Панство ночувало таки в наметах, і вже після сніданку слуги стали їх розбирати.

Зранку я навіть здивувався, що прокинувся. А також, що як вийшов зі свого челядського шатра, уздрів живого Дена. Клянуся, вчора пихатий принцик Іверуса наче самими очима говорив, що повбиває нас, тож… Дивно, що не зробив цього серед ночі, в нього би все могло вдатися, бо ж б'юсь об заклад – після настільки активного дня ми з Деном спали мов мерці.

Я зробив легеньку руханку, пойойкавши через ниття у м'язах, і похи-хикав зі сміховинного вранішнього вигляду Аметистика (той теж спросоння вийшов розім'ятися). Було певною мірою прикро усвідомлювати, що тепер навряд чи скоро вдасться звидітися зі своїм новоспеченим другом – все ж у нього як спадкоємця роду теж є чимало всіляких обов'язків.

А от чи вдався задум короля із кандидатами на заручини з принцесою… Не буду гадати, бо ж він ще триває.
Дорогою до палацу, від Меліси я дізнався, що всі кандидати пробудуть як гості у королівському замку ще кілька днів. З кожним Емілія буде чаювати і розмовляти. А як час збігне – повинна буде сказати про свій вибір батькові.

Поки фрейліна перераховувала кандидатів я мимохіть скривив міну огиди на імені «Азар». Але це, на щастя, пройшло повз увагу жінки. Миттю стало цікаво: якщо Міля вже з ним зустрічалася і розмовляла, яке враження він на неї справив? Я міг лише гадати і сподіватися, що принцик не вдавав із себе благодушного честивця і не задурив цим голову її високості…

А от на імені «Федел» я серйозно замислився. Після балу на честь повноліття Емілії, вона про цього молодика непогано відгукувалася. Принаймні він зміг її розсмішити, а для потенційного кавалера це вже дуже багато означало!
Інші кандидати мене не вельми цікавили, чомусь вчепився саме за крон-принца Фарзи. Як не крути, а з цим королівством у нашого Мелаара чудові відносини, тож я впевнений, що його величність також кинув оком на Федела і в разі чого буде радити донечці саме його. Що ж, було б прекрасно, якби цей парубок справді виявився файною парою для Емілії і їй самій подобався.


*****

— Гм… Федел, так? — принцеса задумливо надула губки. — Батько теж про нього зі мною говорив. Навіть не знаю, вибір такий непростий… Я хочу, щоби все було справедливо, тому маю однаково провести час із усіма кандидатами, й тоді думати, а не сліпо слідувати порадам, — насупилися дівчина на липи поблизу, ніби вони її чимось роздражнили. А тоді як ні в чому не бувало елегантно відпила чаю з мініатюрної чашки. Цей день був одним із тих рідкісних, коли нам обом вдавалося просто почаювати в альтанці. Принаймні один дворецький зробив усе для того, щоби це сталося.

Я кивнув, погоджуючись із логічністю думок вінценосної.

— А що ви можете сказати про принца з Іверуса? На полюванні він справив краще враження, ніж вперше, на балі? Чи все ж ні? — вирішив зайти з іншого боку. Це питання було не менш цікавим, ніж попередні поради стосовно спадкоємця престолу Фарзи.

Міля примружилась від передвечірнього сонця, що простягнуло руки до її обличчя, пробиваючись крізь дерева.
Її губи смикнулися наче у ваганні, а тоді все ж усміхнулись:

— Знаєш, так! Як ти й казав того разу, перше враження може бути оманливим. Принц Азар – саме той випадок. Чи на полюванні, чи зараз у палаці, коли б ми з ним не перетиналися, завжди дуже милий зі мною, іноді аж занадто. Аж не віриться, що раніше я могла сприйняти його якимось підступним…

— От срань! — спересердя вирвалось у мене. Руки затулили рота, щойно усвідомив, що ляпнув це вголос. Принцеса закліпала оливковими оченятами, вочевидь, не розуміючи: причулося їй чи ні. — В-вибачте мою невихованість, ваша високосте. Не хочу нав'язувати вам свою думку, але… Будь ласка, придивіться уважніше до принцик… до принца Азара, щоб ви були цілковито впевнені у його характері. Та й те саме стосується інших кандидатів.

Я серйозно дивився на Емілію, намагаючись впіймати її погляд, але це ніяк не вдавалося. Лише тоді збагнув, що останні кілька днів, включно з полюванням, мене серйозно напрягав цей факт. Коли і де б ми не зустрілися, спадкоємиця Мелаара щоразу уникала зустрічі наших очей, намагалася якнайшвидше закінчити розмову й відкланятися. Я не міг допетрати, з чим це пов'язано – чи то був надто дурним у розумінні дівчат, чи то якась інша причина була… Однак, наразі я дуже пишався собою, бо ж зміг умовити принцесу на бесіду, щойно екіпаж для челяді прибув до палацу.

— Я почула тебе, Люренсе, — кивнула блондинка, знову приділивши увагу чаєві. Він у неї зумисне все ніяк не скінчиться, чи як? — Дякую за поради. Але на цьому розмову варто закінчити, адже я пообіцяла вечірнє чаювання якраз принцові з Іверуса.

Емілія підвелася й мало не сіла в реверансі за звичкою, та вчасно згадала, що перед нею всього лише слуга. Мені якогось біса стало від цього дуже прикро, та я ніяк того не видав (за виключенням стиснених губ). Встав і схилив голову у вияві поваги, мимоволі молячись: нехай при розмові з принциком дівчину так само більше цікавить чайок, ніж сам Азар.


*****

Піднімаючись від озера, вечірня прохолода воложила пелену сукні і повзла по ногах. Емілія завмерло спостерігала за поодинокими жабами, які то виринали, то зникали під водою.
Хоч дівчина й перебувала зараз біля одного з кандидатів на її руку й серце, та думки чомусь линули не до нього. А швидше до того, з ким вона хвилин п’ятнадцять тому так само чаювала.

Принц Азар цілком непогана людина. Приємний, розумний, сміливий юнак, хоч і молодший від неї на рік.
Втім, принцесу навряд чи один його вік не влаштовував. Було щось ще, чого вона не могла собі пояснити. Щось у його деяких несподіваних жестах, чи в постійному і надмірному вияві опіки та цікавості, чи в захланному погляді на неї. Емілія весь час вдавала, що не помічає цього, та від того менше воно її не тривожило.

