страшніше за дану ситуацію.

— Дякую за попередження, хлопці, — кинув я пригнічене охоронцям, проходячи повз них.

Що ж, колись це повинно було статися.

— Не бійся Люренсе, — заспокійливо торкнулася мого плеча принцеса, та нервів це не вгамувало, — головне про плани Роланда й Азара батькові сказати, а далі хоч що най коїться.

Я мовчки погодився з рішучістю блондинки. Але їй легко було говорити, король же – її татусь, ще й люблячий. А я йому ніхто, чому мені мають робити якісь поблажки?
Прямуючи до тронного залу, дворецький принцеси молився, аби його просто вигнали з палацу, а не наказали стратити чи ще щось гірше.

Лиш двері в потрібне приміщення прочинилися, Арнес Мелаарський обернувся до нас. Із виразу його обличчя нічого доброго сказати не можна було…

— Еміліє, Люренсе, — таким строгим я голос короля ще не чув. Відчувалося, що він стримується, щоби не визвіритися на нас. — Хто ж дозволив вам без супроводу охорони ходити за межами замку?

— Тату, але ми не…

— Тихо, Еміліє, це було риторичне питання, — урвав її монарх. Здається, перед батьком дівчина втратила всю свою сміливість. Власне, як і її вірний слуга – враження, наче я ніколи й не вмів говорити. — Я нічого не хочу від вас чути, ви мене страшенно розчарували. Люренсе, — скинув на мене гнівний погляд правитель, — ще раз ти допустиш, аби Емілія чи ви разом кудись пішли без належного супроводу, в палаці більше не буде для тебе місця. Зрозумів? Молодець. Також відсьогодні я забороняю тобі малювати. Над подальшим покаранням ще подумаю. А зараз ти негайно підеш у свою кімнату й наступні два дні не будеш із неї виходити. Все, геть звідси.

Так-сяк вклонившись, я ледве відчував, куди ступаю. Перед очима все пливло чи то від сліз, чи то від розгубленості. Серце шалено гупало в грудях, а на чолі виступив холодний піт.
Виходячи з залу, краєм вуха почув, що в Емілії покарання теж схоже на домашній арешт, хіба що з постійною наукою.

Біля кімнати стояв вартовий, що замкнув її, варто було мені увійти. Ноги гуділи після вельми тривалої подорожі пішки і було б гарною ідеєю відпочити, виспатися, але сон до мене не приходив.
Я намагався зрозуміти, з яких причин король дізнався про нашу відсутність. Та це було марним заняттям, бо їх могло бути чимало. До прикладу, захотів на вечір зайти до дочки й поцікавитися, як минули її заняття з політики – чим не причина?

Тяжко зітхнувши над ранок, я ледве підвівся з ліжка, в якому з безсонням провалявся всю ніч. Тіло змучено нило, а серце тим більше.
Коли настав час сніданку, для мене зробили несподіване відкриття – їжу ніхто приносити не буде, частиною покарання є виключне пиття води. Що ж, це було доволі очікувано, напевно… В будь-якому разі, я не дуже жахнувся відсутності їжі.

Якби мені було страшенно нудно весь день сидіти в холодних стінах кімнати, це було б краще, ніж якби мене терзали всякі думки та спогади. Я не раз підходив до вікна, визирав з нього й силкувався знайти якесь заспокоєння в мирній природі. Також, коли вже сміливість у мені трохи відновилася (можливо, через безсоння психологічні межі стерлися), я не раз грюкав у двері, вимагаючи зустрічі з королем чи просто репетуючи, що клятий принцик готує заколот у столиці. Але по ту сторону або не було нікого, або ж вони вдавали, що не чують.

Здається, ввечері щось схоже робила й Емілія (як мені вдалося почути по ту стіну), але й на її намагання донести жахливу новину ніхто не звертав уваги…

Ну, не те, щоб пити лише воду було неприємно, але… на ранок другого дня я був добряче голодним. Молився богу (якщо він владний хоч над чимось у цьому світі), щоби час ішов швидше і мене врешті випустили з кімнати. Бо стан не полегшувало ні читання книжки, яку я якось взяв із архіву, ні прибирання, ні споглядання природи.
Добре було хоч те, що завдяки втомленості у всіх сенсах, я зміг поспати (принаймні поки голод не збудив) і трохи відновити сили.

