Пісні для настрою (слухаємо за бажанням):
The Graes – If You Fall (Acoustic)
SYML – Symmetry (Recorded at St. Mark's Cathedral)
Sera – Head Held High
________________________________

Перші промені світанку лишень забарвили небо помаранчевим, як Емілія вже розплющила очі. Пролежала хвилину непорушно, боячись, що вчорашній прихід дворецького був сном, і лише тоді наважилася обернутися.

Яким же щастям було наткнутися на його спину. Причому голу спину! Схоже, хлопцеві стало вночі настільки душно, що він навпомацки зняв сорочину, а над ранок спустив ковдру до пояса.
На його блідій шкірі, вздовж хребта, виднілися поодинокі родимки і принцеса ледве стрималась, аби не торкнутися їх.

Враз Люренс заворушився і повернувся до неї. Ознак пробудження не подавав. Міля продовжила його роздивлятися, коли згадала, як дихати. Їй завжди дуже подобався заспаний вигляд свого особистого слуги.
Чимало родимок «жили» й на його животі, який окреслювався ледь помітними лініями м'язів. Коли погляд дівчини поповз вище, до грудей хлопця, її лице спалахнуло. Вона мимоволі затулила лице долоньками і дивлася крізь пальці.

Таким чином помітила, що поки милувалася витонченими рисами лиця і взагалі зовнішності дворецького, геть забула, чому була на нього ображена. Панянка не розуміла: чи-то він магією якоюсь володіє, чи-то вона чогось не знає – але чому Люренс так сильно на неї впливає?..

Принцеска насупила свої світлі брови і на мить надула губи. Жар із лиця поволі спадав, і вона навіть дозволила собі забути про ніяковість і відкрито глядіти на сплячого напів голого хлопця. Все ж навряд чи скоро випаде нагода знову споглядати таку відверту, прекрасну «картину».

Емілія Мелаарська вкотре втримала себе, щоби не занурити пальчики в його розхристану ніжно-рожеву чуприну та якнайакуратніше підвелася з ложа. Повільно попрямувала до ванної – підмитися треба було обов'язково.
На щастя, цього дня її вже не мучили такі сильні болі, тож вона могла спокійно подбати про себе без сторонньої допомоги.

Варто було вінценосній повернутися до ліжка і обережно лягти, як вона почула кроки в коридорі. Досвід не обманював – вже знала, що йдуть до її покоїв.
Емілія моментально накрила дворецького одною ковдрою, іншу посунувши на його одяг (що розкинувся на постелі) і ще й кілька подушок закинула на всю ту купу. Барикада була вражаючою й довелося молитися, щоби хлопець не задихнувся під нею.

Двері тихенько скрипнули і до кімнат увійшла Меліса з невеличкою тацею в руках.
Принцеса завжди любила цю жінку, але в цей конкретний момент зовсім не хотіла її тут бачити.

— Ох, ваша високосте, ви вже прокинулися! — здивувалася головна фрейліна, підходячи ближче до приліжкової тумби. — Як ви себе почуваєте? Давайте допоможу вам підмитися. Ой, а на ліжку чому такий безлад?

Ця темноволоса жіночка поклала тацю на тумбочку і вже хотіла братися за застеляння постелі, як Емілія несподівано швидко навіть для себе смикнулася й скочила руками на Люренсову ковдру так, щоби її не можна було стягнути. При тому вона, як їй підказала тактильність, зачепила самого дворецького, бо ж так нагнулася, що фактично лягла на нього. Хоча збоку все виглядало так, наче Міля на подушках вляглася.

— Мелісо, я вже краще себе почуваю. Дуже дякую, що турбуєшся, — швиденько забелькотіла панночка. — Я обов'язково вип'ю принесений узвар. І я вже підмилася сама, залишилося лише… застелити ліжко до ладу, бо… за ніч крові трохи протекло на постіль, от я й накрила все ковдрою і подушками… Соромно показувати, хочу сама це прибрати, — Емілія здивувалася тому, як легко збрехала покоївці. Хоча… певною мірою це була правда, адже зранку вона дійсно помітила на простирадлі кров, як і на своїй камізі.

— Ваша високосте, тут нема чого соромитися, це ж звичайна робота ваших покоївок. Якщо треба буде, ще й Ерелі з Лессою закличу, — усміхнулася Меліса і вхопилася за край ковдри. 

Міля зблідла і пискнула:

— Ні, будь ласка! — а тоді спокійніше додала: — Мелісо, я дуже ціную твою допомогу, але зараз мені надто соромно… я дійсно хочу сама. Без Лесси й Ерелі, повністю сама.

Фрейліна хвилину здивовано дивилася на господарку, а потім лагідно засміялася й погладила дівча по голові.

— Гаразд-гаразд, принцесо. Залишаю все на вас, — жінка виклала узвар зі склянкою на тумбу й забрала тацю. — Не забудьте вчасно прийти на сніданок, добренько?

— Так, обов'язково! — закивала Міля, аж волосся розфуркалося.

Меліса вкотре усміхнулася і попрямувала до виходу, мимоволі пробурмотівши собі:

— Раз принцеса вже прокинулась, треба й Люренса збу…

— Мелісо! — відразу зреагувала принцеса і покоївка обернулась. — Я… я сама Люренса збуджу, гаразд? — мимохіть від хвилювання стиснувши вкривало у пальцях, спитала дівчина.

Жінка знову усміхнулась:

— Радію, що ви так чудово потоваришували з дворецьким, принцесо. Як вам буде завгодно.

Лишень двері за нею зачинилися, Емілія з полегшенням зітхнула. Розслабилася, повністю влігшись на вищезгаданого дворецького.
Відтак миттю згадала, що він під нею і відскочила. Позабирала подушки і, відкинувши ковдру, завмерла.

Великі оливкові очі зустрілися з ледь розкосими лазуровими.
Люренс почервонів від жару під укривалом, а на його боці виднілися червоно-рожеві плями – схоже, мав чутливу шкіру, яка так реагувала на будь-які доторки чи тертя (а оскільки Міля на ньому фактично лежала, не дивно, що в тому місці виникло почервоніння).

