Музичний супровід:
Anna Hamilton — Bad Liar (Imagine Dragons Acoustic cover)
Aaryan Shah — Love is violence
YAROMIYA & ALEKSEEV — Більш ніж друг
Allegra Jordyn — Thunder, baby або Dermot Kennedy — Kiss Me
Grohotsky — Подалі від людей


Майже всю ніч я пролежав без сну. Роздумував над ситуацією, у якій ми з Емілією опинилися. Намагався збагнути, про що нам тепер говорити і як мені поводитися поряд із нею, аби не надто відчувати дискомфорт. Але ідеї геть не поспішали з’являтися.

Звідки її почуття взагалі брали свій початок? З якого мого вчинку?
Я спершу замислився над цим, але, згадавши розмову з принцесою, збагнув, що чогось конкретного не було, таких учинків було багато. Хіба що я не робив їх навмисно, не намагався справити якесь особливе враження чи сподобатися їй — просто поводився як завжди. Чи все ж моє ставлення було особливим, бо я довго сприймав її навіть не як принцесу, а як свою молодшу сестричку, яку Міля спершу дуже нагадувала?..

Довго я намагався заціхати в собі відчуття провини, припинити картати себе за те, що не помітив нічого раніше, але раз у раз перед очима спалахував погляд Мілі, коли я сказав, що залишу Мелаар, як ми його відвоюємо.
Отак повернуся з божою поміччю (напевно, в особі відьми Софіни) у свій світ і згадуватиму ці заплакані очі. Згадуватиму, що це останній сильний спогад, який я залишив про себе цій пречудовій дівчинці. Спогад, який розбив їй серце, і який розбиватиме його доти, доки вона мене пам’ятатиме…
І може, вона щодня дивитиметься зі свого вікна в даль, не знаючи, куди я зник, але все одно сподіваючись, що колись повернуся. Навіть якщо минуть роки.

Я відчув, як усередині закипає ненависть до самого себе і спробував придушити — краще від неї нікому не стане.
Тоді на зміну їй прийшла тягуча, ниюча печаль. Я уявив звичні будні в рідному світі й щось стисло мені горло, подряпало серце. Вони враз здалися такими чужими, сірими й холодними, немов ті спогади належали не мені, а комусь іншому. Будні без розмов із палацовими кухарями, без бесід із покоївками, без шалених підготовок до балів, без регулярних витівок Емілії, без її хихотіння, без теплого, веселого погляду, без її турботливих розмов, без її одвічного «Люренсе!», без її обіймів… Що це за будні тоді будуть?

Я не міг повірити, що за якихось три місяці настільки звик до цього життя… Якщо раніше такі думки відчувалися б як зрада минулому собі, то тепер… саме ці будні виглядали мені справжніми. Про повернення саме цих буднів я останнім часом мріяв перед сном.

Всередині боролися два страхи — залишитися в цьому світі й ніколи більше не побачити рідних, або ж — коли з’явиться нагода, втекти звідси і згадувати час, проведений тут, наче хороший сон. Та й чи згадаю я його взагалі? Що, як пам’ятатиму лише фрагменти? А якщо геть усе зітреться, геть усе забуду?
Я з прикрістю стиснув губи і зловив себе на думці «Не хочу, щоби так сталося». Але водночас… якщо я залишуся тут, то швидше за все втрачу спогади про свій рідний світ, про сім’ю, про те дитинство, про Жадана, як це вже сталося в Емілії…

Мало не заплакав від того, наскільки це все складно.

Ні менше, ні більше — роздуми цієї ночі нагадали мені перші тижні перебування в цьому світі, коли я намагався не збожеволіти від невідомості й безпорадності свого становища. Та плавно їх почали перекривати спогади про ту, яка буквально не дала мені зійти з глузду і водночас спричиняла повно проблем. У пам’яті одні за одними взялися зринати спільні з принцесою моменти: розмови перед сном, особливо, коли я співав їй колискову; посиденьки біля фонтану на центральній площі; біганина під теплою зливою і її радісне хихотіння; розуміння в оливкових очах, коли я розказував про те, що тривожить; як мені вперше мало подих не перехопило, коли побачив Мілю у святковому образі в її день народження і як того ж дня вона за мене турбувалася, бо примудрився захворіти…

Я і не зчувся, як ці теплі спомини зморили й так втомлену свідомість, непомітно проваливши її в сон. Але за відчуттями він тривав зовсім недовго, наче один кліп ока.

Я безсило прокинувся і ледве підвівся з покривал. Одразу мляво зиркнув на місце Мілі, але там нікого не було. Лише Вихор стояв і нервово форкав, блимаючи на мене великими блакитними очима. Здається, щось дуже налякало його. Я стривожено озирнувся і не зауважив її високості навіть за кілька метрів від нас. Але крім цього не давало спокою ще й зникнення мого меча, його теж ніде виднілося, хоча перед сном я щоразу клав його поруч.
З миті пробудження в серці жевріла тривога невідомого походження, а тепер вона взагалі розгорілася небувалим вогнем – майже обпікала нутрощі. Я не хотів розвивати ту страшну думку, яка з’явилася в голові найпершою, але всі інші наче розвіялися. Тіло пробрала противнюча трясця.

Здавалося, я лише кліпнув, але наступної миті зловив себе на тому, що біжу. Мчу крізь дерева, перечіпляючись і падаючи, але знову встаю і мчу. Не зважаю ні на гілки, що зачіпаються за одяг, ні на холодне повітря, що студенить легені. Намагаюся вгамувати сльози, що раз у раз підступають до очей, бо через них нічого б не бачив. Страх розповзається по тілу холодними дрижаками.
Згодом я вже не розрізняю, чи біжу прямо, чи повертаю кудись, чи взагалі намотую кола.

Не втямлю, скільки часу так минуло, але в одну мить дерева порідшали і я вилетів на осяяну сонцесходом галявину. У її центрі лише починали жовтіти кілька високих берез.
Я взявся озиратися, крокуючи по низенькій, спашеній звіриною траві, і ледве переводив подих.

І тут побачив її. Дівчина лежала на землі й не рухалася. Пшеничне волосся заплуталося, розкинувшись по траві, а зеленава сукня мала темні плями на грудях.

— Еміліє?.. — тихенько гукнув я, поволі підступаючи ближче на тремтячих ногах. — Емі… — жах дихнув мені в потилицю і всі волоски там стали дибки. Лише тоді я побачив, що поблизу принцеси валяється мій меч. І його лезо червоніє кіновар’ю.

