Пісня для настрою: Lyrah – Slow down
__________________________________


— Люренсе-е! — Емілія, як несподіваний порив вітру, забігла в їдальню для слуг, а я мало не вдавився хлібом. Добре, що поруч їла Ерелі й подала води, постукавши по спині. — Люренсе, ти мені потрібен! — вона спинилася біля столу і помахом руки дозволила челяді не вставати з ослінів і не кланятися.

Я не встиг спитати: «Що сталося?», як дівчина у звичній їй манері заторохкотіла:

— Чаювання! Хочу влаштувати чаювання для трьох пані, які не змогли побувати на святкуванні мого повноліття. А ти допоможеш усе організувати! Тато вже про все знає, тож швидше доїдай і ходімо, виберемо місце проведення.

Поки я жував, час від часу поглядаючи на вінценосну, вона мало ногами не сікла, так її нетерплячка пробирала. Я не хотів повільно їсти, але останні три дні мені було надто незручно перебувати біля принцеси, тож трапеза сама-собою затягнулася. Інша прислуга тим часом запропонувала Емілії яблучного соку й стала розпитувати про тих панянок, з якими чаюватиме їхня господиня.

Виявилося, всі три дівчини майже однолітки – на один-два роки старші від Емілії, і є дочками трьох герцогів, з якими Арнес Мелаарський замолоду мав доволі дружні стосунки. Тож теоретично цих леді можна назвати подругами непосидючої принцеси. Саме на чаюванні вони обіцяли привітати її й подарувати подарунки.
Їхні імена вона хоч і називала, та я їх не запам'ятав, адже вкотре провалився в прірву зі спогадів про день, коли розкрив той злощасний записник.

Від подиву я тоді впустив горня з чаєм і воно розбилося. Довелося все прибирати і на ранок пояснювати Ерелі, що чомусь раптово рука затремтіла і бла-бла-бла.
Знаючи характер всіма любої принцески, я сподівався побачити в її щоденнику що завгодно: дурнуваті закарлючки, малюнки, віршики, слова про те, як минають її дні, записи вражень від балів...
Але точно не речення англійською про те, що вона насправді не принцеса цього королівства, а українка, яка сама не розуміє чому опинилася в цьому світі, в тілі Емілії.

«Якщо ви знайшли цей блокнот і зрозуміли цей текст, благаю: допоможіть! Я не тут народилася, я не з цього світу і моє ім'я не Емілія Мелаарська. Не знаю, як і чому тут опинилася, але я – Еміля Бутенко. Я народилася в Україні. Якщо ви хоч щось знаєте про мій дім, то прошу: не знаю як, але допоможіть повернутися туди!..»
Після прочитаного я не те, що не міг заснути тієї ночі, я всі наступні дні про це думав, придивлявся до принцеси, не знав, як із нею поводитися, весь час нервував, хоч і намагався того не виказувати, й боявся видати свої знання. 

В таке було неможливо повірити, бо коли я згадував про Україну, чи про англійську мову, Емілія зі щирою цікавістю слухала. І навіть якби була такою вправною актрисою, не спитала би про значення мого «Окей», та й завжди є людський фактор – десь би та й проявилося іншосвітове походження її душі... В крайньому випадку – вона би точно запідозрила в мені такого ж потраплянця і все розказала. Але скільки я тут – і натяку на таке не було.

Коли я в перший день перебрав достобіса варіантів і мало не зійшов з глузду, захотілося прямо спитати в неї про наш світ, про те, що вона пам'ятає, показати записи в щоденнику і дізнатися, що вона на те все скаже. Але лихий не підштовхнув на такий крок, та й добре.
Бо коли дозволив собі ще поспотерігати за принцесою після прочитаного в її щоденнику, відповіді на більшість питань з'явилися самі-собою. Очевидно, Міля чомусь повністю забула те, що знала про мій (свій) світ і більше не згадує про нього навіть уривками. Але як те «чомусь» сталося – мені навряд чи колись судилося дізнатися…

Окрім кількох речень англійською на початку, які принцеса (чи то та дівчина, свідомість якої опинилася в її тілі) використала як своєрідний шифр, у щоденнику були неакуратні малюнки-ескізи речей із мого (нашого) світу: навушники, смартфон, Ейфелева вежа, приблизна карта України... А далі йшли записи про те, як минають її дні в палаці, як вона намагається не видавати те, що насправді не є принцесою Емілією, як сумує за домівкою, за уроками танцю і за рідними. Нічого інформативного, хоч їх і було штук вісім (схоже, дівчина лише в них знаходила розраду), серед нотаток не було, лише описи її почувань і подій – як і годиться писати в щоденниках.