— Вибачте, принцесо, — тихо мовив слуга, відвівши розгублений погляд від кругленького лиця з розпашілими щічками. — Я думав, що прокинуся раніше, ніж до вас навідається хтось із челяді. Але з вами було так добре спа…

— Цить! Ні слова більше!.. — принцеса сама не помітила, коли приклала долоньку до його губ. Ще трохи і її обличчя стане родичем буряка, варто тільки Люренсові продовжити говорити своїм заспаним і схриплим голосом. — Не вибачайся, з усіма буває… Головне, що Меліса про тебе не дізналася, — в який раз полегшено видихнула дівчина, ніби досі не могла повірити у це щастя. Хоча оце «з усіма буває» прозвучало вкрай нелогічно.

Слуга витріщився на панночку, а тоді кілька разів кивнув, погоджуючись. Вона забрала долоню від його губ іі зручненько сіла збоку, не зводячи при всьому погляду з вродливого молодечого лиця.

Люренс якийсь час безмовно дивився на панянку у відповідь, а потім пхикнув:

— Ви така смішна зранку, зовсім не по-принцесному виглядаєте, — хлопець тихо захихотів і став підводитися. Втім, несподіваний приліт подушкою від обуреної вінценосної особи звалив його назад.

— Сам смішний! — буркнула Міля і вмастила йому другим підголовком. Щоки її палали. — Все, біжи до себе в кімнату, ато Меліса дійсно може щось запідозрити, — скомандувада дівчина, коли Люренс, киваючи й намагаючись не сміятися, відкладав убік подушку.

Без зайвих слів молодик підвівся і, сівши на край ложа, прийняв із рук Емілії свою сорочку. Поки вбирався, принцеса так і не змогла відвести зору від вигляду його напівнагого тіла й схаменулася лишень як він піднявся і став озуватися. 

— Дякую, що подарували мені такий хороший сон, принцесо. Гарного вам дня, — на диво спокійно, хоч і вдячно, прозвучало з вуст слуги. Він попрямував до дверей. Міля ж скипіла мимоволі – невже вся ця ситуація лише її настільки збентежила?!

— Люренсе! — гукнула вона його в останню мить. І тільки-но хлопець озирнувся, дівча збагнуло, що по суті й не має що йому сказати… — Ем… тато ще вчора просив нагадати тобі, що сьогодні твій день для малювання. Маєш на це дві години. Чотири рази в тиждень. От, — протараторила вінценосна те, що найшвидше згадала. І уздріла на блідому лиці дворецького щиру радість. Схоже, він дійсно дуже любив малювати. На серці їй стало неймовірно тепло.

— Дякую ще раз. Тепер я піду, — втішено відказав наостанок Люренс і, легенько вклонившись, вийшов із кімнат.


*****


Дві години, дозволені мені королем для малювання, добігали кінця. Небагато я встиг зробити за цей час – лише легкий нарис. Оскільки поклав око на зал Королеви (точніше, місцеву оранжерею), нічого дивного в цьому не було.
Хвилин двадцять бігав із мольбертом, аби вибрати вдалий ракурс, засік пору дня (записав годину в щоденнику) і накинув ескіз. Руки чесалися продовжувати, але краще було не виходити за рамки визначеного часу і продовжити виконувати свої інші рутинні обов'язки. 

Я відійшов від полотна і здригнувся від раптового звучання свого імені у відгомоні залу.

— Люренсе, — ще раз, тихіше повторив король, — як тобі сьогодні малювалося? — він підійшов ближче і поклав свою важку руку на моє плече, оцінюючи сиру заготовку. — Скажеш мені, коли довершиш і я закличу Роза. Цікаво, як він оцінить твою роботу, — Арнес Мелаарський втомлено усміхнувся, поки я намагався підібрати слова.

— Звичайно, мій королю. Я обов'язково повідомлю вас, коли закінчу картину, — я схилив голову в жесті поваги і в наступну мить смикнувся вже від того, як гукали монарха.

— Ваша величносте! — низенький і вайлуватий літній чоловік поспішав до очільника держави, поки я дивувався, чому вперше його бачу. — Хотів якнайшвидше до вас донести, що троє баронів відправили листи з вибаченнями – не зможуть бути присутні на цьогорічному полюванні. Причини у всіх різні, якщо вам цікаво, можу зачитати, — пишновусий дідок поправив монокль і скоса зиркнув на мене. Опісля ж поводився так, ніби ніякого дворецького в залі й не було, лише він і король.

— Не варто. Якщо не можуть, то не можуть. І без них полювання вдасться, — махнув рукою Арнес Мелаарський. — Головне, щоби всі кандидати на руку Емілії були в зборі. Сподіваюся, мій задум вдасться. 

— Не сумніваюся, мій володарю. Тоді вже від завтра я накажу починати підготовку наметів, коней, зброї і страв, — уточнив чоловічок і монарх, кивнувши, жестом звелів йому йти.

— Вибачте, ваша величносте, але… — завів я невпевнено, коли незнайомець уже зник. — Чому я раніше цього чоловіка не бачив? Це ваш помічник?

— О, це Луїс – мій секретар, — усміхнувся Арнес Мелаарський. — Не дивно, що ти не зустрічався з ним. Він не любить спілкуватися з людьми, тож проводить години в своєму кабінеті, займаючись бюрократією. Дуже мені допомагає.

Я угукнув і в голові тенькнуло ще одне питання:

— То наближається королівське полювання? — мене це дійство явно заінтригувало, бо ж раніше хіба в фільмах його бачив.

— Правильно кажеш, Люрку, — поплескав мене по спині король. — А під час нього я хочу, щоби Міля ближче познайомилася з усіма кандидатами на заручини й вибрала того, хто їй до душі, — зітхнув чоловік, ніби не вірив – його доця вже така доросла, що буде виходити заміж. — Шкода лиш, що поки що не маю більше деталей із видінь про її судженого… — насупився монарх і його очі потемніли. — Але навіть так, думаю, він точно є серед хлопців, яких я їй відібрав.