Щось у голові клацнуло і я метнувся до дівчини. Впав біля неї на коліна і припідняв за спину. З маленьких губ ще стікала кров, густими краплями котячись по підборіддю і зливаючись із глибоким порізом на шиї.
Сльози полилися моїми щоками. Мозок не хотів вірити в побачене, але очі не залишали йому вибору.

— Ні-ні-ні, дурненька, що ж ти таке накоїла?.. Що ж ти наробила?.. — розпачливо прошепотів, відгортаючи зі зблідлого личка пасма забрудненого багрянцем волосся. Її прекрасні оливкові очі незворушно дивилися крізь мене й повнилися болем – вічним, глибоким, безмовним. Болем, який уже ніхто не почує, який уже ніхто не втамує. Болем, який був єдиним, про що вона думала в останню мить. І навряд він був фізичним.

— Мілю, — ледве вимовив я, бо горло стисло всеохопне почуття провини, — я не хотів цього… Я… я ніколи н-не хотів доводити тебе до такого… — схлипування смикали мій голос і заважали нормально говорити, а сльози цяпотіли на просочену кров’ю сукню. — Пробач… пробач мені, прекрасна дівчинко… Пробач дурня. Якби ж я лише не наговорив тобі стільки всього жахливого, стільки всього болючого. Якби ж лише… — я поцілував холодне чоло і притулив тіло мертвої принцеси до себе. Заридав на всю силу, буквально захлинаючись сльозами. — А-а-а-а, як же я без тебе, Мілю?! Що мені тепер робити?! — голосив, наче божевільний. З такою тугою до цього було дуже близько. У грудях, здавалося, щосекунди більшала нестерпна, болюча вирва, яка руйнувала мене із середини, не залишала нічого, крім порожнечі. А серце немов вовки шматували.


Саме воно й гепало скажено, коли я різко вдихнув і витріщився на ранковий ліс. Прокинувся.
Дихаючи часто, ніби після марафону, витер тремтячою рукою сльози, що рясно намочили скроні. Поволі підвівся в сидяче положення. Одяг зволог від роси й неприємно відчувався на шкірі. Сонце вже трохи вилізло з-за горизонту, але туман ще снував де-не-де. У перші секунди я не розумів, що зі мною коїться, а тоді згадав те, що снилося.

— Це лише сон… — тихо захихотів я на межі істерики. Приклав долоню до мокрого чи то від роси, чи то від поту чола і протер очі. — Це був лише поганий со…

Я закляк, не побачивши поблизу меча, хоча перед сном щоразу клав його поруч. Нутро немов інеєм укрилося. Я повільно, так, ніби від цього залежало моє життя, повернувся в сторону Емілії.
Але там нікого не було. Лише Вихор стояв і блимав на мене великими блакитними очима, нервово форкаючи. Здається, щось дуже налякало його.
В горлі стало сухо, руки почали трястися ще сильніше, а потріскані губи беззвучно молили: «Ні-ні-ні, Мілю…»

Я зірвався з місця і побіг так швидко, як дозволяли сонні ноги. Туди, де мала бути злощасна галявина. Усвідомлення власних почуттів, які спровокував настільки жахливий сон, штрикали мою свідомість в унісон із кожним рвучким кроком. Пронизували її як безжалісні кулі, поки страх стискав горло, щипав очі, тиснув на груди і збивав дихання…

Я ще не знав таких чудесних людей, як Емілька. Ще ніхто не жертвував своїм щастям заради мого. Ще ніхто не був таким самовідданим стосовно мене. Лише геть черствого це б не підкорило, а серце такої чутливої, творчої натури як я, це взагалі поклало на лопатки. І здається, я нарешті зрозумів сенс попсової фрази «Якщо любиш — відпусти». Вона… вона щиро мене любить, тому й готова відпустити додому, якщо «поїду» з Мелаара. Навіть підозрюючи, що я ніколи не повернусь назад. От якби вона цього не сказала, я би ще міг придумати собі якусь відмазку, ще якось обдурював би своє серце, вірив би, що це і в неї, і в мене просто звичка, просто приязнь.

Але ж ні, правда в тому, що це навіть не закоханість, це одне з найсильніших, найглибших і найнебезпечніший почуттів у цьому світі — справжнє кохання. Здається, саме це відчуття і гризло мій спокій у ту мить, коли я радів, що використав свій останній козир проти неї. Відчуття, яке кричало: «Та як ти смієш користуватися її щирим коханням задля власної вигоди, якщо водночас навіть не хочеш визнавати його справжність?!»

Я геть не зважав на холод від вітру чи дряпання гіллячок. Перескакував покручені корені дерев і майже не моргав, намагаючись вловити найменші проблиски сонця, яким повинна бути залита поляна. Навіть не знав, чи в потрібному напрямку рухаюсь, але продовжував неспинно гнати, бо вело мене якесь внутрішнє чуття, якийсь інстинкт.

Міля казала, що змінить закони, так? Яке ж, насправді, чудове рішення! Я обов’язково допоможу їй із цим! Зроблю все, що тільки зможу! А якщо не вийде, то ми придумаємо щось інше! Лиш би з нею все було гаразд, лиш би вона була жива, лиш би була щаслива, лиш би її очі світилися радістю! Лиш би я ніколи не бачив у неї того скляного, сповненого болю погляду…

Я несподівано для самого себе вискакую з лісу й уже майже задихаюся, коли опиняюся на галявині. Перед зором усе розмивається, ранкове сонце сліпить, а гупіт серця майже оглушає. Я швидко кліпаю, проганяючи сльози, і невпевнено ступаю до центру поляни. У горлі застрягає камінь, очі бігають в усі сторони, а в голові набатом звучить одна-єдина думка – «Будь живою, Мілю! Благаю, будь живою».

Я знаходжу поглядом маленький березовий гайок і спішу туди. Ніг майже не відчуваю. До нього залишається метрів чотири, коли з-за дерев плавно, наче мені мариться, виходить Емілія. Вона як лісова мавка – з довгим розпущеним волоссям і квітами в руках. Але от холодна зброя до образу мітологічної красуні точно не вписується.

Я повільно спиняю хід і на довгу мить припиняю дихати. Продовжую лише тоді, коли дівчина підіймає до того опущену в помислах голову і зводить на мене втомлений зір. Боюся моргати, аби картина переді мною не зникла, як жорстоке видіння.

