*За бажанням слухаємо пісню Parachute – Hurricane (Acoustic)
__________________________________

Боже, щось таке було в тих словах і тоні Емілії, що змусило мене навіть після зачинення дверей хвилини зо дві невідривно дивитися в той бік, де зникли вона з королем. Ніби враз захотів, аби принцеса справді не йшла, а лишилася тут. Надовго.
Потім я оговтався, тремтячими руками взяв глечик із відваром, зробив з чотири моцних ковтки (не без потрапляння поза рот) і поклав назад на тумбочку. А тоді не встиг лягти, як до кімнати тихенько увійшов Віргел – старий сивочубий худорлявий чоловік із дещо горбатим носом, смішними вусами і, як я її називаю, декоративною шапочкою на голові. За словами покоївок, служив у короля вже п'ятнадцять років і завжди бездоганно виконував свою роботу.

— Добре, що п'єш відвар, Люренсе, — усміхнувся моїй втомленій фізіономії лікар, поправивши марлю на чолі. — О, ні-ні – ковдру не відкидай, а накрийся з головою, щоби всяке погане з потом вийшло, — глузливо і без жодних зусиль спинив він мої натужні намагання скинути з себе гаряче вкривало. Від тієї короткочасної безуспішної боротьби з Віргелом легше, звісно, не стало, лише ще більше спітнів. Та це знущання якесь! — А тепер, щоби швидше одужати випий цю чудодійну настоянку, — чоловік поклав на тумбу маленьку баночку із темно-коричневим вмістом. — Температуру вона не зніме, але допоможе з нежитем і кашлем.

— Чудодійна, значить жахлива на смак? — здогадався я, спираючись на досвід. Лікар посміхнувся. — І що ж за трави ви в них додаєте? — особливо не очікуючи відповіді (старий хитрун не любив своїх секретів видавати, хіба королю міг сказати), я вибрав не розтягувати "задоволення" і осушив колбочку залпом. Зразу ж подякував богові за те, що зміг втримати нутрощі всередині. Гірке до знемоги!.. Не знаю, як воно допоможе боротися зі шмарканням і кашлянням, але покладаю на те великі надії!

— Молодець, — легенько поплескав збідованого мене по плечі Віргел, підвівшись. — А тепер спи і не смій скидати ковдру, — доктор допоміг лягти і закутав у те ненависне вкривало, поки я покашлював від настоянки. — Одужуй, Люренсе, — він потушив каганець і вийшов із кімнати.

Не знаю, чи то та гірка гидота допомогла швидше заснути, чи щось інше, але свідомість відімкнулась майже миттєво. І не прокидався я аж до ранку.

Біля дев'ятої зачалася гроза зі зливою, яка й збудила мене. Самопочуття покращилося, та й втішило те, що коли розплющив очі в кімнаті нікого не побачив. Оглянув її ще вкритим паволокою хворобливості поглядом і з десяток секунд прислухався до шуму вітру й дощу за вікном, грім чувся віддалено. Так, наче трохи прокинувся, можна й устати.

Обережно підвівся і просто посидів хвилину, поки спогади минулого дня пролітали в пам'яті, як дерева попри швидкісний потяг. Невдовзі потягнувся до глека з відваром. Та поки підносив його до себе рука вслабла і він розбився об підлогу, не забувши виплеснути половину теплого вмісту на ліжко. Я знемогло вилаявся.

— І що вас, збирати тепер? — зітхнув, глянувши на уламки. Сподіваюся, що то не був якийсь дорогезний глечик...

Раптом двері в покої прочинились і в мене виникло божевільне бажання лягти назад і прикинутися сплячим, але логіка твердо сказала, що то дурне, тож про таку ідею довелося забути. Я втупився очима в здивовану принцесу.

— Прокинувся! — на моє щастя, тихо скрикнула вона і підбігла, зашарудівши подолом зеленої сукні по підлозі. А личко так і світиться. — Ой, як це сталося? — тепер і на розбитий глечик увагу звернула, стривожившись. Навіть захотіла схилитися і почати збирати уламки, але я зупинив її звертанням:

— Принцесо! — хоч то й було неголосно, та блондинка все одно різко підняла на мене зір. — Ви що надумали робити? Це не царська справа, ще поранитесь. Краще прислугу закличте. Просто я хотів попити, а рука вслабла і от...

— Тоді я принесу тобі нового відвару! І постіль теж, — протараторила Емілія своїм голосом-дзвіночком і миттю зникла в дверях.
Я ж обернувся до вікна і всю відсутність спадкоємиці трону мов зазомбований спостерігав, як вода з неба щедро розмиває шибу. В голові почали роїтися думки про рідний дім, хай їм грець.