Користуючись маленькими розмірами альтанки, в якій вони сиділи, принц вкотре підсунувся ближче до дівчини, а вона так само вкотре відсунулась подалі (на щастя, лавка, що заверталася навколо столу, дозволяла це). Чомусь він ніяк не хотів сидіти навпроти, а от її це би повністю влаштовувало.

— Еміліє, над чим замислилася? — Азар схилився в її бік і зазирнув у бліденьке обличчя своїми цікавськими синьо-сірими очима.

Принцеса швидко глянула на такого-сякого співбесідника й до щему в кінчиках пальців зловила себе на думці: «От би замість Азара тут був Люренс. Най мені й дуже бентежно з ним останнім часом через той ранок».

— Над погодою, — вичавила з себе Міля, знову звернувши увагу на жаб – вони якраз починали інтенсивніше кумкати. — Ви помітили, що вона неспокійна останнім часом? — дівчина зрозуміла, що хоче говорити хоч яку дурню, лиш би не мовчати поруч із принцом. Та не могла збагнути, чому настільки бажає бути зараз із Люренсом, а не Азаром? Хіба він такий поганий хлопець?

— Не знаю, як погода, а моє серце останнім часом дуже неспокійне. Особливо біля тебе, — парубок підсунувся ближче і швидко торкнувся долоні вінценосної. — Всі думки зайняті тобою, Еміліє, твоїми зеленими очима, — дівчина цього разу вирішила не тікати, а ризикнути й дізнатися, що ж принц робитиме далі. Заклякла в очікуванні. — Твоїми прекрасними губами…

Азар Іверуський схилився до дівочого обличчя настільки близько, що Міля відчула різкий запах його парфумів. Здається, саме це й схаменуло її – за мить до цілунку вона різко відсунулась. Хлопець у відповідь обдарував дівчину роздратованим поглядом.

— Ваші слова для мене дуже приємні, та… — Емілія відчула, що голос хоче тремтіти і взяла коротку паузу. — Та це не означає, що вам зразу дозволяється проявляти нахабну тактильність до мене.

— Нахабну? — здивувався Азар. — Що нахабного в тому, що я хочу торкнутися твоєї долоні чи поцілувати, моє серце ж тягнеться до тебе! — він підсунувся ближче й ухопив за руку. Мовчки вдивлявся в налякані дівочі очі. — Прошу, дозволь лише поцілувати… Я кину весь світ до твоїх ніг, я зроблю тебе найщасливішою, лиш будь зі мною…

Хлопець став повільно наближатися і коли його дихання торкнулося губ принцеси, вона відвернулась.

— Я… я не можу. І не хочу, — прошепотіла, ледве стримуючи сльози, чи то від жалю, чи то від страху.
Азар завмер.

— Що означає «не можу»? — прошипів нервово. — Та як… як ти посміла мені відмовляти?! Розбещене дівчисько! Якщо я хочу цілувати – я буду цілувати!

Блідими пальцями він обхопив її лице й взявся грубо впиватися в губи. Емілія пискнула й спробувала вирватися, висмикнути обличчя чи руку, та хлопець міцно тримав.
Захникала від відчаю й лише тоді Азар відсахнувся.

— Тепер ти зрозуміла? — крізь збите дихання мовив принц. Його погляд наче насолоджувався розпачливим виглядом Емілії.

Вона розкрила рота і коли вже здалося, що її голос здавив комок у горлі, прозвучали гнівні, впевнені слова:

— Я ніколи тебе не виберу.

Принцеса штовхнула від себе ошелешеного Азара та вискочила з альтанки. Помчала в сторону палацу під несамовите квакотіння жаб. Та навіть його майже глушив шалений стукіт серця і шум крові у вухах.
Власні покої, власне ліжко – ось, де дівчина хотіла опинитися. Загорнутися в ковдру і проплакати всю ніч.

— Лиш посмій! Лиш посмій мене не вибрати! — закричав принц їй навздогін. — Я будь-де знайду тебе й доведу, що лише зі мною матимеш щастя!

Мілі здалося, що хлопець із люті поженеться за нею, тому побігла ще швидше, мало не падаючи через довгу пелену чарівної сукні.
Та він залишився позаду, хоч відлуння його погрози ще не раз відлунювало в голові.

Тепер Емілія збагнула чому настільки бажала бути зараз із Люренсом – він би нізащо не був настільки нахабним і різким у прояві тактильності до неї. Він завжди був ніжним і обережним.


*****


Коли від королівського полювання минуло два дні, я нарешті знову вибрався помалювати, а то вся ця історія геть не залишала часу на улюблену творчість.

Якраз у сонячне пообіддя, озброївшись пензликами, палітрою, баночками з фарбою і фартухом (не заляпувати же свій чудесний фрак кожного разу), я з майже маніакальною, вкрай задоволеною усмішкою приступив до роботи. Натхнення лилося в душі стрімкими ріками, тож за сьогоднішні дві години я сподівався чимало встигнути.

Картина поволі оживала, починала грати барвами, поки дворецький у процесі, за звичкою, зосереджено чуть притискав губами кінчик язика і мружив очі.

— Не думав, що простий слуга вміє так гарно писати полотна.

Від раптовості я здригнувся так сильно, що мало не зачепив мольберта й ледь не перевернув баночки з фарбами. Хоч і тихий, голос незнайомця пролунав надто несподівано для поглиненої заняттям людини.

Я різко розвернувся (бо ж шановний стояв позаду) і злісно зиркнув на того, хто вирішив відволікти від роботи. Однак, варто було помітити, що прибулець стоїть із м'якою усмішкою на  блідому, трошки ластовинчастому обличчі, ще й у багатих шатах, і мій погляд подобрішав.
Так, а зараз треба бути вихованим – бракувало ще з якимось вельможею проблем знайти.

— Вітаю, пане, — я шанобливо схилився, припускаючи, що це хтось із ймовірних кандидатів на руку та серце її високості. А всі вони, як відомо, є поважними аристократами. — Що привело вас до оранжереї? Чи можу я, дворецький принцеси Емілії, бути вам корисним? — я глянув у похмуро-блакитні очі рудоволосого молодика й ледь не засміявся з пафосності власних слів. Іноді досі не віриться, що я настільки добре навчився комунікувати з місцевими панами й панночками, аж пишаюся собою!

Зростом трішки вищий за мене, худорлявий парубок зиркнув на ще «сиру» картину й тоді знову на покірного слугу вінценосної.