— Люренсе? Я тебе збудила?.. — провинно цікавиться Міля і я зауважую синяки під її очима. Теж не спала… — Вибач, що взяла без дозволу, — вона смикає мечем у своїй руці, помічаючи, що я спрямував на нього витріщений погляд. — Подумала, що навіть якщо не вмію ним користуватися, це все одно краще, ніж блукати тут самій із голими руками, — зводить принцеса плечима.

Я ж тепер намагаюся відсапатися від бігу й мовчки розглядаю її. Вивчаю кожну рису лиця, ніби скоро більше ніколи не побачу, і відчуваю, як підборіддя починає тремтіти. Враз безсило падаю на коліна й не зауважую, коли беруся ридати. Затуляю руками лице і плачу, як мале дитя – і від страху, і від щастя. Стільки сильних емоцій вирує в грудях, що вони не знаходять іншого виходу, крім як виступити з рясними сльозами.

Що, скажіть мені, що може бути в цьому світі важливішим і радіснішим, аніж бачити живий блиск в її очах, чути її голос?.. Навряд я би пережив таку втрату, якби той сон виявився реальним…

Міля, певне, була спантеличена й не розуміла, що зі мною, у дідька, коїться. Зате я добре розумів.

— Люренсе, що ста…

— Пробач мені, Еміліє, пробач… — заводжу я, витираючи розпашілі щоки. Опускаю голову й не маю сміливості навіть глянути на цю неймовірну, щиру, чарівну дівчинку. — Я ненавидів себе вже тої миті, коли говорив тобі те все. І зараз ненавиджу!.. — люто стукаю кулаком по дерну. — Буду просити в тебе пробачення доти, доки не приймеш його. Пробач, Мілю. Пробач мені, прошу, пробач…

— Люренсе… — у голосі принцеси чується суцільне приголомшення. Здається, вона хоче підійти ближче, але не дозволяє собі, не наважується. Я ж продовжую примовляти, на власний сором не в змозі стримати потоку сліз.

— Пробач, що завдав стільки болю, пробач, що не помічав… Я боявся бути чесним із собою, — я нарешті зволяю собі підняти погляд і зустрітися ним із великими оливковими очима, у яких вирує жаль. Викривлена, болісна усмішка розчарованої в собі людини розтягує мої губи. — Немає в мені жодної сміливості, чи внутрішньої сили, про які ти говорила… — і ось я наступаю своєму страхові на горлянку, як прикрість зараз наступає на мою, й говорю Емілії правду. Адже насправді це найменше, на що вона заслуговує. — Я лише боягуз, який, сам того не бажаючи, почав відчувати до тебе щось більше за приязнь чи дружбу. Який весь час лякався, що ці почуття стануть явними, що змінять наші стосунки в гіршу сторону…

— Люренсе… — Емілія стоїть незворушно, очевидно, не розуміючи, як їй реагувати на почуте. — Ти що таке кажеш? — шепоче дівчина, хоча через гупання свого серця я ледве її чую. — Ти… ти відчуваєш до мене те саме?..

Я киваю, потроху вгамовуючи плач. З її рук тоді ж падають меч і маленький букетик квітів. Міля кволо осідає на коліна й потуплює здивовані очі. Якусь хвилину вивчає ними траву, а тоді знову зводить на мене. Її вуста смикаються в спробі усміхнутися і наступної миті вона затуляє їх долоньками. Схлипує і піддається сльозам. Таким же щирим, як і мої.

Мені ж серце який раз розривається від плачу цієї дівчини, тому кидаюся обіймати – міцно-міцно, наче це може дозволити їй більше ніколи не переживати таких болючих емоцій. Усе ще кляну себе за ті душевні муки, які змусив пережити принцесу, і водночас тішуся ніжному теплу її тіла.
Вона спершу ридає, закриваючи обличчя, але швидко вчіпається в мою вологу від поту сорочку і притуляється до грудей. Бурмоче щось нерозбірливе, але безмірно чуттєве.

— Я, я… я знала це, знала… і я, я пробачила тобі, зразу пробачила… — чую я єдині чіткі слова. Її схлипування поволі стихають. — Я ж люблю… як тут не пробачити… — Міля обіймає мене сильніше й заспокоюється, хоч її тіло іноді все ще смикається від різких вдихів. Я цілую принцесину маківку й на диво успішно стримую в очах спровоковані її чесністю сльози. Мовчу, досі злий на себе.

Повністю вгамувавши плач, вінценосна відсахується від мене. Обережно відсувається не більше, ніж на півметра й витирає лице рукавами сукні. Шморгає і бере з букетика якусь фіолетову польову квітку. Поступово вискубує з неї пелюстки.
Я ж спостерігаю за нею, не моргаючи. І здогадуюсь, що рослину дівчина мучить лише аби заспокоїтися. Коли витягувати з пуп’янка вже нічого, Міля несміливо зазирає в мої вичікуючі очі.

— То тепер… — тихо починає, знову втікаючи поглядом до трави під ногами. — Тепер я можу брати тебе за руку?

Я знічев’я пропускаю смішок, чим миттєво привертаю увагу її високості. Але подальший сміх, викликаний її милотою, стримую. Зате в Емілії пробуджується хоч якась сміливість. Тепер вона не зводить із мене очей.

— То я можу, так? Брати тебе за руку… ну, не боячись, що ти дізнаєшся про мої… Ну я ж можу тебе просто брати за руку, так? — усе ще не вірячи, панікливо допитується дівчина. Я лагідно всміхаюся і киваю. Міля втішено плескає в долоньки і задоволено світить зубками. Та брати за руку, втім, не поспішає.

На кілька хвилин між нами осідає соромливе мовчання, наче між двома підлітками, що зустрілися на шкільній дискотеці.

— О, — принцеса раптом схоплюється на ноги. — Я тут знайшла такого великого гриба, ходи покажу! Може, ми зможемо його з’їсти! — не встигаю і відповісти, як вона хапає мене за долоню і тягне до беріз. Опісля ми трішки петляємо між ними.

Коли приходимо до неймовірно пишного мухомора, вінценосна завзято починає його вихваляти, хоч і побоюється торкатися. А я заходжуся наливистим сміхом. Вочевидь у палацовому архіві було надто мало книжок про гриби…
Під засоромлені вигуки дівчини доводиться пояснювати причину свого реготу й вона миттю червоніє. Стає неймовірно схожою на знайденого нею ж мухомора. Але швидко підхоплює мій потішний настрій і теж хихоче.

