*Для настрою можете слухати дві композиції на вибір: LYn & Hanhae – Love і/або Loving Caliber – Thats How you Know You're in Love
___________________________________


— Я... з далеких країв, — зрештою, після боротьби з деякими сумнівами, неоднозначно буркнув я, намагаючись не видати хвилювання (що було складно, коли тебе за руку тримають, а вона так і норовить спітніти).

— Дуже далеких, — підтвердила Софіна, примружившись. — Таких далеких, що й на картах наших їх нема.

Я несміливо кивнув. А вона справді не промах. Все, долоня успішно змокла від поту і знахарка точно це відчула.

— Навіщо вам знати це? — напружено поцікавився я. Хвала богу, хоч тремтіння зі слабкістю нарешті минули.

Кучерявка відпустила мою руку й підвелася, прямуючи до сусідньої кімнати.

— В тебе аура дуже цікава. Я ще таких не зустрічала, — прямо відказала, прочиняючи двері. — Та наразі більше тебе не потривожу, адже витягувати інформацію силою буде не в моєму стилі.

— А що тоді у вашому стилі? — чомусь захотів спитати я, врешті відчувши полегшення через розрив зорового контакту з цією дивною брюнеткою.

— Не вимагати, а почекати, коли людина прийде і сама захоче все розказати, — якось підступно посміхнулася пані Софіна, припинивши заглядати до іншого приміщення і обернувшись до мене. — Зазвичай ніколи не помиляюсь і люди таки приходять знову. Впевнена, що і з тобою так буде. Я чекатиму, — знову посмішка, але вже більш таємнича.

Я метнув погляд на один зі стелажів і промовчав, чомусь відверто сумніваючись у її словах. Ну точно не захочу комусь такому, як вона, розказати, що насправді "прибув" із іншого світу і бла-бла-бла. Пф-ф, та хто в таке повірить?

Софіна ж взялася шукати на полицях щось, а коли знайшла, то відкланялася з кармінового кольору зіллям до сусідньої кімнатки. І буквально через п'ять хвилин вийшла звідти вже з Емілією, на обличчі якої вже не було ніяких слідів від білої мазі. Я рвучко встав і підійшов до трохи заспаної блондинки.

— Ваша високосте, як ви? — взяв її під руку, коли це припинила робити знахарка.

— Я би ще поспала, — зморено всміхнулась дівчина.

— Незабаром це мине, принцесо, — повідомила Кучерявка і сіпнула кутиками тонких губ. — А зараз можете йти.

— Ой, а платня? — стрепенулась Емілія і вже полізла за гаманцем.

— Нічого не треба, вважайте це подарунком на день народження, — щирий добрий усміх розтягнув уста жінки. Проте на мене вона мовчки кинула дуже багатозначний позір...

— Он як? Дуже вам дякую за таку приємність, пані Софіно! — з радості мало не скрикнуло дівча і, на мить підступивши ближче до брюнетки, прошепотіло їй: — А ще дякую, що позбавили його тремтіння, — Емілія підмогнула, а відьма просто кивнула й продовжила всміхатися, але більш стримано.

Зрештою ми попрощалися і вийшли з тісної кімнатоньки. А там знову проходили повз спраглі до юної дівочої уваги погляди всяких мужланів. І знову принцеса їх наче не помічала. Ну що за натура?

Опинившись навулиці, хтось полегшено зітхнув, а хтось смачно потягнувся і став завзято роззиратися по боках, із думками про те, що би ще таке втнути.
Не даючи Емілії часу на вигадання чогось клопітного для мене (а що б то не було, воно таким і буде в результаті), я взяв її під руку і почав вести до площі Миру, себто в центр міста. Сам із себе дивуюся, наскільки швидко вивчив основні вулиці і площі Кормера. По правді – а що мені залишалося з ласою до пригод вдачею принцеси?

— Люренсе, куди ми йдемо?

— На фонтан дивитися.

— Я вже бачила його.

— Знаю. Але я не бачив. Подивитеся зі мною? — чомусь впевнений, що цим невинним питанням змушу забути принцесу про все на світі, я зиркнув на неї і легенько всміхнувся дівочому здивуванню. Емілія була в спантеличенні кілька секунд, а тоді кивнула, дозволивши рум'янцю всістися на пухких щічках.

