*Для настрою можете послухати пісню Amy Diamond – Heartbeats
______________________________

Пальці граційно лягають на клавіші фортепіано: то одні за одними, то у зовсім незбагненному хаотичному порядку. Точно знаю, що музика гарна, хоч чомусь майже не чую її.

— Лю! — підбігає сестричка Оля, руки якої різнокольорові. — Як же ти красиво граєш!

— Якщо вже ти так кажеш, то це справді так, — усміхаюсь ніжно я. — Не кажи, що ти знову брала мої фарби без дозволу, — кидаю на блондинку докірливий погляд, а вона миттю ховає долоні за спину.

— Добренько, не казатиму, — пхикає дівча і бешкетливо, так, ніби їй не дванадцять, а лише сім років, вибігає на терасу, а там і в сад на задвірку. Знає пустунка, що поженуся за нею.

— Я тебе будь-де знайду, Олю! — з азартом кричу навздогін сестрі і, закривши фортепіано, аналогічно вискакую навулицю. Так бігаю за малою добрих кілька хвилин, аж поки з дому не лунає насмішливе хихотання батька і заклики неньки до обіду. Коли Оля проходить повз, хочу взяти її за руку, але не виходить, ніби я втрачаю фізичну оболонку. А з тераси на мене дивляться до зім'ятого серця тужливі мамині очі...

Коли я прокинувся, ще лише починало займатися на світ (не полінувався розшторити вікна, щоби дізнатися це). Дихання збилося. Витер тремтячою долонею спітніле чоло, заодно відчуваючи, що спина теж змокла. Просидів на ліжку, спустивши ноги, хвилин десять точно. А тоді вирішив, що нема чого ще робити в таку рань, та й можна ще доспати те, що лишилося. Вмостився зручніше і закутався в ковдру – раптом стало якось прохолодно, аж затрусився. Сил не вистачило, аби взяти невинну подушку і жбурнути її в найближчу стіну від безвиході перебування в цім світі. Тож я подумки помолився богові за благополуччя рідних і заснув із думками про дім, про які намагався забувати тут, бо ж розтинали серце, наче плуг землю. Розпечений і ідеально загострений плуг.

Невеличкий годинник на стіні показував пів одинадцятої ранку, коли я остаточно прокинувся і встав. Ото вже хирів допізна! Вперше за два місяці тут так довго спав. Слава богу, король дозволив сьогодні відпочити (хоча б до початку святкового дійства), тож ніхто не посмів порушити мій не дуже спокійний, але все ж бажаний сон.

Після приведення волосся до ладу, милування власним спухлим лицем у невеличкому зеркалі і ледь не червоними очима, я неспішно одягнувся і почовгав до мініатюрної ванної кімнати, що межувала з моїми покоями. Водні процедури файно освіжили і я вже не виглядав як вампір, що проспав кілька століть і встав, але забув покинутися.

Наступним час присвятив щоденникові. Записав найяскравіші епізоди з останніх двох днів і незмінно сховав його до внутрішньої кишені фрака. Тоді повитирав полиці, тумбочки і стіл від пилюки, замів підлогу (засоби для прибирання завжди були у ванній), застелив ліжко і відчинив вікно. Кілька митей постояв, спершись на підвіконня, покайфував від свіжого післядощового повітря й вийшов із кімнати. Ото я розумію ранок! Ніхто не тирмає, нічого не хоче від тебе, не набридає. Можеш побути на самоті, пороздумувати, просто мовчки подивитися у вікно – благодать для інтроверта. Шкода, не всім дано це зрозуміти.

— Привіт, Люренсе! — защебетала принцеса, хібань я роззирнувся в коридорі. — Як ти? — дівчина підбігла й цікаво заглянула в обличчя.

