*Композиція, під яку за бажанням можете читати розділ: Fearless Soul – True Colors (cover)
__________________________

Ранок наступного дня видався хорошим – без зайвого шуму за дверима, підвищеної активності і нав'язливості принцеси, без болю в голові і слабкості в тілі. Хоча руки і спина очікувано тьохкали при певних напруженнях, нагадуючи про вчорашнє носіння Емілії.

Прокинувшись о дев'ятій, я дещо заметушився, бо ж принцеса на той час могла вже встати, значить і я повинен був. Поки навів порядок у кімнаті, зайнявся так званими водними процедурами і одягнувся в робочий одяг, годинник уже показував о пів на десяту.
Перед самим виходом я розчесався мініатюрним гребінцем, опісля пройшовшись по волоссю пальцями, і вже в коридорі поправляв білюсінькі рукавички.
Проте коли після стуку в покої господині ніхто не відповів, я увійшов і побачив досі сплячу дівчину. Не зміг не усміхнутися. Ото вже соня!

Майже зразу за мною в приміщення несподівано зайшла покоївка Лесса, а я подякував собі за те, що вчасно відсмикнув долоню від голови принцеси (виявляється – підійшов до ліжка й мимоволі хотів її погладити).
Ми зустрілися поглядами а-ля: "О, несподівано було тебе тут побачити" і привітно кивнули.

— Я зайшла за сукнею принцеси, хочу віднести її до пральні, — пошепки повідомила причину свого приходу покоївка.
Я ж задумався, окинув поглядом кімнату, а потім подумки вилаявся одним із найбрудніших слів у своєму арсеналі лайки. Думаю, ви вже здогадалися чому.
Правильно – "уважний" дворецький забув занести ту саму сукню до покоїв вінценосної непосидючки і зараз вона висіла на кріслі в моїх.
Цікаво, якщо скажу про це Лессі, що перше спаде їй на думку? А які чутки вона потім пустить? Явно набагато цікавіші за правду, в яку сама не повірить… А для короля, який рано чи пізно про те взнає, те стане прекрасним приводом для випровадженя одного скромного дворецького з палацу. В кращому випадку – не вперед ногами.

— А знаєш, давай я сам її віднесу? Ти тим часом підготуй ванну для принцеси, — не знаю, що подумали ви, але я в ту мить вважав це єдиним виходом. Та й він найменше підозр викликав.

Фрейліна погодилась і попрямувала у таку ж як і в моїх покоях, сепаровану кімнатку – ванну.
Я ж про всяк випадок трохи зашарудів платтями в шафі, щоби створити потрібний звук. А тоді швидко вискочив із приміщення і так само заскочив за потрібні двері. Та там мене чекав сюрприз.

— Ерелі? — остовпів я, узрівши сестру Лесси у власній кімнаті. Ні, тільки не це... — Що... Що ти тут робиш?

Боже, вона точно бачила вбрання Емілії! І що тепер робити? Невже це означає, що день сьогодні не вдався? Ні-ні-ні, я кров з носа повинен виплутатися з цього лайна.

Чорнявка свердлила мене наляканими очима.

— Я... Я зайшла за глечиком з-під відвару, бо він тобі вже не потрібен, оскільки ти здоровий, — пробелькотіла дівчина. Стояла вона біля ліжка. Гм, а може, поки що навіть не помітила плаття принцеси?
Ой, ну що за наївність! Хоча...

— Зрозуміло, — скупо видав я, дещо заспокоївшись.

Раптом очі Ерелі спрямувались на те саме зловісне вбрання. А-а, вашу ж маму за ногу! Я вже думав, що вийде цього уникнути. Ага, надто довго думав. Треба було на ходу викручуватися, а в моїй голові враз стало порожньо...

— Це – сукня її високості? — майже пошепки запитала Ерелі. Я не зміг розібрати емоцію в її голосі.

— Так... Вона... — о, хвала богу! Здається, я придумав як вилізти з цієї задниці! — Вона вчора ввечері конче хотіла показати мені те, що їй не подобається в її пошитті, тому перед сном принесла сюди, щоб я подивився і записав це. Знаєш же її нетерплячий характер, ніяк до ранку не могла почекати. І от, зараз я згадав, що вона плаття забула, тому прийшов за ним, аби й до пральні відразу занести. А на майбутнє повинен буду дати кравцеві карточку з усіма нюансами смаків принцеси.

Фух, ну наче правдиво вийшло. І все завдяки репутації Емілії!