Поки прийшли до вищезгаданої архітектурної споруди, я встиг зауважити, що сонце неабияк вишкірилося сьогодні. А в повітрі починало робитися так душно, що хоч сокиру вішай. Тож біля фонтану, втіленням якого була жінка серед кола з двома тацями в долонях (із яких вистрибувала водиця), ми з блондинкою дещо зморено присіли на розпечену (куди було діватися?) лавку. Боже, дай здоров'я! День лише почався, а я вже не маю звідки сил узяти!

Прикрив очі, аби сонце їм без жалю не шкірило зуби (ех, була би при мені зараз улюблена біла кепка від "Nike"!..), смикаючи сорочку (а то скоро немов окаянна почне до тіла липнути), хоч то й мало помагало від спеки. Враз у волосся хтось запустив маленький гребінець і почав ним зачісувння. Я одним оком докірливо зиркнув на Емілію, що посміла порушити мій спокій, та дівча навіть не збентежилось, настільки було зосереджене заняттям. Хех, аж брови свої тоненькі насупила, смішна яка.

— О, тепер порядок! — підсумувала результат зеленоока, сховавши предмет догляду до мініатюрної сумочки на поясі. — А то ходив такий розпатланий, ніби тобою всю ніч по ліжку кидало, — обурилась принцеса і я швидко її підколов:

— Знаєте, це тому що одна непосидюча дівчина видерлася спозаранку в столицю і я повинен був гнати на її пошуки, забувши про всее на світі.

Спадкоємиця трону знітилася, потупивши загадково-зелені очі.

— Пробач, Люренсе. Я не думала, що ти так...

— Та годі вам, ваша високосте. Ви ж не винні, що вдалися характером у свою матір, — я мимохіть поклав блондинці долоню на голову і, сам того не розуміючи, благодушно усміхнувся, коли поглянув на неї. У дівчати моментально покращився настрій. Вона стрибунцем зіскочила з лавки і потупотіла до фонтану. А в наступну хвилину на моє розпашіле від спеки обличчя виплеснули холодну воду. Стільки, скільки її змогло вміститися у акуратних долоньках принцеси.

Я спершу здригнувся, а тоді став ошелешено дивитися на Емілію, яка безбоязно підскочила до фонтану вдруге. Не встиг оговтатися, як воду плюхнули знову, відтак потерши тонкими пальцями моє лице. Зміг лише замружитися й невнятно запротестувати.

— Ти ж, вочевидь, не вмився навіть, — усміхнено здогадалася дівчина, стріпнувши руки від води і, як нічого й не було, сіла збоку. Я ж, розплющивши очі, оторопіло помовчав, бо не тямив, як маю на таке свавілля реагувати. І лиш коли надумав дорікнути принцесі за те раптове порушення особистого простору, відчув полегшення і свіжість від води, якою вона мене помила. Передумав дратуватися.

— Правду кажете – не вмився. Крім того, і не... — живіт нагло і нахабно заголосив, — їв. Не їв, — закінчив репліку під хі-хікання блондинки.

— Чекай тут, я швиденько! — принцеса швидше, ніж я відкрив рота для питання, побігла в напрямку невеличкої будки з випічкою, яка на площі Миру користувалася неабиякою популярністю серед людей, що поспішали на роботу, не встигнувши поснідати. І вже через дві хвилини Емілія повернулася із двома запашними булочками в руках і пляшкою якогось соку.

— Дякую, ваша високосте, — щиро мовив я, вкусивши борошняну смакоту з картоплею. Сама дівчина засвітила рівненькими зубами і теж взялася їсти, схоже – за компанію. Сік виявився яблучним, що вельми втішило – люблю яблука, спав би в них.

По трапезі наш дует мовчки спостерігав за струменям води у фонтані, які падали під ноги замисленої неживої жінки, утворюючи навколо неї озерце. Впевнений, що всяка дітвора вже вчора досхочу в цім місці награлася, але сьогодні її тут буде більше, раз така спекота стоїть.