— Вітаю, ваша високосте. Я... — чомусь на секунду замислився, задивившись у її великі щирі очі. — Прекрасно, — о, певно, то була найширша з усіх моїх усмішок за останній час. Блондинка втішено показала зубки у відповідь. — А ви? Виспалися? До свята готові? — нахилившись ближче до дівчини, наче з хитруватим підступом спитав я. Настрій справді був чудесним.
Емілія вибалушила оливкові оченята, почервоніла і, позадкувавши, поспіхом закивала.

— Еміліє, доню! — натрапив на наш дует король. — О, вітаю, Люренсе, — я вклонився на привітні слова. — Відпочив?

— Цілком, ваша величносте, — на секунду замовк, думаючи: казати наступне чи ні? Таки ризикнув: — Не проти би навіть ще раз так, — відверто зізнався, широко всміхнувшись, і Арнес зареготав.

— Я й не знав, що ти такий жартівник, Люрку! — поплескав чоловік мене по плечі (те, що то насправді був не жарт, знатиму лише я), а там і до дочки звернувся: — Мілю, ходімо зі мною, дитино. Я розкажу тобі про твоє народження, — правитель лагідно торкнувся рум'яної щоки завмерлої від подиву принцеси і взяв її за руку. Я кивнув на багатозначний погляд короля в мій бік і вони з Емілією зникли за дверима в її покої.

А особисто мене лихий якимось чином заніс на кухню, де кожен повар не посоромився розказати про своє подружнє життя (якщо таке було), або ж про витівки молодості. Найбільше я знав Фреда, тож про інших цікаво було послухати, хоч і дещо гнітило відчуття, що відволікаю їх від роботи. Але на схожі слова хлопці хитали головами, запевняючи, що все окей. І це тішило, бо ж означало, що настрій у них хороший, а значить – нікого отруювати сьогодні не планують. Або ж зовсім навпаки. Я намагався не замислюватися над цим.
Від запропонованої їжі відмовився – не йшло на душу (ніби апетит вирішив узяти вихідний), тому лише слухав, сидячи у непримітному місці на скромному стільці, і говорив, коли чоловіки запитували щось про наші з Емілією пригоди.

*****

Арнес Мелаарський сидів на ліжку зі своєю безцінною кровинкою, зі своїм найбільшим скарбом – зі своєю дочкою. Приголублював до себе і шепотів слова вітання в честь її повнолітня, яке ще не скоро прийме. Скільки себе пам'ятав леліяв принцесу і знав, що це не зміниться, поки битиметься його серце.
Емілія ж пригорталася до батькових грудей, ніжилась у обіймах і усвідомлювала, що навряд чи колись буде відчувати себе в більшій безпеці і затишку.

— Еміліє, світло мого життя, розкажи, що ти знаєш про свою неньку? — стиха почав король, погладжуючи дівча по плечі.

— Вона була дочкою впливового герцога, в яку ти закохався з першої миті знайомства. Така ж непосидюча, як і я. А ще неймовірно гарна і добра. Її... її не стало, коли народилася я, — емоції принцеси змінювалися відповідно до настроїв кожної репліки, монарх відчував це усім єством.

— Коли Релії було двадцять три, Господь дозволив мені побачити видіння з її майбутнього (ти ж знаєш, що мене такі протягом життя супроводжують). В ньому могутній і незворушний голос говорив: "Ще й три рази листя з дерев не опаде, як твоя Релія віддасть життя за ту, кого любитимеш більше за все на світі. Вона назавжди замінить пустку у твоїм серці після її втрати". Я одразу розказав про це твоїй мамі і вона твердо пообіцяла, що ні за яку жінку своє життя віддавати не буде. А я вкотре поклявся, що ніколи не полюблю іншу. Але ми були надто наївні, а може й дурні, — король замовк, спершись підборіддям на голову дочки. — Тоді я вважав, що, постаравшись, здійсненню видіння можна завадити, але насправді помилявся. Ніякі з наших обіцянок нічого не дали. Бо Релії не стало, коли вона народила тебе – нашу прекрасну Емілію; дівчинку, жінку, яку я люблю більше за життя і яка змогла заповнити порожнечу в моєму серці. Тож передбачення справдилося, просто не так, як ми з твоєю мамою це уявляли, — Арнес поцілував маківку доньки і витер сльози з округлого личка. Знав, що вона буде плакати, бо завжди була сентиментальною, як і її матір.