— Ми раніше не зустрічалися, тож думаю, мені варто сказати, що я – принц Федел Фарза, — він звичним рухом відкинув заплетене в низький хвостик хвилясте волосся із надпліччя. Я ж іще раз вклонився, як того вимагав придворний етикет. — Його величність дозволив тобі малювати, так? Я радий цьому, — я спантеличено кліпнув, не спроможний збагнути, навіщо принцові те казати. — Захоплююся людьми, які розвивають свої таланти, які виборюють право творити. Завжди заохочую їх проявляти себе, хоча сам і не володію жодними визначними навичками, — зволив пояснити його високість. — Цікаво, чи є в леді Емілії якийсь гарний талант? — тут здалося, що Федел забув про мою присутність і поглинувся своїми ж заду́мами.
Взявся крокувати навколо мого робочого місця, спроквола торкатися пензликів і країв натягнутого полотна, й ніби дещо мляво мовив:

— Чи відомо тобі, дворецький, щось цікаве про принцесу, що вартувало б моєї уваги?

Я відчув у цім питанні певний підступ, але… Спадкоємець Фарзи зовсім не виглядав хитрим чи лукавим. Хоч і спитав, та думками на вигляд був далеко від того. Враз його зацікавили салатові плющі на одній із віконних стін оранжереї й він попрямував до них.

— Принцеса Емілія добра, ніжна й чутлива особа. Її почуття вкрай легко поранити. Любить дізнаватися щось нове. Із найважливішого – вона в захваті від усіляких пригод, хоч вони не завжди безпечні. А ще їй подобається читати, особливо любовні та пригодницькі романи, — душею я жодного разу не скривив – все це вважав правдою. Подумав, що Феделові буде корисно дізнатися саме дані нюанси.

Принц потер пальцями блискучий листочок плюща й замислено пробубонів: «Зрозуміло». Наморщив довгастого носа від різкого запаху однієї з троянд, що цвіли поблизу, та неквапом повернувся до мене й мольберта.

— Пробачте за ймовірну грубість чи прямоту, ваша високосте, але чи є у вас якісь сердечні поривання до принцеси Емілії? — я зловив у себе явне занепокоєння на даному питанні, тож знову взявся за малювання картини, щоби вгамувати нерви. — Це прагну знати не лише я, а й інша замкова челядь, із якою виросла її високість. Нам би дуже хотілося, щоби чоловіком принцеси став той, хто й почуття до неї має. А не щоби це був просто політичний шлюб.

Від переживань і точно завеликої дози сміливості та нахабності в присутності вельможі, я мало не почав розмальовувати плющ синім кольором. Несподівано мене від цього вберіг сам Федел, акуратно вихопивши пензлика з руки.

— Будь обачним. Не зіпсуй таку чудову картину своїм хвилюванням, — хлопець підбадьорливо всміхнувся тонкими губами моїй розгубленості й повернув предмет назад у потрібні пальці. Я ж якось запізніло кивнув і продовжив працю в потрібних кольорах.

— На жаль, не можу сказати, що маю романтичні почуття до леді Емілії. Але ще з нашої першої зустрічі вважаю її приємною особистістю, як зовнішньо, так і внутрішньо. Якщо вона вибере саме мене, я з радістю буду дізнаватися про неї більше й допомагати правити країною. Але якщо леді більше до душі припаде інший кандидат, вельми засмучуватися не буду.

Помалювалося мені за час його довгої відповіді не дуже, бо ж вінценосний в той час стояв позаду й спостерігав за процесом. І хоч я вже давно позбувся неприємних відчуттів і напрягів у таких випадках, але чомусь саме дана ситуація ви́кликала неможливість зосередитися на занятті.

— Дякую за чесність, ваша високосте, — я повернувся до молодика й вклонився. Щиро симпатизував чесним людям, тому його словами я був більше, ніж задоволений. 
Принц лагідно всміхнувся, ще й цікаво при цьому мружив свої трошки опущені з країв очі. І без особливих прощань (та й нащо вони зі звичайним слугою?) неспішно покинув оранжерею.

Проводжаючи його стрункий стан зором, я мимоволі замислився: невже він справді шукав когось із челяді (чи то саме мене), аби спитати про Емілію? Доволі несподіваний хід, як для високоповажної особи. Можливо, саме цим Федел і вирізняється на фоні інших. Ха! От принцик Азар до такого «неподобства» точно би не опустився.

Я зітхнув, із видихом випустивши назбирані переживання, та продовжив розфарбовувати полотно.



Того ж дня перед вечором, у Меліси, нашої чудової головної фрейліни, виникла гостра потреба в нових ефірних оліях для ванн, які час від часу приймає принцеса. Тому вона відправила мене в магазинчик із якоюсь вкрай складною назвою. І відправила, на щастя, разом із Ерелі, однією з не настільки високорангових покоївок. Та знала як він виглядає і мала би показати дорогу, щоби на наступні рази я ходив сам.

Хоч я й не вельми балакуча особа, але все одно відчував напруження від того, що ми з чорнявкою дорогою туди весь час мовчали. Вона постійно відводила свої сині-синющі очі, варто було мені на неї глянути. Тому я мимоволі зрадів, коли ми врешті дійшли до магазину з оліями.

Проте, його розташування викликало неабияке дежавю – звідси було зовсім близько до непримітної забігайлівки, прямо крізь яку лежить шлях до «лігва» так званої Кучерявки, чи, іншими словами, знахарки Софіни.

Ерелі залишила мене стояти навулиці й сама увійшла до крамниці. І думаю, що цей звичайнісінький похід у Кормер склався би досить типово, якби вищезгадана знахарка, у незмінній хустці строкатих кольорів, не вийшла зі свого «лігва» і не запримітила мою скромну персону.

Її посмішка в цю мить викликала сироти на шкірі. Жінка, можливо, й мала свої справи, але геть забула про них і всю увагу присвятила непоказному (не враховуючи кольору волосся) дворецькому.

— Хто це тут! Привіт, Люренсе, — пані підійшла ближче, не припиняючи містично посміхатися. Я відчув, як у мені все напружилось. Не пригадую, аби називав їй своє ім'я. — Знайшов відповіді на свої запитання?

— Які запитання?.. — видусив із себе, намагаючись не дати проявам тривожності вирватися назовні. Кому-кому, а цій прозорливій знахарці я не мав ніякого бажання показувати свої навіть найменші слабкості.