Не знаю, скільки часу так просидів, але оговтався, коли відчув, що тендітна долоня Емілії лягла на маківку. Я неспішно обернувся до її задумано-сумного обличчя і став сам не знаю що вишукувати в ньому очима. Враз дівча зітхнуло і, обійшовши ліжко з іншого боку, поклало на іншу тумбочку новий глечик і подало мені горня з відваром. Що це з її емоціями? Невже сум за домом і відчай від безвиході настільки чітко проявлялися на моєму лиці?..

Я кивнув і випив зі склянки все. А потім ще раз так. Тим часом до приміщення увійшли дві тихенькі покоївки і почали прибирати. Одна з них поклала чистий набір постелі на край ліжка і стала з краю, причому я чітко відчував її погляд на собі. Вочевидь, конче хотіла швидше почати роботу, а скромний дворецький заважав.

— Я рада, що тобі вже краще, Люренсе, — Емілія знову поклала свою долоню на мою.

— Я теж, — подав я ще трохи хрипкий голос і принцеса усміхнулась. — Вперше мені так швидко полегшало.

— Значить, ліки Віргела допомогають. Ти часто хворієш? — оливкові оченята загорілися цікавістю, навіть руку мимоволі сильніше стиснула.

— Та ніби не дуже. Але захворіти влітку можу цілком. Певно, вдача така. А тут ще й змок, вітром обдуло, от і... — стенув я плечима. Враз страшенно захотілося до вітру. Пиття дало про себе знати! — Принцесо, якщо ви не проти, я терміново маю піти до ванної...

Емілія хі-хікнула з мого виразу обличчя (схоже, на ньому так і було написано "дайте дорогу – можливе намокання штанів через хвилину-дві") і підвівшись, допомогла мені встати. А там я вже якось пошкандибав до тієї маленької сепарованої кімнатки. Благо, що вона тут є, причому близенько.
Коли вийшов, то мимоволі не стримав полегшеного видиху, що знову спровокувало сміх принцеси.
В той час одна покоївка вже прибрала уламки з підлоги і помила її в тім місці (навіть встигла вийти з кімнати), а інша закінчила міняти постіль. Шустрі дівки!

— Дякую за роботу, Ерелі. Сестрі теж передай подяку, — усміхнулась блідій чорнявій дівчині принцеса і та, вклонившись, тихо сховалася за дверима в коридорґ.

Я дочвалав до ліжка і знову опинився ледь не з головою під ковдрою. Здається, температури вже нема такої високої, але слабкість ніяк не здається...

— Принцесо, ви не дуже сумували, коли повернулися до гостей? — спитав те, що найбільше хвилювало. Мій голос відволік блондинку від замисленого споглядання вікна і вона, сівши на край ліжка, глянула на свого слугу і легенько всміхнулась. Уже добрий знак.

— Ой, знаєш, Люренсе, сини деяких герцогів були надто кумедними, не було коли сумувати! — супроводжуючи слова яскравою мімікою, як і любила принцеса, вона почала розказні: — Один з них так задивився за мною, що не помітив, як випив вино з келиха молодшого принца Іверусу (а то дуже запальний хлопець) і вони мало не побилися через це!

— Бачте, до чого можете хлопців довести своєю красою? Думаю, ви в ній не сумніваєтеся? — хи-хикнув я, дивлячись на веселе личко дівчати. Вона так схожа на Олю, коли захоплено щось розказує. Аж ностальгія накрила, щоб їй…

— Звичайно, — кивнула Емілія задоволено. — О, а другий, здається, Нерт, двоюрідний брат Дена, дуже хотів потанцювати зі мною, та я тоді мала мчати до вбиральні, тому відмовила, а він розплакався зі словами про те, що завжди знав, що ніколи не цікавив мене, — спадкоємиця трону захі-хікала і я не втримав смішок. — Та я не мала часу йому щось пояснювати, хоч і хотіла розвінчати ті дурнуваті слова, тому безсовісно втекла в туалет.

— Та що ж ви так жорстоко з хлопцем? Хоч поговорили з ним про це потім? — цікаво, вона помітила сарказм у моєму тоні?