— Тату, і як ти мене не зненавидів? Я ж вас із мамою розлучила... — зарюмсала Емілія, відчуваючи, ніби зараз задихнеться від власних схлипувань. Прикрість і провина що раз глибше запинали свої гострі зуби у юне дівоче серце і їй здавалося, що воно от-от і не витримає.

— Доню, не говори таких дурниць. Якби я міг тебе не любити? Ти – останнє, що нагадує мені про кохану і про те, наскільки сильно я її кохав, — гнітливо і стиха мовив король, подумки бештаючи себе за те, що змусив донечку плакати. Та принцеса не хотіла нічого слухати.

— Ні, тату, не треба. Прошу – залиш мене саму... — Емілія підвелася, діставши хустинку, і старанно уникала зустрічі їхніх із батьком очей. Арнес Мелаарський повважав правильним не заперечувати донці і тому мовчки попрямував до дверей. — Тільки не клич Люренса, будь ласка, — шморгнула блондинка. — Не хочу, щоб він бачив, як я плачу.

Правитель стиснув губи і кивнув. Важко йому було зараз дивитись на картання своєї кровинки.

— Не сумуй довго, — чуло попросив наостанок чоловік, вже зачиняючи за собою двері. Хоча все в ньому так і кричало про те, аби забути про будь-які справи і кинутися втішати Мілю. Але якщо вже вона хоче усамітнитися, він не має права не дозволити їй цього.

*****

Коли я покинув кухарів, вони вже починали розходитися по закінченню роботи (кілька лишилися для контролю подачі страв). Покрокував до одного зі входів у зал для святкувань і вловив слухом шум із трьох-чотирьох десятків душ. Виявилося – наш сильноголосий юний глашатай уже майже всіх відрекомендував присутнім і залишилася лише іменинниця.

Я якраз висунувся із проходу і вона, вбрана у бездоганну ніжно-синю сукню (яку ми тоді вибрали) з квіточками на подолі і грудях, потішила гостей своєю короткою стриманою усмішкою й покрокувала до батька, в якого на обличчі проскакувала ледь помітна тривожність при кожному погляді на дочку. Що це з ними? Емілія завжди любила бали і щиро всміхалася всім, кому не лінь, а тут ледь губи вигнула...

Точно! Я смачно тріснув себе по чолі. Король же розказав про її народження і я мав поговорити з нею після того. Невже вона через ту історію так спохмурніла? Зараза, за розмовою з поварями я геть забув про час і оговтався аж біля п'ятої години, коли якраз почалося святкування. Але все ж, якби я був потрібний Емілії, вона би, безсумнівно, мене відшукала. А так, схоже, хотіла побути наодинці. Та все одно – маю потеревенити з цією принцескою, а то всю картину псує своєю тужливою задуманістю.

Намагаючись непомітно проскочити повз пишних дам і статних чоловіків, які, безсумнівно, все одно встигали окинути мою постать здивовано-цікавими позірами, я увійшов ледь не до центру залу. Бажаючи не давати більшості присутнім поживи для пліток, на які всі завжди ласі, я з серйозним, на яке лише був здатний, лицем поволі підійшов до Емілії. Дівчина, на прикрість, була не сама – в компанії незнайомого мені хлопчиська (на вигляд я б йому дав шістнадцять), який палко старався завоювати її увагу. Спадкоємиця трону наче не бачила його, хіба агакала зрідка, кладучи до рота виноград (привезений явно десь зі сходу).