— Ти ж досі хочеш додому? — схилилася Кучерявка до лиця. Її вигоріло-блакитні очі вдивлялися в мої, наче гіпнотизували, тому я не годен був відвести погляду, хоч мені дуже того хотілося. — Хлопче, ти як розкрита книга, — Софіна пхикнула, а я мало не вдавився власним обуренням. Та від цієї відьми (я вже не сумніваюся, що вона й чаклувати вміє) нічого не приховаєш!

— Гаразд… — буркнув. — Ви здогадалися, я досі хочу додому. І що?

— Це марно, любчику. Марно, — знахарка поклала долоню з фіолетовими нігтями на моє плече. Та перш ніж я вдруге за останні кілька днів упав у відчай, вона знову заговорила: — Але, в мене є дещо, що може тобі допомогти.

Я завмер, не зводячи витріщених очей із жінки, яка запхала руку до великої кишені у своїй темній спідниці.
В наступну мить перед лицем замахалося щось лите зі срібла, на витонченому шнурочку. Софіна почекала, поки світло-бірюзові райдужки дворецького сфокусуються на предметі у формі букви «Л» і серйозно, навіть приглушено заговорила:

— Це допоможе тобі. Не кажу, що повернутися, але…

Дзвоник урвав знахарку, подавши вість – двері крамнички, біля якої ми, власне, стояли, відчинилися.

— Люренсе, з ким говориш? — Ерелі одразу запримітила іншу чорнявку (сама ж також мала таке волосся, хіба що пряме), і зробила крок у наш бік.
Жінка в строкатій хустці швидко зиркнула на покоївку, не більше. Вся її увага була виключно для мене (більше «на жаль», ніж «на щастя»).

— Коли прийде час, ти зрозумієш, навіщо я тобі це дала. Не згуби, бо загубишся, — Софіна поспішно вклала амулет у мою долоню і вже захотіла йти, як глянула на невтямну Ерелі й спинилася. Певний час мовчки дивилася на дівчину, а тоді кинула: — В тебе нічого не вдасться, красуне. Не старайся – лиш серце засмутиш.

Знахарка зашурхотіла спідницями в поглиненому сутінками провулку, а ми з покоївкою ще хвилину дивилися їй услід.

— Що в мене не вдасться? — озвалася врешті напарниця, насупившись при погляді на вашого скромного слугу. Варто було мені теж спрямувати на неї позір, як Ерелі різко вдихнула та зблідла. Наче в ту ж мить сама знайшла відповідь на своє питання. Принаймні для неї, судячи з сумного виразу обличчя, нічого хорошого це не означало.

Поверталися ми до палацу знову мовчки. І мовчання це було ще напруженішим. Покоївка похмуро несла мініатюрний кошичок із ефірними оліями, а я перебирав між пальцями срібну літеру «Л», розмірами не більшу за українських п'ятдесят копійок. Вигляд я мав, певне, не менш похмурий, ніж чорнявка збоку, бо ж зовсім не розумів, що тепер робити з цим амулетом. Але позбутися його не посмів би – ця Софіна надто прониклива і відає тим, що їй навіть не казали, тож віра їй точно має сенс…
«Не згуби, бо загубишся», – згадка цих слів викликала мороз по шкірі.

Я ще більше набурмосився й одягнув незвичайну прикрасу на шию, сховавши під фраком. Тепер лишалося лише чекати, коли «прийде час».



*****


— То ви подумали стосовно принца Федела? — лише заходячи до альтанки, завів своє я. Було дуже несподівано отримати від Емілії запрошення на розмову сьогодні після сніданку.
Від нашої останньої розмови минуло два дні. Я був зайнятий дорученнями вельмож (що тимчасово проживали у замку) й дуже намагався не потрапляти Азарові на очі, а принцеса чомусь взагалі мало де з’являлася, принаймні там, де я звик із нею перетинатися.

Сівши на лавку, очікуюче вдивлявся в чимось зморене й засмучене обличчя панянки. Синяки під очима їй геть не личили.

— Принцесо?..

Міля схаменулась і стривожено глянула в очі, а тоді на долоню, яку я поклав на її руку. Говорити вона не поспішала, тому почав першим:

— Я мав нагоду поговорити з принцом Феделом. Зізнаюся, що, як і думав, – він хороша людина, принаймні хоч тому, що чесний і не чванливий. Особисто розпитував у мене про вас… — я стисло переказав слова рудоволосого крон-принца, що тоді слугували відповідями на мої питання, і мовчки чекав на реакцію дівчини.

Здалося, що від почутого Емілія пожвавішала, навіть усміхнулася легенько.

— Рада чути, що Федел такої думки, — зітхнула вінценосна. — Мені було так спокійно в його компанії вчора, навіть якщо ми мовчали, бо в мене не було настрою на розмови. Він поважав моє бажання побути в тиші, тому лише іноді висловлювався стислими фразами, описуючи навколишню природу. Здається, він її любить, любить рослини.

Я пригадав зацікавленість принца блискучолистим плющем у залі Королеви і подумки погодився.

В альтанці знову стало тихо, лишень численне птаство вицвірькувало по липах і плакучих вербах біля озера.

— Ваша високосте, що сталося? Що вас засмутило? — врешті спитав те, що тривожило. Надто не звик бачити принцесу в такому тужливому гуморі.

Міля тяжко зітхнула.

— М-м, тому я й покликала тебе поговорити. Бо не розумію дечого… Все думаю, що… — пригнічено почала вона, уникнувши мого погляду, — що ні з ким із кандидатів я не почуваюся… не почуваюся так, як… як із…

Дівчина зволила підняти збентежений позір до очей слуги, що вкрай уважно її вивчали, й так і не завершила репліку.
Давно вона настільки довго не дивилася мені у вічі. Аж забув, наскільки цікаві й красиві її оливкові оченята.

— А, забудь, Люренсе, — схаменулась дівчина, підвівшись із лави. — Дякую, що розповів про Федела, вважаю, що серед усіх він найкраще мені підходить, тож піду скажу про свій вибір татові.

Емілія Мелаарська поспіхом покинула альтанку, нібито вже в значно кращому настрої, а я крикнув їй наостанок:

— Дякую, що взяли мої слова до уваги, принцесо!

Та все ж, в чому вона так і не наважилась зізнатися? Це щось, що дуже її хвилювало… Сподіваюся, що ще буде нагода розпитати.