Згодом стало нудно (взагалі – чому ми продовжували там сидіти без діла, якось не задумувався) і я почав блукати позіром по небагатьох жителях і гостях Кормера, що (без)турботно розгулювали площею.

Як на зло, очі знічев'я натрапили на старця неподалік, який із невластивою його вікові швидкістю і завзятістю змушував пензлик цілувати полотно. Очевидно – змальовував архітектурну новинку. Я задивився за ним. Хоч і не бачив, як саме в цього сивочолого чоловіка виходить, але все одно був не в змозі відірватися. Завжди міг годинами спостерігати за працею інших художників.

Стрепенувся лише коли в очах від чогось трохи потемніло. Моргнувши раз-другий і зиркнувши на небо, зрозумів, що то велика чорна хмара перемогла сонце у боротьбі за місце на небі. Яка грізна! Та й розлючений вітер із собою привела, який одразу змінив той легкокрилий легіт, що несміливо гуляв містом (не знаю як хто, але я його майже не відчував). Повітря поволі стала проймати прохолода. Невже хоче бути гроза?
Відповіддю послугував майже невловимий спалах блискавки і віддалений голос грому опісля. Так і знав, що вчорашній вітрище прижене до нас таку погоду!

— Люренсе, буде гроза! — ледь не скочила з місця принцеса, витріщившись оливковими озерцями на свого скромного дворецького.

— Бачу, ваша високосте, — спокійно відказав очевидне. — Ось і знак, що нам треба швидше повертатися до палацу. Бо ж на вас ще справи з підготовки до балу чекають, і на мене – контрольна перевірка.

— Твоя правда, Люренсе, — на моє здивування, без жодних заперечень погодилася дівчина. — Тому вставай швидше, а то нас дощ застане! — вона нахабно і якось геть невиховано потягла мене з лавки (розумію її поведінку – коли мене спека "розплавить", майже як овоч стаю). А вітер тим часом ставав дедалі лютішим і перед очима, немов насмішка небес над словами принцеси, на долю секунди все побіліло і загарчав грім своїм лунким страхітливим голосом, що тріскотом вдарив у барабанні перетинки.
Ми з принцесою тоді ж інстинктивно затулили вуха й пригнулися. Хтось навіть запищав (на щастя для власної гордості, то, здається, був не я). Принцеса одномоментно прилипла до мене як стара жуйка до шкільної парти і замружилась. Причому не просто "прилипла", а повноцінно вискочила, обліпивши таз ногами. Ото акробатка мала!

Нічого на таку (не)сподіваність я, звичайно ж, не сказав, тільки постарався по-маленьку покинути площу, аби опинитися під стінами будівель – наразі в місці більш привабливому й безпечному.
Поки дійшов, встиг подумки вилаяти себе ледь не на чім світ стоїть – треба було таки не бути овочем і швидко рухатися, бо йти під час грози, знаючи, що ти як у бога на долоні – лячно і невесело, м'яко кажучи. Проте, на щастя, той самий бог над нами з блондинкою змилувався і ми без пригод опинилися під дашком одного з будинків. Тоді я взявся старанно знімати з себе Емілію, але вона конкретно заціпеніла від страху. Ні, так не піде.

— Принцесо, злазьте з мене, прошу вас, — серйозно попросив, вже й не підтримуючи ніяк її високість на собі (раніше тримав за спину), — бо інакше ми не доберемося до палацу, навіть диліжансом.

Дівчина розплющила одне око і, коли вже розуміюче почала мене відпускати, небо знову розсікла блискавиця а в повітрі над нами зловісно засмівся грім. В результаті – блондинка нічого не зробила, хіба вчепилася сильніше. Стоп. Невже то її серце так калатає? І чому я це лише зараз помітив?

— Ваша високосте, я розізлюся, — порівняно із сенсом слів, лагідно повідомив я. — Ви ж не хочете цього? — Емілія поспішно похитала головою. Тоді обдарувала мою на диво спокійну фізіономію обурено-наляканим поглядом і, нарешті, стала на бруківку своїми нозями. Розумна дівчинка.