А коли сонце підказувало, що пора наближається до підвечірку, замок у дверях клацнув. Я зірвався зі стільця, на якому сидів біля відчиненого вікна й побіг до виходу.
Та випускати мене ніхто не поспішав. Натомість до приміщення увійшов похмурий, як погода в листопаді, капітан Марден.

— Капітане! Прошу: послухайте ме…

— Мовчи, Люренсе. Король заборонив тобі говорити…

— Але вони хочуть напасти сьогодні! Принц Азар і його прихвосні! — перебив чоловіка я, відчуваючи, як несправедливість роздирає зсередини.
Він здивувався, а тоді його погляд і голосстали дуже грізними.

— Я знаю, — відповів. — Ми з королем знаємо це від Роланда, а тому зможемо їх випередити. А от звідки ти дізнався… — пан Марден раптом узяв мене за барки й люто вдивився в обличчя. Я ж не міг підібрати слів від розгубленості й страху. — Невже разом із принцесою мав совість підслухувати їхню розмову?

— Я, я… Ні, я б не… — почав заїкатися дворецький тої ж принцеси.

— Байдуже, — відпустив мене чоловік. — Його величність наказав мені довершити твоє покарання, — глухо заговорив він, не зводячи з перестрашеного слуги розчарованих очей. — Сьогодні ввечері ти маєш отримати сім шмагань батогом. Витерпи це стійко.

Капітан розвернувся й вийшов, зачинивши за собою двері. Замок знову клацнув, водночас убивши в мені щось. Убивши сподівання на краще.

Я ошелешено осів на підлогу й не рухався кілька митей. А відтак ухопився за волосся й маніакально зашепотів:

— Я ж не зробив нічого поганого… Будь ласка, хай це буде брехня! Хай це скасують і мене ніхто не чіпатиме!.. Благаю…

А тоді в голові повторилися слова батька Дена, і я різко зірвався на ноги.

— Ні! Не вірте Роланду! Він зрадить! — взявся кричати, гупаючи по дверях. — Не знаю, що він вам сказав, але він збрехав!..

Та що б я не горланив, по той бік було тихо.


*****

На королівство спускалися густі сутінки, за якими я беземоційно спостерігав зі свого ліжка. Чекав на момент покарання, намагаючись не збожеволіти й ніби вимкнув почуття, щоби не мали наді мною влади.
Гм… А хіба сьогодні не той день, коли зрадники мають втілювати свій план? Хоч би щось пішло не так і вони його перенесли на завтра, ми б іще встигли щось зробити. Іноді один день вартує року… Ну але я хоч у нормальну жилетку й сорочку зі штанами вбрався, а то бігати у фраці, як зрозумів за позаминулу ніч, доволі незручно. Тож хоч щось було позитивним у цьому моральному мороці.

У дверях раптово повернули ключ і вони тихо скрипнули, опісля зачинившись. Я здригнувся, бо ж чекав саме цього. Лише воно могло вихопити мене з туману помислів.

Затамувавши подих і продовжуючи заціпеніло лежати на постелі, я напружено вслухався у кроки позаду. Волосся на потилиці настовбурчилося від перестраху.

— Підводься, Люренсе.

Я різко обернувся на голос Дена. Дурнувата усмішка розтягнула мої губи, а в грудях з’явилося дивне піднесення. Не міг собі пояснити цього, та був безмежно радий бачити того, хто однією своєю появою розвіяв мої жахи.

Проте, хлопець виглядав пригніченим. Дивився на мене сумно, іноді й зовсім уникаючи зустрічі наших поглядів. В руці тримав батога, ще й одягнений був так, наче щойно з полювання повернувся.

— Дене, друже! — зіскочив я з ліжка. В душу нарешті трошки засвітило сонце, відколи я став відбувати покарання.

Підходячи ближче до Аметистика, зауважив, що його підборіддя тремтить.
Не вагаючись, я аж замружився, так міцно обійняв єдиного друга. Бич зі стуком випав у нього з руки й він що є сили відповів на обійми.

— Я викликався замість батька покарати тебе, бо він зайнятий. Але… я точно не можу вчинити цього з тобою. Певно, король розчарується в мені, — прошепотів кароокий, а я повільно розплющив печальні очі. Лиш Ден зайшов, я одразу зрозумів, що він не зробить це. Та зараз не знав, що йому порадити чи яким словом заспокоїти, та й брехати не хотілося.

Та враз, прокрутивши зізнання хлопця в голові, я відсахнувся і вглядівся в похнюплену фізіономію друга.

— А чим саме твій батько зараз зайнятий?..