— Ваша високосте, — вклонився я блондинці, на мить зиркнувши на її молодого компаньйона, — король просив мене поговорити з вами. Чи дозволите провести вас на балкон для цього? — простягнув руку, мовчки очікуючи дій дівчини.

— Пробачте, — звернулася вона до чорнявого хлопця, — раз такою була батькова воля, я відійду зі своїм дворецьким. Приємного вам вечора, — присівши в ледь помітному реверансі, зеленоока легенько посміхнулася невідомому, обернулась і вклала свою долоню в мою.

Подумки подякувавши богові за те, що панянка не була проти (може, не підозрювала про тему розмови, але це навряд), я граційно повів її в потрібному напрямку. Коли вийшли на балкон, який, на моє превелике щастя, ще поки що порожнів, я зміг видихнути з полегшенням – у палаці було парко, як у лазні. На лиці Емілії ж, здалося, жоден м'яз не сіпнувся. Вона сперлася на кам'яно-байдужі й вологі перила і губила погляд поміж численного квітучого латаття на ставку, який розмістився з цієї сторони замку; з інших заглядав сад квітучими липами.

Сплівши пальці у мереживних рукавичках, дівчина раптом зітхнула і стулила сповнені задуми й смути очі. Із регалій на принцесі була лише одинока витончена діадема, що чудово сиділа в її густих, заплетених у витіювату зачіску, косах.

— Люренсе, — я мало не здригнувся від того, наскільки байдужим тоном вона мене гукнула, — ти мав щось сказати мені, тож говори. Чому мовчиш?

— Так, вибачте, — оговтався, врешті, я від споглядання зеленоокої. Якась вона надто гарна сьогодні, аж старшою здається. — Знаючи, що король розказав вам історію вашого народження, я впевнений, що засмучені ви саме через неї, — прямо висунув швидше ствердження, ніж питання і захотів поглянути на принцесу, та вона відвернулася. Тоді я безстрашно став збоку і обхопив замочок із її пальців своїми долонями. — Невже ви настільки засмутилися через те, що стали причиною смерті матері? — дещо різко спитав, уважно дивлячись на пригнічене дівча, хвилястими сиротливими пасмами волосся якого починав бавитися вітер. У неба ж настрій теж був не найліпшим – сірі й непривітні хмари на ньому клубилися безперестанку, здавалося – от-от посваряться. Враз похолодало. Чи то мені лише здалося?

— Якби не я, батько би був щасливий із нею досі, — опустила погляд Емілія. — Бо що я? Лише хвилювання йому приношу і зайвих турбот завдаю... — вона стиснула губи і постаралася прогнати сльози, що без дозволу застигли в очах.

— Принцесо, — тихенько почав я, — ви ще стільки всього не розумієте, — ніжно всміхнувся її здивуванню і німому питанню. — Саме тому, що ваші батьки були щасливі і так сильно кохали одне одного, з'явилися ви. Королева любила вас всі дев'ять місяців, боюся – сильніше, ніж короля, — хи-хикнув я. — Тому коли настав час, не пошкодувала свого життя заради вашого народження, — я заправив пасмо волосся їй за вушко і глянув униз, на став. Сам повністю не розумів, чому так впевнено говорю про людей, про яких настільки мало знаю. — Тому ви нізащо не повинні себе картати за це, чи звинувачувати. Це був її вибір – не ваш. Гадаю, саме через це ваша високість настільки сильно вдалася характером у неньку. Певно, вона свого часу королю теж чималих хвилювань і турбот завдавала, — знову пустив смішок я, обернувшись до принцеси і тицьнувши її пальцем у акуратний носик. Дівчина теж захі-хікала, очевидно, уявивши собі якісь події з життя батьків. — Колись розпитайте про це в батька, але обережно, щоби сильно не тривожити його серце, і він вам розкаже про матір більше. Ви ж уже доросла.