Я похвально кивнув і стріпнув одяг. Тоді-то нас і застала злива. Об землю стали наче з усієї сили розбиватися незвично-великі краплі, а перед очима блимало холодним білим сяйвом дедалі частіше (відповідно, і гриміло до мокрих штанів (сподіваюся, не моїх) голосно). В той час я без жодних пояснень і питань дозволу (час від часу дозволяв собі, чи то вона мені, всяку нахабність) схопив принцесу за руку й чимдуж побіг у напрямку королівського замку. Якщо вона так боїться грому, треба швидше дістатися туди.

Ми мчали попри будинки, тротуаром, майже не зустрічаючи на шляху людей (правильно – всі мудрі поховалися в хатах). Вода ледь не струмочками стікала по обличчях, заливаючи очі, від чого видимість була не такою вже й доброю. Та, на радість, дощ не був сильно холодним, а якраз міг подарувати своїми цівками (не краплями!) насолоду після спекотного ранку і нам, і всій природі навколо. Проте не настільки ж, аби до нитки бути мокрим! Ну але хто нас питав?

Коли по пам'яті я зрозумів, що ми вже пів шляху подолали, то сповільнився під дахом якоїсь забігайлівки і став віддихуватися. Принцеса ж, здавалося, зараз богові душу віддасть – готова була впасти від знесли, тож я дбайливо підтримав її за плечі. Лишень трохи перевели подих, я поправив волосся і машинально таке зробив із косами Емілії, поки дівчина здивовано кліпала очицями. Як закінчив – став викручувати на собі одяг, а тоді навіть не усвідомив, коли захотів взятися за сорочку блондинки, але вона швидко відбила мою руку.

— Я сама, — не надто твердо і ледь чутно через шум дощу запевнила, відвівши чимось присоромлені очі. Я схаменувся і ще й відійшов на крок, судомно киваючи. Трясця! Настільки сумую за сестрою, що іноді плутаю принцесу з нею (у ставленні до Олі часто був надто дбайливим). Чесно кажучи, вони справді багато чим схожі... — Знаєш, Люренсе, — привернула мою увагу зеленоока. — Мені сподобалося отак мокнути під дощем! — замружилась від несподівано-широкої усмішки панянка. Споглядаючи як завжди щирі (принцеса просто-на-просто не вміла лицемірити) емоції на її кругленькому личку я й сам розтягнув губи в прояві радості.

— Мені теж. Але буде несмішно, якщо ви захворієте через мокрий одяг.

— Пропонуєш його зняти?

— Так. Ой, тобто ні, — впав я в секундне сум'яття, яке вмить засупроводжувало хі-хікання принцеси. Вона що, навмисно таке дурне спитала? Тьфу, ще трохи – і раків би пік. — Маю на увазі, якщо ви вже перепочили, то давайте знову бігти, а то карет поблизу я не бачу.

Немов бажаючи нас прискорити, в небесах свінула блискавка і пролунав рокіт грому. Емілія пискнула, а відтак із раптовим азартом у очах підскочила до мене, розбурхала ніжно-рожеве волосся свого покірного слуги і, жваво кинувши верескливе "Доганяй!", побігла вулицею ловити собою великі краплі липневої зливи. Я дивом не впав у ступор і похапцем метнувся за тим бешкетним дівчиськом.

Ледь теплий озвірілий вітер хвисько обдував наші тіла, іноді навіть підганяючи, а дощисько не стихав ні на мить, знову заливаючи водою лиця. Наскрізь мокрий одяг липнув до шкіри і трохи сковував рухи, але ми все одно бігма неслися дещо спорожнілими вулицями Кормера, наче діти, що вперше побували під грозою.

Вже в тунелі-аркаді, який незмінно вів до головних дверей палацу, спинилися на спочинок, жадібно хапаючи ротами повітря і несвідомо всміхаючись.

— З тебе аж тече! — розсміялася принцеса, коли я трусонув головою, а тоді почав витискати з волосся зайву воду.