— Не вийшло, бо його тоді на танець вже інша дамочка заарканила, — мило закрила долоньками лице Емілія. "Заарканила"? Так-с, зразу видно, що слів від свого дворецького набралася. Дай боже їй розуму не говорити їх у присутності поважного паньства. — І це ще не все, — підняла вона пальчик вверх, зиркнувши на мене (ніби перевіряла зацікавленість слухача). — Федел, спадковий принц Фарзи, так гарно танцює! Так плавно і невимушено... — мені здалося, чи вона справді замріялась? Це добре, значить цього Федела можна записувати до можливих наречених… — До речі, йому двадцять і він дуже прямолінійний. Не знаю, може, то лише мені Федел таке казав, але поки ми танцювали, я наслухалася його ниття про те, як він хоче додому, як йому не подобаються вбрання тутешніх дам (а от моє, в порівнянні, прекрасне!), і як він вже об'ївся фруктів. Мабуть, це було не вельми виховано, але я ледве стримувала сміх тоді, бо кронпринц говорив, клянуся, так, ніби хіба його і хотів викликати. А потім поцілував руку і, подякувавши за приємний танець, пішов. Думаю, якраз до карети, яка відвезла його додому (принаймні я його більше не бачила). О, о! — ще дещо згадала дівчина. — А син нашого генерала, Піллет (він на шість років старший, тож я його як старшого брата сприймаю, з дитинства знаємось), серед усіх заявив, що написав мені оду в честь повноліття! Я так здивувалася тоді! Щоправда, розчарувалася, коли він читав уже двадцятий рядок... — Емілія втомлено провела долонею по обличчю, ніби знову переживаючи ту мить. — Ні, він чудовий поет, але лише перші десять рядків були хорошим, а потім щось таке пішло... Що навіть Денові (вони чудові друзі), який стояв біля мене, стало соромно. Проте ніхто не насмілився його перервати (хоч тато і пробував несміливо два рази), тож ми дослухали оду до кінця, — панянка якось винувато засміялася, а я вкотре зловив себе на думці, що неймовірно кайфую, спостерігаючи за виявом таких її емоцій. Зрештою, Емілія стільки понарозказувала, що все в голові перемішалося: хто чий син-брат-сват і хто що чудив. З тим і розказні бабці-знахарки нагадалися, в яких вона рідню кожного односельця могла переповісти, а я ніколи нічого не запам'ятовував.
Окрім хворобливої слабкості, слова господарки через півтори години безперервного звучання подіяли як колискова – не пригадаю зараз, коли перестав її слухати-угукати й солодко заснув.

Збудився я ввечері, від того, що знайома служниця спершу погладила мене по голові, а тоді поправила ковдру. Її незвичайної синяви очі, які контрастували з прямими чорними косами, завмерли навпроти сонних моїх.

— Ерелі? — ледь чутно гукнув я молодицю. — Ти надто близько, — виказав очевидне і дівчина стрепенулась. Некомфортно почуваюся, коли ні з того, ні з сього займають особистий простір.

— Вибач... Я провітрювала кімнату недавно і побоялася, щоби тобі не стало надто холодно, — зніяковіла брюнетка, ставши біля ліжка по тому, як зачинила вікно.

— Холодно? Але ж липень надворі, – стиха мовив я, сіпнувши кутиком губ і помітив, що синьоока почервоніла. Відтак підвівся і захотів налити собі відвару.

— Ні-ні, він холодний вже! — видерла Ерелі глечика з рук. — Я загрію і принесу новий, почекай трошки! — заторохтіла дівчина і вискочила з покоїв. Я ж задивився на тремтливе світло каганця, намагаючись не задумуватися над поведінкою покоївки. І чому виникло почуття, ніби вона боїться мене?

*****

Ерелі вибігла з кімнати Люренса, шукаючи очима сестру. Вони були двійнятами і змалку ділилися усім, що з ними ставалося, будь-якими секретами. Лесса була на п'ять хвилин старшою, русявою, але з такими ж проникливими синіми очима і потішним кирпатим носиком. Її постать несильно забарилася і вигулькнула на повороті в кухню, куди Ерелі й прямувала. Обидві ледь не впали від несподіваного зіткнення.

— Ти чому так летиш, Ерелі?! Геть здуріла!

— Чш-ш, не кричи, Лессо! Я тобі зараз таке розкажу! — сплеснула в долоні молодиця, коли поставила глек на стільницю. Далі почала поратися над підігрівом відвару, попутно розказуючи все сестрі під свіжими враженнями: — Я прийшла провітрити кімнату Люренса і коли відчинила вікно, то потім стала і просто дивилася на нього. Ох, він такий гарний!.. — Ерелі звела очі доверху у мріях, а старша сестра як завжди скептично склала руки на грудях. — Ще ні в кого не бачила рожевого волосся. Хіба в Дена воно таке пурпурове, але він трохи дивак, та й куди мені до сина пана Мардена... От, і знаєш що? Я не втрималась і поцілувала Люренса!

— Ти що?! — вигукнула обурено Лесса, взявши рідну за плечі. На щастя, поварі вже розійшлися по домівках у той час і ймовірність, що їх підслухають була мізерною.

— Ти правильно почула – поцілувала. І навіть не в щоку, — Ерелі поводилася так, ніби невимовно гордилася своїм латентним учинком. Мабуть, так і було. — Він прокинувся лише після того, як я погладила його по волоссі і поправила ковдру.