А як смішки стихають, я несподівано ловлю себе на спогляданні пухкеньких дівочих губ, досі розпашілих від недавнього плачу. Та вчасно припиняю це й заходжуся часто кліпати, поспіхом відводячи позір. Змочую пересохле горло слиною і прокашлююсь.

— Що ж, гриба не з’їмо, тож ходімо назад – снідати тим, що є, — роблю висновок із кумедної ситуації, ніяково ворушачи волосся на потилиці. Водночас зауважую, що воно неабияк відросло.

Вже хочу розвертатися й іти, але принцеса знічев’я хапає мене за рукав. Зустрічаюся з її сповненими надії очима.

— Це ж не сон, так? — тихо питає вона. Я стискаю губи, згадуючи свій нічний жах.

Беру дівчину за руку, притягую до себе й обіймаю.

— Не сон, Еміліє, — ховаю носа в її пшеничному волоссі. — Всі мої слова – правда, — складно повірити, що кажу це так впевнено, хоча ще недавно всіма силами змушував себе думати інакше.

Принцеса обережно відсахується і бере моє обличчя в долоні. Зосереджено, серйозно розглядає. Намагаюся не думати про те, наскільки кепсько виглядаю після плачу й недоспаної ночі. Й оливкові очі з цим допомагають, бо крадуть усю мою увагу.
Я не збираюся ставити жодних питань стосовно дій Мілі, просто чекаю. І щось всередині з трепетом завмирає, коли дівчина спиняє погляд на моїх губах. Здається, знаю про що вона думає. Але досі не рухаюсь. Те саме «щось» не дозволяє – боїться.

Емілія ж зустрічається зі мною очима і я чітко впізнаю те, що в них вирує. Цілковита пристрасть – та сама, що й учора.
Чую, як подих застрягає в горлі і водночас не зводжу з блондинки зору.

Вона береться знову розглядати моє лице, перебирає пальчиками пасма волосся, торкається краєчків вух, нижньої лінії щелепи… Її руки спиняються на моїх надпліччях, тримаються за них, немов принцеса може не встояти на ногах від переживань. Усі дотики наче говорять – Міля ще боїться зруйнувати дещо важливе між нами, але водночас упевнена, що після цього на неї чекає щось несумнівно краще.

Моє серце відбиває шалений ритм, наче ось-ось зупиниться, коли я знову перехоплюю палкий дівочий погляд. Всередині все розжарюється у відповідь на нього. Невідривно дивлюся в її очі, на припідняті брови, на розслаблені губи – на неї, таку прекрасну у своїй пристрасності. Здається, п’янію. Емілія ж точно не має магії причарування? Бо інакше не розумію, чому все моє єство так відгукується на її позір, на її присутність…
І водночас у грудях ще пульсують залишки страху. Разом із ними й тривога – клубиться в душі, як гроза на обрії.

Міля за час нашого мовчання все ще нічого не робить, немов терпляче вичікує моєї реакції. Тихо споглядає, клянуся – зачаровує. Та за мить дівчина вже хоче тягнутися назустріч і щось у мені смикається зробити крок назад – туди, де ще в разі чого можна буде все виправити.

— Еміліє, я… мені страшно… — вриваються в цю мить останні гукання розуму і я вкотре піддаюся сум’яттю. — Може, ми все ж не маємо…

— Чш-ш, усе гаразд… Усе гаразд… — здається, її голос ніколи не був настільки манким, глибоким, заспокійливим і збудливим водночас. Вона знову бере моє обличчя в долоньки. — Я кохаю тебе, Люренсе… Хай ти й підозрював це весь час, але навряд чи припускав наскільки сильно.

Емілія переможно усміхається і в наступну мить вкотре зосереджує пильний погляд на моїх вустах. Проводить по них пальчиком, привідкриваючи, поки я не зводжу з неї провинних очей. Втім, їхній погляд моментально сповнюється млосним дурманом. Від солодкавого запаху принцеси мені перехоплює подих. І враз хтось сповільнює, спиняє цю мить, змушує прочути її всіма органами чуття, закарбувати в пам’яті.

Дівчина стає на пальчики. Тепле дихання безпомилково торкається моїх губ і я відчуваю, як всередині щось вривається, ламається, руйнується. Усі ті нетикальні стіни, які я будував весь час, якими закривався від неї, на яких виписував усю ту брехню, в яку вірив…
Емілія закриває очі й нарешті цілує вуста – дещо невміло, але водночас палко. Серце майже спиняється, нутро тремтить у відповідь на цей дотик, займається вогнем емоцій…
Я несподівано міцно обіймаю Мілю і відповідаю на поцілунок. Тілом біжить табун мурах, його буквально пронизує хвиля цих заборонених, а від того загострених відчуттів. Уперше за довгий час я зволяю почуттям завладарювати над розумом – дозволяю собі бути слабким, людським, піддатися пориву. Знаю, що це неправильно, але торкання Емілії лагідно стирають усі мої сумніви й вагання, змушують повірити, що ми не робимо помилки.

Я дуже намагаюся не поспішати, тому стримую свої поривання і за мить відсахуюсь. Уривчасто дихаю разом із Мілею. Здається, саме її губи відчиняють ті важкі замки, якими я обвішав свої почуття. Зривають і кидають у прірву, з якої їх уже неможливо буде дістати.

— Може, ми справді не мали цього робити, але ти сама почала, — шепочу я завзято. Лагідно проводжу по волоссю долонею і загортаю одне з пасм за дівоче вушко. Її високість соромливо опускає очі, але я легенько підводжу її обличчя до себе, пальцями торкаючись підборіддя. — Якби я знав, які ці губи, — не зводжу погляду з маленьких вуст, — не обманював би себе так довго, — усі фрази говорю тихо й ніжно, аби раптом не злякати дівча.

Трішки схиляюсь і ніжно цілую. Принцеса закидає руки мені на шию, а я в міру обережно притискаю її до дерева позаду. Дотики цих мініатюрних вуст до моїх майже зводять з розуму.
Після хвилини невагомого, надзвичайно трепетного цілування, я поволі відсахуюсь і з насолодою споглядаю, як крізь тіні від березового листя сонце кидає свої плямки на милі дівочі щічки, на світленьке хвилясте волосся, на розчервонілі губки. Проводжу по них пальцями, ледь торкаючись. Суплюся, пригадуючи, ким вони були ціловані найпершого для неї разу.