Я мовчки кивнув на королівські роздуми вголос і собі спохмурнів. Із цим судженим взагалі нічого не ясно… Невже Емілія дійсно його полюбить? Прямо-таки лишень побачить? Чи можна тоді сказати, що передбачений королем щасливець буде перший-ліпший, у кого закохається принцеса? Хтозна, що там у долі на думці, але мені краще про це надто не розмірковувати, ато голова почне боліти.
Та все ж я замислився достатньо, аби пропустити повз ще якісь теплі слова Арнеса Мелаарського і його відхід.

Востаннє глянувши на нарис картини, я акуратно поскладав робоче приладдя й покрокував у коридор. Варто було в місцевій бібліотеці почитати про попередні королівські полювання, щоби краще орієнтуватися і морально до них підготуватися.


*****


Як на початок серпня, погода тішила своєю ніжністю. Сонце не припікало, бо ж частково ховалося за хмарами, а поміж дерев і людей гуляв легіт.
Бомонд галдів десь подалі, а я блаженно лежав на травиці, в тіні товстого столітнього дуба.

Основне дійство успішно тривало, тож наразі слух уловлював суто жіночі голоси, бо ж чоловіки вже години три, після вислуховування всіх промов, товклися в місцевому лісі. І яку кому здобич вдалося вполювати буде видно аж під вечір.

Я вкотре зітхнув, насолоджуючись спокоєм – нарешті міг собі це дозволити. Коли мене задіяли у приготуванні цього мисливського заходу, всі навколо знову могли спостерігати бідолашного дворецького, якому ніхто не давав вільно навіть дихнути – і так чотири дні поспіль. Всі щось хотіли, всім щось треба було, тож і я, і головна фрейліна бігали як посолені, аби все було готово вчасно і найкращим чином.

Принцеса ж поки що перебувала в компанії інших вельможних дам – обговорювала представників сильної статі, популярні фасони суконь, нові кондитерські вироби пекарів Кормера та інші дурниці.

На моє полегшення, поки що зі своєю ідеєю відвідати закинуту церкву, Емілія сиділа тихо. В одну мить я почав сподіватися, що вона забула про це, але чуття, яке надто добре її знало, підказувало, що варто метушні з полюванням завершитися, як непосидюче дівчисько зразу втрапить у чергову пригоду.
Втім, наразі я намагався не пектися цим зайвий раз – ще буде на те час. 

— Ей, дворецький.

Я не встиг і ока розплющити, як щось важке і довге гепнулось мені на торс.

— Ух! — хіба й видав здушено, рефлекторно вхопившись за свій бідолашний живіт. — Геть мозґи розгубив, Дене? — закректав я, відсунувши зброю вбік. — Якого чорта мечі на людей кидаєш? — підводячись, чесно кажу, був готовий зацідити у його аристократичну пику. І хоч це мало би прекрасно читатися в моїх помутнілих від злості очах, на лиці хлопця жоден м'яз не смикнувся.

— Гайда разом пополюємо, містере Трясливі Ручки, — так званий Аметистик схилився за коротким мечем у вишуканих піхвах і простяг його остовпілому мені. Лють змінилася офігіванням від нахабності цього самовпевненого індивіда.

Він мовчки, з серйозністю і навіть занудьгованістю дивився на моє скривлене його дурістю лице.

— Батько з якимись своїми камратами полює. Нерта, мого двоюрідного брата, кудись лихий поніс, ніде знайти не можу. Навіть Піллет у лісі з самісінького початку. Тому я й прийшов до тебе, дворецький. Самому нудно полювати, — зволив пояснити Аметистик причину своєї поведінки. Та легше мені від цього якось не стало, мало око не сіпнулось. Нудно йому!

— Та йди до біса, нахабо, — відмахнувся я від простягненого меча. На щастя, ми були достатньо далеко від іншого панства, щоби не страшитися говорити з ним даним тоном. — Я не бував на полюваннях і не вмію тим займатися, — склав руки на грудях, майже пишаючись собою. — Я творча натура – малюю, музику вивчаю, книжки читаю, а не за дикими тваринами ганяюся. Тому шуруй до когось іншого. В тебе ж точно ще є друзяки, які радо погодяться разом побігати за лісовими звірятками.

Ден справляв мовчанку й не зводив із мене свого беземоційного погляду доти, доки це не сягнуло апогею незручності. Стало настільки некомфортно від його незвичної похмурості й відсутності гарного, насмішкувато настрою, що я став відчувати себе якимось дурнем.
А коли почав думати, що він і далі німуватиме, хлопець здивував: 

— Батько надто серйозно відбирає моїх друзів. Його або бояться, або не проходять так звану перевірку, яку він любить влаштовувати, — дещо втомлено стенув плечима Аметистик. — Тому в мене є лише Емілія. Інших немає – жодні стосунки не заходять далі банальної вихованості. Батько не дозволяє будь-кому стати моїм другом, бо це може повпливати на репутацію сім'ї.

Цей кароокий зухвалець з виразною нудьгою (а може, навіть сумом?) весь час поки говорив, розглядав дерево позаду вашого дворецького. Я ж не зводив із нього здивованого погляду.
Єхидність і гнів повністю випарувались, коли збагнув, наскільки непросто хлопцеві мало бути зізнатися в цьому. Пригадуючи свій досвід зі школи, де в мене друзів не було через замкнутий і мовчазний характер, я, на превеликий жаль, пройнявся до Дена щирим співчуттям.

І це мене в мить так вибісило, що й злість повернулась. У планах на сьогодні не було «пожаліти сина капітана королівської гвардії і погодитися піти з ним», але я нервово загарчав і різко вихопив зброю з опущеної руки Дена.