Король рішенню своєї доньки не перечив і вже ввечері, зібравши всіх кандидатів у тронному залі, виголосив, що Емілія з принцом Феделом відтепер офіційно заручені. Присутні привітали майбутніх молодят оплесками (особливо тішилася замкова челядь, що стояла віддалік), а пихатий принцик Іверуса гнівно стискав губи й супив брови. Я зловтішно гмикнув сам собі, думаючи, що ні за які гроші не віддав би Мілю в його руки, навіть якби сам Арнес Мелаарський цього захотів.

Поки інші претенденти збирали речі, щоби забратися з палацу, король із Феделом вирішували організаційні питання. Виявилося, що останній буде жити в Мелаарі, а не Емілія поїде до Фарзи. А все тому, що наш король окрім Мілі більше спадкоємців не має, на відміну від правителів сусідньої держави, у яких ще є Феделова сестра-близнючка.
Крон-принц поїде додому за речами, офіційним благословенням батьків і всіма бажаними родичами, які захочуть бути присутні на весіллі, яке святкуватимуть у нашому палаці.
Подорож Федела займе трохи більше тижня (хоч царства й сусідні, та столиця Фарзи далеко від Кормера), тож мені за цей час треба буде пильнувати, аби принцеса не знайшла на свою дупу особливо небезпечних пригод.

Вже наступного ранку вінценосна провела свого нареченого до його екіпажу й побажала щасливої дороги на батьківщину і легкого повернення назад.
Того ж дня виїжджали з палацу й інші претенденти на руку та серце її високості. Але особливу, злякану увагу вона приділила лише кареті з Іверуса. Очі, якими вона подивилася їй услід, наче говорили: «ніколи не повертайся». Через це в мене не лишилося сумнівів – між Азаром і Емілією явно щось неприємне сталося… Втім, напевно, воно й найкраще, бо інакше вона б могла більше вагатися перед вибором Федела.

Того ж дня, але вже в пообідню пору, коли, як виявилося, принцеса звільнилася зі свого заняття з політики (нарешті король серйозно взявся за навчання своєї любої донечки!), Арнес Мелаарський покликав Емілію у тронний зал (який, до слова, був зовсім невеликим). Я тоді якраз ніс потрібні книги (як не прикро, зрозумів, що носитиму їх на кожне заняття принцеси), з якими вона займалася і тому пішов із нею за компанію.

— Еміліє, доню, радий, що ти прийшла, — не залишив без уваги прихід дочки Арнес Мелаарський, жваво запрошуючи її ближче. — Не переймайся, я не займу тебе надовго.

Недалеко від монарха стояв незнайомий мені чоловік і всміхався. Здається, натягнуто всміхався. Віком був не молодшим за капітана Мардена – коротке темне волосся вже посивіло на скронях.
Я спинився неподалік входу в зал, не вважаючи себе уповноваженим бути більш помітним на цій зустрічі.

— Вітаю прекрасну принцесу Мелаара, — схилився в уклоні невідомець. Голос його був неприємно-пронизливим і хрипкуватим. — Чи пам'ятаєте ви мене?

Вінценосна вдивилася в зморшкуваті риси лиця чоловіка й дещо розгубилася.

— Еміліє, це Роланд, двоюрідний брат Мардена, колишній капітан королівської гвардії, — пояснив його величність, і принцеса ніяково заусміхалася, легенько присівши в реверансі. — Він два роки був на таємному завданні в Іверусі, бо ж там завжди було доволі неспокійно, а бути в курсі політичних інтриг наших сусідів – завжди добре, — король стримано посміхнувся, поплескавши сіроокого Роланда по спині.

— Вибачте, вас довго не було, та й ви завжди ходили в латах і шоломі, от я й не впізнала вас одразу, — приязно защебетала блондинка.

— Не переймайтеся, ваша високосте, вам все можна пробачити. Ой, мало не забув – вітаю із заручинами, — схилив голову чоловік й тоді ж серйозно звернувся до правителя: — Мій королю, крім тих звітів, що ви регулярно отримували, я маю й інші новини. Як дозволите, краще буде сам на сам про це поговорити.

Арнес Мелаарський кивнув, і махнув нам із принцесою рукою. Двічі повторювати жест йому не довелося – за мить нас вже не було.


Занісши книги до кімнат вінценосної, яка дорогою туди мовчала, я попрямував до залу Королеви, себто до оранжереї. Про можливість помалювати не забував, тому полотно було вже майже дописане.

Після вечері опинився у власній кімнаті. Ще раз прогорнув сумнозвісний щоденник Емілії, та це нічого мені не дало, тож закинув його назад до шухляди в столі. Витягнув власний записник і занотував усе важливе, що сталося, остаточно не розуміючи, навіщо взагалі це роблю. Втім, закінчивши, взявся роздивлятися подарований знахаркою амулет.

Часу мені для цього вдосталь не дали – пролунав стук у двері і я запросив людину ввійти, попередньо сховавши підвіску під фрак.

— Люренсе, — з порогу почала Лесса, — якщо зустрінеш її високість, передай, будь ласка, що я трошки прибрала в її шафі, аби сукні акуратніше висіли. Це все, добраніч.

Я кивнув, побажавши спокійної ночі навзаєм, і покоївка залишила кімнату.
Ніби нічого такого не сталося, але в мені зародилося неспокійне відчуття. Прокрутивши в голові слова Лесси, збагнув, стосовно чого воно було.
Ще трохи, й буде час лягати спати, а Емілії немає в покоях (логічно, що інакше покоївка б до мене не заходила).
Інтуїція підказувала, що принцеса не просто вийшла кудись проти ночі свіжим повітрям подихати…

Згадуй, Люренсе, чи говорила вона про якісь свої затії останніми днями… Дідько, та ми взагалі через її незрозумілий настрій по мінімуму нормально говорили, як тут можна щось зрозуміти?!
Я вже починав злитися і на себе за неуважність, і на обставини, і на Емілію, яка надумала кудись пропасти, та враз закляк.
Здогад, що зринув у голові, страшенно не сподобався мені.

— Закинута церква на півдні Кормера… — прошепотів сам собі, витріщившись на стіну навпроти.

Було неприємно згадувати причину нашої з принцесою сварки, але це було єдиною логічною відповіддю на питання.
Іншого вибору не лишалося, крім як на зламані голови бігти за тою непосидючою блондинкою.