— А ти ризикова дівка… — Лесса досі не вірила почутому. Всередині неї все вирувало, вона хотіла відчитати сестрицю за скоєне, але враз передумала. Зітхнула від певної безвиході і відпустила плечі чорнявки. — Але постарайся більше такого не робити. Бо що, якби він прокинувся? Що б ти казала? "Ой, вибач, я в тебе давно закохана, але надто боюся це сказати, зате цілувати без дозволу, можу і практикую!" Чи є інші варіанти?

— Та заспокойся, Лес. Все ж обійшлося, — безпечно махнула рукою Ерелі.

— І слава богу, — потерла перенісся сестра. "Ох, враження, що у свої дев'ятнадцять, вона мислить на чотирнадцять..." — Але давай так: ближчим часом ти насмілишся йому зізнатися. Бо краще вже так, ніж отаке витворяти, поки він спить, — тоном сварливої мамці повчала Лесса.

— Не вказуй мені, що робити. Думаєш, що раз уже знала хлопця, можеш мене навчати мудрості? — жартівливо фиркнула дівчина, а старшу це лише роздратувало. Та вона не встигла нічого крикнути у відповідь, бо Ерелі зойкнула про спізнення, налила загарячого компоту у глечик і помчала назад до покоїв дворецького.

Перед самими дверима спинилася, аби перевести подих і мимоволі почула дівочий голос з-за дверей. "Її високість…" – промайнуло в чорнявій голові дівчини, яка, як і в інших покоївок, була вкрита білою хусточкою. Темні рівненькі брови Ерелі насупились. Вона раптом опинилася перед вибором: зайти зараз, покласти глечик із відваром і піти, чи почекати, поки принцеса вийде і тоді зайти, отримавши шанс поговорити з хлопцем наодинці. Але що, якщо Емілія затримається там на півгодини? Годину? А то й довше?.. Справді, в неї ж нема більше ніяких справ сьогодні, бо пізно вже...

*****

Емілія зайшла до кімнати тоді, коли я очікував побачити покоївку Ерелі. Принцеса сіла на край ліжка і усміхнулась, коли я підвівся і підставив собі подушку під спину.

— Ну і ну, за весь цей час ти вже на кілька днів наперед виспався! Хіба спиш і спиш, а я сама палацом ходжу. Сумно без тебе, — через ці щирі слова зеленоокої я відчув себе винуватим. Навіть погляд відвів. — А, забудь, Люренсе. Головне – твоє здоров'я, — підморгнула спадкоємиця трону і я зрозумів, що вона зчитала мої емоції на раз-два. Аж трохи лячно стало. — До речі, я тобі не все розказала тоді, бо ти вже заснув. Той молодший принц із Іверусу, чомусь забула, як його звуть, настирливо запрошував мене на танець. Але я щоразу відмовляла, бо він здався мені надто... підступним, чи що? Навіть хитрим. Знаєш, це коли ти говориш із людиною і відчуваєш, ніби вона геть не чесна з тобою... Хоча... я не так вже й добре у психології розуміюся, — провинно всміхнулась дівчина.

— Можливо, вам лише здалося, леді. Перше враження може бути оманливим, — чомусь постарався я виправдати принца, пригадуючи власний досвід. — Не варто було ображати його таким чином... Бо, наскільки я знаю, з Іверусом у нашого королівства не такі теплі стосунки, як із Фарзою.

— Знаю-знаю... — знітилося дівча. — Але тоді не могла нічого з собою вдіяти. Напевно, треба буде написати листа з вибаченням.

— Гарна ідея, — легенько усміхнувся я метикуватості господарки і навіть захотів погладити її по голові, та щось всередині палко запротестувало, тож ніяка з долонь навіть не смикнулась.

— О, Віргел поспішав у інших своїх лікарських справах і просив передати тобі ось цей настій, — Емілія розкрила мішечок, з яким прийшла сюди і витягла баночку з червонуватим умістом. — Казав, що він допоможе твоєму організму боротися з недугою, — натхнено прорекла блондинка, а я мимохіть скривився.

— А Віргел не казав, яке воно на смак?.. — лише те й зміг, що боязко запитати. І коли почув "Ні" у відповідь, то похнюпився, та баночку все ж узяв із рук принцеси. Випивши її за один підхід, був приємно вражений – рідина виявилася солодкою. Хоча потім почала так дерти в горлі, ніби на сухо три ложки меду ковтнув. Аж очі засльозилися!

У двері в той час постукали і після дозволу принцеси увійшла покоївка з глечиком. І чому вона так довго? Хоча байдуже – якраз вчасно прийшла!
Ерелі, проаналізувавши мою фізіономію, швиденько підійшла, налила відвар у склянку і дала напитися. Фух, попустило...