Вкотре повторюючи все, що дізнався і проаналізував за останні дні в голові, я усвідомив, що впадаю у відчай, а на губах з'являється божевільна, неконтрольована посмішка. Ніяк повірити не можу! В тілі Емілії до якогось часу жила інша дівчина! Дівчина з мого світу, з України! Але чомусь вона або втратила пам'ять, або ж її душа кудись ділася і звільнила місце для істинної Емілії… Боже, якби тільки цього не сталося до того, як мене найняли дворецьким! Мені б не було часом до нестями самотньо в цих кам'яних стінах…
Втім, ні тим, про що дізнався, ні будь-якими іншими своїми переживаннями я ні з ким не міг поділитися – якби хоч комусь те все розповів, мене б поважали психічно хворим. Єдиною розрадою були нотатки в щоденнику…

— Люренсе?! — я здригнувся всім тілом. — Що з тобою? — нарешті догукалася до мене принцеса, дещо знервовано поклавши руки в боки. Та коли довше подивилася в мої очі, щось таке в них побачила, що вираз її лиця дуже зм'як і на ньому з'явився жаль. — Що з тобою? Задумався про щось погане? — голос вінценосної тепер був наче легенький подих літнього вітру – теплий і ніжний. Вона підійшла мало не впритул і захотіла взяти мою долоню, та я різко відсмикнув її. Тоді врешті згадав, де перебуваю і що роблю. Сад, передвечір, підготовка до чаювання…

Я дивився у злякані оливкові очі й не міг заспокоїти вшаленіле серце. «Невже ти дійсно нічого не пам'ятаєш?.. – промайнуло в голові, як остання надія, поки відчай вже почав цілковито проступати на обличчі. – Невже я справді один тут такий? Один у цьому чужому світі?..»

— Люренсе?.. — обережне гукання Емілії. Ще одна її спроба торкнутися руки і ще одне моє грубе відсмикування з невпевненим кроком назад.

Повірити не можу, що тут була єдина людина, з якою я міг би поговорити про все, вилити душу, поділитися переживаннями… Була. Вона була і все забула.

Мої вуста розтулилися для питання, яке й так без сенсу було ставити, а пальці полізли в кишеню фрака за щоденником принцеси і його палітурка майже обпекла їх.
Холод здорового глузду викликáв страх, змушував шлунок вкриватися інієм і кричав, що цього робити не варто, і ліпше ніколи той записник їй не показувати й рота не розтуляти; але жаринки емоцій, що ще тліли від вогнища надії, втушеного безвихіддю, обпікали ті самі кінчики пальців і сонячне сплетіння, збивали дихання, шепотіли, що надія є завжди.

— Еміліє, ти… Ти пам'ятаєш про…

— Ваша високосте! Люренсе! — зненацька окрикнула нас головна фрейліна, від чого обоє здригнулися. — Скоро вечеря, не затримуйтесь.

Емілія наче в ступорі дивилася на Мелісу у відповідь кілька секунд, а тоді повільно кивнула і покоївка сховалася в коридорах замку.
Здається, через її слова принцеса не почула, як я до неї звернувся. Може, воно й на краще?..

— То що сталося, Люренсе? Чому ти був таким задуманим, що не чув, як я питала в тебе, які квіти буде краще покласти у вазу на столі? — щира стривоженість у її погляді змусила моє серце стиснутися. Враз скажено захотілося розповісти їй усе, усе до єдиного, аж у грудях запекло й різкий видих зірвався з губ.
Блондинка дивилася на мене так, ніби точно знала, що я хочу сказати щось важливе; ніби вона хай там що повірить будь-якому моєму слову і підтримає.
Але я тоді ж збагнув, що це просто мені хочеться в таке вірити й ніхто не знає, як є насправді. А ризикувати я не люблю й тим паче не вмію. Тому мій розум став твердо наполягати на мовчанні. Якщо принцеса добра, не означає, що вона у все повірить і прийме. Та й чим ця дівчина зможе допомогти, якщо не повважає мене ідіотом? Ніякою магією переміщення в інший світ вона ж не володіє. Ситуація патова.