— А-а, он воно що. Наша принцеса справді нетерпляча, якщо ще вчора вночі тобі з сукнею спокою не давала, — зітхнула полегшено Ерелі, всміхнувшись. — Гаразд, тоді я вже піду, а тобі успіхів і терпіння сьогодні в роботі, — дівчина мило підморгнула, а я дещо розгублено кивнув, коли вона вже пройшла повз і вийшла в коридор.

Лишень зачинилися двері, я сперся на них і, протяжно видихнувши, сповз донизу. Дякую, господи, за те, що все минулося... Бо все ж дівоча уява може бути неймовірно барвистою!

В наступні п'ять хвилин я взяв сукню, бігма відніс до пральні і повернувся на той поверх, де є наші з Емілією покої.
Постукав до неї. Визирнула Лесса, повідомивши, що в блондинки зараз водні процедури, тому я мовчки відкланявся. Вирішив пропустити сніданок і спуститися до короля.

Натрапивши на пані Мелісу (ніяк у думках не звикну, що на "пані" тут звертаються хіба до вельмож), дізнався, що монарх зараз у альтанці, яка гарненько розмістилася в королівському саду.
Погода сьогодні була казковою – лагідно-сонячною і безвітряною, але не спекотною через нічний дощ, тож чому б не провести час навулиці?

Вже в альтанці Арнес Мелаарський радо прийняв слугу своєї любої донечки і запросив разом випити чаю з якимись цікавими тістечками (хтось із кухарів явно захотів заявити, що має неабияку уяву).

Відмовлятися було б дурістю і некультурщиною, тож я з усмішкою сів навпроти його величності. І наступна година минула аж надто непомітно.
Що не кажи, а розмовляти з правителем цієї держави щоразу було цікаво. Певно, ще й тому, що я не почувався напружено – ніби з власним батьком говорив (а в нас із ним стосунки завжди були хорошими). Від самого початку перебування тут король до мене якось так і ставився, наче до сина, хоч я й гадки не маю, чому. Та й не дуже хочу знати, правду кажучи.

— Знаєш, Люренсе, — вже під кінець розмови звернувся до мене замислений монарх, коли ми хвилини три мовчки спостерігали за дикими качками у ставку. — З народження бог дав мені дар – чути голос майбутнього. І те, що почую зазвичай стосується хіба близьких мені людей, — король смутно видихнув, поки я витріщався на нього. Попахує фентезі… А Емілія, раптом, нічого подібного не вміє? Вона ж знає про цей дар батька? — Я можу почути його раз у рік, а можу раз у п'ять років – він не має періодичності. І, на жаль, я не завжди правильно зрозумію те, що хоче мені той голос сказати. Але здебільшого я або не маю можливості, або не встигаю змінити те, про що він мені говорить. До чого ж я, власне, веду… — правитель зупинився, все ще не зводячи погляду з незворушної поверхні ставка.
Я зловив себе на тому, що балушу очі на нього надто довго і схаменувся, мало не ляснувши себе по щоці.

— Вчора вранці той голос розповів мені про судженого Емілії. Але зараз я не буду тобі про нього розказувати, бо маю краще те обдумати. Проте вже зараз ти маєш усвідомити, що звести їх разом – буде твоїм першочерговим завданням.

Я кліпнув, споглядаючи за похмурими емоціями короля, який тепер дивився на мене.
Він ж не сказав нічого про цього судженого... Як я можу допомогти їм зустрітися? І чому я – звичайний дворецький? Не второпаю…
Сподіваюся, що коли Арнес Мелаарський таки розповість про цього нещасного все стане зрозуміліше.

— Я вас не підведу, мій королю, — поклав я руку на серце, хоч мої очі й не виражали твердої впевненості. Поки що. — І чекатиму, коли ви мені розкажете детальніше.

Правитель вдячно усміхнувся зі словами: «Вірю в тебе, Люрку», провокуючи на своєму обличчі виїдені тривогами зморшки. А тоді жартівливо наказав більше не байдикувати з ним, а йти наглядати за Емілією.
Тож уже через хвилин десять, після того як подякував за приємну бесіду, я звичною неквапною ходою ішов одним із десятків прекрасних склепінчастих коридорів палацу, деякі з них були поцятковані вікнами, як Центральний храм у Кормері.
Не відчуваючи ні слабкості, ні бажання пчихнути чи кашлянути, ні ознобу, я мимоволі всміхнувся. Як же добре бути здоровим!