— Ви теж виглядаєте не гірше русалки, яка щойно вилізла на сушу, — не залишився я в боргу, що пришвидшило роботу рук Емілії із викручуванням одягу. Слава богу, її лляна сорочка не просвічувалась, тож навіть коли вона обціпила фігурку дівчини, я міг дивитися на неї, не боячись дарма засоромити. — Давайте зайдемо через вхід для слуг, аби на короля не натрапити, — резонно запропонував я і після мовчазного кивка спадкоємиці трону ми так і зробили (довелося ще раз пробігтися під дощем, послухати писки принцеси через грім і вкотре повикручувати одяг). Там нас за приємним збігом обставин одразу стріла пані Меліса і, плеснувши в долоні з враженим "Ох!", миттю повела її мокру високість до покоїв. А я прошмигнув до пральні, яку знайшов через хвилину-дві бігу коридором. Там, ставши за якоюсь тумбочкою, зняв весь одяг, нашвидкуруч витерся і, вдруге за день ігноруючи присутність мовчазних здивованих прачок, одягнув і сухе спіднє, і фрак. Вийшовши, рушничок прихопив із собою, на ходу витираючи вологе волосся.

— Люренсе! — пролунав привітний, але від того не менш солідний голос Арнеса Мелаарського. Я моментально припинив заняття і вклонився. — Як ти сьогодні? Виспався хоч? — король зупинився біля мене, дивлячись із певними смішинками в глибоких зелених очах.

— Чудово, ваша величносте, — я постарався зробити легку усмішку якнайприроднішою. — Так, виспався, звичайно ж. От, уже навіть ванну прийняв, — ще трохи витерши рушничком коси, збрехав я (совість спала, як убита). Сподіваюся, подряпина на бороді не була помітною (а то зайві питання мені ні до чого)... Раптом мимоволі збагнув, що Меліса, схоже, нічого про фонтан правителю не говорила (певно, не пересікалася з ним).

— От і добре, — через усміх зморшки навколо очей чоловіка на мить стали виразнішими. — Ти бачив, що надворі діється? Давно такої зливи не було! — захоплено висловився король. — Святкування дня Липневого Дощу не минуло даремно, — я стримано кивнув і сам того не помітив, як ми з ним почали крокувати в напрямку тронного залу. — За часів молодості я з коханою часто бігали під такими літніми дощами, коли могли втекти від державних клопотів... Ех, мені завжди її не вистачає, — невимовна журба оселилася у зморених часом і життєвими перипетіями очах короля. — Слаба богу, що хоч Міля зі мною, тож серце не так сильно болить, — не вважаючи за потрібне щось говорити (та й гадки не мав, що можу сказати), я лише розуміюче кивав. — Знаєш, Люрку, завтра хочу розказати Емілії нашу з королевою історію, і все про її народження, раз вона вже повнолітня, — я нагострив слух, адже не чув ще нічого про це. — Моя дівчинка сентиментальна, а в тій розповіді не все так казково, тож у разі чого, прошу тебе втішити її. Бо ж вона тобі дуже довіряє, — чоловік повірено-серйозно глянув на мою трохи сконфужену персону.

— Обіцяю виконати ваше прохання, мій королю, — вклонившись із рукою на серці, стисло і від того не менш переконливо видав я. — А зараз дозвольте покинути вас для контрольної перевірки готовності замку до свята.

Його величність згідно махнув рукою і я поспішив виконувати роботу. Що не дивно, на це пішло добрих пів дня часу: дещо виявилося незакінченим, дещо треба було переробляти, а дещо краще було забрати зовсім і так далі, далі, далі.
Невиспаний я іноді давав волю нервам, але зазвичай одразу ж просив пробачення і в компанії іншої свити палацу як ні в чому не бувало продовжував роботу. Згодом зіткнувся з Мелісою і розказав жінці все, що вважав за потрібне про пошуки принцеси, заодно розпитавши про її стан. Виявилося, що вона давно засідає в нашій невеличкій бібліотеці (яка знайшла собі місце в цьому замку), бо до святкування повністю готова.

Фрейліна вкотре мені дякувала за те, що знайшов пропажу, а я відпихався зі словами: "Не перебільшуйте, то моя робота" і через кілька хвилин ми розійшлися у справах. Нарешті я зміг перейти до найприємнішої частини роботи – дегустації запланованих страв. Старий Фред і його вірні помічники радо сприйняли мій прихід і дали спробувати все, що буде завтра на столах. Буквально втікаючи від них через годину, бо живіт вже розпирало (певно, і за обід, і за вечерю зійде), я побажав чоловікам завтра терпіння і наснаги (на щастя, встиг проскочити у вихід повз найкремезнішого поваря).