— Шуруймо бігати за лісовими звірятками… друзяко, — випалив розлючений на себе я, протупавши повз враженого хлопця. — Але чур – ти захищаєш мою дупу! — загрозливо потряс я тим коротким мечем, поки Аметистик поспішав, на щастя, позаду. Зараз мені точно не хотілося, аби він бачив моє почервоніле лице. Це ж треба – так повестися на співчуття до нього!..

— Звичайно, друзяко! Зі мною можеш нічого не боятися! — Ден уже опинився поряд і білозубо шкірився в моє засоромлене власними діями обличчя. Просто на очах настрій змінився – оце так!
Я обурено фиркнув і ще швидше закрокував у напрямку хвойних і широколистяних усіх видів, що росли в цьому лісі. 


*****


— Ти казав, що заєць побіг сюди? Але тут навіть слідів крові нема, — Ден навприсядки продирався через чагарники попереду, несподівано турботливо раз у раз затримуючи гілки позаду себе, щоби ті не хльоскали мене по лиці.

— Ну а я що зроблю? Може, його в перших-ліпших кущах інша звірина перехопила і потягла в зовсім інший бік? — здвигнув я плечима, хоч Аметистик того й не побачив.
Хлопець із прикрістю лайнувся й вирівнявся, щойно ми вилізли з хащів і опинилися в гайочку з букової й дубової памолоді. Сухе листя голосно зашурхотіло під ногами.

Спроби вполювати хоч якусь дичину тривали вже битих чотири години. Ми зголодніли як вовки, були подряпані гілками, поколені ялівцями й тереном, регулярно витягували з волосся листву чи струшували з одягу всяку комашню, яка так і норовила залізти під спід і вкусити.
Та жоден з нас не мав наміру повертатися назад. Лишень зайшли на територію лісу, в обох загорілося непереборне бажання вполювати якусь крупну здобич, аби мати чим похизуватися. І хоч наразі в нас нічого не вдавалося, та запал не зникав.

Я подивився навколо, вкотре милуючись рослинами і безугавним співом пташок. Людині, яка виросла в бетонних джунглях, складно приховати свій захват лісом і його атмосферою. У рідному світі я рідко там бував, то хоч тут насолоджуся природою…

Вкотре почухавшись то тут, то там, і скинувши з плеча якогось яскравого павука, я подумки подякував кравчиням, які видали мені костюм спеціально для полювання. Він був вельми зручним і не парив. У фірмовому фраку ж я б по місцевих зарослях недовго лазив.

Ден також роззирнувся, вже звично тримаючи невеличкий арбалет наперед себе.

— Трясця з тим зайцем. Добре хоч болт дарма не витратив, — підсумував хлопець, насупившись і опустивши зброю.

— Згоден. Мечник із тебе явно кращий, раз ти вухатого лише поранити зміг, — тоном знатока погодився я, опісля вправно ухилившись від копняка обуреного «мечника». — Та не злися вже так на правду, забіяко, — далі захотів дражнити хлопця я (все ж нечасто випадає нагода зробити йому нерви), та він різко виставив до мене долоню й завмер. 

— Тупіт копит, чуєш? — тихо спитав. Я збентежено кивнув і чомусь поклав долоню на руків'я меча. Хоча орудував ним не краще підлітка, що надивився фільмів про лицарів.

Ден ще на початку полювання сказав, що з вершниками тут варто бути обачними – вони не завжди бачать, куди біжать і нещасні випадки з пішими мисливцями траплялися не раз.
Помітивши рух у кущах навпроти, хлопець зреагував миттєво – смикнув мене за собою вбік, аби верхівець пронісся повз і нікого не зачепив.

— Обережніше! Тут не всі на конях! — гарикнув побагровілий Аметистик навздогін незнайомцю. Схоже, його ця ситуація добре тригернула, раз так миттєво розлютився.
Здавалося, що той «добродій» уже не почує, бо ж зник у хащах, але вже через хвилину тупіт став не зникати, а наростати.

— Та щоб йому впасти з того коня! — спересердя побажав Ден і в наступний момент крикнув: — Люре, на право!

Ми відскочили в різні боки. А я ще й через старий корінь перечепився й гепнувся, назбиравши на себе листя.
Кінь же все одно промчав повз так близько, що лежав би я на сантиметрів п'ять не надто праворуч, і дуже гірко б довелося.

— Якщо я сказав «обережніше», це не означало «спробуйте задавити нас іще раз», шановний! — зарепетував напарник, активно жестикулюючи. Ну і ну, такими криками всю дичину можна розлякати…

Їздець зачав ходити навколо нас, вгамовуючи жеребця. Тримався в сідлі чванливо й настільки натурально, ніби народився в ньому.
Волосся хлопцеві могло замінити вороняче пір'я, настільки те було чорним, а синьо-сірі озлоблені очі, здавалося, могли одним своїм позіром нас із Аметистиком настромити на вила.
Його довгасте юнацьке личко скривила гримаса огиди, лишень я повністю підвівся з землі, а мініатюрні аристократичні губи осудливо стиснулися.

Та ваш дворецький, у відповідь на невдоволений усім світом погляд паночка, зволив лише підняти брову і продовжити струшувати листя з одягу й маківки.
Але. Коли наші очі на довгу мить зустрілися, виникло надто чітке дежа вю. Настільки чітке, що наступний час я не міг заспокоїтися і подумки постійно перебирав варіанти, кого ж цей молодик у багатому вбранні й хвостиком на потилиці мені нагадує…

Ден же напруженим кроком обійшов коня і спинився біля мене. Напарник лише дивився обурено, не вимовляв ні слова: чи-то чекав на вибачення від вершника, чи-то зрозумів, що перед ним поважна шишка і треба поводитися більш культурно, ніж раніше.

— Мій принце! — несподівано закричали з чагарників неподалік.

Знову залунав тупіт копит і до нас, вже значно обачніше, вбіг ще один наїзник. Шати в цього були явно простішими, ніж у пихатця-брюнета. Очевидно, якийсь його прислужник.
Стоп. Як він його назвав?