Погода навулиці тішила теплом, співали цвіркуни, а на безхмарному небі виднілися перші зорі й повний місяць.
На своє щастя, я непомітно вискочив із палацу десь у ту мить, коли варта біля воріт мала змінюватися. А тепер біг центральною вулицею столиці, бо вже здалеку запримітив самотній екіпаж при тротуарі. Ха, навіть нічого не сказав іншій челяді. Сподіваюся, ніхто з них не буде настільки дурним, аби ставити весь замок на вуха через наше з принцесою зникнення.

— Добродію, рушайте до закинутої церкви, що на півдні столиці! — захекано крикнув я, заскочивши в транспорт.

Старий кучер зиркнув на мене здивовано, насупився й промимрив:

— Щойно сусідній від мого екіпаж повіз туди якусь леді. І чому лихий тягне людей в такі темні місця? Вйо, — тріпнув віжками чоловік і карета рушила. Я подумки, а іноді й ні, молився, щоби з Емілією все було гаразд. — Що вам, молодим, пригод бракує? Лізете серед ночі в якісь закинуті церкви, де повно привидів чи іншої нечисті водиться.

— Привидів? — зблід я, втупившись великими лазуровими очима в спину кучера. Хотілося, аби мені те почулося...


Карета заїхала в гущавину лісу, що розкинувся позаду королівського палацу, й так званий добродій направив мене в проріділу його частину, за якою й повинна була розташуватися церква. Далі дороги не було, тож логічно, що їхати не було сенсу. Я попросив кучера зачекати на тому ж місці, й кулею вилетів з карети.

Шляхом сюди, повз наш екіпаж проїжджав ще один, хіба що в протилежний бік. Це означало, що Емілія не попросила його зачекати, і як тоді думала повертатися до палацу?.. Геть розум розгубила, чи що…

Удача всміхнулася, й мені під ногами не плуталися жодні корені дерев, чи гілки не ляскали по обличчю. Ліс дозволив промчати ним і не згубити по дорозі всі нерви.
Мій біг вгамувався лише як очі взріли невисоку постать у світлому плащі з каптуром, з-за якого в сяйві місяця на мить блиснуло жовтявого кольору волосся. Ліхтар у її руці ритмічно похитувався.

— Еміліє! — вирвалося в мене втішене.

Дівчина різко спинилася й не встигла навіть обернутися, як я обійняв її зі спини. Збите біганиною дихання явно шуміло у вінценосної над вухами.

— Що ти тут робиш, Люренсе?.. — геть розгубилась панянка.

Я з полегшенням зітхнув, сильніше стиснувши в обіймах тендітну фігурку. Здається, руки проймав легкий трем, і то був ніяк не наслідок зілля знахарки Софіни, яке якось викликало в мене трясцю.

Врешті я остаточно віддихався і взявся пошепки кричати (вчиняти зайвого шуму в лісі точно не треба, а гукання Емілії було винятком):

— Як ви могли піти в таке страшне місце самі?! Ще й уночі! Невже не уявляєте, як би всі хвилювалися, якби з вами щось сталося? Як би я хвилювався… — сам від себе не сподівався такої відвертості й емоційності. Носом впирався в голову вінценосної і навіть через капюшон відчував її прекрасний запах.

Здається, я чи не вперше спереживався саме за Мілю, а не за наслідки її дій для мене.

— Яке ще страшне місце, Л-люренсе? — проявила Емілія щире нерозуміння. — Ця церква не страшна, а просто закинута. Ходімо туди разом, сам переконаєшся…

Блондинка акуратно звільнилася від обіймів і взяла мене за руку, йдучи до будівлі з облупленими стінами, які ще й поросли дикими трояндами та плющем.

— Ні, принцесо, мені кучер розказав, що там вночі з’являються неупокоєні душі людей, які поховані на недалекому звідси цвинтарі!.. — панікував я, намагаючись тягнути нерозумне дівчисько в протилежний бік. — Там навіть є старезне піаніно, на якому хтось щоночі опівночі грає!.. А ще ви знали, чому ця церква стала закинутою? Бо в ній колись убили священника! Який жах, хіба ні? Повертаймося в палац, прошу вас!

Я не міг назвати себе істинним боягузом, але оскільки це не мій рідний світ, остаточно не відомо, чи існує тут щось магічне (по типу інших рас, злих духів чи іншої нечисті), і перевіряти це тут і зараз бажанням не палав.

Та на жаль, на вінценосну мої вмовляння не дуже подіяли.

— Я знаю, Люренсе. Але я не вірю в ці вигадки і тобі не раджу. Точніше… — Емілія завагалася, стиснувши мою руку сильніше. — Я боялася туди заходити сама, тож ішла до церкви дуже повільно. Але коли з’явився ти… я припинила боятися, з тобою мені не страшно, — вона обернулася й зазирнула своїми радісними оливковими очима в мої. — Тож будь ласочка, ходімо разом. Обіцяю, що більше нікуди не побіжу без твого відома, — дівчина підійшла ближче, роблячи свій погляд благальним, а я закляк.

Розірвавши зоровий контакт, злякано подивився на сумнозвісну церкву. Не вірилося, що наша Емілія Мелаарська настільки смілива.
Тяжко зітхнувши, я згадав, що нас ще й кучер чекає, тож здався:

— Гаразд, якщо ви дійсно обіцяєте, то ходімо. Але ненадовго, бо неподалік ще чекає екіпаж, аби поїхати назад до палацу.

— Ура! — тихенько підстрибнуло дівча й на емоціях обійняло мене. — Дякую, Люренсе, — прошепотіло на вухо, а мої груди від комбо цього шепоту і її запаху наче вогнем обдало.

Коли юнка вже почимчикувала до будівлі, я лиш те й зміг, що насупитися, на незрозумілі собі відчуття і, уважно роззираючись по боках, послідувати за нею. Сподіваюся, нікого з поганою репутацією ми тут не здибаємо, бо ж я не можу похвалитися дуже визначними фізичними даними.

Старі, трохи сточені короїдом двостулкові двері зі скрипом піддалися і впустили нас до церкви (чи навіть «церквочки», бо вона була маленькою). Як я й очікував, всередині панував безлад, павутиння і порохня (як би сказала моя бабця – петрушку можна сіяти). На підлозі валялися свічки, деякі ослони також були перевернені; висячі попри розбиті вікна ліхтарі раз у раз скрипуче хиталися від протягу, а довгий килим, що стелився в кінець церквочки і наче зумисне вів до піаніно, сильно вигорів. Місяць заглядав у нечисленні цілі вітражі й наче малював на підлозі бліді кольорові плями.

