Емілія заспано насупилася від сонця, що вкинуло ранкове проміння у не зачинені віконниці. Захотіла відвернутися від нього, та відчула на собі важкість. Покліпала, оговтуючись від сну і кволо озирнулась. Виявилося – то Люренсова рука на її тулубі примостилася...

Дівчина хвилину не ворушилася, боячись зіпсувати позу і момент, від якого всередині немов пташки заспівали. Але швидко збагнула, що під ковдрою стає душно, тож обережненько витягла з-під неї свою руку і тоді змогла забрати Люренсову. Трохи відкинула вкривало й видихнула, насолоджуючись миттєвою прохолодою.

Не чуючи від компаньйона по сну ознак пробудження, Емілія акуратно повернулася лицем до нього й взялася розглядати парубка зблизька, ніби це могло допомогти їй краще його пізнати, зрозуміти.

Було в цьому хлопцеві щось, що робило його загадковим і цікавим. І мова не про яскраву зовнішність, яка вже давно стала для принцеси звичною. А про небагатослівний характер, про довгі, наче відсторонені від усього світу погляди в даль, про легкі тужливі усмішки і майже постійний сум в очах, які, він вважає, нікому не помітні. Нікому крім неї.

Вона часто потайки спостерігала за ним, коли Люренс печально дивився у вікно в одному з залів палацу, чи коли був дуже чимось заклопотаний. Серйозність і зосередженість на його обличчі додавали парубкові неймовірного шарму, захоплювали Емілію до щему у грудях.

Хоч дівчина й усвідомила свої почуття до дворецького зовсім недавно, насправді вони жили в ній вже немало часу. Озираючись на минуле, лише цим могла пояснити собі ж власний нестабільний настрій і поведінку стосовно нього: то шукала зустрічі, то уникала навіть натяків на неї, не в змозі перемогти приступи хвилювання і сорому незрозуміло за що; говорила з ним то щиро й безпосередньо, то шарілася й мовчала; то сама хапала за руку й кудись вела, то ніяковіла від його мимовільного дотику; то ображалася на нього через дрібниці, то пробачала всілякий непослух і фамільярність…

Здається, у книжках, які принцесі доводилося читати, деякі героїні поводилися схожим чином (або ще більш непередбачувано), лишень поруч опинявся чоловік, що змушував завмирати дихання. Якщо до цього додати Люренсове пояснення їй того, як воно – справді кохати когось, і порівняти її почуття при чаюванні з ним же і з Азаром… Все стає зрозуміло.

Ех, та Емілія вже й раніше це підозрювала. Тому вагалася, сумнівалася, спихала все на дружню прив'язаність, на просту симпатію, на звичку… Боялася визнавати, брехала собі, бо знала, скільки проблем це може їй завдати, скільки болю…

Та врешті, однієї з ночей у закинутій церкві, стомилася від цього. Стомилася тікати від правди.

Тулячись до Люренсової спини й відчуваючи його тепло, його ледь вловимий запах, що нагадував малину, зізналася собі. Цілком усвідомила й прийняла те, що… закохана. Вона закохана. У нього. У цього гарного, світлого, талановитого, часто журливого хлопця.

Проте, це усвідомлення ніяк не допомогло спростити ситуацію, в якій опинилася принцеса з непотрібним її статусу коханням. Адже хто при своєму розумі буде одружуватися з дворецьким без роду? Особливо коли вже має гідного по всіх пунктах нареченого…

Емілія тяжко зітхнула, відчуваючи, як її горло стискають лещата безвиході. Складно відмовлятися від своєї любові; складно не бачити в його очах того ж; складно приховувати власні почуття; складно обманювати саму себе, говорячи: «мине»; складно…

Але вона вирішила відпустити це. Просто не перейматися, що буде після, якщо воно в них взагалі настане. Поки є нагода бути поряд із Люренсом, бачити його усміх, відчувати запах волосся і обережно проявляти своє кохання, вона може бути спокійною і не боятися завтрашнього дня.

Так, тепер Міля просто чекає. Спроквола виявляє власні почуття і терпляче чекає, поки він не буде готовий із відкритим серцем про них почути.

*****

Наш із Мільою ранок минув доволі метушливо, адже вартувало би прокинутися раніше, а не о десятій, аби була більша ймовірність «зловити» корабель до Іверуса. Втім, порт розташовувався недалеко від трактиру, тож ми швидко привели себе до порядку, замаскувалися (маю на увазі свою бандану на голові і хустку принцеси, яка собі ще й косички заплела), зібрали речі в торби й поспішили до причалів.

Людей там було на диво небагато, що нам не дуже сподобалося, адже у тому випадку, якщо нас хтось упізнає, загубитися в натовпі не вдалося б. І хоч цього, за моїми судженнями, не повинно було статися, тріо Азарових прибічників у масках на пів лиця вкрай пильно спостерігало за нашим дуетом, коли той проходив повз (один із них ще й витріщився, як навіжений). Немов напружено вичікували чогось, як хижаки, що не хочуть злякати жертву. Ще й капюшони повдягали, наче якісь убивці…

До слова, відрізнити їх з-поміж інших, мелаарських вартових міста, було нескладно, бо кожен на одязі мав світлу нашивку – коня, що скаче. І швидше за все, це був герб Іверуса чи щось у тому роді.

Я не затримував на тих найманцях погляду, аби не надумали чогось, і постарався заспокоїтись. Адже якщо нервуватиму, виглядатиму більш підозріло.

Емілія ж спинилася і знічев'я смикнула мене за рукав. Коли звернув на неї увагу – зазирнула в очі з німим питанням. Я махнув рукою, мовляв, аби ні про що не парилась, і ми продовжили шлях.

Перед нами до причалу вишикувалась невеличка черга і мене раз по раз вводило в нерозуміння те, що якихось людей із неї відправляють у невелике шатро неподалік. А біля того шатра, між іншим, тинялися ті самі найманці Азара, що раніше не зводили з нас очей…

— Добридень. Хочете плисти до Іверуса? — відволік мене від спостережень чоловічий голос.

Один зі місцевих служителів закону, який також мав на одежі вищезгадану нашивку, прискіпливо оглянув нас із принцесою.

— Так, сер, — спокійно відповів я, мимоволі дивуючись питанню – бо ж навіщо його взагалі ставити, якщо це і так єдина держава, шляхи в яку відкриті?

— З якою метою? — вигнув брову його напарник, склавши руки на грудях.

Емілія дещо спантеличено зиркнула на свого дворецького і він взявся панікливо перебирати в голові всі можливі варіанти відповідей, адже ми наперед нічого такого не продумали. Вочевидь, це було помилкою поспіху. Але ж ми цілком логічно вважали, що якщо лише в Іверус пускають усіх охочих, то не питають про мету подорожі.

Під серйозним поглядом вартового я відчув, як внутрішнє розгублення стає всеохопним, а язик прилипає до піднебіння.

Та раптом Міля міцніше стиснула мою долоню, й навіть притулила її до своїх грудей.

— Ем, ми молоде подружжя, сер! — випалила дівчина, виступаючи вперед. — І… хочемо оселитися саме Іверусі, бо чули, що там жити комфортніше, ніж тут, у Мелаарі.

Я постарався втримати свою щелепу на місці, офігіваючи від вміння принцеси брехати, а вартовий несподівано приязно всміхнувся. От значить як! Емілія лестощами вирішила їх підкупити!

— Що ж, чудово, — кивнув один із чоловіків. — Але раптом що – зі зброєю на борт не можна, тому якщо маєте якусь – пройдіть до он того шатра і здайте. Бо якщо не зробите цього… — він повільно схилився до нас, — опинитеся в буцегарні. Надовго.