— Не знаю, він сказав, що це секретний наказ короля…

— Дідько! — здогадався я. Аметистик здивовано на мене витріщився.

Очевидно, чужинці з Іверуса чи наші партизани вже почали діяти, тому капітана Мардена відправили спинити їх. І король зумисне це приховує, аби принаймні аристократи не панікували.
Та інтуїція мені шепоче, що це не допоможе, рано чи пізно всі знатимуть правду…

Я не бачив іншого виходу, крім як коротко переказати Денові все, що знаю про плани Азара з того, що ми з Мільою почули в церкві.
В очах хлопця як за сигналом запалав гнів і він миттю поклав руку на ефес свого меча-півторака.

— Я накажу королівським конюхам підготувати для вас із Емілією екіпаж, аби ви якнайшвидше вирушили до озерного містечка недалеко звідси. Там сядете на корабель до Фарзи й будете в безпеці; зможете перечекати найгірше. А ще відправлю листа принцу Феделу, щоби він був у курсі всього.

— Дякую, Дене, — я швидко обійняв його. — Але ти тоді?..

— Маю батькові розказати правду. І виграю вам часу на втечу, якщо вони вдеруться в палац.

Не встиг хлопець вимовити останнє слово, як десь далі, чи то за дверима, чи то надворі, щось гримнуло, віддалено пролунали жіночі верески й ляскіт мечів. Я шмигнув до вікна й визирнув назовні.

— Вже вдерлися… — нажахано прошепотів, спостерігаючи за найманцями – легко екіпірованими лицарями, що забігали до палацу. Хоч розміщення моєї кімнати й не дозволяло добре все угледіти, але побачив достатньо.

Ден рвучко звільнив меча з піхов і ринувся на вихід, а я за ним.
Біля покоїв вінценосної нікого не було, але двері, на превелике щастя, були не замкненими.

— Еміліє! — увірвався Аметистик у спальню. — Трясця, її нема. Куди вона могла піти?.. — друг зблід, хвилюючись за цю непосидючу блондинку.

— До короля? — невпевнено припустив я, відчуваючи цілковиту розгубу, але дуже стараючись не втрачати самовладання. — Йдемо туди, де він може бути. Не переживай – Азар нерівно дихає до принцеси, тому він точно заборонив найманцям її чіпати…

— Хоч би воно було так, а то такому темному поріддю що завгодно в голову може збрести, — прогарчав Ден, починаючи бігти коридором. З перших поверхів сюди абомовнею долинав грюкіт тяжких дверей і крики. Моє нутро дедалі більше крижаніло з кожним повтором цих звуків.

У тьмяному світлі свічок до нас хтось вибіг. Ден миттю направив на ту особу меча.

— Люренсе! — вереснула фрейліна Меліса, ледве віддихуючись. Кароокий зброю опустив. — Я ніде не бачила на цьому поверсі ні короля, ні принцесу, ти щось знаєш? — налякані очі жінки шукали в мені надію.

— Мелісо, — строго звернувся до неї мій напарник, не давши вимовити й слова, — ми подбаємо про них. А ви зберіть інших покоївок і тікайте з палацу, інакше живими навряд чи залишитеся. Зараз же!

Жінка смикнулася від його крику та що є сил помчала на пошуки своїх підлеглих дівчат. Я ж подумки помолився, аби з усіма ними все було добре, й ми продовжили біг. Клянуся – ніколи раніше так багато не молився, як за ці дні.

Якщо Меліса дійсно ніде тут не знайшла Емілію, то лишалися третій, зовсім невеликий поверх, і перший. На останній мені йти дуже не хотілося…

— Люренсе, я спущуся вниз, а ти підеш на треті…

— Ні! Я не хочу розділятися!.. — спересердя заперечив я, вкотре за останній час дивуючись власній емоційності. Аметистик збентежено зиркнув на мене і ми спинилися біля сходів, що вели на потрібні поверхи.
Я ж не розумів, чи то мені самому йти страшно було, чи просто лячно Дена одного на низ відпускати (ага, ніби можу його захистити в разі чого).

— Гаразд, пане Трясливі Ручки, — махнув рукою хлопець. — Гайда на третій, швидко все перевіримо й одразу на перший. І на, буде тобі для оборони, — він всунув мені в руки знайомого короткого меча, що без діла висів у нього на поясі.

Не дочекавшись мого кивка, друг поспішив по сходах. Зброю я як умів причепив на власний ремінь і постарався не відставати.