Я на мить заплющив очі й глибоко вдихнув, намагаючись не видати тремтіння. Потім забрав пальці з клятого записника, який би краще ніколи не розгортав, і видихнув. Тепер можна було й говорити, знаючи, що голос не надламається в найнепотрібніший момент.

— Все добре, принцесо. Все чудово, — дівчина насупилась у відповідь – її явно спантеличила така помітна зміна мого настрою. — Просто задумався про те, яка ви вже доросла, і те, кого собі виберете в пару, щоб іти разом із ним по життю, — і що я, в дідька, верзу? Аж соромно. Хоча насправді недавно справді замислювався про це. Але не знаю, як мені вдалося посміхнутися їй зараз. Так сильно я ще ніколи не забріхувався.
«Як прийду у свої кімнати, спалю чортів блокнот і постараюся забути все, що там прочитав», – рішуче затямив я, не стягуючи з губ лукавого усміху аж доти, доки Еміля не припинила здивовано на мене дивитися. 

— Якщо так, чому ти з таким відчаєм на лиці думав про моє заміжжя? — спитала раптом принцеса, знову прикувавши до мене напружений погляд. Я ж подумки ляснув себе по чолі, бо краще би було щось інше ляпнути, але слова вже полетіли – не впіймаєш.

— Ну… кожного з прислуги, кому ви близькі, це дуже турбує. Турбує ваш правильний вибір. Про короля навіть не говорю, — стенув плечима її вірний дворецький. — Це ж один із найважливіших кроків у вашому житті. Для нас усіх неймовірно важливо, щоби ви вдало вийшли заміж, — чомусь я не міг дивитися на принцесу, коли говорив це все, а тікав поглядом кудись у сад. Не хотів, щоби вона зрозуміла, що я на ходу те все вигадую, хоча насправді, якщо бути відвертим, більшість із цього правда. — Щоби ваш чоловік вас поважав, цінував і по-справжньому любив. І щоби ви його так само поважали й по-справжньому кохали.

— А як мені зрозуміти, що я його справді кохатиму? — стурбовано поцікавилася Міля, кумедно насупивши свої світленькі брови.

— Принцесо, а ви не знаєте, як це, коли кохаєш когось? — просто спитав я. Водночас не вірив у це, а водночас знав – не здивуюся, якщо так і є. — Ви ж точно не один любовний роман читали, мали би трохи розуміти…

— Ну… тато каже, що в книжках далеко не завжди все так, як у реальному житті, — ще більше набурмосилось дівча.

«У реальному житті? – подумки мимоволі повторив я із сарказмом. – Ха. Цікаво, яке з моїх життів реальне? Це? Чи минуле, в Україні? А може, про цей світ хтось із наших письменників уже написав, і я просто якось опинився у витворі чужої уяви? А може, і про мій світ хтось із місцевих фантастів устиг написати? Було би смішно таке почитати».

— Ваш батько каже правду, — намагаючись надовго не задумуватися, погодився я. — Тож відповім вам, — так-с, а тепер треба згадувати ті рідкісні випадки з власного життя, коли я когось любив. На щастя для моєї вразливої творчої душі, це було всього два рази. І два рази закінчувалося сумно. — Ви дійсно кохатимете чоловіка, якщо вас хвилюватиме будь-що пов'язане з ним; якщо вам буде сумно без нього і ви завжди шукатимете з ним зустрічі; якщо ви хотітимете обіймати й цілувати його, постійно дивитися на нього; якщо ви будете готові принести в жертву свої принципи й переконання заради його добробуту; якщо його щастя для вас буде важливішим за ваше власне… — я замислився. Гм, ніби все сказав. Тепер можна й на вінценосну глянути, а то весь час я споглядав помаранчево-рожеве небо позаду неї – чомусь так краще думалося.

Емілія широко розкрила свої оливкові очі й точно не зводила би їх із мене ще довго, якби я не подивився на неї у відповідь. Дівча миттю схаменулося, густо почервонівши, і раптом схопилося з місця.