Оцінивши збентежені фізіономії «молодого подружжя» вартовець вирівнявся і вказав у потрібному напрямку, але я навіть не озирнувся – вже здогадався, про яке шатро мова. Ох і не хотілося туди йти, ох і не хотілося здавати свого короткого меча, який сховався в речовому мішку!.. Він міг ще добряче стати в нагоді, я ж не дарма тренувався з ним останній час! Ще й служив нагадуванням про Дена, ну що за напасть…

Вже на шляху до намета, Міля не могла не помітити мого похнюпленого настрою, тому й собі спохмурніла. Вочевидь, також вважала, що з моїм мечем нам би було спокійніше й безпечніше.

От якби можна було просто зробити вигляд, що ми здали зброю, було б чудово! Але наразі я не уявляв, як це можна провернути й повільно волочив ноги до злощасного шатра.

За кілька кроків до нього до нашої пари підступило тріо тих самих найманців у каптурах із масками, й один із них заговорив несподівано мелодійним голосом:

— Ви лише оплачувати подорож? Чи ще й здавати зброю?

Емілія в ту ж мить витріщилася на того молодика. А я лиш із нерозумінням насупився на її реакцію і відповів, намагаючись приховати пригнічення:

— І те, і інше, сер.

Хлопець повернувся до одного зі своїх напарників і той ствердно кивнув. Опісля нас провели в намет, де більше нікого не було, і ще й наглухо засунули за собою ширму. Сказати, що я в цей момент трошки запанікував – не сказати нічого.

Один із найманців став на вході, наче на шухері, а інші підійшли разом із нами до столу, що розмістився майже в центрі і біля якого лежала різна холодна зброя, а на самому столі – мішечки з монетами.

Другий найманець став ближче до розкинутих на підлозі знарядь убивства, а третій сперся задом об край столу, склав руки на грудях і незворушно дивився на нас медово-карими очима.

Принцеса раз у раз розгублено озиралася на молодика біля виходу, а я тим часом взявся ігнорувати погляд Азарового прибічника навпроти і зняв свій речовий мішок.

Несподівано найближчий із хлопців хмикнув. Я завмер, не підводячи голови (опустив її, шукаючи меча). Над нами насміхаються? Якого дива?..

— Ні, ну я знав, що ви не можете так просто вмерти.

Я різко вирівнявся, не розуміючи, чому приглушений маскою голос найманця перед нами здався до біса знайомим. Молодик заходився знімати відлогу, а в моєму єстві кожен нерв напнувся, не вірячи власним здогадкам.

— Але ж треба було хоч якусь, ну навіть найменшу звістку мені відправити! — він і свою маску скинув на землю й у мене вирвалось приголомшене:

— Дене!

Я кинувся до друга, що засміявся з моєї враженої міни, і що є сили обійняв, отримавши такі ж міцні обійми у відповідь. Слава богу, що з ним усе добре! В мене було бажання зламати цьому хитрому паскуднику ребра силою своїх обіймань, і судячи з того, як я закашлявся, коди відійшов від нього, хлопець бажав того ж.

— Невже начхали на те, що буду хвилюватися за ваші дупи?! — обурено розвів руками Аметистик і в ту ж мить згорнув ув оберемок Емілію, що також кинулась на нього. Її він притулив до себе значно обережніше, але не менш втішено.

Я шкірився, наче якийсь божевільний, спостерігаючи за дрібними сльозами радості в очах принцеси і широкою усмішкою Дена. В пам’яті згинули спогади про нашу останню з ним зустріч і я мимоволі знову подякував богові, якщо той ще тут існував, за те, що з цим шибайголовою все гаразд.

— Еміліє, дякую, що ви все-таки живі. І тобі дякую, що оберігаєш її, Лю, — тепло мовив друг, з певною нехіттю відпускаючи її високість. Я твердо кивнув, все ще відчуваючи внутрішнє тремтіння від радості, що проникла в кожну клітину тіла.

— До речі, зі мною тут ще є двоюрідний брат Нерт і Піллет – син нашого генерала, — додав він, вказуючи на хлопців, і я кинув погляд то на одного, то на іншого. Їхні імена здалися знайомими…

Вони також познімали маски з каптурами й привітно помахали нам долонями.

— А я твій голос одразу впізнала, Піллете! — втішено вигукнула принцеса, тицьнувши пальцем на короткостриженого й синьоокого молодика біля входу. Той широко всміхнувся й схилився у поклоні. Тепер було зрозуміло, чому раніше вона так на нього витріщилася.

— Пам'ятаєш, Люренсе, я тобі після свого дня народження розказувала, що він оди пише? Піллет їх ще й співати вміє, тому в нього такий мелодійний голос, — блондинка вдоволено засвітила зубками, вочевидь, пишаючись другом.

Я ж видав протяжне «А-а-а», пригадуючи, як хворів, а вона мені всілякого розказувала після святкування своїх іменин. В мене ж, по суті, за час роботи в палаці якось і не виникало нагоди зустрітися з цими хлопцями, от і не міг би їхні голоси упізнати.

На мить, за цими всіма обійманнями і обмінами словесностями, навіть виникло почуття, ніби все вже стало добре і ми повернулися в безтурботні, метушливі будні в замку…

Але поки що відкинемо сентиментальність, не час зараз пускати ностальгічну сльозу. Головне, що Ден із цими хлопцями в непоганих стосунках і це заспокоює, адже не буде лячно знати, що залишимо його самого тут… Стоп, хвилинку. Я ще раз оглянув тріо, вкотре за сьогодні зауваживши іверуські нашивки на їхньому одязі.

Трохи оговтавшись від радощів, не міг зрозуміти, що вони всі взагалі роблять серед посіпак Азара, тому прямо про це спитав.

Виявилося, що ці троє випадково зустрілися в одній із столичних таверн. Вже після нападу найманців і королівських гвардійців із Іверуса, коли Ден уже поховав короля (що йому дозволили зробити в саду біля замку) і Роланд, присутній тоді в палаці, не мав до хлопця жодних претензій. Обдумавши ситуацію й прикинувши, як можуть розвиватися події, хлопці домовилися вступити до найманців.

Їхній лідер не мав нічого проти поповнення в загоні, тому навіть із принциком-злюкою чи з Роландом нічого не узгоджував (їм лише провели тест за володіння зброєю та й усе). І так, Ден ще не перетинався з Азаром від дня королівського полювання. І краще нехай так буде й надалі, бо інтуїція мені говорить, що у гада досі гордість ображена і зустріч із ним Ден може не пережити.

Серед прихвоснів вони надумали служити під прикриттям і розвідувати порядок справ у країні й більше дізнатися про плани Азара з Роландом від королівських гвардійців Іверуса, з якими найманці часто перетиналися. Та й у першу чергу – втирання в довіру до інших «товаришів» могло в майбутньому стати в нагоді.

Але згодом поміж ними поширилися чутки про загибель принцеси і спершу ні Ден, ні Піллет із Нертом вже не знали, що їм робити і чи є сенс продовжувати справу. Та коли вони збагнули, що про дворецького геть нічого не згадувалося, вирішили не втрачати надію на наш дивовижний порятунок. Що ж, певною мірою він справді був дивовижним, ха – навіть магічним!

— А що з капітаном Марденом? Чи з іншою челяддю палацу? — по закінченню розповіді захвилювався я, і ми з Емілією вп’яли стривожені очі в Аметистика.

— Батько у в’язниці, — зітхнув друг, зім’явши темно-фіолетову чуприну. — Думаю, принцик його не вбив лише тому, що він на полюванні з ним добре поводився, — нервово хи-хикнув і продовжив: — А стосовно інших, я всього не знаю. Головна фрейліна ніби більшість покоївок вивела і вони в безпеці, але одна якогось дідька залишилася в палаці в ту ніч і ще й швендяла за мною постійно, бо всього боялася.