Б’юсь об заклад – були б у замкових сходів перила, ми б по них з’їжджали вниз, а так – довелося галопом збігати своїми нозями. Впоралися на останньому поверсі не більше, ніж за сім хвилин і зразу ж помчали на перший. Я дякував собі за витривалість під час біганини і молився за добробут Емілії. На щастя, через нерви хоч голод не давав про себе знати.

Опинившись біля кухні, Ден спинився,  та й я за інерцією. З недалеких коридорів замку залунав тупіт обмундированих чоловіків і дзвін мечів. Мій напарник красномовно вилаявся.

— Набери якихось харчів у торбу, і води, — наказав захеканий хлопець, копняком штовхнувши двері в приміщення. — А я перевірю тронний зал, він тут по дорозі.

Друг за мить зник за поворотом кам'яних стін, а я заскочив на кухню. Вхопив перший-ліпший речовий мішок, що висів біля дверей і взявся скидувати в нього те, що траплялося під руками: і кусок сиру, і буханець хліба, і в’ялену рибу з м’ясом, і ножика, і кимось забуту флягу для води (хоч вона й була порожня), і навіть шматок мила (ану ж, згодитися).
Стягнув мотузки на торбині й закинув на плечі, а тоді й вибіг у коридор. В ту ж мить почув численне тупотіння вже з боку сходів, з яких ми з Деном збігали, і чкурнув у протилежну сторону, себто до Аметистика.

Будучи біля пункту призначення, вловив слухом звуки невпевненої суперечки, але не зациклився на тому. Буквально влетів у зал і зачинив за собою двері на засов. Най він і був примітивним, але на якийсь час дієвим.
Тупіт лицарів на жахливі секунди спинився прямо біля входу в приміщення, але вони дивом передумали вриватися й побігли далі.
Лише тоді я зітхнув із полегшенням і розслабив зціплені від напруги щелепи.
І почув плач. Плач Емілії.

Боязко обернувшись, уздрів саму принцесу й Арнеса Мелаарського, що лежав біля підніжжя трону. А ще Дена, що нервово вмовляв дівчину йти з ним. Неподалік від них валялися нерухомі туші трьох найманців і двох замкових охоронців. Меч друга був у крові.
Я й не стямився, як підбіг до короля і його дочки.

— Люренсе, — заскиглила Емілія, очі якої були рожеві від сліз, а тоненькі ручки тряслися, — що нам робити?.. Всі гвардійці з капітаном Марденом. Він думав, що сюди не встигнуть напасти і що охорони палацу буде достатньо, але… — дівчина заплакала, ледь маючи змогу говорити. — Батька поранили!..

Монарх, немов підтверджуючи її слова, скривився від болю в порізаному боці. Лице в нього було біле як саван, а знизу, по білому мармуру розповзалася кров, наче багряна фарба, пролита на полотно.
Я стояв, як водою облитий.

— Якби я прибіг хоч трохи пізніше, все було б гірше. Та все одно, меч пройшов наскрізь… — похмуро констатував Ден, стиснувши руків'я півторака й люто зиркнувши на трупи чоловіків поблизу.
Відтак скривився через власне поранення на лівій руці і глянув на мене:

— Я поспішу сказати, щоби вам карету підготували, або ж сам це зроблю. Будь ласка, не сидіть тут довго.

На останніх словах хлопець вже біг коридором, що якраз вів на вихід поблизу конюшень.

— Люрку… — захрипів раптом Арнес Мелаарський. Я швидко присів біля нього і, витягнувши з кишені хустинку, приклав до рани чоловіка, що проглядалась крізь шати. — Облиш, це не допоможе, — відмахнувся він і я взяв його за холодну й червону від крові руку. — Пробач мені, старому дурневі. Пробачте, що не хотів вислухати. Якби ж лише я знав, що слова Роланда – брехня, напевно, не злився б так на вас. Ох, це все через моє хвилювання, через мої змучені нерви…

— Не переймайтеся, все гаразд. Ми не тримаємо на вас зла... Не витрачайте сили даремно. Ми щось придумаємо, закличемо Віргела, — тихенько, хоч і панікливо забелькотів я, рефлекторно здригаючись від кожного гучного звуку з коридорів. Емілія ж беззвучно плакала, поки батько гладив її по маківці вільною долонею.

— Віргела н-немає в палаці, він хворіє ще з дня п-полювання, — крізь сльози пробурмотіла вінценосна і її підборіддя затремтіло від нової хвилі плачу.