Я замовк і тепер ми мовчки усміхнено дивилися одне на одного. Емілія так зазирала в мої очі, що склалося враження – зараз скаже щось важливе, але таки не наважилась і відвела погляд до міста, дахи будинків якого виднілися за плакучими вербами і ставком.

— Ходімо всередину, ваша високосте, — запропонував я, відійшовши від краю балкона. — Тут доволі прохолодно, — як на замовлення, зловив дрижаки від несподіваного подиху вітру. Дивно, ніколи не міг назвати себе змерзляком, то чому раптом…

— Справді? — озирнулася блондинка. — Як на мене, тут якраз дуже комфортно – не тепло, і не холодно. Ну але гаразд, як же там гості без іменинниці будуть, — потішно розтягнула губки Емілія і постукала каблучками за мною.

Лишень ми увійшли, принцеска загубилася серед численних шанувальників (більшість із яких були потенційними женихами) і знайомих зі знаті, розкидаючи привітні слова на всі боки і приймаючи вітання. Настрій у неї однозначно покращився, тож я, задоволений собою, радо спостерігав за цією вічною бешкентицею. А коли зловив схвильовано-питальний погляд Арнеса Мелаарського, то твердо кивнув і чоловік, усе зрозумівши, нарешті зміг розслабитися.

Довго перебувати у такому задушливому велелюдному приміщенні скромному дворецькому не хотілося (не уявляю, що буде, коли почнуться танці), тож він не забув двері на балкон залишити відчиненими (най хоч трохи буде свіжого повітря) і вже зібрався втекти в коридор, як неприємність прийшла тоді, коли її не чекали.

— Які люди! Містер Трясливі Ручки, — полунало вкрай чванливе збоку і я побачив Дена, який хвалився своїми рівненькими-біленькими зубами, наближаючись. — Ой, а очі чому блистять? Невже плакав, бо до Емілії вже можуть всілякі принци свататися?

— Що? — я справді отетерів від абсурду сказаного. — Нічого собі ти завів. Не знаю, що й відповісти, — чесно зізнався, пхикнувши. — Послухатй-но. Зазвичай із дурнями намагаюся не говорити, але тобі все ж дам пораду: свої сердечні поривання тримай при собі. Розумію – то важко, коли ти лише син капітана королівської гвардії, а не якийсь іноземний принц, але ти пострайся, — із дещо чужим моїй натурі єхидством зіронізував я, недбало махнувши рукою в сторону знатного люду.

Аметистика таке зачепило, бо просто так лице б не почервоніло, а в карих очах не зайнявся б вогонь до словесної (боюсь, і не тільки такої) боротьби. Та втім, хлопець хутко зміг опанувати себе і, замість того щоби дати в моє чудесне личко з правої, просто стиснув кулаки і судомно видихнув, а там і посміхнувся лукаво.

— Я теж із розумово відсталими стараюся розмов не заводити, але коли вони ошиваються поблизу любої подруги, їх так і хочеться провчити, — майже впритул підійшов до моєї особи цей індивід (на прикрість для нього, ми зростом не різнилися). Ну-ну. І що ж ти далі хочеш сказати своїм легейдським ротом? — І нема в мене ніяких сердечних поривань щодо Емілії, — гордо виструнчившись, заявив хлопець. Ага, ще б руку на серце поклав. Тьфу!

— А я не "містер Трясливі Ручки", — мало не покривлявся я, як дитина в садочку. Гадки не маю, що робиться з моїм характером і поведінкою при баченні цього пихатого чувака. — Тож попрошу більше мене так не нази...

— Проси скільки хочеш, а я завжди кажу правду, — вередливо перебив Ден і знічев'я схопив за руку. — Дивись – вона тру-си-ть-ся, — невинно проспівав молодик, зиркнувши у мої збентежені очиська. Хай йому грець! Висмикнувши долоню, я наче на зм'яклих ногах відійшов назад і вилупився на свої кінцівки. Вони справді тремтіли. Та й не лише – все тіло проймав легкий озноб. І як раніше цього не помітив?! Невже настільки відволікла зустріч із Аметистиком? А може, все не так і мені просто зимно враз стало?