— Я змушу забути про те, що твій перший поцілунок був із тим гадом. Вважай, що він відбувся зараз, — говорю рішуче, зазираючи в потемнілі оливкові очі.

— Я про це й думала… — шепоче Емілія і лине до моїх губ із новою пристрастю.

А тоді вона починає пестити вустами шию, підіймається на пальці, щоб дістати до вух і я відчуваю, як у грудях наростає блаженство, якого вже давно не знав. З кожним подихом помічаю, наскільки податливо Міля реагує на будь які мої рухи. Дівочі цілунки продовжують торкатися чутливої від збудження шкіри і я не можу стримати тихенького стогону. Її близькість викликає в мені несамовитий жар. Він розливається у всі куточки тіла, туманить розум, змушує його вперше за кілька місяців лежати без тями.

Біля принцеси справді стає спекотно, попри ранкову прохолоду, тож руки самі тягнуться до сорочки і скидають її. Груди здіймаються від частого дихання, а збуджене серце відбиває скажений ритм, викликаючи гул у вухах. Дівчина заворожено протягує руку й обережно, несміливо торкається напруженого живота свого дворецького. Повз його увагу не проходить її ніяковіння від цього жесту.
Я беру тендітну долоньку й підношу до губ. Ніжно цілую, заплющивши очі. Тоді притягую Емілію до себе й торкаюся вустами шиї, ключиць, підіймаюся до щік і знову повертаюся до губ.

— Я реально дурію через тебе, принцеско, — зізнаюся томливо, бігаючи зором по її рум’яному обличчю.

— Це я мала сказати, Люренсе, — вона зі щирим коханням вдивляється в мої вічі. — Твої очі ще гарніші, ніж зазвичай, коли ти так на мене дивишся, — не встигаю я усміхнутися на її комплімент, як блондинка знову припадає до моїх губ. За час палкого цілунку я обіймаю дівчину за талію, тісніше притискаючи її до свого торсу. Та за мить Міля відсахується, соромливо ховаючи погляд.

— Люренсе, я… мені трохи стра… — зітхає з ваганням, не договорюючи. Боже, як незвично, коли вона називає мене цим іменем і ще й таким тоном.

— Еміліє, — торкаюся губами її чола, цілую скроню і тихо продовжую: — як я сьогодні зрозумів, ці почуття були зі мною довше, ніж я наважувався собі зізнатись… Я не помітив, як і коли вони зародилися, можливо, через те й не зміг їх приборкати. І тому з кожним днем, проведеним із тобою, вони потайки набирали сили. Черпали її з твого теплого погляду, ніжної усмішки, грайливого сміху й обережного дотику… І ось, тепер я стою перед тобою, відкриваючи їх разом із беззахисною душею, бо знаю, що вже нічого не можу з ними вдіяти. Я кохаю тебе, Еміліє, — мій голос всеціло просякнутий ніжною серйозністю. Я палко вдивляюся у великі оченята, у яких блистять сльози радості. — І це неабияк лякає, бо я навіть не думав, що кохання може настільки непомітно до мене підкрастися і від того бути геть-чисто всеохопним. Це більше, ніж я коли-небудь для себе хотів… — ледь чутно шепочу, цілуючи принцесину щічку.

— Нарешті я дочекалася цих слів, — тихенько плаче дівчина, ще й намагається усміхатися при тому. — Вони такі красиві, коли їх говориш саме ти… — Міля чи то хникає, чи то сміється — складно розібрати, але вона точно щаслива. Я знову цілую її в чоло й потім дотуляюся до нього своїм. Гарячими руками пещу худеньку спину. Не мовлю нічого, дозволяючи їй сповна посмакувати це прекрасне усвідомлення.

— Ти – моя любов, тому твоє слово – закон. Принцесо, якщо справді боїшся – скажи зупинитися, і я зроблю це негайно, зрозуміла? — рішуче дивлюся у її щирі очі та, після неймовірно милого шморгання носиком і «угукання», вкотре цьомаю у щічку. — Отже… ти ж усякі романи читала, так?.. — багатозначно посміхаюся одним кутиком губ.

— Угу… — ніяковіє красуня, відводячи позір. Точно знає, що я маю на увазі під «усякі».

— Значить зараз буде щось таке, як у тих романах, де герої настільки кохають одне одного, що вже не ладні стримуватися, — гаряче дихаю на її розчервоніле вушко, майже торкаючись до нього губами.

Міля зазирає в очі з німою, нестримною цікавістю і страхом перед невідомим. Перед дуже бажаним невідомим.

І що тут скажеш – я, трясця, потонув у тому погляді, наче у хвилі, що затопила нас обох. Просто розчинився, розтанув у теплі Емілії, наче сніжинка, що впала на її тендітну долоню. Зажадав повністю віддатися цій дівчині. Розкрити їй усю душу, показати все приховане, явити найтаємніші почуття і жадання. І після цього нехай сама вирішує, приймати мене таким, яким є, таким, яким вона мене ще не знала, чи ні.

Спіймавши себе на тих почуттях, я раптово зрозумів фразу знахарки під час нашої останньої зустрічі. «Дивись, аби ти сам не став для неї тією небезпекою». Тільки переступивши грань дозволеного, тільки опинившись у точці неповернення, я збагнув значення цих слів…

Руки принцеси ковзнули на мої плечі, лагідно торкаючись шкіри, і зарилися у скуйовджене волосся. Мої губи знову взялися цілувати чутливі дівочі ключиці, шию і вилиці, а пальці чудово давали раду з її вбранням. Емілія тихо зітхнула й затремтіла, не в змозі опиратися власним почуттям – як же добре я її розумів. Потім ми взялися цілуватися з усе більшою відчайдушністю, відчуваючи, як наші дихання поєднуються в одному ритмі.

І я, і Міля знали, що зараз ідемо в невідоме, йдемо до забороненого, зрікаємося всіх писаних і неписаних правил, порушуємо всі табу… Ми обоє знали це, та більше не могли зупинитися. Може, раніше, але не зараз. Було вже пізно. Ніхто з нас і не хотів спинятися. Ми просто стали людьми, які відмовилися від будь-яких докорів розуму чи совісті й цілковито віддалися власним серцям, почуттям і тілам. Людьми, які знали, що це було небезпечно, що це ніколи не мало статися. Але насправді, водночас усвідомлювали, що з якогось моменту це було неминуче.