— Схоже, мій час справді настав, якщо все так складається… — знову заговорив монарх, трохи покашлявши. Калюжка крові біля нього продовжувала рости, і я ледве стримав блювоту, що підступила до горла від її вигляду. — Тож Люренсе, зараз слухай уважно про судженого Мілі, бо ж я не встиг розказати тобі цього раніше. «Парубок із очима, небом подарованими… і з волоссям, що купалось у зимовім сонці. Лишень побачить – в нього вона закохається. Все їй нагадається... Доброта й уважний його погляд – назавжди запам’ятаються… Їх пов’яже історія, яку ніхто не знатиме», — чоловік знову закашлявся, а я намагався закарбувати в пам’яті кожну деталь пророцтва.

— Люре, Еміліє! — примчав до нас Ден. — Все готово, мерщій тікайте звідси! Я попіклуюсь про його величність.

Друг з нетерпінням і переляком зиркав то на мене з принцесою, то на короля.

— Я вірю в тебе, Люрку, — знову подав ослаблений голос Арнес Мелаарський, поки я сильніше стиснув його руку. — Все інше я вже розказав Денові. А ти збережи мою Мілю. Разом знайдіть її судженого, щоб була вона істинно щаслива, як я колись…

Очі правителя стулилися, а уривчасте, тяжке дихання почастішало. Згодом воно зовсім припинилося і його рука безсило сповзла з голови доньки.

— Ні, ні! Ні, тату, будь ласка!.. — заголосила Емілія, кидаючись на шию останній рідній людині, яку в неї забрали. — Будь ласка, най це буде сном! Благаю, тату, прокинься, не залишай мене…

Я стиснув губи й гірко опустив очі. Так кепсько на серці давно не було. Всередині все як лещатами стиснули, а в горлі ніби камінь лежав.
Я поклав руку короля йому на груди й підвівся, витерши свою об штани. Здається, збоку тихенько хникав Ден.

Наче в мареві я взяв Емілію за передпліччя й потягнув на себе. Міцно обійняв цю заплакану блондинку й прошепотів, що ми повинні йти, бо вона має жити, аби пам’ятати про батька і стати щасливою, здійснивши його останню мрію.
Дівчина спершу виривалася, билася, пручалася, мало не кусаючись, та врешті здалася й із новою силою розридалась на моєму плечі.

— Я подбаю про його тіло, а ви йдіть. Часу мало, — поклав долоню мені на надпліччя Аметистик, із мокрими від сліз карими очима. Я дуже сподівався, що бачу їх не востаннє.

— Ми ж якось повернемо королівство? — розгублено спитав у друга розбитим від горя голосом.

— Якщо батько ще живий, він точно щось придумає. Король мені сказав усе те, що я маю йому передати. Довір це нам, а сам пильнуй Емільку, Мелаару ж потрібна спадкоємиця, — хлопець болісно всміхнувся після мого кивка на його слова.

Відтак друг обійняв нас із принцесою й опісля я взяв її на руки, квапливо крокуючи в потрібний коридор.
Та враз спинився, озирнувся до хлопця  і крикнув:

— Дене, лиш не трапляйся на очі принцику, бо він тебе порішить! Бережи себе!

— Тебе це теж стосується, Лю! — почув я завзяте вже собі навздогін.

Вибігши надвір, подякував погоді за освітлення у вигляді місяця й одразу зауважив наш екіпаж. Його коні були не на жарт налякані галасом.
Підійшовши, поклав Мілю на землю й допоміг їй залізти всередину. Не встигнувши й дверцята за собою зачинити, скомандував кучерові рушати (не сумнівався, що він уже знав, куди). Речовий мішок кинув на сидіння навпроти.

Журно споглядаючи, як віддаляється палац на фоні темного неба і тривожні вогні, що «бігали» попри нього, я пригорнув до себе принцесу, що раз у раз смикалася від хникання. Довго дивитися на той лячний пейзаж не зміг – за мить засунув шторку на віконці, усвідомивши, що морально так буде легше.

Майбутнє жахало, як ніколи. Що ж, це воно завжди вміло найкраще.
Я не вірив, що маючи вельми турботне життя в тому замку, з усією свитою, королем і непосидючою принцескою, я буду настільки бажати його повернути, коли раптово втрачу. Не вірив.