— Ей, задавако, тобі холодно? — усім серцем сподіваючись на позитивну відповідь, спитав я в Дена.

— Ні, зовсім, — пирхнув він. — Та тут так напу… надихали, що скоро точно доведеться втекти на балкон, аби не зомліти.

— Та щоб тобі добре було! — вилаявшись, я провів долонями по обличчю, заодно розтираючи його, і тихо загарчав.

— Оу, дякую за побажання, — вишкірився Аметистик.

— Та йди ти, — фиркнув я. — Нема коли зараз возитися з тобою, — відмахнувшись від не надто приємної компанії хлопця (який, здається, ще щось не дуже високоінтелектуальне крикнув наостанок), я повільно покрокував поміж гостей дійства. Головним завданням наразі було – знайти пані Мелісу й попросити її закликати придворного лікаря (вона точно має знати, де він). А тоді піти до кімнати швидше, ніж випадок зведе мене з Емілією, щоби вона ні про що не дізналася. Хоча б до закінчення свята.

А щоб мені пусто було! Значить, все почалося ще спозаранку, коли я прокинувся від сну? Ха, а подумав, що зимниця здалася. Насправді ж надворі про неї й не чули, а от у моєму організмі, який ніколи богатирським здоров'ям не міг похвалитися – цілком. Просто поки час не почав повзти до вечора, прогресу сильно не було. Тоді й зрозуміло, чому апетит зник, чому на балконі з нас із Емілією стало прохолодно лише мені, і чому Ден сказав про блиск очей.

Вкотре вилаявшись подумки на свою вчорашню необачність, я нарешті зловив поглядом потрібну жінку, що стояла біля одного з бенкетних столів.

— Пані Мелісо, — звернувся, відволікши фрейліну від розмови з іншими служницями. — Ви, ви всі чудово виглядаєте, — не зміг без компліментів, бо дівчата у святкових сукнях справді були симпатичними. Хтось просто усміхнувся і кивнув, а хтось і рум'янцем укрився. Все ж Емілія правильно вчинила, дозволивши їм бути присутніми на святі. — Я до вас по допомогу, — зазирнув хворобливим позіром у карі очі покоївки, а потім ледве встиг затулити носа і глухо пчихнув. Панянки миттю збагнули в чому справа.

— Невже захворів? Ох, матінко! — співрозмовниця нажахано затулила рота. — Швиденько йди до своєї кімнати, я приведу Віргела, — Меліса вимкнула паніку і зразу стала не милою жіночкою, а строгою керівницею: — А ви, дівчата, підготуйте все для догляду за нашим Люренсом і віднесіть у його покої, — молодші фрейліни без слів кинулися виконувати доручення, розбігшись палацом. Слава богу, їх не було так багато, щоби це було надто помітно гостям дійства.

— Але, Мелісо, — звернувся я до стурбованої кароокої вже дещо схриплим голосом, розвернувшись до коридору, — не кажіть нічого принцесі, аби дарма не хвилювалася. Якщо питатиме, то за проханням короля в мене з'явилися справи в Кормері.

Меліса розуміюче кивнула і невдовзі зникла у протилежному до мого виході з залу. Застуда тим часом ніяк не хотіла здаватися під натиском імунітету, навпаки – скалила йому гострі зубиська дедалі більше. Горя прикупивши я подолав біля сімдесяти метрів – слабкість у м'язах і ненав'язливе ниття наростали з кожним кроком.
В'яло прихилився до ближчої стіни і з неймовірною прикрістю зрозумів, що тягти ноги в напрямку своєї кімнати треба ще стільки ж, а то й більше. Що ж за підлість така, з цим світом, га? Раніше я якщо й підхоплював застуду, то вона точно так швидко не звалювала в ліжко, а тут... А взагалі – з усіх, кого знаю, лише я міг застудитись улітку – інших таких "щасливців" не пам'ятаю.