Судячи з того, що Емілія навіть каптура зняла, аби краще все роздивитися, враження на неї будівля справила більш позитивне, ніж на мене.

— Ох, тут справді є піаніно! — зраділа принцеса, побігши до інструмента і поставивши зверху ліхтар. Він був закритим, тому вона не відразу зрозуміла, як підняти його кришку.

Поки дівчина не могла стримати захоплення, я осудливо стиснув губи, оцінюючи стан піаніно. Все в пилюці, корпус де-не-де потріскався, та й короїд теж узявся за нього, але клавіші, які вже змогла відкрити Міля, були чистими (хоч і білі з них пожовтіли), адже донедавна ховалися за накривкою.

Вінценосна боязко спробувала натиснути ноту «до», але не пролунало ні звуку. Тоді я вголос виснував, що вочевидь, час вже надто сильно вплинув на інструмент і почути музику не вдасться.
Блондинка похнюпилась, а я вирішив знову сховати клавіші під кришкою.

І наше щастя, що жоден не говорив у ті короткі миті ні слова – інакше ми б не почули раптові чоловічі голоси знадвору.

Я тихо вилаявся і, не бажаючи дізнаватися, чи це такі самі любителі пригод як ми, чи хтось більш недобросовісний, гарячково став шукати очима місце хоч якогось сховку. Принцеса ж перестрашено зиркала то на мене, то на нечіткі постаті за розбитими вікнами, чиї нерозбірливі слова і неприємний слухові сміх ставали дедалі гучнішими. Благо, додумалася хоч задути свічку в ліхтарі й покласти його на підлогу біля піаніно, аби він не бовванів на видному місці.

— Супер! — пошепки зірвалося з вуст, коли я угледів величеньку щілину між заокругленою стіною і тим самим піаніно. — Принцесо, спершу я, а ви зразу за мною.

Ставши на інструмент, заскочив туди і ліг на спину, трохи зігнувши ноги в колінах. Емілія ж мало на мене не стала, коли залазила в ту шпару слідом, але це було очікувано – двом було все ж трохи тіснувато. Дівчина не розуміла, що робити далі, тож я мав шепотіти-кричати їй:

— Лягайте на мене, ну ж бо! Так, щоб вас не побачили, навіть коли підійдуть сюди.

— Здурів?! Тут надто тісно! Як тут взагалі можливо лягти?!

— Потім обурюватися будете!..

Я смикнув її за руку на себе й Емілія дуже навіть комфортно на мене звалилася, саме в ту секунду, коли вхідні двері скрипнули. Слава богу, що вона не вдягла якоїсь пишної сукенки (та й що сама пишними формами не володіла), бо було б туго, а так – хоч і лежала ближче до стіни з вікнами, та її голова була в мене на грудях, і нога з рукою теж якось на мені опинилися. Я намагався заспокоїти власне дихання і вже не розумів, чи то моє серце так калатає, чи дівчати, що лежить поруч.

Після рипіння дверей приміщенням залунали кроки, але через шум крові у вухах я не зміг розібрати – було чоловіків двоє, чи троє.

— Що ж, годі тоді дурних теревень. Раз ми вже в церкві – до справи, — один із мужчин, як почулося, сів на скрипучий ослін. — Коли все буде готово? А то Злюка мені вже набридає своїми листами. Бачте, не може дочекатися, коли все це вже буде його. Не розумію, нащо тоді їхав звідси, коли принцеса його не вибрала. Ех, трагічне нерозділене кохання!

Чоловік театрально зітхнув, а інший роздратовано цокнув язиком.

— Припиняй ці дурощі. Наш план здійсниться вже через два дні, — лиш його голос зазвучав, у нас із Мілею до межі напнулися нерви. Він був близько. Та не це було основним страхом. — Ну, максимум через три, якщо щось піде не так.

Це був Роланд. Той самий двоюрідний брат Мардена, з яким ми з принцесою мали честь сьогодні зустрічатися. Чоловік, якого Арнес Мелаарський зустрів зі щирою, теплою усмішкою.

— Пф-ф, та що може піти не так? В нас все ідеально сплановано, — самолюбно заперечив співрозмовник. — Старий же повірив у твої розказні?

— Король? Так, звісно, він не сумнівається в мені. Аж прикро, що став настільки м’якотілим і наївним за останні роки, — з удаваним шкодуванням зронив Роланд. — От якби не його доця, думаю, він був би справжнім, сильним правителем.

Я відчув, як зціплюю зуби ледь не до скреготу. А рука принцеси вкрай міцно стискає мій фрак.
Хвала богу, що місяць той бік церкви, де ми сховалися, не освітлював, тому жоден із мужланів точно не мав би нас побачити. Втім, зі звуками треба було бути вкрай обачними, тож наш дует завмер і ледь чутно дихав.

Напарник Роланда промовчав, і ми тим часом почули, як екс капітан королівської гвардії підняв кришку піаніно й натиснув на кілька клавіш. На мій подив, пролунали звуки, й доволі мелодійні. Схоже, западала лиш одна нота, хоч то й не точно.

— Твої хлопці нормально екіпіровані? — звернувся Роланд до співрозмовника.

— Можеш не перейматися, сам Злюка їх перевірив і задобрив, — запишався собою той. — Майже всі партизани і найманці вже прибули до Кормера і готуються до «свята».

— Чудово, — в якійсь задумі Роланд змів пилюку з верху піаніно. На жаль, впала вона прямо мені на лице. — Я радий, що співпрацюю з тобою, а не ворогую.

— Я теж цьому радий, — у його репліці відчулася усмішка.

Я нажахано збагнув, що пил лоскоче мені ніздрі. Не пчихни, Люренсе, не пчихни ні в якому разі!
Очі зрадницьки засльозилися, рот відкрився, щоб захопити повітря, і я вже готувався прощатися з життям через дурнуватий пчих, та Міля вчасно стулила мені носа і найгіршого вдалося уникнути. Фух, як камінь із душі. Пізніше дівчина помаленьку змела пил із мого обличчя, аби уникнути ризику ще одного чхання.

— Слухай, а ти не думаєш, що та парочка, про яку нам сказав кучер, десь тут сховалася? — Роланд сховав клавіші піаніно під кришкою. За вікном несподівано ухнула сова.