Я сперся щокою на маківку Емілії й весь час дороги старався вгамувати бентегу. Вона наростала в душі, як кола на воді з початком дощу – спершу по чуть-чуть, а потім одразу все застилала, і крізь неї нічогісінько не було видно…


Коли карета тряслася по якійсь польовій дорозі вже хвилин п’ятнадцять, я відсунув запону з віконця. Побачив, що їдемо ми попри ліс, і з іншого боку від нього, через метрів від сили п’ять землі, за простецьким невисоким парканчиком у світлі місяця блистить вода. А за кілометрів два чи менше від нас, виднілися й вогники озерної пристані.
Я повагом зітхнув – поки що нам нічого не загрожувало. Емілія ж у моїх обіймах або заснула від утоми, або просто мовчала, бо більше не плакала.

Поки я не відводив погляду від обрисів портового містечка на фоні ночі, наш екіпаж спинився. Брови миттю насупились від нерозуміння ситуації. Ми ж іще не приїхали, навіщо зупинка? Я втупив стривожені очі вбік візника, хоч і не бачив його.

— Як шановне панство почувається? — привітно поцікавився той. Голос мав доволі молодий, наче був моїм ровесником.

Я завагався з відповіддю, та все ж мовив:

— Та все добре… А скажете, чому ми зупинилися?

Пролунав глухий стук, ніби чоловік зіскочив зі свого сидіння. В наступну мить виявилося, що так і було. Він підійшов до транспорту зі сторони озера й відчинив дверці.

Волосся на тілі стало дибом, коли я побачив блискучий кинджал у нього в руках, спрямований на нас. Він жодним чином не поєднувався з приємною усмішкою, що виднілася у світлі повні.
Я змочив враз усохле горло слиною. А Емілія намертво вчепилася в сорочку на мені.

— Ми спинилися, щоб ви дещо побачили, — молодий кучер хитнув головою позаду себе і я знехотя відірвав від нього насторожений позір, перевівши його на обриси містечка. — Та що вони там так довго? — знервувався молодик, обернувшись на секунду, а тоді знову присвятив увагу нам, — мали би вже підпалити…

За хвилину я побачив, як у причалищі, де, вірогідно, стояли на якорах судна, щось віддалено гуркотить і спалахує полум’я. Таке високе й яскраве, що в ньому видніються частини корабля, що його воно поїдає.

— Ну нарешті! — скрикнув кучер, якого, безсумнівно, підіслали найманці, а Ден цього не зауважив в силу свого поспіху. — Здогадуєтеся, що це за корабель? Так-так, правильно! Охо-хо, як мені подобається цей відчай в очах, ці перекошені від жаху лиця! Прекрасно!

Наш спосіб втечі… наш єдиний рятівний корабель надумали підпалити завчасно. Відчуття було таке, наче в тім червонім вогні наше майбуття горить, а не судно.
Завбачлива тварюка, цей Азар…

Я зціпив зуби й відчув, як Емілія починає тремтіти. Від страху думки розбіглися по закутках розуму і я міг лише нагадувати собі дихати, бо з панікою і про те забував. Та за мить у свідомості промайнув жест Дена, який він, здавалося, робив у будь-якій незрозумілій ситуації – торкався меча.
Я поволі, ледь рухаючись, зсунув правицю з Мілі, бо ж ховалася на боці дівчини, серед рюшок її сукні, й поклав на руків’я зброї. Блондинка так само непомітно, немов прочитала мої думки, послабила обійми.

— Що ж, ця поїздка була суто задля того, аби продемонструвати, в якому кепському становищі ви опинилися, — заусміхався найманець. І на наступній фразі серйозно глянув мені в очі. — А надто ти, дворецький. Живим ти нам не потрібен, на відміну від принцеси.

Лиш він взявся ще ближче підходити до карети й спробував у неї залізти, я скочив на ноги (хоч і не в повен зріст) та й копнув гада прямо в груди. Той від несподіванки випустив кинджал і упав, перекотившись зо два рази по невисокій траві. Відтак моцно зачорнословив, починаючи підводитись. Дати йому це зробити було б великою помилкою.
Тому я мерщій виплюнувся з фаетона і ще раз зарядив гадові з ноги так, що він знову розлігся долілиць. Я зняв меча з пояса разом із піхвами, швидко заліз на кучера й заходився гамселити його по макітрі. Не мав наміру цієї ночі ставати вбивцею, тож чому би просто не вирубати цю паскуду ефесом?

Хлопець борсався, намагався мене скинути, тягнув за одяг, але удари по голові добряче його дезорієнтували, тому нічого в нього не вдавалося. А от його нападнику навпаки – вже через хвилину спромігся здійснити задумане.
Тіло бідаки зм’якло і я тоді ж підвівся з нього. Мав надію, що не забив до смерті… Принаймні, коли отямиться, не мав би зразу бігти нас шукати.