— Бачу – тобі, дворецький, геть кепсько стало від нерозділеного кохання, — насміхнувся Ден, який не знати звідки виник поряд. Боже, ще його не вистачало для всього букету...

— Стулися, будь добрий, — змарніло попросив я, так і не розтуливши очі і чомусь знаючи, що більше ніхто не чує наші теревені (значить і язвочкою побути можна). — І без тебе паршиво.

— Не буду добрим, — уперто заявив хлопець і, підійшовши ближче, несподівано загачив мою руку собі на плечі. Оце так поворот! — Бо якщо замовкну, ти заснеш і доставити тебе до ліжка буде не так легко, як з'їсти миску бобу. Як мені впізнати твою кімнату?

— Вона зліва, двері з чорною ручкою, — на автоматі пробубонів я, усвідомлюючи, що допомогу від цього подразника моїх нервів таки доведеться прийняти, бо сам не дійду. — Ти їв біб? — щиро поцікавився я, глянувши на Аметистика, поки ми сяко-тако крокували разом до пункту призначення.

— Так, а що?

— Не затримуйся в мої кімнаті надовго. Хворим треба свіжим повітрям дихати, — цілком серйозно пояснив я, та молодик лише подавився наливистим сміхом і вже серед нього почулося нечітке "Добре-добре".

Далі ми йшли мовчки, зовсім не поспішаючи, поки Ден по-контролерськи не приклав долоню до мого чола і не вилаявся про якихось лисих вершників. Тоді він, ще й наспівуючи незнайому дурнувату пісню на ходу, повів наш дует швидше, що мені очікувано не сподобалося, але сил заперечити не було, тож довелося не знати якими зусиллями волочитися за ним. Я тоді вже мало що розумів, просто дуже хотів чимшвидше лягти й заснути. А перед тим ще роздягнутися було б непогано, а то таке враження, наче з мене от-от пара піде.

Що було по нашому вході в кімнату – пам'ятаю слабо, ніби уривками (здається, тоді там вже метушився Віргел). Найбільш свідомим я був лише в той момент, коли Ден вже покидав покої після того, як накрив мене ковдрою (на наступні кілька годин я пройнявся до неї щирою ненавистю).

— Не кажи Емілії нічого, — прохрипів наостанок, ледь обернувши голову в бік хлопця. Він же подивився в мої змарнілі очі чи то зі справжньою, чи то з награною жалістю і, кинувши: "Не скажу. Одужуй, дворецький", тихо вийшов. Відтак у мене стулилися повіки і коли тільки подумав скинути з себе бісову гарячу ковдру, хворобливий сон усе зіпсував – затягнув у своє в'язке болото, без жодного шансу на спротив.

Коли я прокинувся, на Мелаар вже нападали сутінки, згортаючи останнє світло, яке й так крізь хмари мало що пробивалося, і взагалі – все живе у свої дрімливі обійми. Голова протестувала проти найменшого руху, тож обертати її нікуди я спершу не став, а все крім обличчя наче з води витягли, так щедро піт омивав. Я ледве підняв немов скам'янілі повіки і тієї ж миті замружився від сяйва каганця, що стояв на приліжковій тумбі. Тіло ж ниттям повідомило, що позу останні кілька годин воно не змінювало, тому попри важкість і біль у черепній коробці я спробував обернутися на бік. З горла видерся вимучений стогін.

— Люренсе!.. — стиха вихопилося в принцеси, яка, на мій неприємний подив, сиділа на стільці поруч. О ні, таки дізналася… — Як ти? — вона з обережною ніжністю торкнулася мого чола і підтиснула губи опісля. Тоді тонкі пальці взяли якусь шматинку, що впала на подушку при моєму обертанні, і, змочивши її в якомусь розчині (проста вода не мала б такого дивного запаху), поклали знову на "робоче місце".