— Дякую… — щиро видав я, приймаючи до рук горня з новою порцією пиття. Знову осушив залпом.

— Ти якраз вчасно прийшла, Ерелі, — усміхнулась до стурбованої дівчини принцеса. — А тепер можеш бути вільна.

Панянка вклонилася, глянула на мене якраз у ту мить, коли і я на неї – погляди зустрілися, і, вкрившись рум'янцем, покинула приміщення.

— А ви, ваша високосте? Спати не думаєте йти? Скоро пів одинадцятої.

— Дай-но подумаю, — підступно посміхнулася дівчина, приклавши пальчик до підборіддя і кинувши на мене грайливий погляд. Ой, не подобається мені цей вираз обличчя… — Ти ж проспав увесь день, тому зараз не будеш, правда ж? Я маю скласти тобі компанію, — вона взяла мої долоні у свої і засвітила зубками. І що мені скажете робити з цим дівчам пів ночі? Ой, бляха... — Ти ж пам'ятаєш, що мав подарувати мені на день народження? — я витріщився на вінценосну і несвідомо зімнув ковдру. Думаю, відповідь можна було прочитати на моєму обличчі… — Що ж, ти вже не такий ослаблений, як раніше, тож я посиджу тут і послухаю твою розповідь про батьківщину. То... Звідки ти?

— Я... Не пам'ятаю, — безсовісно збрехав, уже пригадуючи те, як придумав викручуватися від незручних питань Емілії. — Коли я опинився в Кормері, то згодом усвідомив, що не можу згадати, як потрапити додому, і де цей дім узагалі. Ніби на мене закляття хтось наклав. Я багато пам'ятаю про свою батьківщину, але не те, як туди можна дістатися, чи те, де вона є (хіба через природу і клімат можу припускати), — добре, наразі очі принцеси виражали цілковиту віру в мою вигадку. Продовжимо: — Не знаю, що спричинило таку втрату пам'яті, але коли я оговтався в Кормері, моя голова боліла. Значить, з нею справді могли щось зробити, але навряд я колись про це дізнаюся, — я показово безнадійно здвигнув плечима.

— Як шкода… — спохмурніло дівча, потупивши погляд. — А я так сподівалася, що колись зможу організувати тобі поїздку додому, — вона в прикрості зімнула тканину сукні. — Як хоч називається твоя батьківщина? Може, я знайду її на карті?

— Ем... — завагався я чи казати справжню назву, та все ж вирішив: — Україна. Моя батьківщина – Україна. Велика держава з чудовими степами, неймовірними горами широкими ріками і гостинними людьми.

— Україна... — як мантру, задумано повторила Емілія раз, а потім знову. — Ще не чула про таку країну.

— Не дивно. Все ж хоч не знаю, де вона, але відчуваю, що дуже далеко... — продовжив гру я, коли в очах промайнула ніяк не награна туга за домом і часом. В один момент згадалося все, що я там залишив. Стільки всього не вирішеного! Хай там як, та найбільше сумував за музикою в плеєрі й можливістю вільно малювати...

— Співчуваю, Люренсе… — блондинка поклала свою долоню на мою.

— Не переймайтеся, все добре, — щиро збрехав я. — Знаєте, окрім рідних, найбільше сумую за тамтешньою музикою. Там я міг кожного дня слухати її досхочу, бо дуже любив це, а тепер хіба надспівувати можу... — м-да, вже відчутно, що ніч настала – я став значно відвертішим. Треба це припиняти, бо щось не хочеться, аби принцеса мене таким знала і бачила.

Емілія закусила губу і знову опустила оченята.

— Вибач, Люренсе... Я дарма затіяла цю розмову, тобі лише більш сумно робиться. Пробач.

— Та годі вам, моя леді. Не вибачайтеся вже так, а то незручно. Я ж мав хоч якось здійснити свій подарунок вам на день народження, що ще залишалося? — гірко всміхнувся я і дівчина глянула в очі.

— Гаразд, більше не буду тебе тривожити, — винувато піднялась принцеса і, не приховуючи засмученості, попрямувала до дверей. — Краще тобі зараз буде без моєї нав'язливості. Ще раз пробач і постарайся подумати про щось веселе. На добраніч, Люренсе, — зеленоока тихенько вийшла, не залишивши мені шансу на те, аби підняти їй настрій, чи то заспокоїти.