— Люренсе-е-е! — почув я враз гукання принцеси, від несподіваності якого аж підскочив.
Вона захекано вибігла з найближчого повороту і ледь не налетіла на мене. Якщо не помиляюсь, правилам етикету її мали би навчити (шкода тих учителів) вже давно... Якась ніяка леді з цієї непосидючої блондинки.

— Спокійно, ваша високосте, спокійно, — заговорив я, знявши її худі рученьки зі своїх пліч, бо вже встигла вчепитися, як той реп'ях у кобилячу гриву. — Що трапилося? — навідміну від неї, я був неймовірно рахманним.

— Прийшов... — вона досі відсапувалась. — Він прийшов... Мені вже вісімнадцять, тож тато покликав його... — Емілія останній раз глибоко вдихнула й видихнула, поклала руки в боки й вигукнула: — Ти маєш допомогти мені вибрати сукню!

— Чекайте, хто прийшов? І чому знову допомагати з сукнею? — я не без підстав розгубився, а вона вже встигла вхопити мене за зап'ястя й тягти до своїх кімнат.

— Художник! — дзвінко відскочило від склепінчастих стін і миттю зникло у відгомоні нашого квапливого тупотіння. — Щоби гарною вийти на портреті, я маю вдягти найкращу сукню!

Я зловив себе на тому, що всміхаюся. Ух, хоч би мене не зайняли роботою в той час! Тоді зміг би поспостерігати за роботою цього художника! Про те, що колись зможу сам помалювати, я вже давно лиш мрію. Хто знайде в цьому палаці фарби й пензлики для дворецького, та ще й дозволить йому мазюкати ними, а не займатися більш важливими справами?

— А мені можна бути там присутнім? — мимоволі обережно поцікавився я в принцеси, коли ми вже зайшли в її покої і відсапувалися.

— Чому б ні? Я наполягатиму! — усміхнулась широко її високість і мої очі, клянуся, засвітилися. Вона відпустила мою руку й підійшла до шафи. — Хтось же має допомогти мені не вмерти від нудьги, поки позуватиму.

Ми разом засміялися, коли дівчина скорчила якусь недолугу позу.
Вона взялася без жалю перебирати сукенками, суплячись, хмикаючи і раз у раз невдоволено щось примовляючи. Я ж подумки відмітив, що над її зачіскою покоївки вже попрацювали. То була якась низька гулька у формі ракушки і з двома вільними закрученими пасмами на переді. Вишукана діадема сиділа на голові вінценосної як влита.

Я сперся стегнами до невеликого комода, що стояв біля дверей і мовчки спостерігав за метушнею Емілії. Пальцями час від часу постукував по дереві і стримував хи-хикання, коли принцеса обурено тупала ногою й щось бурмотіла. Також мимоволі задумувався, що за сукні тут носять поважні леді, якщо, як-от принцеса, можуть самостійно їх одягти? Вочевидь, місцевий дизайнер одягу постарався…

Здавалося, що лишень я дізнався про художника, душа розцвіла тією самою весною, на яку люди довго чекають після затяжної зими. А настрій був таким піднесеним, як років дев'ять тому, коли батьки вперше подарували мені олійні фарби і полотно, сказавши, що віднині я – серйозний художник.

І поки що, за спогляданням дій Емілії, пам'ять не лінувалася ще і ще підкидати моменти спогадів з рідними. Як ось коли сестричка готувалася до шкільного осіннього свята. Вона тоді так само серйозно перебирала своїми вбраннями, не дозволяючи мамі втручатися. Весь час щось пихтіла й супила брівки, дуже вже хотіла бути дорослою і робити все самостійно.
Ми з ненькою тоді добре насміялися, а Оля сплакалася і не заспокоїлася, аж поки я лагідно не порадив їй, у чому вона виглядатиме найгарніше. Малá завжди найбільше прислухувалася саме до моїх слів.

Врешті-решт Емілія вигукнула: "Оця!", вирвавши мене зі споминів, і розвернулася до свого вірного слуги.

— Вибрали, принцесо? — дівчина впевнено кивнула. — Що ж, хочу це бачити, — сам не знаю чому, зізнався я з усміхом. Вона миттєвість подивилася на мене приголомшено, а тоді чомусь почервоніла.

Коли через хвилин десять її тендітна постать показалася з-за ширми (Емілія дедалі частіше перевдягалася без допомоги фрейлін) я зрозумів, що таке вбрання ідеально підходить для картини. Сукня не була надто пишна і не мала безлічі квіточок, стрічок і всього в тому роді, тому врода принцеси не губилася на її фоні, а навпаки – підкреслювалася, особливо її блакитним кольором. А ще витонченою біжутерією.
Мимоволі я згадав, що на бал у день повноліття Міля вдягла дуже схожого кольору сукню. Схоже, відтінки синього їй справді пасують.