Емілія здавалася витонченою, наче пелюстка рідкісної, прекрасної квітки, але її торкання і рухи повнилися несподіваною рішучістю і палкістю. Це зачаровувало й дивувало мене. Та я намагався не цілковито піддаватися тій шпаркій дівочій пристрасті. Був уважний до кожного її зітхання, до кожного поруху. Прагнув запам’ятатися їй ніжним і м’яким, хотів кожним дотиком показати, що вона для мене бажана як перший сонячний промінчик після затяжного дощу…

І коли ми непомітно, наче це сталося само собою, перетнули межу, яка до цієї конкретної миті здавалася недосяжною, погляд Емілії наповнився захватом і блиском. Він говорив більше за будь-які слова. Вона усміхалася і притулялася до мене так тісно, що здавалося – між нами вже не було місця ні для чого іншого, крім цього моменту. Дівчина зустрічала його з усією щирістю і жагою, що таїлася за її тендітністю. Не соромилась показати, як сильно вона бажає цієї близькості.

Дихання принцеси частішало в унісон зі зростанням напруги в мені, в обох нас. Напруги, що захоплювала кожну клітину тіла і скоряла душу. Напруги, що спалювала серце, змушувала німіти кінчики пальців і дурманила голову. І кожен цілунок був схожий на струм, що її посилював, наближав до краю.

Я наче не був собою, коли та жагуча, захланна буря між нами дійшла апогею і розверзлася зливою емоцій та відчуттів, як раптова літня гроза. Тоді тілом нарешті розійшлося блаженне розслаблення, змусило сповна насолодитися і проникнутися тим, що зараз із нами відбулося.

Ніжний сміх принцеси порушив ранкову тишу лісу і я почав оговтуватися, вгамовувати скажене серце. Збагнув, що ми лежимо під тими ж березами, на мокрій від роси траві. Руки обіймають крихкий дівочий стан, поки сама винуватиця більшості моїх душевних картань хихоче. Від виру переживань всередині я теж щиро засміявся.
Одна присутність Емілії поряд наповнювала дивним спокоєм, почуттям чогось рідного, що я спершу точно не сподівався знайти в цьому світі. Здається, вона повсякчас викликала в мені це почування, просто я не помічав.

Я потягнувся за сорочкою і постелив її поруч, ліг туди й підсунув до себе принцесу – не гоже, щоби така краса на холодній землі лежала. Вона притулилася до моїх грудей м’якенькою щічкою і обійняла рукою живіт. Закрила очі й повільно, тихо зітхнула, ніби в цілому світі тільки ця мить була для неї єдиним безпечним укриттям.

— Я більше не брехатиму собі, — прошепотів, відчуваючи її теплий подих на шкірі. — Але… хіба ми правильно вчинили? Хіба не було краще з мого боку придушити в собі ці почуття? Втекти кудись подалі, аби не піддатися тобі?

Я побачив, як насупились її брівки й поцілував у маківку.

— Але як тобі не піддашся, м? Ти ж сама чарівність, — я переможено видихнув, притулившись до її волосся щокою.
Емілія хі-хікнула:

— Але мені все одно довго не вдавалося тебе причарувати.

— Просто я міцний горішок, — хмикнув, пишаючись собою. Хоч і знав, що насправді це було не тому, але ті слова не були брехнею.
Скільки себе пам’ятаю, був не з тих, хто швидко закохується. Завжди придивлявся до дівчат, щось собі продумував, планував, і тільки коли відчував якийсь особливий зв’язок із людиною, пропонував стосунки. Але лиш вони минали період закоханості, все йшло коту під хвіст. Чи то я перегорав, чи то дівчина говорила, що їй стало нудно зі мною, чи то вона припиняла грати роль ідеальної і показувала свою справжню натуру, чи то ще щось…
А з Мілею все було якось не так, не за звичною мені схемою. Спершу нагадувала молодшу сестру, непосидюче бешкетне дівчисько, але з часом… Щось змінилося. І в ній, і в мені, хіба що я не зміг вчасно цього зауважити.
Ця принцеса була винятковою в усіх сенсах.

Якийсь час вона мовчки вслухалася в стукіт мого серця, а я – у пташине багатоголосся галявини, продовжуючи помисли про цю тендітну блондинку. Віти берез мирно колихалися над нами.

— Не знаю, Люренсе, як треба було вчинити, — зітхнула Емілія, вочевидь, прокрутивши в голові моє перше питання. — Для мене правильним завжди було те, що говорило серце. Ще тато вчив до нього дослухатися. І вчора воно сказало припинити чекати й ризикнути, відкритися тобі, бути щирою. Хіба вона зазвичай не обеззброює? — блондинка замислено постукувала пальчиком по моєму блідому торсу.

— Тільки якщо це твоя щирість, — усміхнувся я і знову цьомнув пахуче пшеничне волосся. Помітив, як почервоніли принцесині щоки, та за мить вона опанувала собою і посерйознішала.

— А стосовно всього іншого… Я принцеса, ти – дворецький, усі ці статуси, закони… — Міля звела плечима. — Я поверну собі королівство, а тоді подумаю над цим. Надто втомилася постійно забігати наперед і лякатися. Справді втомилася.

Я угуканням підтримав її слова і втупив погляд у дерева попереду. Якийсь час перебирав у голові сотні всяких помислів.

— А мені все одно тяжко не думати про майбутнє, — зізнався, погладжуючи її плече. — Я звик усе планувати, але тепер зовсім не знаю, що з нами буде. Боюся, що вчинив неправильно, дозволивши собі кохати тебе. Боюся, що це наразить тебе на небезпеку…

— Люренсе, — смиренно перебила вона, — мені було достатньо небезпек ще до того, як ти зізнався у своїх почуттях. Самі вони ніколи її не становили. Може, ти просто хотів так думати.

В мені з’явилося бажання заперечити, але Міля продовжила говорити:

— І ти обіцяв завжди захищати мене, пам’ятаєш? Обіцяв не залишати саму, — я повільно кивнув. — От і я буду поруч завжди, щоби допомагати в боротьбі з тривожними думками. Лиш би в тебе було бажання ними поділитися, — вона притулилася тісніше і стулила очі – дівочі вії приємно залоскотали мені шкіру.

Я відчув, як серце забилося швидше від її щирості. І вкотре за знайомство з цією прекрасною людинкою збагнув, що вона – ніщо інше, як скарб, що постійно був у мене під носом.
Взявши в пальці пасмо довгого волосся я підніс його до губ і поцілував. Тужливо всміхнувся, розуміючи, що навіть після її чудових слів мої тривоги так просто не зникнуть. Зітхнув.