— На добраніч, Еміліє, — ледь чутно прошепотіли вуста і я ще хвилину невідривно дірявив поглядом двері. Відтак підвівся, знову почовгав до ванної на кілька хвилин, а звідти до вікна. Відчинивши його, відчув подих прохолодного леготу на обличчі, який приніс із собою запах недавнього дощу, і визирнув помилуватися зорями. От що тут неймовірне, то це вони! Неповторні, яскраві, таємничі, незліченні! Щастя, що висувати голову з вікна сильно не треба, щоб їх побачити. То не так, ніби бісер розсипав, то ніби цілу баночку з блискітками витряс на чорне полотно неба. Пригадуючи, як зірки було видно у заміських районах Львова, я усміхнувся. Вони тутешнім ніяк не рівня і точно нею не стануть.

Ну, настрій трохи поліпшився, та й початок одужування цьому посприяв. Все ж слабкість ще проймала тіло, нагадуючи, що організм ще бореться, тому я зачинив вікно й повернувся в ліжко. Попив відвару й обернувся на бочок, а там хворобливість зробила свою справу, прикликавши славнозвісного Морфея.

Наступний день я провів також лежачи, але вставав і рухався значно частіше. Встиг навіть занотувати думки в щоденник. Віргел ще кілька разів навідувався зі своїми чудодійними настоянками, від яких мало не вивертало, що лише пришвидшило боротьбу з недугою. Чоловік дав останні настанови і більше не з'являвся в моїх покоях. Емілія ж за весь день жодного разу не нав'язала скромному дворецькому своє товариство, що навіть потривожило.

Ввечері апетит зволів повністю повернутися, тому я, в чому був, в тому пішов на кухню. Останній із кухарів якраз зустрів мене при вході, на автоматі проконсультував по тому, що я можу з'їсти (не без втіхи за моє одужання) і побіг додому. По легкій трапезі ваш слуга незмінно попрямував до своїх покоїв, от тільки на шляху мене перестріла одна з численних покоївок.

— Люренсе, кепські справи! — чорнявка Ерелі панікливо вхопилася за мою руку. — Знаю, що ти ще не повністю виздоровів, але допоможи знайти її високість! Після обідніх занять вона сказала не турбувати її до десятої і коли я зайшла до неї зараз, у покоях нікого не було. Гадки не маю, де вона може бути... — дівчина була явно налякана. Схоже, ті фрейліни, які не живуть у палаці (що стосується і кухарів), вже розійшлися, і їх залишилося зовсім мало, тому вона просить допомоги навіть у хворенького дворецького.

— Спокійно, Ерелі, ми її знайдемо, — поклав я долоню на надпліччя синьоокої. — Принцеса має бути десь у палаці. Я знову перевірю в покоях і тоді піду в південну частину замку, а ти іди в східну і сестру прихопи, чи ще когось хто не спить, — серйозно дивлячись у очі співрозмовниці, я дочекався її чіткого кивка і кинув наостанок: — У нас все вийде, не забувай.

— Дай боже встигнути до того, як його величність про це дізнається… — молилася панянка, відходячи від мене. І правильно – король як прочує, що його коханої донечки вночі нема в покоях і ніхто не в курсі, де вона є, чиясь голова може постраждати…

Чи то інтуїція, чи ще якесь незвідане почуття підказувало, що Емілія справді не повинна бути за межами палацу. Отже, я увійшов у її покої, позаглядав у кожен закуток, та нікого не виявив. І чомусь, коли вже збирався виходити, увагу привернув папірець на столі, а біля нього перо. Все було в світлі каганця, тож, нахилившись, я зміг прочитати те одне слово, яке було написане на пергаменті і точно не з проста обведене «Архів». Чудово! Емілія має бути там. І яке щастя, що він є у нас в палаці, окрім того, що в центрі столиці…

Коли я ще раз прочитав написане (аби переконатися, чи правильно все зрозумів, бо почерк у господарки дуже каліграфічний), то мимоволі задумався про те, що вона робить у свій вільний час окрім того, як створює мені проблеми. Може, теж якийсь щоденник веде? Чи малює? Чи книги читає?

Я машинально висунув одиноку шухлядку в столі і очі натрапили на вишуканий невеличкий блокнот. О, щось цікаве! Все ж нечасто мені за ці два місяці випадала можливість побути в покоях принцеси без неї ж... Коли я вже взяв записник в руки і засунув шухляду, в кімнату ввірвалась Ерелі. От дідько! Довелося миттю сховати предмет за спиною.

— Люренсе, чому ти так довго?! Я вже свою перевірила, тепер до Лесси побіжу. І ти швидше йди до своєї частини…

— Заспокойся, Ерелі, — виставив я одну руку вперед, перебивши захекану покоївку. — Я вже знаю, де шукати її високість. Тому ви з Лессою можете залишити все на мене і йти спати, — я смикнув кутиками губ у подобі усмішки.

— Але ж ти лише недавно хворів, це якось неправильно…

— Не переживай, все гаразд. Просто йдіть і відпочиньте.