Помітивши мій погляд, Емілія широко всміхнулась і через барви її образу я на мить подумав, що побачив лагідне весняне сонце на безхмарному небі.

— Гарно? — хіхікнула вона, крутнувшись на місці.

— Авжеж, — мій голос раптово вхрип і довелося прокашлятися, сказавши це. — Ходімо? — я звернув до неї одну розпростерту долоню в незмінній білій рукавичці, поки іншу завів за спину й трошки вклонився.

За мить долонька її високості лягла в мою і ми неспішно покинули покої.
Як я дізнався по дорозі, художник уже чекав на принцесу в залі Королеви й саме туди ми попрямували. Кожна з відомих королев обожнювала проводити в тому залі час, чому я мимохіть зловив думку про те, чи буде любити його Емілія, коли успадкує корону?

Взагалі, ворушачи мої бідні знання із побуту королівських сімей і всього цього престолонаслідування, я іноді замислювався, що коїться в голові Арнеса Мелаарського стосовно правління дочки. Не помітно, щоб вона відвідувала заняття із зовнішньої й внутрішньої політики, економіки чи ще чогось із тієї когорти. Тому для себе я робив висновки – король дійсно губить душу в дочці, тому й хоче якнайдовше убезпечити її від всієї серйозності правління. Та чи так то насправді, і що про те думає сама Емілія – я не біг дізнаватися.

Велике, метрів п'ять у висоту, просторе приміщення милувало око сонячним промінням, яке линуло з кількох майже панорамних готичних вікон і витанцьовувало зайчиками на кремово-білому мармурі підлоги. По стінах спускали додолу зелені коси-листочки численні висячі вазони. Їхні солідніші й дивакуватіші (якісь південні) брати розмістилися на підлозі в якихось явно дорогущих глечиках із витіюватими візерунками. Квіти у великих вазах пахли солодко, як незвіданий дурман.

Я мовчки поспівчував покоївкам, яким старий Ґрін доручив доглядати за всією цією зеленню.
Через таку кількість рослин зал Королеви нагадував оранжерею (а може, він і був нею). Справа від одного із входів чиясь мудра голова додумалася розмістити немалий диван, три м'які крісла і столик для чаювання. Тож проводити тут час було справжнім задоволенням. Шкода, що я рідко його отримував.

— Принцесо Еміліє! — скрикнув від утіхи пузатий чоловік, запримітивши нас обох, і його маленькі сірі очиці замружились через усмішку. Щокасте лице сяяло рум'янцем і привітністю. Як я зрозумів, це і був художник. — Вітаю її прекрасну високість, — він зняв червоного берета, під яким ховалося поріділе руде волосся, і низько вклонився, коли ми підійшли ближче.

Я пошепки побажав Емілії приємного позування і відійшов убік.

— Розе, я теж рада вас бачити, — усміхнулася вінценосна, починаючи крокувати до простенького підвищення, на якому молочно-біле крісло. Значить позуватиме в ньому. — Сподіваюся сьогодні гарно провести час, що скажете на це?

Далі Емілію з художником я чув лише як далеке відлуння голосів на периферії слуху.
Олійні фарби і пензлики, що лежали на підставці біля мольберту з полотном Роза, ущерть заполонили мою митецьку увагу.
Коли зловив себе на тому, що дивлюся на них надто захланно і навіть підійшов надто близько, усвідомив, що обов'язково маю наважитися попросити у цього художника дозволу взяти кілька фарб. І, може, в нього десь тут завалялось хоч невеличке полотно?.. Звучить дещо безглуздо, але спробувати варто.

Чесно кажучи, просив я те не так, як подумки уявляв, а більш церемоніально. Роз тоді здивувався тому, що я вмію малювати і люб'язно дозволив узяти кілька фарб і пензликів. Навіть дав прямо в руки полотно, ще й досить-таки солідних розмірів (певно, коштують вони тут недорого), хоч і мольберта для нього не було.
Я якнайщиріше подякував добродієві, низько кланяючись, і відлучився до одного з крісел, що стояли напроти дивана. Розвернув його до підвищення, на якому позувала принцеса і всівся, кладучи поверхню для роботи на коліна.