— Пф-ф, не кажи так, Дене, — махнув рукою Піллет. — Це ж дівчина, вони всі лякливі. Зате яка вона вродлива…

— Ой, та чхав я на вроду! — скипів Аметистик. — Такий характер має, що й ворогу в дружини її не побажаєш!.. Вона критикувала й засуджувала все, що я робив і куди йшов! Сумніваюся, що їй хтось колись зможе догодити…

Ми з Емілією здивовано кліпали й перезиралися, не розуміючи, про кого може йти мова.

— Ця Ерелі… — нервово пробурмотів Ден, суплячись.

Я з принцесою округлили очі. Ми цю покоївку знали точно не такою… Можливо, дівчина змінилася через всю ту веремію в палаці? Все може бути, адже не змінилася б лише байдужа каменюка.

— Гаразд, менше з тим, — відмахнувся від думок про Ерелі Ден. — Що там у вас нового?

У відповідь на його питання ми почергово і стисло поділилися тим, що пережили і що дізналися. В основному про принца Вілендора (поки Ден не питав, не поспішали говорити, що вижили саме за допомогою магії Емілії). Також, оскільки ми стрілися при намаганні потрапити в Іверус, довелося пояснювати, навіщо нам плисти в це злощасне царство.

І так, нескладно здогадатися, що Аметистик скептично поставився до нашого плану під назвою «витягти Вілендора з тюрми, аби він взяв під контроль вредного молодшого братчика», бо ж явно сумнівався у нашій спроможності здійснити все і не вбитись десь по дорозі. Майже так прямо й сказав, мовляв, не йме віри, що нам вдасться те здійснити, точно лише на більші проблеми нарвемося.

— Хоча… — завагався раптом хлопець і я тоді ж перехотів емоційно виказувати аргументи на нашу користь. — Найманці і гвардійці між собою триндять, що в Азара тут ще будуть якісь справи і принаймні цього тижня повертатися в Іверус він не буде. Тож якщо ви зможете втілити все за цей час, вам, і взагалі нам усім, дуже пощастить.

Ми з принцесою перезирнулися, посерйознішавши, і кивнули. Не погодитися з другом було неможливо, бо нам справді була дуже небажана присутність принцика в Іверусі.

Тріо хлопців напружено мовчало якийсь час, обдумуючи наш план.

— Дене, — раптом панікливо звернувся до напарника Нерт – трохи смаглявий, як ото Аметистик, блакитноокий хлопець із чорним кострубатим волоссям, — Балакати про повернення Мелаара це добре, але нам не варто їх довго затримувати, бо інші ще запідозрять щось!..

Ден насуплено кивнув і глянув на мене:

— Значить так: зброю ми в тебе забирати звісно, не будемо, і за вашу подорож я заплачу зі своєї кишені. А щоби в інших не виникло питань, розіграємо невеличку сценку…

Друг поділився своєю ідеєю, взяв з купи зброї якогось кинджала і всі, ще раз обмінявшись теплими й міцними обіймами, вийшли із шатра. Нерт із Піллетом залишилися стояти біля нього, а Ден провів нас до причалу. Між іншим, жоден з хлопців не надягнув назад ні масок, ні відгол. Я нічого про це не питав, бо здогадався, що вони їх одягали суто, аби запевнитися, що ми не впізнаємо їх і на радощах зустрічі не видамо, що знайомі. І мабуть, крім цього Аметистик одягає маску ще тоді, коли є ймовірність здибатися з Азаром.

Двійко найманців, які зустріли мене з принцесою раніше, прискіпливо звузили очі, зауважуючи наше наближення.

— Чому так довго? — спитав один із них.

— Ой, — недбало махнув рукою друг і штурхнув мене в плече, — та цей боягуз ніяк не міг знайти свого кинджала, бо руки в нього, бачте, при тому тряслися. Ще й слізно просив не забирати, але ж проти закону йти – зась, — самовдоволено хмикнув Ден поплескавши долонею по тому самому кинджалу, який тепер «сидів» у нього на поясі.

Така маленька вистава, а встигла роздратувати мене. Нагадала, яким цей хлопець був при нашій першій зустрічі. Як добре, що ми подружилися і мені в рази рідше хочеться дати йому прочухана за нахабність. Але іноді все ж хочеться.

Я змушений був підіграти Денові, вдаючи невимовний сум і скиглячи про те, як же мені тепер буде страшно без зброї. Емілія тим часом заспокійливо погладжувала свого слугу по спині, також відіграючи свою роль.

— Гаразд-гаразд, досить нити, проходьте на палубу, — буркнув найманець, пропускаючи нас до корабля.

Він відчалив буквально через кілька хвилин після цього.

Зі скрипучого дерев'яного борту я з принцесою пильно спостерігали за Деном і його напарниками, що лишилися на березі. Думаю, якби не конспірація, ми б махали одне одному руками поки могли, а так – лишалося лише мовчки дивитися, таїти сум в душі і сподіватися, що доля ще не раз зведе нас усіх, але вже за значно приємніших обставин.

Яскраве обіднє сонце шалено виблискувало на воді, тож швидко на неї стало неможливо дивитися і це ж заважало споглядати далечінь, в якій незабаром зникли обриси озерного містечка.

— Хоч би з хлопцями все було гаразд, — промугикала тихо біля мене її високість, відвертаючись від сяйливої водної гладі. Я кивнув, обійнявши дівчину рукою за плечі.

Майбутнє знову лякало. Невідомістю, ризикованістю і відповідальністю, що чималою ношею вляглася на наших спинах.

*****

Вистава Дена переконала найманців у тому, що зброї ми з собою точно не маємо, тож за час плавання ніхто не поспішав ще раз нас перевіряти. Це було добре. Що було погано – моя морська хвороба, яка спершу нічим себе не видавала, а через години дві розбушувалася на повну. Мене нудило, в голові крутило, а м’язи ослабли й не могли тримати нещасне тіло в нормальному положенні. Я не відходив від фальшборту і чесно – боявся, що до прибуття віддам богу душу, й водночас молив його, аби все це швидше закінчилося. Що ж, завдяки цьому згадав, що не люблю плавати всілякими суднами, якщо поруч немає таблеток від захитування…

Емілія ж постійно мовчки сиділа біля мене, зі шкодуванням і безсиллям спостерігаючи за стражданнями свого дворецького. На щастя, спати ця хвороба не заважала, бо вночі мене трохи попустило. Зате наступного дня все почалося знову – страждав і тільки воду пив, тож навіть якщо хотілося блювати, банально не було чим. Із плюсів мого стану було лише одне – зекономили запаси їжі, адже перекушувала під час подорожі лише Емілія.
Вечір цього дня і прибуття в Іверус після всіх мук на судні стали для мене майже буквально благословенням небес.

— Нарешті, земля! — зітхнув я з полегшою, нарешті зійшовши хитким кроком із борту й ступивши на бруківку. Деякі люди озиралися на мене з нерозумінням, а деякі навпаки – вигукували те саме.

Це було якесь портове містечко, як і Озерко в Мелаарі, й у вечірню пору тут панувала відносна тиша. Лише один раз озирнувшись на корабель, яким сюди прибули, ми попростували подалі від причалів у пошуках постоялого двору на ніч. Ну, хто простував, а хто ледве волочив ноги від знемоги.
Вже по дорозі принцеса розказала мені, що знайшла в своєму речовому мішку гаманець із грошима, а я здивовано припустив, що це вочевидь Ден його туди сховав, поки обіймав її. Наш дует вкотре пройнявся щирою людською вдячністю до Аметистика, що не дає нам вмерти голодною смертю через брак монет…

Роздивляючись невідоме місто, на яке вже осідали сутінки, як утома на селянина після важкого робочого дня, ми взялися негучно перемовлялися про нюанси майбутнього звільнення Вілендора й принцеса раптом скрушно зітхнула.

— Ніколи не думала, що вперше побуваю в Іверусі з подібної причини, — журливо зронила вона.