— Ну як скажеш, Люренсе… Тоді добраніч і дякую, — Ерелі усміхнулась, попрощавшись, і, коли я виглянув із кімнати принцеси, вже крокувала коридором у протилежному напрямку.

Не думаючи, я сховав блокнотик у сорочку (так – просто закинув його через комір всередину!) і підтюпцем пішов до місцевого архіву. Вже коли наближався до нього, помітив прочинені двері і несміливе світло звідти. Справді не помилився!

Увійшовши до тієї відносно маленької кімнати, тихо пройшов до одинокого і єдиного стола, що розмістився в центрі. Його, наче вартові, оточили стелажі з книжками. За ним, не зважаючи на світло від канделябра, мирно сопіла Емілія, використовуючи і товсті фоліанти, і свої тоненькі руки, як подушку. Волосся кольору кави з молоком гравітація тягнула вниз, навіть кучері трохи розкрутилися. На мить дівчина заворушилася й промугикала щось на кшталт "Ні, я ще хочу спати" і повернулася на другий бік. Я тихо хи-хотнув, а тоді підійшов ближче.

На столі лежали і розкриті, і закриті старі й пошарпані книжки, якісь такого ж стану карти – і фізичні, і політичні, а ще два три качани від яблук. Серед заголовків книг виднілися "Список і характерисьтка держав зі всього світу" і "Всесвітня історія". А на мапах із позначень я зміг прочитати назви знайомих королівств і імперій. Та найбільше увагу привернула простенька карточка, що лежала з самого краю. На ній тим самим каліграфічним почерком було виведено: "Україна. Україна. Україна. Велике королівство з чудовими степами, широкими річками, неймовірними горами і гостинними людьми." Я завмер, вчитуючись у написане. Відтак усміхнувся через слово "королівство" і, не знати чому не дозволяючи м'якій усмішці зійти з уст, нахилився до принцеси.

— Наївна, дурненька Емілія... Не знаєш же, що мого дому нема на жодній із карт у всьому цьому світі, — ого, сам не сподівався, що ці шепітливі слова прозвучать настільки ніжно. Хай їй грець, але знахарка влучно тоді сказала про відсутність моєї домівки на всіх мапах! Досі дивуюся, коли те згадую…

Не бажаючи будити блондинку, яка як завжди змусила свою свиту хвилюватися, я якомога акуратніше відсунув стілець і взяв її непосидючу високість на руки. Вона щось мукнула, але наче не прокинулася. Подумки дякуючи богові за її відносну легкість (бо ж і я не бозна-який силач), затушив кількома дмухами канделябр і помаленьку вийшов у освітлений коридор, а там і до покоїв господині попрямував.

Так, і щось я не подумав, коли брав її на руки, що йти доведеться немало... Холєра! Ну я ж не вирізняюсь дурістю, то чому раптом... А, певно, ще остаточно не відійшов від хвороби.
Тим часом руки вже починали палко протестувати проти такого знущання, бо йшов я вже метрів сто тридцять. Та й спина в боргу не лишалась. Ой, уявляю, як би мене зараз бештав Віргел, якби побачив, що його пацієнт хіба звільнився від лап недуги, а вже надривається... Та сам себе я теж не проти виганьбити, але що вже! Не класти ж мені зараз принцесу на підлогу і перепочивати...

Щоби на дрібку полегшити свої страждання, я на мить легенько підкинув Емілію, ніби поправляючи її положення в руках. Ну, наче допомогло. Ну ж бо, Лю, ти зможеш! Ти дійдеш! Ти – справжній чоловік! Прям мужик!
Ага, без моральної підтримки самого себе ніяк не могло обійтися.

Коли на горизонті замаячили двері власної кімнати, я твердо вирішив – раз вона ближче, сьогодні її проблемна високість переночує там. Якщо не пробудиться. Отже, коли ледве зміг увійти, то майже добіг до ліжка і ще б трохи, й кинув би на нього Емілію. Та на щастя, таки не кинув, а просто швидко поклав. Фух...

Зітхнув так блаженно, наче переїв і нарешті попустив ремінь, який весь час тиснув. Завтра руки точно можуть нагадати ниттям про це необдумане рішення, як і спина...
Лишень принцеса опинилася на ліжку, я сів на підлогу і переводив подих хвилини три. Згодом підвівся, витягнув її блокнотик і сховав у шухляду свого столика, де наразі лежав і мій щоденник (треба буде його повернути до завтрашнього обіду, а то Емілія може щось запідозрити). А потім, глянувши на сплячу блондинку, я згадав, що у сукнях нормальні люди не сплять і вилаявся під ніс. Ледве стримав тихе гарчання, розтерши долонями обличчя.