— Мій принце, в цьому лісі водяться чорні ведмеді. Для вас надто небезпечно їздити тут одному, — чоловік, у рази два старший за так званого принца, неспокійно зайорзав у сідлі. — І оскільки ваш сьогоднішній компаньйон це Мелаарський капітан Марден, краще тримайтеся поблизу нього. З ним ви будете в безпеці.

Ден спохмурнів, почувши ім'я батька, але вирішив промовчати.
Вінценосний чужої країни зміряв холодним позіром свого слугу й кивнув, жестом відправивши його назад.
Відтак зітхнув, похитавши головою.

— Яка прикрість, що мені не вдалося задавити вас із першого разу. Якби Арнесу Мелаарському повідомили про нещасний випадок, полювання зразу стало б цікавішим.

Нарешті ми почули його голос: доволі високий, зморений нудьгою, байдужий і водночас настільки зверхній, що достатньо було навіть не дослухатися до сенсу сказаного, щоби з'явилося стійке бажання вмастити хлопцеві по зубах. Та все ж найобурливішим було те, що слова він вимовив без тіні жартівливості.
І тієї ж миті я усвідомив, чому виникло дежа вю. Спробував уявити з його зовнішністю підлітка років шістнадцяти (хоча на вигляд цей був не дуже старшим) із коротким волоссям і в моднячому одязі рідного світу. У грудях і животі все похололо.

— Азаре?.. — прошепотів я, наче в гарячці, відчуваючи, як всихає горло. На мене тоді ж здивовано подивилися і Ден, і цей принц.

— Дивовижно – якийсь невідомець сміє говорити до мене на ім'я без жодного прояву поваги, — дуже недобре посміхнувся хлопець – аж мороз по зашийку пробігся. Нагнувся до нас у сідлі, його голос став значно нижчим і загрозливішим: — Та такі як ви переді мною на колінах повзають… Плебеїв, які навіть не знають, як поводитися в присутності принца, я не просто затопчу конем – я накажу нашпигувати вас стрілами і насадити на палі, тільки трапитеся мені ще раз. Затямили? — останнє було проціджено крізь зуби і я зловив себе на тому, що часто киваю, намагаючись не видати тремтіння. Лоскітлива цівка холодного поту стекла по скроні і я дивом не потягнувся витерти її.

— Ваше щастя, що я зараз мушу бути з капітаном Марденом. Забирайтеся геть. І так нічого не вполюєте, видно ж, що нездари, — Азар вирівнявся і смикнув повіддя на себе, розвертаючи коня.

— Вибачте нашу зухвалу поведінку, вельмишановний принце, — ледь схилився в поклоні Ден. У голосі хлопця звучали нотки вдаваної поваги, а кісточки пальців стиснених рук побіліли надто помітно навіть для його засмаглої шкіри.
А дечия високодумна високість навіть не глянула на нього.

— Сподіваюся, мій батько слугує вам хорошим компаньйоном і захисником, — наповнивши голос сталлю, закінчив мій напарник і вирівнявся. Зустрівся незворушним поглядом із враженими очима принца і не розривав цей іскристий зоровий контакт, доки не заговорив уже до мене:

— Ходімо, Люренсе. Вполюємо щось гідне заздрості всіх баронів, герцогів і принців.

Я не дізнався, чи довго приголомшений Азар дивився нам у слід, бо поспішив на майже ватяних ногах за рішуче налаштованим Аметистиком.
Хлопець був настільки злющим, що навіть ідучи ззаду я помічав це – в його різких кроках, обривистих жестах (особливо стосовно рослинності навколо) та міцно стиснених пальцях на арбалеті. Але попри цю ауру, на власний сором, дивився на нього як на ікону хоробрості.

Подібні сцени між пихатими вельможами й нижчими за статусом я знав лише з фільмів, а тут наче опинився в одній із них. І відверто сказати: в реальності постати перед тим, хто через єдину зміну свого настрою і якийсь не той погляд може наказати тебе вбити – страшно до непритомності.
І хоч ніщо нам не гарантує безпеки при наступній зустрічі з цим Азаром, але цього разу останнє слово було за нами. Точніше за Деном, що прямо-таки викликало в мене захват. Ніби ми вже виграли в чомусь, хоча залишалося ще вполювати хорошу здобич.

— Якщо цей принцик із усіма такий гонорний, — заговорив нарешті напарник, трохи вгамувавши лють, — не уявляю, як батько його терпить. Хоча що ж, репутація для нього – святе. А тут ще й доручили принца сусідньої країни оберігати – скільки честі! — закотив очі хлопець.

— Та Азар завжди такий паскудний характер мав, — бовкнув я, й тоді ж сам собі затулив рота. Забудькуватий ідіот!

— Не зрозумів, — Ден навіть спинився, щоби вкрай здивовано на мене глянути. — Ти знаєш цього принца?..

— Ні! Взагалі перше бачив! Але… Ім'я таке ж! І він… Він зовні нагадав мого двоюрідного брата. І вредним характером теж дуже схожий, — почав виправдовуватися я. Аметистик примружив медово-карі очі.  — Хіба що мій не погрожував людей на палі нахромлювати й іноді з ним навіть можна було нормально поговорити.  Його не стало роки чотири тому, зліг від хвороби, хоч і боровся з нею, — закінчив я й миттю потягся за флягою – змочити всохле горло.
Ден же поставив одну руку на бік і досі недовірливо косився на мене.

— Не дивися так – мені ні до чого тобі брехати. Вони дійсно схожі, хіба що мого вже немає серед живих, — я здвигнув плечима, вдаючи чи-то спокій, чи-то байдужість, і постарався заспокоїти оскаженілі думки і серце.

— Не в образу твоєму братові, але я вже хочу, щоб і цей Азар зліг від болячки, — сплюнув напарник і ми рушили далі. Я про себе мусив визнати, що погоджуюсь із ним.