Я кивнув і взяв дівчину за руку. Чомусь відчулося, що так мені буде безпечніше і спокійніше, чи то стосовно неї, чи то стосовно самого себе.
Та не встиг роззявити рота, щоби морально підтримати вінценосну, як біля нас неждано спинилась крита підвода, яка ще й мала за собою прицеп, теж обтягнутий парусиною. Чорні, наче сама ніч, коні, що її тягли, напружено фиркали. Блимали на перехожих несподівано блакитними очима.

Я мимоволі задивився на тварин і подумав, що бачив подібних на королівському полюванні в Кормері. Мабуть, ця порода була популярною в різних країнах. Жеребці здавалися дуже норовливими, не хотілося навіть думати, як складно комусь було їх вишколювати, аби привчити до сідла чи упряжі.

— Молодята, що очима на всі боки лупаємо? Куди прямуємо? — гукнув нас веселий чоловік середніх років, візничий.

— Е-е, в столицю, — видав я, не знайшовши у своїй пам’яті назви цього міста. Схоже, ідея заночувати у заїжджому дворі відпадала. Та й чому б ні, чим швидше прибудемо, тим швидше все вирішимо.

— Чудово, будете мати чим заплатити за дорогу? — у відповідь ми кивнули. — Прекрасно, заскакуйте, їхати будемо всю-ю ніч і навіть більше!

Чоловік поквапив нас помахом руки й уже за кілька хвилин підвода рушила. Нашій парочці, звісно, пощастило так швидко знайти можливість дістатися до осередка зла, але… Особисто мене не вельми приваблювала перспектива нічної подорожі. Або ж то просто паніка ввімкнулась, бо якщо весь цей час проспати, то він швидко мине. Але цей варіант я відкинув миттю – окрім мене принцесу ніхто не впильнує, тим більше вона сама.

Ми розмістилися на притрушеній соломою дерев’яній долівці й оскільки не дуже мали можливість зріти краєвиди навколо, зацікавлено зиркали на провіант та інші предмети, які лежали поруч. Судячи з їхньої різноманітності (від порцелянового посуду, до сушеного часнику), цей чоловік заробляв на життя торгівлею. А кілька негучних голосів із критого прицепу, швидше за все належали напарникам візничого.

Якийсь час я мовчки спостерігав за видимою нам частинкою неба, яке по-троху втрачало свій рожевуватий сутінковий відтінок, а тоді вирішив не мовчати протягом всього шляху, а дізнатися від принцеси те, що цікавило. За час нашого відбуття з Мелаару в голові раз у раз зринали різні питання, які хотів поставити дівчині, і зараз була саме вдала нагода.
Не забув, що ми перебуваємо на ворожій території, тому стишив тон (аби візник не почув) і завбачливо не став вживати повне ім’я Емілії.
Прокашлявшись, заговорив:

— Мілю, а як у Мелаарі всі ці роки було з армією? У вас же було якесь військо, яке могло б захистити країну, якби Іверус вдерся сюди з кордонів, а не з середини?

Вінценосна, що сиділа навпроти, спершу зніяковіло зиркнула на мене, адже раніше дворецький не звертався до неї на це пестливе прізвисько, але потім швидко спохмурніла. Подала голос так само тихо, як і я:

— Вже довгий час Мелаар не мав постійної армії, лише королівську гвардію, розкидану Кормером, та й патрульних вартових по містах, — звела плечима дівчина, стискаючи в пальцях фартушок своєї сукеночки. Через світло олійного ліхтарая, що висів у підводі, її колір набув більш теплих відтінків. — Але думаю, що якби Іверус вдерся не з середини, вони б змогли дати відсіч, хоч і не остаточно. Лише виграли б час для інших військ, які довелося б збирати на ходу, з усіх міст. Втім, дідусь ще за своєї молодості налагодив із усіма найближчими царствами мир, а мій тато, його син, підтримував цю політику, тож і за свого правління дбав про те, аби всі країни мирно співіснували. В результаті, він скасував данину на військо і спершу скоротив його, а тоді й зовсім розформував. І напевно, якби не народився Азар, нашому королівству би довго ще нічого не загрожувало…

Я набурмошено кивнув, підтримуючи її слова. Водночас дивувався довірі королів – вочевидь, справді були не просто приязними політиками, а й друзями, якщо жили без воєн між собою останні десятиліття. А взагалі, Емілія відповіла такими завченими фразами, що в мене не виникло сумнівів – зазубрила це на заняттях із історії й політики ще в царському палаці.


На кілька хвилин мовчання знову затягнулося між нами в’язким серпанком. Принцеса журливо дивилася у кут підводи, де лежали кілька торб із одягом, чи то просто з тканинами. Я тим часом пошолопався в своєму речовому мішку й дістав звідти кусок сиру з яблуком. Протягнув блондиці. Дівчина звернула на те увагу й легенько всміхнулась. Хвилину я спостерігав, як панянка ласує тією простенькою їжею (до самого апетит ще не повернувся), і пізніше взявся продовжувати свої розпитування:

— А як ви… як ти взагалі ставишся до пророцтв короля? Ну, не маю на увазі всіх-всіх, а тих, які пов’язані безпосередньо з тобою. Взяти хоч його пророцтво про твого судженого…

— Я багато думала про це, — з набитим ротом почала Емілія (певне, від «непринцесного» способу життя й манери всі позабувала). Між іншим, її настрій устиг покращитися (ну а в кого він не покращиться при вигляді їжі?), бо погляд уже не виражав сум.

— Не хотіла вірити в те, що якесь пророцтво врешті визначить, з ким я пов’яжу свою долю. Та й дивно це, адже в мене вже є наречений… Хіба не могло те пророцтво з’явитися татові раніше, ще до наших заручин? — блондинка обурено розвела руками. — І хоч я знаю, що татові передбачення завжди здійснюються, саме в це не вірю. Не хочу… — вона благально й водночас із погано прихованою тугою глянула мені в очі. І якогось біса всередині щось болісно затерпло. — Не знаю, що саме я маю згадати, коли зустріну цього «судженого», в мене ж не було втрати пам’яті, чи чогось іще такого, — брови принцеси зсунулися докупи, а я відвів погляд, аби вона бува не побачила там того, чого не мала. — Люренсе, а ти як взагалі думаєш шукати цього хлопця?

— Не знаю, — я блукав очима по долівці, — сподіваюся, доля якось сама приведе його до вас. Адже я не можу іти кудись, аби шукати незрозуміло кого. Я маю залишатися з вами й захищати вас, — тепер була моя черга знизувати плечима.

— Знову ти «викаєш», — дорікнула блондинка, примружившись.

— Пробач, забуваюся, — знітився я й на мить втратив рівновагу, хоча до того спокійно сидів, зігнувши одну ногу в коліні.

Не встиг ніхто збагнути, що сталося, як знічев’я підводою гепнуло, наче на яму наїхала, й Емілія полетіла на мене. Ліхтар шалено захитався і все навколо заблимало жовтими плямами. Перш ніж від падіння стукнутись головою об долівку, я встиг угледіти лиш налякані оливкові очі попереду. Транспортом знову телепнуло так, що ми перекотилися з боку в бік (кожен встиг потерти собою дошки знизу), і врешті він спинився.
Принцеса лежала на мені, притискаючись губами до шиї, а грудьми до торсу. Схоже, ця поза приголомшила її так само, як мене, бо від шоку дівчина навіть підводитися не поспішала. Але через секунду-дві дворецького, який давно (ніч у трактирі не рахується!) не мав таких тісних контактів із протилежною статтю, дана ситуація стала напрягати. І в ту ж мить з-за ширми до нас зазирнув візничий.

— Не панікуймо, це просто така частина шляху. Більше тряски не має бути, — чоловік усміхнувся. — Хоча ви двоє лише «за», я так бачу, хе-хе, — і він повернувся до свого місця.