Ні-ні-ні, я не буду її роздягати сам! Ні в якому разі! Може, Ерелі чи Лессу закликати? Ай, вони вже сплять, певно... Тоді, ліпше вже саму Емілію збудити. Я не настільки ризиковий хлопець, тим більше, якщо вона мені нагадує сестрицю Олю – змалку не зазіхав на її особистий простір, особливо так сильно (хіба, якщо сама просила; так – були винятки).

— Принцесо... — майже пошепки гукнув дівчину, торкаючись худенького плеча. — Ваша високосте, прокиньтеся.

Вінценосна щось мугикнула, зморщилась на мить і повільно розтулила заспані брудно-салатові оченята.

— Люренсе? — хрипкуватий від дрімоти голос, здалося, личив Емілії більше, ніж звичайний. — Що сталося? Чому я у твоїй кімнаті?

Принцеса сіла і потерла очі, а я, присівши збоку на ліжку, став розказувати все: чому шукав, де її знайшов, як ніс до кімнати, чому приніс до своєї і чому збудив. На останньому поясненні, хоч воно й злетіло з моїх уст якнайбільш стисло і культурно, зеленоока почервоніла.

— Значить, ти знаєш, що я шукала щось про Україну в нашому архіві? — знічено спитало дівча, кинувши зирк на мене.

— Знаю, — несподівано усміхнувся я, — але мали б ви совість засиджуватися там допізна і хвилювати фрейлін, — вже почав читати нотації, та зразу передумав, помітивши пригнічення дівчати, затнувся на мить і вже ласкаво продовжив: — Думаю, що краще буде в тому архіві якнайшвидше навести порядок, а то інші якщо побачать, то будуть хотіти пояснень. А там і ваша надмірна зацікавленість у мені не піде на користь репутації, — спадкоємиця трону ловила кожне слово і не зводила з мене схвильованих очей. — Тому зараз ви йдіть до своїх покоїв, а я повернуся в архів і приберу там. Не хвилюйтеся – ваші записи принесу в кімнату.

Я вийшов у коридор швидше, ніж Емілія встигла щось сказати у відповідь. А через хвилин десять-тринадцять повернувся і зразу ж до її покоїв зайшов – поклав усі списані принцесою карточки на стіл і, не виявивши її присутності в приміщенні, наступився. Ой, не подобається мені моє ж передчуття!

Увійшовши до власної кімнати, побачив блондинку на ліжку під ковдрою, а її сукню на спинці крісла. Бляха, ну чому інтуїція не збрехала?!
Припускаючи, що за той час, який витратив на прибирання в архіві, Емілія заснула, я повільно підійшов до ліжка з боку вікна (там на тумбочці горів каганець). І так, не помилився – панянка вже спала. Ні, ну скажіть, вона зовсім про мене не думала, коли вирішувала таки не йти до себе, а лишатися тут? А зранку що робити, якщо прислуга її не знайде і загляне до безцінного дворецького? Я намагався те не уявляти, бо лише нерви собі зроблю. Що ж, доведеться рукам і спині знову напрягтися – перенесу ту сплячу красуню в її законні покої.

Обійшовши ліжко знов, я обережно відкинув ковдру з принцеси і акуратненько взяв її на руки. Ах, привіт, дежавю!

— Люренсе, що ти робиш?.. — мало не крізь сон пробубоніла дівчина, тулячись до моїх грудей. В той час я вже вийшов у коридор.

— Як "що"? Несу вас у ваше ліжко, принцесо, — з певним нервуванням пошепки відповів, відчиняючи двері в її кімнату. — Негоже ж її високості спати в ліжку свого дворецького. Бо де ж тоді я ночуватиму?

— Як "де"? — не піднімаючи повік, бубоніла зеленоока. А в мене чомусь з'явилася впевненість у тім, що цю розмову на ранок вона не згадає. — Зі мною би спав...

Я тихо пирхнув, закочуючи очі і якось ледве відкриваючи ковдру, а потім і кладучи Емілію на ліжко. Причому було все це в слабому світлі, яке линуло з коридору.

— Ви надто наївні. Ніби зійшли зі сторінок дитячої книги про кохання, — глузливо прошепотів я і, якщо не помиляюсь, вона тоді вже спала. — Я ж не такий. Хоч якби був іншим, то міг би з вами й поспати, але, на щастя для вас, я такий, який є.

Вкривши блондинку ковдрою і тихенько побажавши файних снів, я нарешті зміг спокійно піти до своїх покоїв і плюхнутись у постіль. Дурнуватий видався вечір. На секунду навіть усвідомив, як добре було, коли хворів і не було отаких-от турбот. Та потім сам себе виганьбив за ті думки, бо що може бути важливішим за здоров'я? А тоді подушка з ковдрою немов сказали звабливо: "Та годі тобі паритися всяким, ходи обіймемо" і я не зміг їм відмовити.