— Вечеря чекає! — нагадала принцеса, вже шарудячи пишними спідницями по бруківці перед одним із задніх входів до замку.

— Але ж ви зрозуміли все, про що я казав? — крикнув я їй навздогін, починаючи крокувати в тому ж боці. Важливо було знати, що не дарма згадував рани минулих стосунків і спадкоємиця використає ці знання, щоб обрати якнайкращого партнера для шлюбу.

— Так! — пискнула Емілія, і зникла з поля зору. Я ж зітхнув і поплентався до їдальні для челяді, хоча апетит наче хтось украв.


****

Емілія міряла своїми дрібними кроками спальню, турбуючись за майбутнє чаювання. Вона надто давно не бачилася з цими дівчатам, щоби бути певною, що вони будуть невимушено розмовляти і все мине добре. Ну але хоч на старого Фреда можна покластися, бо ж із тістечками й чаєм він точно не підведе.

Принцеса кивнула сама собі й глянула на портрет, що його недавно повісили навпроти ліжка. Коли дівчина вперше побачила, якою Люренс її намалював, не змогла й подиху зробити. Мілі здалося, що вона в дзеркало подивилась, а не на полотно. Картина була немов жива, леді на ній майже дихала, ще й так усміхалася, що Емілія ніколи не думала, що саме так для інших і виглядає її усміх.
Робота Роза їй теж дуже сподобалась, але її собі в спальню забрав батько, чого принцеса зовсім не заперечувала. 

Мимоволі вінценосна зашарілась, усміхнулася кутиками губ і відступила до ліжка. Завтра буде насичений день, тож їй варто добре виспатися. Але попри це розуміння, на поверхні її свідомості зринули спогади сьогоднішньої розмови з Люренсом і личко Емілії стало нагадувати помідор, а під ковдрою, якою встигла вкритися дівчина, зробилося несподівано душно. Замріяно і схвильовано полежавши в роздумах хвилин двадцять, принцеса врешті піддалася сну і мирно засопіла у мріях про бал, де вона танцюватиме лише з дворецьким.


****


Я був повністю готовий до спання, вже навіть зробив записи в щоденнику, але сон ніяк не просився в гості. І цілком можливо, що це було пов'язано з моїм сидінням на стільці і безупинним дивленням на блокнот Емілії.
Я повертів його в руках і так, і сяк, і отак, а тоді рішуче підніс до вогника від каганця. Лишень язичок полум'я хотів лизнути записник, як від сонячного сплетіння аж до кінчиків пальців розповзлося ниття і я різко забрав предмет назад. Розкрив і ще раз увесь перегортав. Може, вона ще якийсь шифр залишила? Може, ще не все втрачено? Може, її забуттю щось передувало і вона записала здогадки про це? Бо ж могло бути таке, що Емілія не все зразу забула, а поступово?

Я як навіжений вдивлявся у жовтуваті сторіночки, та нічого нового не побачив. Закрив злощасний щоденник і, тяжко зітхнувши, відсунув набік. Мабуть, все ж не варто його спалювати (та й у каміні це було би простіше зробити), просто сховаю в свою шухляду, принцеса й так про нього не згадає.
Стоп. А що, якщо з певних причин її спогади повернуться? Але якщо таке й можливо, то що це мають бути за причини? Без найменшої гадки… І все ж чому вона забула?..

Я вхопився за голову, до болю зім'явши волосся.
І ратпове усвідомлення дихнуло морозом у потилицю. Якщо Емілія втратила спогади про себе з мого світу, то що, якщо таке чекає і мене?.. Що, якщо і я одного дня прокинуся і більше нічого не пам'ятатиму про себе реального? Не хотітиму додому, не шукатиму способу вибратися звідси?
Я зловив себе на тому, що очі, якими витріщався на щоденник Емілії, починає пощипувати, а горло – стискається.

Ні. Ні, цього не станеться. Це було б надто жорстоко з боку того, хто мене сюди заслав.
Я покліпав, махнув головою і протяжно зітхнув. Приступ сльозливості вдалося прогнати.