Схоже, або найманець трапився недосвідчений (ще й не надто сильний), або ж вони з самого початку саме такого планували відправити на роль підставного візника. Не подумали, що дворецький принцеси може вміти щось іще крім ввічливих уклонів вельможам. І наше в тому щастя, бо якогось дебелого мужика я б точно не осилив.

Віддихуючись, підійшов до карети, з якої визирала перестрашена принцеса. Меч причепив назад на ремінь.
І дуже намагався не думати про те, що зараз лупасив незнайому людину по голові, бо інакше ця людина могла мене вбити. Та й те, що все це бачила Емілія, позитиву ситуації ніяк не додавало.

— Візьміть покривала з сидінь і дайте мені разом із речовим мішком, — кивнув позаду дівчини й вона виконала потрібні дії. Виявилися вони доволі щільними й грубими, це було добре.

— Що тепер, Люренсе?.. — боязко прошепотіла моя напарниця по тривозі.
Я взявся запихати накривала до торбини, та влізло туди лише одне. Друге повісив на шию, коли вже закинув мішок на плечі.

Простягнув блондинці руку й вона з її допомогою вийшла з фаетона.

— Думаю, згодом прихвосні Азара помітять, що карета разом із вами не приїхала назад, тому вирушать цим шляхом на пошуки… — виснував я, зачинивши за вінценосною дверку транспорту.

Тоді підступив до коней і щосили ляснув одного з них по стегні. З несподіванки мерин зірвався з місця і другий за ним. Так вони мало не галопом понеслися вперед, тягнучи порожній екіпаж. Я довго не дивився їм услід, а повернувся вбік темного лісу й оглянув його багатозначним поглядом.

— Тож, нам треба десь сховатися на певний час, бо чую нутром, що після цього вас оголосять у розшук, — завершив я нарешті попередню думку. Емілія від хвилювання минула тендітні пальці й не зводила з мене очей. — Ви тут бували колись? Знаєте, що це за ліс? Бо особисто мені здається, що саме в цей бік я їхав за вами до закинутої церкви.

Дівчина невпевнено озирнулася, на болісну мить затримавши позір на далекому вогнищі в пристані, й кивнула.

— Маєш рацію, Люренсе. Те портове містечко розташоване на південь від Кормера, тож усе так, тобі не здається. Ти хочеш іти туди?

— Так, поки що це єдине місце, що спало мені на думку. Сумніваюся, що нас там хтось якогось дива шукатиме. Поквапмося.

Емілія мовчки погодилася й знічев'я, а водночас так, ніби то було само собою зрозуміло, взяла мене за руку. І ми швидкою ходою рушили в лісову гущавину. Вирішили якийсь час іти прямо, а тоді повернути туди, звідки приїхали каретою – цей маршрут мав допомогти нам знайти той покинутий храм якнайшвидше.

Без ліхтаря в густому лісі було вельми паскудно. Сукня принцеси періодично за щось зачіпалася й заважала дівчині йти. Тому після п’яти хвилин шляху я безжалісно відпоров мечем низ убрання і все стало трохи простіше.

У повітрі панував легкий хвойний аромат від наявності ялиць; поодинокі ухкання видавала сова, поблизу пробігали якісь білки, або ж лисиці, під ногами шаруділо позаторічне листя.
Я раптом збагнув, що попри прискорену ходьбу, насолоджуюся атмосферою цього лісу. Адже він не сприймає нас ворожо. Геть навпаки – легші шляхи попри дерева та їхні гілки знаходяться просто й навіть жоден ведмідь чи вовк не намагається нас загризти (якщо ті сіроманці тут взагалі є).

Це надихнуло мою віру в краще і вже приблизно через дві години вона себе виправдала – ми помітили, що проходимо біля занедбаного цвинтаря, а це означало, що церква близько. Поблизу того кладовища, вже як вийти з лісу на простору поляну, також тік невеликий потічок, тож гріх було не скористатися нагодою набрати у флягу води чи помити руки.

А пройшовши маленьким гаєм, узріли, врешті, і сам храм.
Я втішено зітхнув, випускаючи з видихом утому, а мовчазна весь час Емілія обійняла мене. Ніколи б не подумав, що буду радий повернутися в це місце.