Світло з вікон огортало тендітну постать Емілії, а зелень навколо наче додавала її очам насиченості. Дівчина на мить глянула в мій бік і, помітивши як я примружено-насупленим поглядом аналізую її позу, ніжно всміхнулась. Я мимохіть закарбував її емоцію у пам'яті і серце швидше ніж розум вирішило, що саме такою я й намалюю принцесу.

Прикро, звичайно, що не вийде в процесі запхати у вуха навушники, чи підключитись смартфоном до колонки й насолоджуватися улюбленими треками, але такі засоби я тут ніде не дістану. Навіть, якби був самим Арнесом Мелаарським. Тому я зміг тільки згадати про те, похнюпитись на секунду і, відкинувши неможливе з голови, приступити до роботи.

Жорсткий пензлик у руці зачав виводити грубі світло-тіні майбутньої картини потрібними кольорами, очі – раз у раз зиркати на Емілію і я забув, що існує інший світ окрім того, в якому є лише ми з полотном.
Всевишній, яке ж це неймовірне почуття, коли ти з головою захоплений улюбленою справою і не помічаєш нічого навколо! Здавалося, я кілька вічностей його не відчував…

Фарби непомітно змінювали одна одну, довгий пензлик танцював, іноді міняючись із тоншими чи грубшими приятелями, полотно ледь помітно тремтіло, і коли майже все було готово, я за звичкою озирнувся в пошуках ватних паличок.
Лише після хвилини мало не стукнув себе по чолі, згадавши, що не в своїй студії вдома перебуваю... Виходить, треба підручними засобами їх заміняти.
Я, роздумуючи і блукаючи очима по залу, постукував предметом праці по коліну. І враз здогадався. Використаю "п'ятку" тонкого пензлика!

Я зайорзав у кріслі, тим самим трохи розім'явши затерплу дупу, і смачно потягнувся. Опісля взявся мочити заокруглений зад пензлика в одну фарбу (вони зберігалися в скляних баночках), робити легенькі крапки по полотні у визначених місцях, витирати його у свій фрак (бо більше було нікуди, а крісло я старанно намагався не забруднити). Тоді макати знову, але в другу фарбу і ще раз крапкувати.
Таке продовжувалося довго – аж поки я не помітив, що незабаром звечоріє. Живіт люто забурчав, а сечовий міхур брали спазми.

Меліса з'явилася поруч якраз коли я, після задоволення всіх фізіологічних потреб (про які завжди забуваю при малюванні) і, жуючи картопляний пиріжок, закінчував картину.
Головна покоївка поглянула на мій заляпаний фрак здивовано, але чомусь промовчала. Думаю, не варто згадувати, як вона розхвалювала моє полотно з портретом. Ця жінка не була з тих, хто стримує емоції, тому довелося хутко попросити її не шуміти, щоб не відволікала Роза.

Меліса доручила мені роботи на весь вечір: проконтролювати прибирання двох північних веж замку (сама ж стежила за двома південними). Тож я трохи поспіхом додав останні штрихи до малюнка, помилувався ним хвильку під яке за раз схвалення фрейліни, і пішов виконувати доручення.
На ходу не забував протирати поперек чи мнути біцепси (коли того ніхто не бачив), бо тоді здавалося, ніби вони менше нитимуть після вчорашнього.

Сподіваюся, що принцеса не образиться за те, що не дуже рятував її від нудьги. Бо й Роз не мовчазний, мав би за той час трохи розважати Емілію...

*****

Емілія спершу слухала художника, іноді сміялася з його розповідей, іноді вставляла свою думку, чи радилася з митцем, як саме їй сісти в кріслі, щоби було найкраще.

Але в одну мить вона зиркнула на дворецького, зловиши його уважний погляд, і всміхнулася. Припустила, що він чимось напружений і подумала, чому б не надіслати йому приємну усмішку. Людей це зазвичай розслабляє.

Люренс на це якось по-дитячому здивувався і взявся малювати щось на своєму невеличкому полотні.
Всі наступні години, Емілія лише одним вухом слухала Роза, іноді мляво підтакуючи. Думки її були зайняті особистим слугою. Його зосередженим обличчям, яке горіло завзятістю і любов'ю до заняття. Це ж треба, а вона й не знала, що йому настільки подобається малювання!

Принцеса із затамованим подихом спостерігала за Люренсом, відводячи очі лише тоді, коли він зиркав на неї. І дякувала богу, що аби дивитися за ним, їй не треба повертати голову, що могло би псувати ідею пози. Тому дівчина стріляла очицями на свого покірного помічника й захоплювалась емоціями, яких ще не бачила на його блідому обличчі.