Втім, якщо я все ж забуду справжнього себе, то навіть не усвідомлю цього. Тож завчасно боятися цього не варто…
Гм. А що, якщо втрата пам'яті тут означатиме те, що моя душа повернеться додому? А що, якщо в Емілії з мого світу було так само, тому вона нічого не знає з того, що я їй розказував?

Збагнувши таку ймовірність, я завмер. І в наступний момент вилаявся – життя і роздуми стають схожими на якийсь детектив. В якому, далебі, не має сенсу. Адже здоровий глузд і логіка говорять, що для мене неможливо повернутися додому. Та й усі потраплянці, про яких я читав чи дивився, не верталися до свого світу, часу чи виміру…
Так, годі. Зараз же припиняю це. Я вже перебирав усі варіанти втечі звідси ще на початку втрапляння сюди, весь перший тиждень не давав собі спокою. Не хочу, щоб ті безсонні ночі повторилися.


****

Наступний день минув як у маренні. В результаті роздумів на вечір, я вкрай погано виспався, і дуже сумував за кавою, якої тут не було (або ж вона була надто непопуляра, тому ніхто про неї не знав). Так, ніби для всієї сьогоднішньої невдачі мало було просто не виспатися, в короля і головної фрейліни з'явилося вдосталь доручень для мене…

Отже, після того, як виручив покоївок із облаштуванням місця чаювання принцеси, обговорив із кухарями меню на наступні кілька днів, допоміг із прибиранням, а потім із сортуванням книг у бібліотеці палацу і проконтролював наведення порядку в архіві, я волочив ноги до їдальні для замкової челяді.
Живіт гарчав про їжу, майже як справжнісінький грім. Лесса захі-хікала, коли я пройшов повз неї, а її сестра Ерелі тим часом шикнула на дівчину й вельми люб'язно підсунула мені вже готову тацю з накладеною вечерею. Я відповів чорнявці мовчазним вдячним поглядом й захом'ячив і пшеничну кашу, і хліб з маслом, і сир, і чай із м'яти за п'ять хвилин.

Із принцесою за цей день я пересікався лише раз, коли вона, вже повністю причепурена, прямувала в сад на чаювання. Мимоволі в ту мить я подякував богові за те, що вона не змушувала мене допомагати їй із вибором сукні, бо точно би заснув на її ліжку, як це вже раз було.

Втім, ввечері, коли я вже брів до своїх кімнат вкладатися в омріяне ліжко, в покоях несподівано уздрів її непосидючу високість. Дівча стояло біля вікна й одразу ж обернулося на легкий скрип дверних завіс.

— Принцесо, що ви тут…

— Люренсе, зараз тобі розкажу, яку цікавинку мені дівчата на чаюванні повідали, ух! — Емілія Мелаарська мало не підскакувала від очікування моєї реакції на власні слова, а п'ята точка дворецького чітко відчувала, що без пригод на найближчі кілька днів не залишиться… — Виявляється, на півдні Кормера, на околиці, стоїть закинута церква. Кажуть, там колись було дуже гарно, багато молодят вінчалися в тому місці, лунала ніжна музика фортепіано… Я не знаю, чому ця церква тепер закинута, але Люренсе, я хочу туди! Хочу! Хочу там побувати! — нарешті дівча озвучило те, чого я найбільше зараз боявся і про що підозрював. На власний подив, мою втому як вітром здуло – хвилювання за майбутні витівки Емілії перекрило будь-яке виснаження.
 
— Принцесо, це не дуже гарна ідея, — спробував м'яко почати я, — дуже сумніваюся, що його величність вам дозволить… Тільки в супроводі ескорту мінімум із десяти лицарів…

— Я знаю, Люренсе, — зітхнула дівчина і в наступну мить звела на мене благальні очі: — Але я дуже хочу… Будь ласочка, ходімо туди разом, ми зробимо все так, щоби тато ні про що не дізнався, тільки один раз, — вона підійшла ближче і взяла мене за руку, не відриваючи прохального погляду оливкових оченят.