Опинившись всередині церквочки, ми поклали речі поблизу піаніно і, за моєю ідеєю, взялися барикадувати головні двері й деякі дуже побиті вікна ослонами й канделябрами на високих ніжках. Кілька ослонів, що залишилися, зсунули поряд і постелили на них одне з покривал, іншим же мали намір накриватися. Що ж, це вже було краще, ніж спати на порошній підлозі.

Тоді я всівся на наше імпровізоване ліжко й розкрив торбину. Несподівано побачив там гаманець, щедро набитий золотими, і радісно припустив, що це Ден його туди закинув, коли ми обіймалися. Буде хоч на що жити, бо свою зарплатню я забрати не зміг.
Гроші не пахли, а от аромат сиру та хліба змусив мій шлунок скажено забурчати. Не знаючи, як довго ми тут перебуватимо, вирішив їсти небагато. Ще ж не відомо, коли вдасться вибратися в місто й прикупити чогось…

— Люренсе, — присіла збоку Міля, через що опинилася у світлі місяця, — ти надто довго не їв, аби зараз робити це такими маленькими шматочками, — вона осудливо оглянула спухлими від сліз очима кавалочок в’яленої рибинки в моїх руках.
Я якусь мить завмерло дивився на принцесу, а тоді заради цікавості розстібнув шкіряну жилетку й задер свою сорочину. Що ж, таким пласким власний живіт раніше ні разу не бачив. Через це й ребра більше випирали…

Не сперечаючись із блондинкою, я відносно нормально поїв, за чим вона схвально поспостерігала (між тим сказавши, що сьогодні вже мала нагоду вечеряти, тому від своєї порції відмовляється).
Склавши продукти назад у речовий мішок, поклав його на підлогу разом з усім, що могло заважати спати і ліг на тих твердих ослонах. Очі вдивлялися в темну, запавутинену стелю, а вуха вловлювали метушню з дівочого боку.

Обернувши до напарниці голову, узрів її в одних панталонах і чомусь схожому на коротку нічну сорочку, в них же заправлену. А я-то думав, як вона планує спати в тій сукенці, незручно ж було б.
Поки блондинка була зосереджена на лише їй зрозумілому складанні сукні, я відвернувся, щоб не спіймала мого погляду. І за мить відчув, що панянка вилізла на наше «ложе» й навіть попросила мене припіднятися.
Виявилося – придумала нам зі складеного в широку довгу смугу (чи як це ще назвати?) вбрання імпровізовану подушку.

— Винахідливо, — усміхнено виніс вердикт я, лягаючи на своєрідний підголовок і запихаючи під нього руку.
Дівчина хмикнула й також примостилася поряд і потягнула на себе свою половину покривала.
Я вже подумав, що вона ляже спиною до моєї спини, та юнка несподівано обійняла мене ззаду худорлявими ручками. Наступну хвилину ми не рухалися й німували як риби.

— Люренсе… — стиснула Міля мою одежу. Хоч це було лиш моє ім'я, та її голос на нім надламався. — А нам точно можна спати? Сюди ж ніхто не прийде, так?..

— Можна спати, можна, — примирливо відповів я, стуливши очі й поклавши свою руку на її. — Змовникам більше немає сенсу тут зустрічатися. Та й шукати нас вони тут навряд чи додумаються, адже логічніше б нам було втекти до того портового міста, а не по закинутих церквах шлятися. Втім, надовго ми тут все одно не залишимося, бо харчів не вистачить. Але на той час ніхто не мав би нас потурбувати.

— Гаразд, — начебто трохи заспокоїлась блондинка.
А я розплющив очі й дивився в нікуди. Події цього вечора миготіли в пам'яті, як нарізка кадрів зі старого відео. На душі вкотре стало важко і похмуро.

— Принцесо… — заїкнувся, вагаючись, чи казати надумане. — Щиро співчуваю стосовно батька… Не лише вам його не вистачатиме.

Емілія схлипнула кілька разів і заридала мені в спину, з горя примовляючи щось, що я не міг розібрати.
Її плач рвав мене зсередини, бо я нічого не міг із ним вдіяти, ні́чим було зарадити. Лиш дати знати, що в неї є моя підтримка і дозволити самій сповна прожити, пройти цей біль, бо пройти його треба.

Втихомирилась Міля нескоро, але більше ні слова не сказала. Здається, настільки все її зморило, що бідолашна в сльозах і заснула. А от я навіть після того певний час вдивлявся в темноту перед собою, аж поки втома, перед цим добряче поборовшись із тривогою, мене так само не вирубила.