Я відчув, як до щік зі блискавично прибула кров, а блондинка наче ошпарена відскочила від мене. Миттю відвернулась, але рум’янець на її кругленькому личку я все одно побачив. Сіла на своє початкове місце, підібгала ноги під себе й сховала обличчя в колінах, явно не бажаючи демонструвати хоч якісь емоції.

«Карета» тим часом рушила далі. Пізніше я зрозумів, що раніше вона весь час тряслася по грунтовці, а відтак виїхала на якусь більш м’яку дорогу й аромат хвої та всілякого листя, що несміливо проник у наші носи, дав зрозуміти – тепер путь пролягала через ліс.

Вголос я вирішив ніяк не коментувати недавній момент із тряскою, адже для нас обох буде краще вдати, що цього не сталося…
Підвівся з дощок і сів із самого краю підводи. Дивлячись на небесні світлячки, як називала моя сестричка зорі, я приклав до грудей долоню. «Заспокойся, ти не маєш так дуріти, дурнувате якесь…» – лаяв я власне серце. Надто вже неоднозначно воно останнім часом реагує на цю зеленооку високість. Раніше ж подібного наче як не траплялося, а тепер чистої води дурня коїться, варто їй «не так» на мене глянути чи «не так» торкнутися.

Більше заглиблюватися в ті роздуми я геть не мав бажання (гнітило мене це заняття), тому позіхнув, замучений подорожжю на кораблі, витягнув кусок сиру з речового мішка й постарався влягтися на нього ж. Принаймні, він слугував непоганою подушкою.

Перекусив і накрився одним із покривал, які ми носили з собою ще від ночівель у закинутій церквочці. Попри докори власної совісті я вирішив все ж трохи поспати, бо виспаний, бадьорий дворецький буде явно краще захищати принцесу, аніж знемоглий.
І от, коли майже вдалося заснути під мотонне хитання підводи, з-заду до вух долинуло шарудіння і моя спина (лежав на боці) відчула тепло іншої. Емілія спершу мовчала, але інтуїція мені підказувала –  дівчина має щось на думці, тому не здивувався, коли вона тяжко видихнула й сумно прошепотіла:

— Пробач…

Гаразд – не здивувався, але ж водночас і не зрозумів, за що дівча просить пробачення. Слово звучало настільки пригнічено й провинно, ніби вона шкодує не про недавню ситуацію, а про щось більш давнє, щось, чого вже не може змінити… Це було лише одне слово, а голос Емілії при ньому зазвучав так, немов до цього вона проплакала кілька годин і втомилась від тих сліз.


Я ледве стримав секундне поривання – обернутися до Мілі й поговорити, заспокоїти, аби не чути більше стільки печалі в її тоні, стільки суму, що роз'їдав моє серце, як незрима, нетикальна отрута.
Так, вона може неправильно мене зрозуміти, якщо проявлятиму стільки турботи. Хоч ми і друзі, та ця леді все ж принцеса, а я – її дворецький, не повинен створювати своїми діями сумніви стосовно наших стосунків в її серці (якщо їх уже там нема). Видіння короля завжди здійснюються. Тож і суджений рано чи пізно з’явиться в житті Мілі. Рано чи пізно...
Я не помітив, як тепло принцеси додало моїй дрімоті ще більше міці і її магія остаточно проникла в смідомість, приспавши у ній все до єдиного, навіть почуття провини.

Я був достатньо потомленим, аби не пробуджуватися щоразу, як підвода наїжджала на дрібний камінець (бо ж зазвичай мій сон напрочуд чутливий), чи як лаявся на коней погонич. Але коли почалося це, здавалося, сам інстинкт самозбереження мене прокинув.
Небокрай лише займався помаранчевим від перших сонячних променів, коли я розплющив очі й почув незрозуміле улю-люкання на пару з дзвоном зброї. В грудях щось стислося й вибухнуло крижаною хвилею в нутрощах. Емілія миттю скочила на ноги, розгубившись не менше за мене. Несподівано першим, що я спросоння зробив, це поліз за Деновим коротким мечем (піхви залишив у торбі).

— Лісові бандити!.. — загорланив візник, й усе моє нутро повторно вкрив мороз жаху. Гади надумали пограбувати цей караван! І судячи з криків людей із прицепа й гидких ріжучих звуків – залишати когось живим не думали. Теліга різко спинилася, та ми лише похитнулись, встоявши на ногах.

Я підхопив на плечі речову торбу (те саме зробила й Міля) і, стискаючи в тремтячій долоні клинок, копнув ногою мішок із тканинами до виходу з підводи. Те саме зробив і з торбиною з одягом, поки зовні продовжували лунати вигуки розбійників і верески жінок. Взяв білу як крейда принцесу за руку й одним оком зазирнув крізь ширму до візничого, та саме в ту мить чоловік у чорному проштрикнув його шаблею й скинув тіло на землю.

— Гляньмо, що тут, — сказав він комусь, махнувши рукою на нашу «карету», після чого я відскочив від запони. Емілія смикнула мене за рукав і з перестрашеною надією пискнула:

— До коней!..

В наступну мить ми вже вигулькнули за ширму, в той час як грабіжники обходили транспорт. Час біг немов скажений. Міля торкнулася до боку одного з жеребців і насупилась. Я ж перерізав поношені шкіряні петлі, через які у того коня проходив посторонок, та тремтячими руками розчіпляв карабіни від віжок і ті, завдяки яким він кріпився до свого напарника. Вдалося це лише через дві хвилини, що здались двома століттями, під постійний галас, прокльони і бандитський регіт до сиріт на шкірі.

Взявши меча в зуби (благо, той був досить легким) й піднявшись на місце візника, я постарався якомога акуратніше, аби не сполохати, залізти на скакуна. Емілія невпевнено, але зробила те саме. Я пригнувся і намертво вхопився за хомут кінської упряжі, а принцеса за мене.
Вона тріснула жеребця по боці так несподівано, що коли він зірвався з місця, я мало не випустив меча з зубів. Кінь помчав тою лісовою дорогою таким галопом, наче за ним гналася зграя вовків.

— Е, тут двоє тікають! — крикнув хтось нам навздогін. Та власних коней мужлани не мали, тож у догоню ніхто не кинувся. Останнім, що ми почули, були суцільні чорнословства. Деякі навіть стріляли в нас, та фортуна їм не сприяла і стріли влучали лиш у дерева поблизу.

Здавалося, що кінь не біг – летів тим лісом, через що в наші лиця дув такий вітер, що доводилося мружитися. З його рота виривалась пара, поки сонце не взялося прогрівати цей страшний, останній для когось ранок. В мене ж із рота валила слина, поки не взяв меча знову в руку, що було трохи незручно, коли ти ще й тримаєшся за упряж. Але в якийсь момент я вхопився за гриву жеребця і за неї виявилося триматися простіше. Пощастило, що ми з Мільою не були товстунами, інакше не бачили б такої швидкості від тварини.

Скакати на ньому без сідла було ще тим «задоволенням» – хребет коня нестерпно натирав пах, бо ж не було навіть стремен, у які можна запертися ногами. Одяг мусолив шкіру у всіх місцях, у яких міг, а торба з-заду весь час ритмічно підскакувала і стукала по тілу. Я подумки дякував собі в дитинстві, який у селі часто просив діда покатати його на конях, навіть вельми норовливих. А принцеса, вочевидь, мала кілька уроків із верхової їзди, адже теж непогано трималася. Втім, дитинство-дитинством, але якби не цей стресисько і не адреналін, я б навряд безстрашно скочив на такого жеребця й пустився в галоп.

Та довго з шаленим темпом навіть цей сильний кінь бігти не зміг. Через якийсь час він значно сповільнив цокіт копит і намагався віддихатися. Ми з Мільою ж змогли вирівняти затерплі й побиті мішками спини, а також трошки розслабити ноги, що постійно в напрузі стискали тулуб тварини.