Я й секунди не вагався з відповіддю:

— Ні. Забудьте про це навіть думати, — я несподівано різко навіть для себе висмикнув долоню. Та й сам тон голосу ніжністю зовсім не був наповнений. — Я – не єдина й улюблена дочка короля, мені він непослуху не пробачить, якщо раптом дізнається. Я не хочу ризикувати. Тож навіть не намагайтеся мене просити, я не буду підтримувати ваші небезпечні, егоїстичні авантюри, — я був достатньо втомлений, аби не думати над тим, наскільки принцесу можуть зачепити ці грубі слова і моя відмова взагалі. Не бути ж мені завжди її хлопчиком на побігеньках, який за її забаганкою пхає голову у будь-яку, навіть зміїну, нору. Мене вмить так сильно обурили її постійні витівки і те, що вона егоїстично не думає про мою безпеку в такі моменти, що захотілося все їй висказати, а ще й ця вся історія з її особистим щоденником добряче мені допекла…
Тож я, не зводячи зору зі здивованого лиця вінценосної, вдихнув глибше і вже надумав озвучити наболіле, але вона заговорила швидше:

— Небезпечні авантюри? — вражено прошепотіла дівчина і її погляд моментально змінився, в ньому забушувало море розчарування, суму і… образи. — Познайомитися з доброю знахаркою, помилуватися фонтаном у центрі столиці, поїсти пиріжків із яблучним соком, весело побігати під теплою зливою – це для тебе небезпечні авантюри, так?.. — голос принцеси урвався на останнім слові і її очі почервоніли від сліз. Одна нестримно покотилася по щоці і впала на сукню, але Міля наче не помітила цього. — Я думала… думала, що нам обом тоді було радісно, — ще кілька сліз стекло на сукню не поміченими дівчиною. А я вже не знаходив у собі мужності дивитися їй у очі, тож відвернувся. Бажання висказатися застрягло десь у горлі.

— Принцесо, я не це мав на увазі, ви не так… — захотів я, було, виправдатися, знову глянувши на Емілію, що витирала сльози, та вона проігнорувала мої слова.

— Але оскільки для тебе це лише авантюри, то нехай. Не буду тебе обтяжувати ними, — ніколи не думав, що буду чути, як вона говорить і плаче водночас. Плаче через мене. Відчуття, ніби змусив плакати свою завжди веселу молодшу сестричку… Блондинка врешті припинила всхлипувати, підняла на мене спухле лице й виплюнула: — Не підходить до мене більше. Більше не хочу завдавати тобі проблем. І можеш не боятись, Лю-рен-се, я не скажу про цей вечір батькові, егоїстично вберігаючи тебе від його гніву.

Дівчина пройшла повз, зашурхотівши спідницями, а дворецький не відразу збагнув, коли розвернувся і вхопив її за тонку рученьку.
Я ніколи не чув, щоби вона таким тоном вимовляла моє ім'я, аж серце защеміло. Здається, воно останні три хвилини в грудях взагалі сальсу танцювало!..

— Принцесо, будь ласка, заждіть. Я не хотів вас образити, — чорт-чорт-чорт! Якого дідька мій голос звучить настільки невпевнено і тихо?! Ще й тремтіння починає проймати…

— Забери руку, Люренсе, — хрипло попросила Міля. — Відсьогодні не смій торкатися мене. Ти лише мій дворецький, якому я не хочу створювати клопотів, — блондинка так і не глянула на мене, а я завмер із її зап'ястям у пальцях.
Несподівано вона смикнула рукою так сильно, що я її не втримав і швидко вийшла в коридор. Тоді мій слух вловив, як гримнули двері в її покої і стало тихо.

Чомусь я не сумнівався, що Емілія проплаче всю ніч – надто схожа на мою сестричку Олю, а ту коли щось дуже засмучувало, вона до самого ранку подушку сльозами вмивала.

Я ж просидів на ліжку допізна, повністю забувши про свою втому. Думки були надто зайняті самокартанням і обзиванням так званого телепня Люренса, який на власну біду стільки всього наговорив принцесі. Навіть якщо це і не була цілковита брехня, все ж треба було якось та й утнути свого язика, або ж сказати все м'якше…
Хоч я й не повністю збагнув, мене збентежив більше сам сенс сказаного нею, чи те, що в глибині душі я думав так само, що нам обом справді було радісно в ті моменти?.. Ох, як це все складно!.. Тепер боюся уявити, якими напруженими стануть мої стосунки з блондинкою…