Мені було якось не до виглядання потенційної здобичі, тож оскільки простував наш дует мовчки, я зробив повне занурення у свої роздуми. 
Жодне зі сказаних мною слів про двоюрідного брата не було брехнею. Хіба «забув» додати, що все це було в світі, де про принців і лицарів люди знають лише з книжок чи фільмів.
Хлопця справді теж звали Азаром. І хоч ми нечасто бачилися, та характером він справді не вдався, це швидко можна було зрозуміти.
Пам'ятаю, як здивувався, дізнавшись, що брат у лікарні з раком. Тоді й навідався до нього. Послухав самовпевнені слова про те, що ніяка хвороба таку ідеальну людину як він не здолає, побажав одужання і пішов геть. На жаль, в той час було вже надто пізно. Ніякі ліки не допомагали й Азар «згас» за місяць

Але от як він опинився тут – цілковита загадка. Цей принц – його копія, як зовнішньо, так і за характером. Просто не має спогадів про минулого себе і живе з чистого аркуша. Невже це і є реінкарнація?..

Пригадую, що я вже проходив схожий цикл думок раніше, хіба що після зустрічі зі своєю покійною бабусею. Толі тривали мої перші дні в чужому світі. Подумалося, що це просто збіг – ну натрапив на схожу за характером і виглядом бабцю, то й що?
Але зараз, побачивши Азара… Виникло розуміння, що є якийсь зв'язок між смертю і переродженням тут. Але що тоді я? Так боявся завжди цієї думки, та…  Невже я теж мертвий і тому тут реінкарнував? Але чому тоді не пам'ятаю, як помер?..

— Дворецький, стій, — наче крізь туман почулося мені. — Люренсе, стій кажу! Там обрив! — Ден цупко вхопив за руку і схвильовано зазирнув у лице: — Ей, про що можна так задуматися, щоби нічого не чути?

Я витріщався на нього секунд п'ять, тоді глянув під ноги, яким до краю лишалося біля п'яти метрів, і нарешті оговтався.
Якщо до всієї купи ще почну згадувати заплутану історію зі щоденником Емілії, то взагалі плакати захочу від безвиході й нерозуміння. Тому краще припиняти це, бо в таких випадках надто багато думати – шкідливо. І боляче.

— Вибач, не навмисне, — пригнічено відказав я, відступаючи назад.
Для Аметистика подібні слова стали настільки ошелешливими, що він більше нічого не сказав. Глянув на мене здивовано і з нерозумінням та почав ходити недалеко від краю урвища. Ступав по його периметру й обережно зазирав униз, де, як підказував слух, бурлила річка.

Я поспостерігав за напарником і понуро замислився: чи теж Ден жив у моєму світі й після смерті переродився тут? Швидше за все так, просто мені не доводилося його знати. Цікаво, від чого помер таким молодим? Невже теж від хвороби?

Я одномоментно тріснув себе по щоці, відволікаючи від тих нитливих, депресивних думок.

— Отямся! Отямся, Лю! Забудь про той світ, забудь нарешті! — пошепки кричав сам до себе, вхопившись за голову. — Тепер ти живеш тут. Тут! А звідти нічого не згадуй, не порівнюй – бо болітиме. Ти ж знаєш, що не повернешся… Не повернешся, тож не мучся спогадами, будь ласка. Сприймай це, н-нарешті, як нове життя. Нов-ве життя… — тремтіння змушувало язик плутатися, пробирало від п'ят і до маківки.

Я вперше був настільки щирим і відвертим із собою. Вимовив те, що іноді навіть подумати боявся. Те, що в глибині душі давно знав, але ніяк не хотів прийняти, не хотів повірити. Бо кожна така спроба завдавала страждань, яких я постійно страшився й уникав.
Напевно, саме тому зараз і було настільки боляче.

Сльози закрапотіли у траву.
Збивалося дихання, важкість тиснула на груди. Хоча я точно не був важко пораненим чи покаліченим, просто це серце… Це все воно – дурне таке, наївне, щемить тепер…

Сльози текли й текли по гарячих щоках. З легень виривалися різкі вдихи, поки я не мав сил навіть рота собі затулити тремтячими руками, лиш звісив їх судомно. Здавалося, навколо нічого не чув і не бачив. Опущений донизу погляд повністю розмило.
Я просто дозволив собі нарешті прожити цей біль, цей страх і цей невимовний жаль за тим, чого в мене вже ніколи не буде.

Арбалет тихо стукнув об траву.
Ден з'явився поруч ніби з повітря. Долонею схилив мою голову собі на плече і міцно обійняв, не промовляючи ні слова. Я вчепився в друга з усієї сили, і заридав уголос:

— Я весь час просто хотів додому, просто хотів додому!..

Його присутність мене зовсім не стримувала. Плакав доти, доки не почав хоч трохи заспокоюватися. Мозок взявся блокувати ті сильні емоції, бо зрозумів, що інакше не витримаю. Сльози закінчувалися й лунали лише різкі схлипи. Трем по-трохи покидав тіло, а серце все ще боліло.

Друг весь час був поряд і мовчав. Іноді плескав по спині для підбадьорення. І відсахнувся від обіймів лише тоді, коли я першим це спровокував.
Він уникав прямого погляду в очі. Але несподівано розфуркав мою чуприну долонею й відтак присів за самострілом. 

— Чому ти нічого не питаєш, не кажеш? — не зміг не спитати я, витираючи очі й обличчя. Інша людина точно би поцікавилася, в чому причина такої різкої зміни настрою.
Аметистик нарешті глянув мені в лице. І тужливо всміхнувся.

— Бо на твоєму місці я не хотів би жодних питань. Хотів би просто поплакати на плечі друга. І щоб обійняли міцно, й нікому ніколи не казали, що бачили мене таким розбитим. Байдуже, що було цьому причиною.

Я довго дивився на Дена, перш ніж повністю збагнув, наскільки хибним до цього було моє сприйняття цього хлопця. Він значно глибша за натурою людина, ніж мені думалося з самого початку. Просто він… надто звик ховати свої справжні почуття за насмішками, несерйозністю і нахабністю.