Я ж не захотів витрачати сили на відповідь, хіба втупився червоними (не сумнівався в цьому) очима в Емілію. Впевнений, що мій стан і так очевидний. Дівчина промовчала хвилю напружено і, забравши з розпашілого лиця свого слуги пасма змоклого від поту волосся, раптом взяла за руку (вона в неї така холодна – кайф!). Здалося, захотіла щось чуттєве сказати, але лише стиснула вуста, після чого скуто мовила:

— В тебе висока температура, Люренсе, — "Ха, ніби сам не знаю" – так і хотілося уїдливо відказати, але зміг лише пчихнути. Ох, ніби мозок випчихнув... Господарка ж, на щастя, встигла вчасно і дбайливо подати хустинку. — Давай, допоможу тобі сісти. Маєш випити відвару з лимону й шипшини, — заметушилась дівчина коло мене, аж поки потрібна поза не була прийнята.

— Ти... Ви таки дізналися, що я тут, хворий, — промимрив, намагаючись не заснути від слабкості (і чому лише прокинувся? Ліпше би далі спав). Питати, чи то Ден мене видав, якось не став – чомусь був упевнений, що він би так підло не вчинив.

— Звісно ж дізналася! — взялася тихо обурюватися блондинка, в процесі давання мені горняти з напоєм. — Ти ж мій дворецький, я маю знати, що з тобою, де ти і як...

— Звучить безглуздо... — зізнався відверто, закашлявшись. — Таке маю я  про вас знати, а не навпаки, — за один підхід змусив склянку порожніти і віддав її назад у руки спадкоємиці престолу. А далі почав відчитувати, просто дивлячись перед собою. — І що ви зараз робите взагалі?.. Смішно й нечувано, щоби принцеса доглядала за слугою...

— Дурень… — раптово видавила з себе ображене. Здалося, навіть не чула моїх слів. — Навіть не уявляєш, як я спереживалась, коли дізналася, що ти хворий! Думала, серце зупиниться, поки добіжу сюди… — бубоніла принцеса, спершу опустивши погляд, а тоді різко вп'яла в мене свої слізливі очі. Я ж ніколи не вмів на таке відповідати, тож просто відвів винуватий позір. Стало прикро, бо змусив це дівча так хвилюватися, а, по суті, нічого страшного не сталося. Просто вона багато бере до голови.

В кімнату хтось неголосно постукав і я повільно звернув зір у потрібний бік. За дверима з'явився стурбований король.

— Еміліє, — почав жалісливо він, кинувши на мене швидкоплинний пригнічений погляд, — я розумію – ти турбуєшся за Люренса, але як же гості на святі будуть без іменинниці? Та й ти ще з синами усіх герцогів не познайомилась... — його величність стояв біля входу, не наважуючись підійти. Невже настільки відчував психічний стан дочки і тому вирішив, що краще її зараз не рухати? Принцеса судомно зітхнула і зім'яла тканину сукні. — Все буде добре, доню, просто залиш Люренса на Віргела. Ти ж знаєш – він хороший лікар і попіклується про нього як слід. Та й хлопцеві спокій потрібен, — Арнес Мелаарський таки насмілився підійти і поклав широку долоню на тендітне надпліччя Емілії.

Дівчина мовчала кілька хвилин, а відтак поглянула на мене з якоюсь незбагненною скорботою і лише коли я легенько усміхнувся (мав же щось зробити, аби допомогти монархові), вона підвелася й пішла за батьком.

— Не залишай мене саму надовго, — насамкінець стиха промовила принцеса і моє серце якогось дідька немов циганська голка штрикнула.

— Не залишу, — наче несвоїми вустами пошепки сказав я. Та чомусь був повністю впевнений, що вона все одно почула.