— Ой, та хто буде в цьому страшному місці сидіти довго, — безпечно завів напарник. — Думаю, злякалися цієї розвалюхи й чкурнули до лісу робити щось цікавіше.

Не сумніваюся, що якби в нашому сховку не було так темно, я б побачив, що Емілія червоніє.

— В будь-якому випадку, якщо зможуть вибратися звідси самі – їм пощастить, бо ж кучер їх більше не чекає.

Роланд легко засміявся на слова чоловіка і врешті зволив відійти подалі від нашого укриття, тож я дозволив собі дихати голосніше.

Другий мужчина підвівся з ослона і начебто пішов на вихід.

— Гаразд, основне ми обговорили. Мені не подобається це місце, тому якщо маєш ще щось цікаве – кажи, і розходимося, — кроки Роланда також стали віддалятися і згодом заскрипіли вхідні двері, які потім самі й зачинилися. — Ще не вистачало, щоби та парочка сюди повернулася і ми б мали з нею не дуже приємну розмову…

Голоси залунали глухіше, хтось із них зареготав. Через мить чи дві нас оповила цілковита тиша (не враховуючи протягу, чи звуків нічного лісу, як-то ухкання сови). Не мовлячи ні слова, ми пролежали за піаніно ще хвилин п’ятнадцять. Вилазити було настільки лячно, що ніхто й не подавав такої ідеї.

Я зловив себе на іронічній думці, що краще б ми тут побачили привидів і мали кошмари кілька ночей, а не стали свідками цієї розмови.

— Люренсе… що нам робити? Мені дуже страшно… Страшно за тата, страшно за Кормер, — зашепотіла Міля, тулячись сильніше до мого змерзлого тіла. Не сумніваюся, що й вона була не дуже в теплі, на цій холодній брудній підлозі.

— Мені теж страшно, принцесо, — ледь не самими губами щиро зізнався я, поклавши руку на голову дівчини. — Я ніколи не був у таких ситуаціях, тому не знаю, що робити. Але… поки ви разом зі мною, можете нічого не боятися.

Нутром я відчував, що це не повністю правдива фраза, бо ж сам був наляканим та й по життю не грав звитяжця, але хотілося, аби блондинка мені повірила й трохи заспокоїлася.

— Ви зрозуміли, хто такий «Злюка»? — дивлячись у стелю, яку ледь бачив, я взявся погладжувати спину вінценосної.

— Так… принц Азар. Ох, Люренсе, напевно, це все тому, що я не вибрала його своїм нареченим, — захникала Емілія. — Якби я відповіла на його почуття, цього б не сталося…

— А чому ви на них не відповіли?.. — якомога обережніше спитав я.

— Мені було надто тривожно з ним, весь час мов на голках. Він дуже нахабно поводився – обіймав… цілував без дозволу…

— Невже… невже забрав у вас перший поцілунок? — не хотілося в це вірити.

— Угу, — гірко заплакало дівча, а я ніжніше згорнув його в обіймах, міцно-міцно стискаючи в пальцях тканину плаща.

Зі скрушністю стулив повіки й насупив брови. Дуже давно ніхто не викликав у мені настільки великого бажання натовкти йому пику. Клятий, пихатий вишкребок із королівської сім’ї! Та щоб йому чорт очі видер і він ніколи не зміг дивитися на нашу прекрасну принцесу!

Відчуваючи, як у грудях починає клекотати гнів, наче там утворилося жерло вулкана, я протяжно видихнув. Для дівчат ця перша тактильність із хлопцем дуже важлива, я це знаю ще зі слів меншої сестрички (від кого б іще дізнавався всі ці тонкощі в розумінні панянок?). Тому якщо якийсь нікчемник, який їм не симпатизує, цю тактильність в них краде, це стає великим потрясінням для леді.

Минула хвилина, перш ніж я зміг знову спокійно заговорити, після внутрішнього емоційного вирування. Все ж треба було втихомирити бідолашну.

— Мені прикро, що з вами таке сталося… Але не переживайте довго – у вас ще точно буде нагода цілувати того, хто вам істинно подобається. І не смійте картати себе за власні рішення, ви все зробили правильно. Бо ж якщо згадати слова цих чоловіків, вони спланували все ще задовго до вашого вибору нареченого.

Принцеса припинила рюмсати й ми ще певний час пролежали в мовчанні, зі скрипом висячих ліхтарів від протягу й звуками трапези короїда.

Відтак Міля опанувала собою, акуратно підвелася й серйозно глянула на мене.

— Час іти, Люренсе. Ми маємо все розказати батькові, інакше лиха буде не уникнути.


Виходячи з церкви, я все ще обтріпувався від порохні й павутини. М-да, вмитися зараз було б доречно. Емілії було простіше – зняла плаща, тріпнула ним раз-другий і готово.

Коли ми пройшли проріділу частину лісу, карети не побачили, тож волочитися до палацу дійсно довелося пішки. Добре, що хоч дорога нікуди не повертала й можна було не боятися загубитися. Та й іти було порівняно недалеко (судячи з того, що екіпажем я їхав сюди хвилин десять).
Ліхтар ми залишили в церкві, адже запалити його було нічим. Лише повня трошки освітлювала шлях, пробиваючись крізь листя дерев. Минуло чимало часу, перш ніж очі пристосувалися до темряви.

Емілія опустила голову й за кілька хвилин шляху не зронила ні слова. Страшно було уявити, скільки почуттів у ній змішалися.
Я не придумав нічого кращого, ніж взяти її за руку й дізнатися, що вона тремтить.

Принцеса зупинилася й підняла на мене свої як завжди великі та щирі очі.
І я моментом усвідомив – ця ніч змінила її. Немов характер дівчини хтось відшліфував, як коштовний камінь, і в нього з’явилися нові, приховані раніше сторони: рішучість, сміливість і різкість. Але разом із ними, щось у ній сильно зблякло. Серцем, що стиснулося від болю, я відчув – це була наївність і віра в хороше.

Не знаю, що Міля побачила в моєму погляді на неї, але боязко всміхнулась і сказала:

— Все добре, Люренсе, не хвилюйся за мене, — принцеса несподівано чуть стала на пальчики й цьомнула мою бліду й дещо брудну щоку. Цей раптовий жест відволік від жалю, що накотився на свідомість, хоч і ненадовго.

Я нічого не відповів натомість, тож усю подальшу дорогу до палацу ми подолали в тривожному мовчанні.