— Дякую… — тихо зронив я, потупивши погляд. І все одно не вірилося, що Аметистик нічого не питатиме. Всередині зароджувалася боязнь – він колись мені ці сльози згадає і буде сміятися.
Але варто було знову підвести очі й зустрітися ними з медово-карим співчуттям і розумінням, як страх безслідно зник.
Ні, він так не зробить, не потішатиметься, знаючи, як мені було прикро. Бо це не той Ден, якого я знав раніше. Це справжній Ден. І я дуже радий, що проявив свій біль саме перед ним і ні перед ким іншим.

Хлопець знову усміхнувся спухлому від сліз дворецькому й махнув рукою, мовчки закликаючи підійти до себе.
Лишень я опинився поряд, він присів, потягнувши й мене донизу. Відтак наблизився до краю урвища й показав пальцем. На великого й лискучого чорного ведмедя...

— Як думаєш – якщо завалимо його, станемо переможцями полювання? — заворожено прошепотів Аметистик, не зводячи очей-вогників із ймовірної здобичі.

Мені зовсім не сподобався його запал, бо ж зловив себе на тому, що ціпенію від жаху. Ні, ну я бачив ведмедів раніше. В зоопарку, за решіткою. Але ось так… У дикій природі, де тебе ніхто і нічого не вбереже від його агресії…

— Д-д-дене, це божевілля. Він величезний! — ледь чутно прокричав я, досі витріщаючись на шерстистого ссавця, що роззирався по боках.

— Боже, та не бійся ти так, — захи-хикав Аметистик, потирмавши мене за плече.  — Цей здоровань з'явився тут зовсім недавно. І лише шум річки не дає йому нас почути. Відстань невелика, я зможу влучити. Ми маємо всі шанси на успіх, Люренсе! — Ден маніакально посміхався і вже почав цілитися з арбалета.

— Стій, чекай! — нагнув я зброю, вхопивши хлопця за руку. Він невдоволено зиркнув на мене. — А якщо не влучиш? Якщо лише пораниш і він нас побачить? Скільки часу йому треба буде, щоби видертися сюди? Ти встигнеш за цей час перезарядити арбалет і влучити по дуже рухомій міше…

Пролунало могутнє ричання. Ведмідь стояв на задніх лапах і не шкодував легень, аби розлякати дрібніших хижаків навколо. Мене серед них не було, але я мало штани не намочив.
Ми з Деном рефлекторно лягли і наступні кілька хвилин мовчки стежили.

— Я тобі чесно кажу, це хренова ідея, — не відступався від свого я. — Клянуся – найхреновіша з твоїх ідей. Чуєш? Ходімо звідси і знайдімо щось не таке небезпечне й агресивне.

— Та ну тебе, дворецький. Я минулого року був сам і хіба двох зайців уполював, так образливо було! А позаминулого взагалі нічого, і теж сам був… Інші ж попритягували козуль, оленів, орлів! — звів очі до неба напарник. — Тож навіть не думай мене відмовляти. Ми зробимо це й увійдемо в історію усіх полювань!

Я готовий був стукнути телепня по голові через його впертість! Невже в нього інстинкт самозбереження відсутній?! Якщо цей хлопець дійсно не усвідомлює, що надумав робити, то він, трясця, погубить нас до чортової матері!

— Дене, ще раз кажу: забудь і ходімо звідси, — шипів я до Аметистика. — Тобі скільки років, що ти не розумієш, наскільки це ризиковано?

— Вісімнадцять, — не зводячи очиськ із ведмедя, якось завчено відказав напарник. Я витріщився на нього.
Скільки?! Та він виглядає на цілих двадцять чотири! То ж іще таке дурне – дитина! Треба тягти його звідси, бо реально повбиває нас!

Я став відповзати назад, зиркаючи на ведмедя, що якраз взявся ловити лапищами рибу. По дорозі схопив Дена за ногу й повільно поволік за собою.

— Ти що робиш?! Ану пусти! — миттєво зреагував напарник, смикнувшись так, що ледь носа мені не розбив. — Зараз я тобі покажу, як це робиться!

Я не встиг спинити дурня. Він підскочив і прицілився надто швидко, надто вміло. Тятива тенькнула і болт щез.
Я замружився від страху й не бачив, куди він поцілив. Але точно поцілив, бо ведмідь не став би настільки знавісніло ричати.

— У живіт! У живіт влучив! — тішився Ден, махаючи арбалетом. — Ох, але йому від того гірше не стало, оце витримка! Невже справді треба було в шию цілитися… — задумався хлопець.

— А ти цілився не в шию?! Йолоп!! — закричав я, відчуваючи, як лице полотніє від страху.
Сів навпочіпки, якраз аби уздріти, як звір обертається прямо до нашої парочки. Зловісно-темні очі-бусинки загрозливо блистіли й витріщалися на нас. Сумнівів не лишилося – риба його більше не цікавила. Головною здобиччю хижака стали ми…


— Біжи, дурню! Біжи, бо здохнеш! — підганяв я Дена, що гучно хекав позаду. Втім, його нічого не пришпорювало краще, ніж ричання ведмедя.
Воно пролунало вкотре і Аметистик миттю порівнявся зі мною.
На його щирий подив, я міг бігти довше, ніж він, хоч і не так швидко. Отож бо – щоденні виходи на пробіжку не минули марно, а це тіло дивом відтворювало всі мої вміння з колишнього світу.

Звір дедалі більше навіснів. Нісся позаду, гарикаючи, ламаючи памолодь, зачіпаючись об дерева й підіймаючи в повітря купи пороху та листя. Нас розділяли менше ста метрів і це число щосекунди зменшувалось.

— Як він може… так бігати з… простреленою ногою? — ледве знаходив повітря на слова Ден, обливаючись потом. А тоді несподівано зареготав, наче навіжений. Певно, від страху вже здурів.

— Живучий дуже! — прорік я. Теж уже задихався, майже не відчував ніг. — Готуйся стріляти, умільцю, бо ґиґнемо!..