Час для Емілії пролетів так само швидко, як і для дворецького й вона мимоволі посумніла, коли фрейліна Меліса забрала Люренса з залу Королеви для якоїсь роботи. Вінценосна тоді ж зарубала собі на носі, що там най хоч небо на землю падає, але вона обов'язково подивиться на його малюнок.

Піднявшись із крісла, солодко потягнувшись і розімнувшись, Емілія зійшла з підвищення і ахнула від картини Роза. В маляра вийшло дуже гарно передати атмосферу залу і всі кольори. Хоча... У її погляді щось було не так. Ніби він був десь далеко, а не на картині...
Подумки принцеса вирішила, що це тому, що на дворецького весь час дивилася, і несвідомо почервоніла. Втім, робота художника дуже навіть заслуговувала на захват, тому Емілія емоційно подякувала Розові за картину, повихваляла її і чоловік вдячно заусміхався, кланяючись.

Та лишень вінценосна захотіла йти до місця, де малював Люренс, у зал увійшов король і лагідно попросив дочку піти прийняти ванну і відпочити.

Емілія чомусь дуже не захотіла виявляти цікавість до полотна дворецького у батька на очах, тому, дещо спохмурнівши, відклала дану собі клятву на потім і слухняно пішла виконувати його прохання. М'язи і справді затекли й де-не-де заціпеніли від позування, варто було їх розслабити.

Після поклону правителю країни, Роз взявся розповідати про процес роботи над картиною. Арнесу більше, ніж сподобався портрет обожнюваної дочки, тому він навіть запевнив художника, що заплатить йому більше, ніж обіцяв. Особливо, якщо той ще й так швидко впорався. Недарма ж його знають, як найшвидшого в Кормері.
Роз розцвів від таких слів і не знав, як зняти з губ усмішку.

Та коли монарх проходив до дивану, в його очі втрапило ще одне полотно зі свіжою фарбою.

— Розе, ти встиг дві картини написати? — вражено звернувся до маляра правитель Мелаара.
Художник хитнув головою і підійшов ближче:

— Це дворецький принцеси Емілії намалював. Хлопчина попросив у мене все потрібні матеріали й сидів весь час на цім кріслі, також пишучи, як ви бачите, портрет вашої дочки.

Король був таким здивованим, що не зміг вимовити й слова. Він і не підозрював, що цей простий парубок має такий талант!

— І що ти можеш сказати про цю картину, Розе? — спитав Арнес Мелаарський, намагаючись не видати на лиці захоплення роботою слуги. Ні, ну хлопцю справді варто було піти в художники.

Маляр подивився на полотно, на якому була зображена Емілія і, серйозно помовчавши хвилину, мовив:

— Прекрасно. Чудова робота, неординарна. Я ще ніде не бачив, щоб малювали оцими... цяточками, — Роз почав відчувати, що вже не може зображати перед королем стриманого і закінчення його наступних реплік стали тонути в любуванні: — Хоч поза та сама, що й у мене, але подивіться на погляд принцеси! Який він живий, який жвавий! А усмішка! Як дворецький зловив такий момент і як зміг його настільки красиво передати на полотні? Ще й фарб у нього було відносно небагато. Неймовірно, — задоволено кивнув наостанок Роз.

Монарх і собі став неприховано усміхатися, не припиняючи споглядати роботу Люренса, з якої на нього дивилася щиро усміхнена донечка. Такою він би хотів бачити її завжди й запам'ятати назавжди.
Чоловікові теж дуже сподобався підхід із крапочками, якими дворецький зобразив більшість вазонів і квітів навколо постаті Мілі, а також певні елементи на її блакитній сукні.

— І знаєте, що ще скажу, ваша величносте? — знову подав голос Роз і король подарував його персоні уривок погляду. — Зразу видно, що писала закохана людина. Такі витончені емоції в лініях, контурах, контрастах... Могло передати лише справді любляче серце. Я з власного досвіду розрізняю такі полотна. Колись було – сам малював дівчину, яку кохав, і від інших портретів той справді відрізнявся. Він немов оживав, коли я на нього дивився. Тож... — затнувся на мить маляр, узрівши, як потемніли риси лиця володаря, і боязко, квапно закінчив: — Цілком можливо, що дворецький принцеси у неї таємно закоханий... — після сказаного художникові стало не по собі. Вигляд короля не говорив ні про що хороше і Роз почав подумки лаяти себе за те, що взагалі вирішив сказати те все.