****


Наступного дня я прокинувся, лишень займалося на світ. І до самого вечора не перетинався з принцесою – чи-то не намагався створити такі обставини, чи-то вона зовсім не виходила з кімнати…
Головна фрейліна Меліса як зазвичай знайшла для мене купу дрібних і не дуже доручень, які зайняли більшість дня. А тоді його величність Арнес Мелаарський конче захотів зі мною потеревенити у садовій альтанці, в компанії тістечок і зеленого чаю. Не пригадаю зараз, про що саме була розмова, але король точно говорив щось про мольберт, полотна з пензликами і фарби, які пажам доручив доставити у мою кімнату. Дійсно, я й зовсім забув, що тепер маю дозвіл малювати кілька разів на тиждень…
Втім, його величність помітив мою розсіяність і порадив почитати на ніч якусь книгу, мовляв, йому це завжди допомагає. Я чемно кивнув, подякувавши, і відкланявся.
Сонце неквапом ховалося за обрій.

Кусок в горло не ліз, тож обійшовся без вечері. Плівся до своїх кімнат і варто було взятися за дверну ручку, як із покоїв Емілії вийшли дві служниці з порожніми тацями в руках і Віргел, який тихенько просив дівчат більше принцесу не турбувати. Гм, цікаво, що там раптом забув королівський лікар?

— Вітаю, Віргеле, — неспішно заговорив я і чоловік у кумедній шапці обернувся до мене. — Пробачте мою необізнаність, але її високість захворіла? Я мав сьогодні надто багато роботи, щоби говорити з нею особисто, от і не відаю, — трішки прибрехав я наостанок. Занять мав дійсно немало, але якби справді хотів, то знайшов би привід із нею поговорити.

Лікар шмигнув очима в одну сторону, в іншу, трохи зам'явся і тихо сказав:

— Принцеса Емілія не захворіла, просто погано себе почуває… В неї таке буває кілька разів на рік. Вона має побути в теплі і пити багато води. Можеш не хвилюватися, Люренсе – я дав їй всі потрібні відвари і вже завтра вона має, кхм… одужати. 

Я примружився і кивнув, після слів Віргела: «Щож, я піду. Добраніч».
Раптом власні покої припинили мене цікавити. Всередині зайнялося нестримне бажання на свої очі побачити стан вінценосної і, можливо, перепросити за свої вчорашні слова, тож уже за мить я тихенько зачинив двері до її кімнат за своєю спиною. М'яко пройшов до спальні.
В приміщенні, на щастя, не було повністю темно – на одній приліжковій тумбі стояв канделябр із чотирма свічками, а у вікно заглядало останнє на сьогодні світло дня.

Підійшовши до ліжка, я помітив, що Емілія накрита аж двома ковдрами, і насупився: невже застудилась? Але трясця, це Віргелове «кілька разів на рік» не вилазить із голови…
Я зрозумів, що дівчина лежить ближче до вікна і взагалі обернена до нього, тож обійшов ложе й підійшов до потрібного боку.

Сутінкове світло знадвору дозволило побачити кругленьке бліде личко, сухі губи і змокле від поту чоло, до якого настирливо прилипали пасма скуйовдженого волосся. Вона дихала уривчасто і швидко.
Я підійшов впритик і акуратно забрав пшеничного кольору пасмо з мокрого чола. Принцеса з неабияким зусиллям розплющила очі і зморено глянула на мене.

— Іди геть, Люренсе. Тебе зараз я бачити точно не хочу. Ай, — зойкнуло дівча і ще більше скрутилося в клубочок. — Як же боляче, господи…

— Що вас болить, принцесо? Я можу чимось допомогти? — присів я навпочіпки біля неї і мав почекати хвилин п'ять, перш ніж вона знову зойкне, віддихається і гляне на мене у відповідь.

— Ти не зрозумієш, мені просто погано. Віргелові настоянки не допомагають, просто треба перетерпіти. Це мине… це скоро мине. Тож іди спати.

— Мине, кажете? — я знову забрав пасма волосся, що лізли їй у очі з чола, і набурмосився. Гм, думаю, мої здогадки про її стан правильні. Треба тільки дещо перевірити…

— Боже, що ти робиш, Люренсе?! — вигукнула принцеса, коли я несподівано підвівся і здер із неї обидві ковдри. Тоді дівчину знову вхопив біль і вона вкотре скрутилася бубликом, тулячи руки до низу живота. — Поверни ковдри назад… Але лише одну, з двома надто душно, — прошепотіла зеленоока блондинка. Я сам собі кивнув.