А вже біля шостої вечора я провів-таки остаточну перевірку всього і, відзвітувавши королю, зі спокійною хоч і виснаженою душею поволочив ноги до кімнати. Дуже сподівався, що більше мене не потривожать.

— Люренсе!! — сподівайся на краще, і очікуй гіршого, так? Я слухняно спинився, чекаючи поки принцеса добіжить до мене. — Люренсе, ходімо до мене, розкажеш про сенс колискової, яку вчора співав, — процвірінькало дівча. Ого, та в неї енергії – хоч греблю гати! Заздрю...

— Ходімо, — в прикрій безвиході відповів я і вже через двадцять метрів ходу ми увійшли до просторої кімнати.

— Розказуй. Ти ж ще зранку мав це зробити, — діловито мовила дівчина, всівшись на ліжку, в той час як я незмінно сидів на стільці навпроти неї.

— Мова, якою я вам співав, – англійська, — чомусь не хотів брехати, бо й сил вигадувати щось фактично не було. — А пісня називається "Lullaby", що означає "Колискова". У ній хлопець каже дівчині, щоб вона краще закуталась у ковдру і тихо сопіла, бо в кімнаті є монстри.

— Ті, що під ліжком живуть??

— Вочевидь, — стенув плечима, дивуючись, як не пхикнув на таке дитяче питання. — Каже їй, щоби не боялася, адже нема чого лити сльози – сьогодні вночі він прийде до неї, співаючи мелодійні колискові. І буде співати їх доти, доки її сни не втіляться в реальність, а всі ангели йому підспівуватимуть. Він обіцяє, що берегтиме її від небезпек і холоду, тому най вона спить спокійно. Ну, щось таке.

— Ох, як гарно і романтично... — замріялась Емілія. — А звідки ти знаєш цю пісню?

— Співав її колись своїй сестрі. Вона любить англійськомовні пісні, — я одразу пошкодував, що відповів чесно. Зараз же захоче про сестру дізнатися, або ж, якщо подумати, я їй і взагалі про світ повинен розказати... Так, мізкуй, Лю, як тобі цього уникнути?

— Он як! Вочевидь, ти обожнюєш свою сестру! Правда ж? — заусміхалася принцеса, а я підняв на неї трохи спантеличені очі.

— Правда. В нас дуже хороші стосунки, — не скривив душею, сховавши у підлогу сумний погляд і смикнувши кутиком губ. — Ви ж не хочете, щоб я зараз вам про неї розказував? — не очікуючи потрібної мені відповіді, все ж наважився несміливо спитати.

— Ой, а ти що не..? — запанікувало дівча.

— Буду чесним із вами – не хочу. Бо надто втомлений. Тому давайте завтра. І про батьківщину свою розповім. Це буде мій подарунок на ваш день народження, — виснажено-спокійним тоном промовив я, про себе радіючи, що зміг хоч трошки відтермінувати ту розмову.

— А давай! Я чекатиму! — підскочила з ліжка блондинка, а очі так і горять втіхою. — А зараз – іди й добре відпочинь. Хочеться, щоби завтра в тебе був хороший настрій, — усміхаючись, вона взяла моє обличчя в долоньки. І лише коли наші погляди з геть різними емоціями в очах зустрілися, дівчина наче усвідомила, що коїть і схаменулась.
Я підвівся, поставивши стілець на місце, вклонився і з тихим "До завтра, принцесо. Вірю, що цієї ночі ви, нарешті, гарно поспите" покинув кімнату.

І якось було зовсім байдуже, що нормальні люди не лягають спати о сьомій годині. Коли я вимучений, мені багато на що начхати (іноді це вилазить боком). Тож, зашторивши вікно, я роздягнувся зі швидкістю найповільнішого в світі слимака і плюхнувся на ліжко. Мав намір іще ковдрою вкритися, але поки думав про це, відлуння грози і зливи навулиці геть-чисто мене заколисали.