Арнес Мелаарський напружено мовчав у задумі, не відриваючи очей від полотна. І врешті хмикнув, посвітлівши обличчям. Роз же розгубився від таких різких змін правителя.

— Зараз ми дізнаємося, чи це правда, — заклав руки за спиною король і поважно обернувся до одного з виходів із залу. Помітивши в ньому Мелісу, монарх швидко розпорядився, щоби вона негайно привела до них Люренса і та без питання побігла виконувати доручення.
Арнес не повірить у кохання дворецького, поки той сам цього не скаже. Хай там що говорять картини і вмілі художники.

*****

Не знаю, чи то щось особливе королю треба було від тих веж, які мали бути прибрані, чи то просто так він те затіяв, але робота була виконана на славу. Все ж покоївок тут не дарма тримають, вмілі і спритні дівчата!

Хоч вони й рухалися швидко зі своїми шматинками, мітлами і швабрами, але я не зміг стояти осторонь і теж прибирав. Задно добре розім'явся після тривалого малювання. Ерелі була дуже проти моєї участі в процесі, бо я недавно хворів, але Лесса спинила її нав'язливу турботу, за що отримала від мене вдячний погляд. Але подумки я відмітив, що відчуття, наче Ерелі мене боїться, вже нема. І це файний факт, бо напружених чи незрозумілих стосунків хоч із кимось у цьому палаці мені не треба.

Також я не проґавив момент і похвалився дівчатам, що вперше за кілька місяців помалював. Вони спершу посміялися, бо це було видно з мого фрака, а тоді просили показати картину. Я ж запевнив: пізніше вони обов'язково її побачать.

Коли ми з фрейлінами вже розходилися і вони попутно розподіляли між собою обов'язки по догляду за приладдям для прибирання, до мене знову прибігла пані Меліса. Похвалила й подякувала за виконану роботу, і повідомила, що його величність терміново бажає мене бачити, в залі Королеви. "Терміново" трохи збентежило покірного слугу Емілії, але я того не виказав і слухняно почимчикував до потрібного залу, навіть не думаючи про те, що варто би було переодягтися.

Увійшовши до залу Королеви з доволі темного коридору, я мимоволі замружився від світла кількох люстр і багатьох канделябрів. Не дивно, що поки ми з покоївками прибирали, надворі встигло стемніти.

— Люренсе! Радий знову тебе бачити, — легенько усміхнувся на мій прихід Арнес Мелаарський. Та його оливкового кольору очі були холодними і серйозними. Чоловік швидко зміряв мене ними й стиснув губи в строгу лінію.
Він сидів на дивані, а напроти нього, у кріслі, в якому я малював, художник Роз. О, а там і моє полотно недалеко. Схоже, вони обоє вже встигли його роздивитися…

— Дуже приємно це чути, ваша величносте. Вибачте, що я в такому неохайному вигляді постав перед вами. Чим можу служити? — на мить схилився я в поклоні. Після чого став слухати монарха, без вагань дивлячись у його вічі. Не пригадую, щоб я щось жахливе натворив, за що б міг заробити такий пронизливий позір від короля, тому не нервував.
І це було неабияким приводом для гордості, бо, за словами покоївок, з усіх, хто колись бував у цьому палаці, такий погляд міг витримати хіба капітан королівської гвардії Марден.

— Ти закоханий в Емілію? — прямо спитав Арнес Мелаарський, і не думаючи зводити з мене очей. Я ж мало не згубив свою щелепу від несподіванки, що виглядало би вкрай некультурно в присутності вельми поважних персон.
Що? Не думаю, що король недавно з дуба падав, але чому він так вирішив?
Я вже захотів чи то засміятися з того дурного припущення, чи то відповісти, що все не так, але монарх продовжив:

— Мені про це художник сказав. Чи не так, Розе?

— Т-так, ваша величносте... Люренс, так? Коли я поглянув на твою роботу, то зразу побачив, що вона мальована закоханою рукою. Все, що ти захотів передати на полотні, говорить саме за себе, хлопче.

Я постояв мовчки дещо спантеличено, а тоді не зміг стримати смішка. Король із Розом перезирнулися, дивуючись моєму веселому обличчю.