Озираючись і відмічаючи, що ліс рідшає, я взявся відсапуватися, наче сам зараз невпинно гнав разом із конем. Без цього було б неможливо випустити з себе всю ту напругу і страх, що засіли всередині від моменту нападу злочинців.
Це ж вам не поїздка на королівське полювання, яку супроводжують вояки. Бідніші люди самі за себе в таких далеких дорогах от і лісові бандити не гордують нападати на таких. Висновок: біс я ще раз поїду з одного міста в інше без професійної охорони!


Шум і гул крові у вухах потроху стихав, і мені вже краще вдавалося розбирати бодай якісь звуки навколо. Погоню за нами ніхто не продовжив, і слава богу.
Ще орієнтовно через шістсот метрів кінь зупинився, а Емілія смикнула мене за рукав сорочки:

— Він хоче, аби ми злізли й дали йому відпочити.

Я розгублено кивнув і спішився, мало не впавши через ослаблені ноги. Поклав збоку від себе речовий мішок і протягнув руки до принцеси, яка боязко дивилася вниз.

— Я спіймаю вас, не бійтеся, — спробував запевнити її.

Довго Міля не думала й стрибнула до мене, але я ж недарма згадував ослаблені ноги! Не втримав це дівчисько (чи то сам на ногах не втримався) і ми повалилися на землю, на мокру від вранішньої роси траву (хоч та й була невисока). Положення було майже таке ж, як у підводі, коли нею затрясло.
Але ніхто з нас, а надто Емілія, яка лежала на мені, не поспішав одразу підводитися, зате кінь схилився поруч і взявся жувати травицю.

Щоразу, коли тепло принцеси було так близько, мене хилило в сон. Але зараз спати не хотілося, хотілося обійняти цю дівчину й дякувати богу (чи то жеребцю), що ми живі, що вибралися цілими з чергової колотнечі.
Емілія, наче відчувши мій стан, акуратно обійняла за шию, водночас поклавши руки мені під голову, аби та не мерзла від холодної землі. А я огорнув руками її стрункий стан і вдихнув запах, у якому заплуталася ранкова прохолода, змішавшись із ароматом кураги. В один момент, я почув, як Міля видихнула й розслабилася, ніби лише зараз випустила з тіла назбирану напругу.

Рясна роса мочила одяг і воложила шкіру, від чого тепло блондинки здавалося ще більш бажаним. Я сильніше притиснув її до себе й відчув, що не хочу відпускати. Ні зараз, ні потім. Прикрив очі й страшенно захотів пролежати так цілий день, серед дикої природи лісу, без інших, ворожих людей, дивлячись на ялинки й сосни, що простягають віти в саме небо, немов благаючи в нього чогось. Будь я на їхньому місці, благав би про повернення в минуле, хотів би запобігти тому, що сталося в палаці Кормера, але… Воно все вже минуло, на те воно й «минуле», аби минати. Його вже не схопиш, не торкнешся, не заговориш до нього. Можна лише дивитися йому в спину і дякувати за досвід.

Раптом мої безрадісні роздуми перервали – кінь торкнувся тулуба головою і, форкаючи, спробувало посунути чи то перевернути нас двох. Я наступлено зиркнув на тварину і припустив, що та чогось хоче. Емілія подала стомлений голос:

— Він радить нам не засиджуватися, бо в цій місцині вовки можуть пробігати. Та й я не знаю, чи зможу знайти з ними спільну мову.

Я щось мугикнув, погоджуючись, і через хвилину-дві ми вельми неохоче підвелися. Вінценосна таким поглядом глянула на жеребця, наче він перервав якийсь неймовірно важливий і приємний для неї момент, й вона ледь стримувалася, щоби не висловити йому своє обурення. Воронний же фиркнув, смикнувши головою. Щоки Емілії тоді ж спалахнули, губи стиснулися, а в очах промайнуло ще більше роздратування.
Схоже, вони про щось говорили подумки, і лиш я один стояв як опудало й тупо дивився то на принцесу, то на коня.

— Твої здібності швидко розвиваються, Еміліє, — дещо зніяковіло привернув я увагу дівчини і її позір одразу зм’як.

— Так, вже подумки можу передавати тваринам свої емоції, — кивнула дівчина й звернулася до жеребця. — Вибач, конику, якщо образила своїми почуттями, — і знову глянула на мене: — Але якщо хочу передати щось чітко, краще все ж словами, бо думки бувають надто швидкоплинними.

Я уважно дивився на Мілю, яка вкотре присвятила свою пильну увагу коневі, й намагався осягнути, як воно – чути, розуміти будь-яких тварин, будь-яких. Та й взагалі як це, коли маєш магію, раніше ж лише в книжках про таке доводилося читати…


*****


Після валяння в траві ми частково зменшили наші припаси (поснідали) і вирушили в дорогу. Я вів коня за один із пасків, які на ньому залишилися, бо попереду виявилося чимало буреломів і ярочків, а Міля крокувала збоку. За цей ранок чи навіть день вона явно більше говорила з жеребцем, аніж зі мною, і сказати, що в дворецького через це виникало якесь дивне відчуття, це нічого не сказати. Втім, допомога від коня, як і його довіра, нам була потрібна, тож я не став виражати свого… обурення? Так, певне, це було саме воно.

В результаті, Емілія незабаром переказала основні моменти з їхньої з воронним розмови. Вона випитала в нього про столицю Іверуса – Нарре – і той розповів, що вже бував у тій обителі зла, тож погодився відвезти нас туди (тому фактично навіть зараз не ми вели коня лісом, а кінь вів нас). Для всієї зручності залишилося лише купити сідло і взагалі всю потрібну збрую для зручності, бо судячи зі слів Мілі про шлях, їхати доведеться біля трьох днів. На мить закінчення розмови ми якраз покидали ліс, спускаючись із пагорба, на якому той розкинувся, і звідти зауважили внизу невелике селище, де й могли здійснити потрібні закупи.

Вийшовши на торговий тракт, швидко дісталися до села. На в'їзді туди ми нікому не були цікаві, тож одразу попрямували до чогось, що нагадувало конюшню чи маленьку ферму, аби поцікавитися, чи можуть нам там продати сідло та збрую.


Такий будинок був лише один і його власник добродушно погодився нам допомогти (та сумніваюся, що він би був люб'язним, якби ми були без гроша). Заодно чоловік розхвалив коня, зауваживши, що його порода витривала, сильна і швидка, хоч і має чималий норов. З упряжжю і сідлом ми визначалися недовго, потрібно було щось непоказне, і водночас щоби саме сідельце було більшим за стандартне (ми ж обоє маємо в ньому сидіти). З останнім було непросто, але начальник цієї маленької конюшні знайшов підхоже, хоч і старе й трохи пошарпане. Але це в будь-якому випадку було краще, ніж їхати на голій спині воронного.

І незадовго після того ми мовчки спостерігали за тим, як якийсь молодий конюх надягає куплену збрую на нашого коня.

— Може, дамо йому ім’я? — коротко глянула на мене Міля, відтак знову звернувши увагу на жеребця. — Він його не має.

— Чому б і ні, — смикнув я плечима. — Яке б ти…

— Ти вибери, — одразу відповіла дівчина. І в її тоні явно відчувалася твердість і непорушність. Якщо почну переконувати чи говорити про те, що не вмію давати імена тваринам, вона точно не стане слухати.

Я тяжко зітхнув, ніби мені одному зараз треба десять мішків цементу перенести з одного місця в інше, а не ім’я коневі вибрати. На думку спадали якісь англійські слова з гарним значенням і звучанням, але в якусь мить я вирішив звернутися до рідної мови.