— Кажи, що ще тебе непокоїть, Люренсе, — прошепотіла Міля. Я переможено хихикнув, дивуючись, як легко дівчина зауважує зміни мого настрою. Напевно, вона завжди це вміла, просто я не усвідомлював і не цінував того.

— Як бути з твоїм судженим? — спитав, цьомнувши принцесу в маківку.

— Гадки не маю. Я що, поки на нього чекатиму, не маю права в когось іншого закохуватися? — фиркнула вона й замовчала на якусь мить. — Не хочу думати, що коли зустріну його, мої почуття до тебе зникнуть…

Я погоджувався зі словами Мілі, та водночас якесь відчуття, як маленький черв’ячок, що точить дірку в яблуці, не давало мені спокою. «Видіння короля завжди здійснюються».

— Мені буде сумно, якщо таке станеться, — я тицьнув пальцем по її маленькому носику. — Але якщо ти будеш щасливіша з судженим, то все не буде настільки погано. Я просто тихенько спостерігатиму в стороні.

— Люренсе, ти що! Не кажи так! — різко звелася Емілія на лікті, поглядом кидаючи в мене блискавки. Її нагота й розпатланість, спричинені нашою близькістю, виглядали достобіса ладно й мило зараз.

— Гаразд-гаразд, заспокойся, — я легко засміявся і потягнувся до її руки, та враз у лице полетіли стеблинки трави.

— Ще каже мені «заспокойся»! — блондинка знову обурено зірвала траву в жменю і кинула її мені в обличчя. Я машинально заплювався, хоча в рот нічого не потрапило. Ото нахабне дівчисько! — Краще би сказав, що взагалі не допомагатимеш мені знайти судженого, а не оце «заспокойся», — посумніла принцеса, опустивши позір. Я ж забрав рослинність із лиця і простягнув руку, торкаючись її щічки. Схилив голову набік, намагаючись зазирнути в оливкові очі.

— Не можу, ваша високосте, я ж обіцяв королю, — відповів спокійно. Вона відвела ображений погляд. — Подивимося, чи доля взагалі дозволить вам із ним зустрітися, а потім будемо разом думати, що з цим робити. Гаразд? — я прибрав із її лиця пасмо хвилястого волосся і терпляче чекав на реакцію.

Хвилину вагаючись, Емілія вичавила з себе «Гаразд, Люренсе» і я цьомнув її в чоло. Більше не сердячись так сильно, дівчина знову лягла поруч. Ми мовчали, притулившись одне до одного, і я відчував, що ніколи не хочу відпускати цю непосидючу принцесу. Але десь у глибині душі холодна, липка думка шепотіла: «Це не може тривати вічно». Я знав це. Знав, що так само, як цей порив знаменував зміни в наших взаєминах, так само він знаменував і невідворотність суцільних перешкод у нашому житті.

Я зморено прикрив очі. Нарешті дійшов до того, чого так боявся. До того, від чого постійно тікав. До того вибору, який так не хотів робити. Він був найвагомішою причиною того, чому я продовжував обманювати себе стосовно власних почуттів і сліпо не помічав принцесині. Знав, що коли дозволю собі любити її, доведеться вибирати – залишитися з нею тут, чи повернутися в рідний світ, у який я не зможу її забрати…
Як же, трясця, складно! Чому ніхто не сказав мені, що сказана вголос фраза «Я тебе кохаю» іноді може потягнути за собою стільки труднощів?..

Це все страшенно гнітило. Але водночас внутрішньо я відчував, що вибір уже зроблено, просто мені не хочеться, мені страшно так швидко його усвідомлювати і приймати. Хех, як це схоже на мене…

Міля смикнулася і скочила на ноги, начисто перервавши мої тужливі думки. Струсила із себе мураху чи то гусінь, панікливо щось при тому бурмочучи. Я миттєвість розгублено дивився на неї.

— Варто би вже вдягатися і йти, — резонно виснувала дівчина, серйозно оглядаючи себе на наявність ще якихось комашок. Я ж хихикнув і вона моментально повернулася до мене. Насуплена така, мила леді.

— Підтримую, а то таку красу кожен жучок тут вкусити хоче, — я заклав руку за голову і зміряв Емілію красномовним поглядом.

Здається, я ще не бачив, щоби дівчата так швидко заскакували за дерева. Принцеса сховалася від моїх очей за березою, поблизу якої ми якраз голубилися мить тому. Певне, коли сором уже не був єдиною її емоцією, вона простягнула руку й невпевнено попросила:

— Подай мою сукню, будь ласка…

Я не зміг стримати щирого сміху, але все ж підвівся і вручив панянці всі складові її вбрання. Відтак вдягнувся сам і смачно потягнувся. Міля ж згодом повільно вийшла з-за дерева, ховаючи червоні щоки за волоссям і ніяково уникаючи зустрічі наших очей.
Я хвильку насолоджувався спогляданням її емоцій, а тоді обережно взяв за руку й тепло усміхнувся, коли блондинка все ж зволила відповісти на мій погляд.

— Ходімо, Еміліє, — прошепотів я, потираючи пальцями дівочу долоньку.

Моя прекрасна напарниця видала неймовірно миле «Угу» й повела нас на вихід із березового гайочка. По дорозі я підібрав свого меча, а той букетик квітів, який сама зібрала, Міля вирішила залишити серед беріз, у лоні природи. Подумки я припустив, що вона таким чином залишає всі свої страхи й переживання з минулого.
Дорогу до коня ми знайшли без особливих труднощів, бо принцеса (яка, на відміну від мене, не мчала на галявину бездумно) запам’ятала шлях сюди.

На щастя, за час наших «пустощів» із Вихором нічого не сталося – появі своїх компаньйонів жеребець був більш ніж радий і затято стукав копитами. Погодувавши його, я приєднався до Емілії, що взялася снідати скибкою хліба з сиром, хрумкою морквиною і соковитим яблуком. Наступним кроком стало привести себе до ладу – я причесався єдиним наявним гребінцем і не забув зав’язати на голові бандану. Її високість вчинила так само, сьогодні залишивши свої густі коси розпущеними.