— Вибачте, — про всяк випадок попросив я, легенько вклонившись. — Я дуже радий, що Ви, Розе, помітили й оцінили мої вміння. Але це неправда. Я не закоханий в принцесу. Я ставлюся і буду ставитися до неї лише як до молодшої сестри, а для інших почуттів у серці нема місця. І ще неймовірно приємно чути, що Ви помітили пристрасть у моїй роботі. Адже я настільки обожнюю писати картини, що кожна з них виходить такою, наче я закоханий. І в неї, і в сам процес. Неважливо, чи це пейзаж, чи портрет незнайомої людини. Тож не дивно, що Ви зробили такий висновок, побачивши мій малюнок.

Під кінець моєї тиради король уже усміхався, що не могло не тішити. Він запитально глянув на художника, а той лиш стенув плечима з наступним бурмотінням про те, що ніколи не помилявся в таких судженнях, а тут...

— Дякую за чесність, Люренсе, — кивнув мені монарх і я мовчки вкотре вклонився. — Я знав, що можу не сумніватися в тобі. Але чому ти приховував такий талант від нас?

Я на миттєвість розгубився, перебираючи в голові варіанти відповіді, але не знайшов нічого ліпшого за чергову відвертість:

— Бо я не маю часу на малювання, ваша величносте. Все просто. Ви самі прекрасно знаєте про натуру принцеси Емілії і розміри палацу, тож справ у мене завжди достатньо, — провина усмішка скромного дворецького стала закінченням відповіді.

Король спохмурнів і задумався. Тим часом на журнальний, як би я його назвав, столик біля дивану спритні покоївки поклали солодощі і чашки з трав'яним чаєм.
Арнес Мелаарський майже несвідомо кивнув на несміливий погляд Роза і той акуратно взяв собі чашечку. Не сумніваюся, що художник і крихти в роті не мав за весь день.

— Люренсе? — підняв на мене серйозний погляд монарх.

— Мій королю?

— Від сьогодні зможеш чотири рази на тиждень малювати. По дві години в день, не більше. Я розпоряджуся, щоб усе потрібне в тебе завжди було. Займатимешся малюванням де хочеш. Не гоже, щоб такий талант зачахнув.

Я стояв стовпом, не вірячи власним вухам. Може, десь тут я встиг заснути і зараз сню? Чи тепер справді зможу малювати аж кілька разів на тиждень?
Враз до мозку долинуло усвідомлення того, що все дійсно реально і радість стала розпирати груди і пришвидшувати серце. Бажала вирватися звідти зграєю птахів і зацвірінькати.

Але я всього-на-всього широко усміхнувся і, ставши перед королем на коліно, щиросердечно мовив:

— Дякую, ваша величносте. Це буде важливо для мене. Я не забуду Вашої доброти.

Зустрівшись щасливими очима із задоволеним позіром Арнеса Мелаарського, я нарешті був відпущений відпочивати.
Поки виходив із залу Королеви і крокував до власних покоїв, мимоволі подумав, що сьогодні мав найбільш безтурботний день за всю мою кар'єру дворецького. Більшість часу малював, малював, малював…
До речі про малюнки! Мою роботу король вирішив наказати повісити у покоях Емілії, чóму, сподіваюся, принцеса не перешкоджатиме. Та й покоївки, які неодноразово бувають у її кімнатах, теж зможуть побачити картину.

Вийшовши після ванни, я з блаженством відчув на собі чисте нічне вбрання і попрямував до робочого столика. Та не встиг ще сісти на стілець, як у двері постукали.
Після моєї згоди у приміщенні опинилася Ерелі з простенькою тацею в руках.

— Ти сьогодні майже нічого не їв, тому хоч повечеряй нормально, — пояснила свої дії чорнява дівчина, кладучи предмет із теплою їжею на вищезгаданий стіл. — Зранку я все заберу. Смачного, — усміхнулася покоївка моїй розгубленій фізіономії і вийшла.

А я настільки розгубився цією несподіванкою, що так і не зміг подякувати й сказати, наскільки приємно було отримати щиру турботу.

Коли ложка дзвякнула об порожню миску, в якій раніше була пшенична каша, я відсунув тацю трохи вбік, взяв у руки чашку із ще гарячим чаєм, і висунув шухлядку у столі. В неї, перед миттям, поклав особистий щоденник. І зараз їх там лежало двоє.
Стиха лайнувшись, бо ще не заніс Емілії її законну власність, я витягнув той записник у акуратній палітурці. Не в змозі стримати цікавості (для чогось же я його тоді стибзиви із її кімнати?) і ігноруючи крики совісті, я розкрив блокнот і вчитався в найперші рядки.
Та коли збагнув, що вони написані однією з мов, які я знаю, серце гупнуло і впало в прірву з жаху і подиву.
Речення писалися англійською.