— Вітер, або Вихор – яке тобі більше подобається? — я питально подивився на напарницю. Ці імена здалися збіса підхожими для нашого воронного.

Довгу мить вона не відводила погляду від моїх очей і думала про щось. Здається, про щось, що імені зовсім не стосується, бо знічев'я схаменулася й розгублено випалила:

— Вихер!

Я спершу остовпів, а тоді не зміг стримати гучного реготу. Ото смішна, два імені докупи зліпила! Я хихотів, аж за живіт схопившись, навіть конюх і інші працівники ферми взялися зиркати в наш бік. Останній раз так сміявся, може, лише на королівському полюванні, з Деном, аж дихати важко стало.
Емілія ж спантеличено дивилася за спробами свого дворецького вгамувати регіт.

— Ще раз кажу, — з перервами на сміх заговорив я, — або Вітер, або Вихор, але не разом, бо виходить схоже на лайливе слово. Коневі таке не сподобається…

Лице принцеси, здавалося, стало воістину червоним. Могло позмагатися з найстиглішим помідором чи, ба більше, з буряком! Вона щось пискнула й закрила обличчя долоньками. Я ж продовжував сміятися, хоч і слабше, й витирати сльози з очей.

— Гаразд, тоді Вихор… — тихо визначилася вінценосна, врешті прибравши руки від лиця, та ще не маючи сміливості підвести очі.

— Знаєте, а може, і Вихер буде добре? — підколов її я, знову взявшись хихотати.

— Люренсе! — вереснула блондинка і я ледве ухилився від її гнівного удару кулачком. За ним послідував незграбний копняк від Емілії Мелаарської, який несподівано дістався моєї п'ятої точки.

— Ей! — обурився я, а блондинка самовдоволено хмикнула.
Не встигла вона зреагувати, як я схопив її за зап'ястя й потягнув на себе. Дівчина мало не втратила рівновагу, але вперлася мені підборіддям у груди. Наблизившись до її обличчя, я вкрадливо прошепотів:

— Прекрасним юним леді, а надто принцесам, не личить така поведінка…

Тепло-зелені очі витріщалися на мене хвилину, і щоки, що й так ще не відійшли від минулого рум’янцю, забарвились новим.

Я дозволив їй висмикнути руки зі своєї хватки й відійти на кілька кроків. Не мав на меті своїми словами дорікнути Емілії, чи засмутити її, просто пожартував, але в ту мить, як вона відступила від мене, погляд оливкових очей став невимовно тужливим, а миле почервоніння щік зникло.

— Мілю, я не хотів тебе образити, — я боязко протягнув до неї руку, відчуваючи, як щемить серце й важкість осідає на грудях від раптової зміни її настрою.

Вона ухилилася від мого дотику й відвела погляд.

— Я знаю, Люренсе. Це не через тебе… — пробурмотіла принцеса й наступні кілька годин ні разу до мене не заговорила.


*****


В тому селищі ми не затримувалися. Лишень прикупили невеликих мішків із вівсом і прив'язали їх до коня та й поповнили запаси їжі з водою. Вилізли на Вихора й вирушили в путь. Вирішили ступати не головним трактом, а відступити від нього на кілька десятків метрів і йти лісом, паралельно до дороги.
Коня це влаштовувало, бо шлях він і так знав, тож хоч заблукати ми не боялися. Та й взагалі, поява Вихора в нашому житті в рази спростила весь задум, не треба було виловлювати підводи чи чекати на них, коли в нас був власний транспорт.

До речі, ім'я коневі сподобалося, принаймні мені про це коротко повідомила принцеса, тільки-но ми рушили в дорогу. Сидіти в сідлі було в рази приємніше, аніж на голій спині тварини (ми з Мільою чудово в ньому розмістилися). Та й керувати за допомогою віжок, а не гриви, теж. Також тішило, що Вихора не бентежила наша спільна вага, і тому, що ми товстунами не були, і тому що він звик возити тяжчих людей.

Кінь жодного разу не пускався в галоп, зате весь час підтримував стабільний, не швидкий і не повільний темп. Нас це влаштовувало, тож ніхто жеребця не підганяв і не сповільнював. Всю дорогу, поки світило сонце, ми провели верхи. Не хотілося втрачати зайвих півгодини на їжу, тому просили Вихора сповільнити ходьбу і їли таки в сідлі, по черзі – спершу я, а потім Емілія, що сиділа позаду.

Розмови ми вели мінімальні, побутові. В основному я роззирався по боках, насолоджуючись дикою природою, хрускотом сухих гілочок під кінськими копитами, цвіріньканням пташок, скрипінням височенних дерев і шумом їхніх крон. Сонце лише поодинокими променями пробиралося крізь них, кидало плями на мох, стовбури, трухляві пеньки, низенькі кущі і на нас. Іноді на мить сліпило очі й тоді знову зникало. Запах хвої та майже вересневої свіжості лоскотав ніздрі, наповнював легені й чіплявся за одяг.

На привал і заодно ночівлю ми спинилися вже коли поміж ялинок можна було розгледіти клаптики порожевілого вечірнього неба. Іти вночі ніхто не мав ні бажання, ні сміливості, ні сили.

Я першим зліз із коня, а за мною Міля – не погордувала й прийняла допомогу у вигляді поданої їй руки. Тихенько подякувала й потягнулася. Я зробив те саме – довго їхати в сідлі, таке собі задоволення, особливо якщо не звик до такого.

Я витягнув з торбини куплений ще в Озерку олійний ліхтар і запалив його з поміччю іскри, яка вилетіла з кресала з кремнієм. Повісив світило на гілку молодої сосни, що росла поруч. З ним настання ночі не застане нас зненацька.

Збагнувши, що чую позаду якесь пихтіння, обернувся й побачив, Емілія серйозно взялася за розминання м’язів, тож пихтіла якраз через різні вправи. Вирішивши, що й мені таке не зашкодить, я приєднався до її високості. І хоч ми виглядали трохи по-дурному, розмахуючи ногами й руками, присідаючи і стрибаючи серед лісу, руханка допомогла не лише відновити чутливість м’язів, а й підняла настрій.

Опісля я відв’язав від кінського сідла одну з торбин, що повнилися вівсом, і дав трохи поїсти Вихорові, аби мав більше сил на завтра. Емілія зі схвальним виразом обличчя за цим поспостерігала, ніби й сама думала так вчинити, а відтак витягла й нам скромну вечерю.

— Люренсе, — заговорила принцеса, коли ми вже повсідалися на м’якенький, ще теплий мох і приступили до трапези, — я тут згадала, як ти тренувався з мечем, коли ми були в покинутій церквочці. Наскільки вміло ти ним володієш? Все-таки дворецьких зазвичай не вчать битися. Дена от тато з юності муштрує, він багато з якою зброєю вправний. Та й про Нерта з Піллетом те саме можу сказати, — Емілія приклала пальця до мініатюрного підборіддя й вичікувально подивилася на мене, відриваючись від ласування сиром і смужкою в’яленого м’яса. Кінь пасся поруч.

— Ну… — я завагався, відводячи очі. Кусок сухарика мало не став у горлі. Не хотілося брехати, але й змушувати її сумніватися в моїй здатності до захисту не хотілося. — Цього меча мені віддав Ден ще в… ту жахливу ніч. І хоч я справді не дуже вмію ним махати, але здається, з кожним тренуванням виходить дедалі краще, — я крадькома глянув на вінценосну – та вкрай уважно слухала, блимаючи великими оливковими очима. — Але взагалі, я більш умілий в рукопашному бою, ніж зі зброєю. Про це навіть Ден говорив, коли ми були на королівському полюванні, — запишався собою я, а Емілія видала здивоване «М-м-м!».

Дожувала м’ясце і знову заговорила:

— До речі, я все забувала спитати про вашу з Деном перемогу на цьому полюванні! Це було щось неймовірне! Коли мені повідомили про неї, не могла повірити, аж поки не побачила вас двох. Ви виглядали справді як люди, які перемогли ведмедя!