Після мовчазного збору всіх речей наше тріо було готове рушати в путь. Я відв’язав Вихора й одягнув на нього потрібну збрую. Обернувся до принцеси, аби допомогти їй першій вилізти на коня, а вона несподівано притулилася до мене, огорнувши руками пояс.

— Так чудесно могти обіймати тебе без страху, — широко всміхнулася Емілька моїй здивованій фізіономії. А тоді відійшла і, сплівши ручки перед собою в замочок, стала слухняно блимати веселими очима й чекати, поки я першим не залізу на жеребця.

Але як було не піддатися тій рожевощокій милоті? Я кинувся до принцески й заобіймав так міцно, що та аж пискнула, опісля засміявшись. Відсахнувся, цьомнув дівча в чоло, і лише тоді осідлав Вихора. Відтак допоміг і напарниці на нього вилізти.

В такому настрої ми й вирушили в дорогу. Кінь біг жваво й завзято – мабуть, йому передався наш емоційний стан і добряче посприяв моральному піднесенню тварини.
Але як би то не було дивно, за всі години їзди, аж до обідньої перерви (гучно сказано, враховуючи наші харчі) ми з Мілею не мовили і слова. Принаймні серйозно. Лише перекидувалися незначними фразами про природу навколо, чи про дрібних звірів, що траплялися на шляху. Дівчина постійно обіймала мене ззаду, аж шкіра спітніла під її теплими руками. Здавалося б, вона ж і раніше таке робила, але… Коли в голові не проскакувало думок типу: «не роби нічого, що вона може неправильно сприйняти», чи коли я не обдурював себе судженнями: «не звертай уваги, вона це робить просто тому, що в неї характер такий» її дотики здавалися приємнішими, ніж раніше, і дихалося в рази вільніше. Адже нічого підсвідомо не лоскотало мені нерви.

По настанню зупинки ми злізли з Вихора й нагодували його (робив це саме я, а її високість темну кінську гриву заплітала в косички), а вже тоді самі взялися до перекусу. У результаті, це навіть не було зупинкою, бо Міля подала чудову ідею «розімнути ноги», тож я взяв жеребця за вуздечку й повів за собою (хоча насправді то він вів мене). Ми наминали залишки харчів при неспішній ходьбі й тихо підсмішковувалися з того, наскільки комфортніше йти нозями, а не їхати верхи. Що правда, те правда – для таких аматорів як ми, які до цього майже не мали практики в цьому занятті, так довго їхати на коні (навіть слухняному й повільному) було збіса втомлююче. Боліло й нило все, кожен м’яз, сухожилок і кістка.
Мабуть, тому я в ці дні, навіть попри нічний холод, росу з вологістю чи всілякі звуки лісу, спав як мрець. Від незвички тіло надто змучувалося і кортіло врешті прибути до того Нарре. А в ідеалі – прийняти ванну з ароматними травами й виспатися у відносно м’якому ліжечку. Та й купити в тамтешніх знахарів якусь мазь було б прекрасно, щоби намазати шкіру в тих місцях, де вона натерлася сідлом…

Я надто замислився і не встиг збагнути, як перечепився через корінь дерева. Від ганебного падіння врятував Вихор, що запоровся копитами й повів головою назад, таким чином натягнувши вуздечку. Я повис, тримаючись за неї і вимахуючи рукою – вочевидь, хотів ухопитись за повітря. Ледь устиг вирівнятися, як поруч пролунав потішний сміх Емілії.

— Ти так часто задумуєшся, Люренсе. Нічого не бачиш перед собою, — дорікнула вона, хихочучи. Я обурено стиснув губи, відчуваючи, як червоніють щоки. Уже розкрив рота, аби виправдатися, але дівчина несподівно м’яко всміхнулася й підступила ближче. — Ти дуже гарний, коли замислений і зосереджений. Люблю спостерігати за таким Люренсом, — блондинка цьомнула щоку й поправила пасмо мого волосся, що вилізло з-під бандани.
Вгадайте, хто передумав виправдовуватися і обурюватися? Не розумію – я колись почну встигати за змінами її настрою чи ні?

Тим не менш, моє лице почало пашіти ще більше, а усмішка Мілі стала ще ширшою. Кортіло також змусити це дівчисько зашарітися.

— А ти дуже гарна, коли смієшся, — викинув я «удар у відповідь». Голос прозвучав несподівано серйозно, що, певне, і змусило Емілію широко розкрити очі. Користуючись її збентеженням, я хвацько обійняв вільною рукою непосидючу високість за талію і притулив до себе. — Хоча насправді ти завжди дуже гарна. І зовнішньо, до речі, теж, — хитро посміхнувся я, впиваючись дівочою ніяковістю.

Емілія спритно вислизнула з обіймів і взагалі відвернулася, затуливши долонькам лице. Ще й пропищала щось соромливо. Боже, як можна бути настільки милою? Я й раніше це знав, але через усі вищезгадані переконання не дозволяв собі насолоджуватися цими її прекрасними емоціями.

Вихор позаду радісно заіржав – мабуть, йому теж було потішно з сердечних почувань Мілі.
Переможно пхикнувши, я взяв принцесу за руку й під засоромлений погляд оливкових очей поцілував її. Після цього дівчина більше не кепкувала з мене.

Через годину ходьби пішки в супроводі хрускоту де-не-де опалого листя і гілочок, ми натрапили на струмок зі студенючою водою (періодично вони нам зустрічалися, і текли всі в одному напрямі – до столиці Іверуса). У ньому помили обличчя і руки, напоїли коня, а також наповнили фляги.

Відтак наш дует знову осідлав коня і рушив далі. Ліс поволі проріджувався, дедалі частіше можна було зустріти не дерева, а пеньки від них, й усе більше протоптаних людьми стежок. І в одну мить Міля передала повідомлення від Вихора – ми наближаємося до Нарре. Після цих слів наш вірний напарник пройшов ще близько кілометра й лісова гуща нарешті залишилася позаду, а на горизонті замаячили лиш поодинокі дерева, численні поля і обриси великого міста, оточеного такими ж великими, похмурими стінами.

Кінь зупинився наче зумисне, аби ми роздивилися новий для очей пейзаж. Тоді я відчув, як Емілія напружилася і тривожно видихнула. Повністю розумів її страх, він усі свої сили черпав із невідомості, із того, наскільки сильно ми ризикуємо, лізучи в лігво ворога.
Я обійняв принцесу (позаяк сиділа спереду) і поцілував у маківку.

— Я поруч, — прошепотів. — Поки ми разом, тобі нічого боятися.