— Звичайно, вас же і так періодично в жар кидає і без ковдр, тому друга точно зайва, — зауважив я, наче знаток. Втім, накрив Мілю однією ковдрою. І в цю мить перед очима заблимали моменти таких днів у молодшої сестри. В неї зазвичай дуже нив поперек, а не живіт, тож ми придумали, що коли її болітиме, вона тулитиметься ним до мого живота і ми так лежатимемо. Олі це завжди допомагало, а я в процесі розказував їй щось цікаве, та й ми не раз засинали так разом, а мама примудрялася нас фотографувати.

Емілія більше нічого не казала своєму дворецькому. Вочевидь, біль добряче її від мене відволік. Я вирішив цим скористатися і спробувати мій з Олею метод «порятунку від менструального болю». Роззувся, зняв піджак, залишившись у сороці й штанях, задув свічки й повільно заліз під ковдру. Не знаю точно, які жінки тут використовують прокладки для цих днів, але мене точно не хвилює, чи забрудниться мій одяг через Емілію. Зараз найменше, що я можу зробити – послабити її біль.

Коли я підповз дуже близько і торкнувся до плеча принцеси, вона здригнулася й навіть дихання затримала. Відтак пропхав свою руку попід її і впритул присунув Мілю до себе, щоб її поперек був на рівні мого торсу, тоді опустив долоню нижче і залишив на ймовірно найболючішій зоні.
Тільки коли я припинив рухатися, а лиш спокійно дихав у спину дівчині, почув, що вона зітхнула. Тоді відчув, як тоненькі пальчики лягають зверху на мою долоню і завмирають там.
Дихання її високості стало глибшим і рівнішим, що одразу свідчило про дію методу.

— Люренсе, що ти таке робиш?.. — прошепотіла вінценосна, і чомусь стиснула мій вказівний палець.

— Як «що»? — втомлено забурмотів я, глибоко вдихнувши. На диво, сьогодні принцса дуже файно пахне. Ні, ну від неї завжди приємно віє, але отак зблизька понюхати ще не вдавалося. — Допомагаю вам легше пережити біль. Колись ми з молодшою сестричкою придумали так її від нього рятувати і я подумав, що і з вами це теж проканає… — в ті моменти я був надто втомлений фізично і морально, щоби паритися, чи зрозуміє вона мої всякі словечка, головне було донести суть.

— То ти знаєш, що в жінок щомісяця є такі дні?.. — вражено прошепотіла панянка. Здається, її щирому подиву не було кінця-краю. Я тихо угукнув і знову вдихнув її запах, який мав уплив майже снодійного. — Але Люренсе, ти ж не думаєш бути тут цілу ніч?.. А якщо хтось зайде?

— Я рано встану і піду швидше, ніж прийдуть покоївки, не переживай.. те, — промимрив я не вельми впевнено. Вінценосна же щось мукнула у відповідь.

— Люренсе, а чому в тебе долоні завжди такі теплі? Навіть гарячі… — задумливо раптом спитала Емілія Мелаарська, погладжуючи мою руку.

— Я не знаю, моя пані. Питайте в них, а не в мене…

Мені було так добре, що мозок не варив зовсім. Тепло від неї, цей незрозуміло-солодкий, манливий запах, затишок і спокій… Ніби я вдома і більше нічого не треба; ніби ніколи й не було моїх переживань, безсонних ночей, відчаю і самотності…

Міля легенько хіхікнула і знову заговорила:

— Знаєш, Люренсе, мені так дивно усвідомлювати, що ти в цьому обізнаний, але я така рада…

— Принцесо, будь ласка, — заскиглив я ледве чутно. — Я дуже хочу спати, ще й ваш запах цьому сприяє… Тож дайте мені нарешті заснути, благаю, — я вже ледве зв'язував слова докупи. Засунув вільну руку під подушку, на якій лежав, трошки пойорзав, вмощуючись зручніше, і останнім, що я почув від Емілії було: «Дякую, Люренсе. Солодких снів».