Я не стримав себе і пирснув сміхом, коли згадався той день. Ден хоч і просив нікому не говорити, що то ми через власні чвари були такі бруднющі й побиті, але думаю, він не образиться, якщо розповім Емілії.

Тож за п’ятнадцять хвилин, із яскравою жестикуляцією, всілякими позами і палкими вигуками була розказана справжня історія нашої з Аметистиком «славетної боротьби» з ведмедем. Емілія заворожено ловила кожне слово, а в кінці щиро сміялася, навіть не намагаючись стримуватися, як це би могли робити типові восокородні леді.

Я й сам трохи похихотів, а тоді лише лагідно всміхався, спостерігаючи за її щирими емоціями. На серці потеплішало від усвідомлення, що наші прості розмови допомогли що мені, що їй відволіктися від суму і тривожності, яка повсякчас ішла поруч.

— Що ж, уже темно, варто би до сну готуватися, — констатував я, коли Міля вже переводила подих після сміху, і підвівся. Заліз рукою в речовий мішок і витягнув шнурівку. Попрямував до коня – його варто було прив’язати на ніч, аби раптом не втік (не знаю, як Міля, а я наразі не був у ньому дуже впевненим). Та й сідло зняти, аби спина тварини відпочила.

Принцеса підвелася за мною й також підійшла до воронного. Я з нерозумінням зиркнув на неї й дівчина пояснила, помахавши кількома маленькими шнурочками:

— Хочу заплести Вихору коси.

Я з виглядом знатока кивнув і взявся до роботи з сідлом, поки Емілія пальцями розплутувала кіньську гриву. В якийсь момент дівчина гмикнула сама собі, а я кинув на неї швидкоплинний позір.

— Люренсе, а звідки ти знав, які паски відчепити від Вихора, коли ми втікали? Ти колись працював конюхом? — принцеса на мить обдарувала свого слугу цікавим поглядом.

— Ні, просто в селі, в яке я щоліта їздив до татових батьків, дідусь вчив мене цьому. Ми з ним часто їздили на поле возом, а ще він саджав мене на коня й катав на ньому, — я тепло усміхнувся, пригадуючи веселе, безтурботне й бешкетне дитинство.

Міля і собі всміхнулася, продовжуючи заплітати гриву коня в коси.

— Ти сам їздив у село? — спитала вона раптом. — Чи в тебе були друзі, які їздили з тобою?

— Ага, був Жадан – на-а-айкращий друг із самого дитинства, — широко всміхнувся я, починаючи прив'язувати жеребця до дерева. — Він їздив зі мною, бо так сталося, що наші сім'ї дружили й жили по сусідству, та й у тому селі він також мав бабу з дідом. За характером цей хлопець був значно запальнішим за мене, тож вічно втрапляв у всілякі колотнечі: то пастухам заважав корів пасти, то сусідських курей ганяв, то бігав із палицею за чужими гусьми, то стару ферму йому кортіло розвідувати, то будинок на дереві будувати.

Емілія захі-хікала, вочевидь, уявляючи собі те все.

— А ти разом із ним? — підловила мене вона.

— Звісно! В мене не було вибору! — пхикнув я істерично. Відійшов від Вихора, бо справу закінчив, і взявся витягувати з мішків покривала, на яких ми спатимемо і якими накриватимемось.

— Та й я у нашій команді був головою, придумати план здійснення якоїсь капості завжди було на мені, — продовжив розповідати далі.

— Та ти що! — Міля приголомшено розкрила рота, доплітаючи останню косу. — А я чомусь думала, що ти був дуже слухняним і чемним хлопчиком, — з докором стрельнула очима в мене блондинка.

— Ай, так було б нудно жити, — відмахнувся я, відчуваючи жар на щоках. — Так кажеш, ніби сама була святою дитиною, — зробив укол у відповідь, хмикнувши й лігши на покривало.

Емілія знову захі-хікала:

— Що правда, то правда.

Ми замовкли і якийсь час було чути лише звуки лісу. Коники-стрибунці «співали» просто знавісніло, вітер раз у раз тривожив верхівки старезних дерев, нічні птахи вигукували дивні звуки й подекуди форкав Вихор.

— Люренсе, а… — чомусь голос дівчини ледь помітно надламався, немов вона боялася спитати те, що надумала, — ти знаєш, як зараз поживає твій друг? Ви обмінюєтесь листами? Він сумує за тобою?

Емілія погладила коня й підійшла до розставлених покривал, сіла на те, що не було зайняте мною і витягнула з торбини яблуко.

Я розлігся, заклавши руки за голову й видивлявся зорі, що загоралися на склепінні небес. Мовчав. Мовчав так довго, що здалося – Міля мала би на це зреагувати, нагадати мені свої питання, але вона не зробила цього, лише терпляче вичікувала. Іноді ця дівчина була збіса розуміючою.

Коли сутінки вже майже передали ночі право владарювати світом, я протяжно зітхнув. Тяжко було про це говорити. З цією людиною мене дуже багато чого пов'язувало. І ось, коли я вже майже два роки про нього не думав, мене несподівано питають про цього гомінкого, енергійного, доброго хлопця, що попри весь свій позитив залишив незгладиму рану в моїй душі і пам'яті.

— Я не знаю, — врешті чесно відповів. — Так сталося, що ми… не обмінюємося листами. Мені… — я усвідомив, що голос починає просочуватися тремтінням і прокашлявся. — Вибач, але мені важко і неприємно про це говорити.

Я повернувся на бік, аби приховати від Емілії почуття, що проступили на обличчі, та все одно відчував на собі її чіпкий погляд.

— Це ти пробач, Люренсе. Може, я не мала лізти у ваші стосунки… Не хотіла, щоб тобі стало сумно…

Я почув, як вона підсунула своє покривало до мого і лягла поруч. Обійняла худенькою рукою за торс, притулившись щокою до спини.

— Якщо вже лягаємо спати, треба ліхтар загасити, — нагадав я відсторонено. — І може, краще лягти поряд із Вихором, так буде тепліше.

Я підвівся, не маючи найменшого бажання проявляти емоційну слабкість перед Мільою, і постелив своє покривало біля коня. Принцеса розгублено стежила за моїми рухами а потім зробила так само. Попросила жеребця лягти і той погодився так спати. Емілія вмостилася спиною до спини Вихора, а я мав лягти потім, адже в першу чергу саме її високість мала бути в теплі.

Та перш ніж я загасив ліхтаря, кінь форкнув, потер копитами траву й глянув на мене сумними блакитними очима, в яких виблискував вогник від єдиного джерела світла. Здалося, Вихор дивовижним чином перейняв настрій нашої розмови, бо хоч я й не зрозумів, чого тварина хоче, але печаль в її очах була непідробною.
Принцеса зітхнула. Напів повернулася до коня й погладила його по спині.

— Він хоче додому… — пояснила Емілія з тугою в голосі. — Я теж, конику, я теж, — натягнуто посміхнулась дівчина. В моєму нутрі все миттєво затерпло від болю. Стан і так паршивим був, а став ще паскуднішим.

— Я також… — голос мій був майже нечутним, — хочу додому, дуже…

Різко загасивши ліхтар, взявся лягати.

Принцеса не розчула моїх слів і допитувалась, що ж я бурмотів собі під носа, але казати їй нічого не хотілося. Я повернувся до неї спиною, вкрився другим покривалом і блондинка знову обійняла мене за торс. Цього разу вириватися наміру не мав, та й навіщо? Все ж коли відчуваєш чиєсь тепло поряд – пережити душевну тяжкість простіше.
Так і заснув, намагаючись не заплакати і згадуючи прекрасне дитинство у селі, разом із найкращим другом, якого більше ніколи не побачу.