У грудях пекло й навіть блювота підступала до горла. Ніколи ще не мчав так швидко!

Тоді, біля річки, лиш ведмідь почав дертися до нас по скалі, Ден ще встиг стрелити йому в лапу. Це трошечки, тільки трошечки сповільнило звіра. Відтак напарник перезарядив арбалет і ми дали скаженого драпака назад до лісу.
Зараз же вичікували вдалої місцини, щоби Аметистик точно зміг влучити в голову.

— Досить! — скомандував я й ми перейшли на швидку ходьбу, безупинно сапаючи.
Позабігали за два грубі буки й нажахано перезиралися, вслухаючись у шарудіння хащів позаду. Тіла тремтіли, наче від лютого морозу, а серця були готові спинитися від напруги.

— В тебе один шанс, — останнє моє слово зникло в ричанні ведмедя.

Ден визирнув з-за дерева. Скинув самостріл і питулив його до щоки.
В ту ж мить вискочив хижак.
Хлопець цілився не довше секунди. Чітке «танґ» від тятиви й глухе виття від звіра були останніми, що ми почули перед тишею.

Тепер її порушувало лише наше уривчасте дихання. Ведмідь лежав прямо між нами з болтом у оці.

Я судомно чіплявся пальцями за стовбур бука, ніби це могло допомогти заспокоїтися. Та коли краще придивився до мертвої тварини – врешті-решт зігнувся в блювотному рефлексі. Хоча рвати насправді не було чим.

— Дене, ще раз ти мене не послухаєш і я тебе приб'ю, клянуся, — пообіцяв я, нарешті вирівнявшись і витираючи рота від кислої слини. Що голод, що нерви, що біганина – всі сили висмоктали.

— Гаразд, — засміявся цей поганець і підійшов до мене. — Я позичу, — він забрав короткого меча й присів біля туші.
Я здогадався, що хлопець надумав робити, і відвернувся, щоби не блювати повторно. Та коли лезо пиляло кістку, таки зігнувся знову, мало не впавши від рвотної натуги.
Тоді вирішив хоч трохи відпочити й сповз спиною по дереву, осівши на листя. Був настільки виснаженим, що навіть не здригнувся від несподіваного, майже божевільного реготу Дена. Лише скоса глянув на дурнуватого напарника.

Хлопець намагався стати в якусь пафосну позу з головою ведмедя в руці, на яку я старанно намагався не дивитися, але та була надто важкою, тож мідним тазом накрилися його спроби. Але сміх не стих.

— Ми зробили це! Завалили ведмедя! — Аметистик залишив труп у спокої і підскочив до мене. Енергії в ньому було хоч лопатою загрібай.  

— Ти завалив його. Я тут ні до чого. Добре, що хоч не заважав, — прохрипів я, махнувши рукою.
Напарник же захитав головою:

— Не кажи так! Сам би я не наважився! А удвох ще й весело було! — він вишкірив зуби й витер закривавлені руки об штани.

Я ошелешено витріщався на дурня. Весело? Майже задихнутися від бігу, ледь не здохнути від лапищ ведмедя, рвати опісля – весело?
Праве око засіпалось і я збагнув, що «весело» в Емілії і Денове «весело» дуже різнилися. Тепер, після такого, в мене навряд чи будуть приводи відчитувати принцесу за її, порівняно, дитячі витівки…

— Чекай, то ти таки не зрозумів? — схилив голову на бік Аметистик, дещо насупившись, а я підняв брову. Відчував, як у нутрі зароджується гнів раніше, ніж я усвідомлюю його причину.
Хлопець знову засміявся.

— Я навмисне цілився в живіт ведмедя, а не в шию. Навмисне тоді в ногу стрелив, а не зразу в голову. Я надто добре стріляю з арбалета, й не хотів, аби полювання так скоро закінчилося, це нецікаво. Дивись.

Ден пішов за самострілом, несподівано швидко зарядив його і скинув наперед себе. Прицілився у ворона, що якраз сів на дуба.
Я дивився за всім мовчки, вичікуючи.

— Злякаймо його, — пробубнів собі хлопець і натиснув на гачок. Болт із тупим звуком запнувся в грубій гілці під птахом і він, обурено каркнувши, полетів геть. До нього було метрів тридцять, і то не зважаючи на перешкоди у вигляді крон дерев. 

— А в зайця я тоді не влучив, бо ти мене відволік, — здвигнув плечима Ден і підійшов до туші ведмедя.

Я весь час невідривно дивився на цього любителя веселощів великими оскаженілими очима.
Що ж. У дечому з Азаром змушений погодитися – новина про нещасний випадок, а точніше – вбивство на полюванні дійсно зробить його цікавішим. Особливо, якщо те саме вбивство здійснить один непоказний, але дуже вкурвлений слуга принцеси. 

— То що, дворецький, допоможи мені нести голову ведмедя, бо інакше нам не повірять, — Аметистик поклав самостріл біля короткого меча й присів. Тоді зволив нарешті подивитися на мене своїми невинними оченятами. — Дворецький, ти чого?.. — голос хлопця стих. Схоже, з мого збагрянілого обличчя йому все стало зрозуміло. 

Ден смикнувся вбік, дуже вчасно ухилившись від мого озвірілого стрибка на нього ж. Перевернувся по землі кілька разів і скочив на ноги. Щоби на тому ж місці похитнутися від неймовірно влучного удару правою по пиці.
Може, я й не мечник і з арбалета не стріляю, зате кілька років ходив на кікбоксинг і щось звідти все ж відклалося в м'язовій пам'яті.

Лиш хлопець трусонув головою й захотів відповісти на удар, як я перехопив його зап'ястя і, викручуючи його, потягнув на себе. Тильним боком долоні вліпив по чолі й схопив за барки.

— А так тобі весело?! Весело, га?! — закричав я. З губи в нього потекла кров. — Ведмідь міг би нас роздерти!! А ти весь цей час просто бавився! — мій голос зірвався, а Ден дивився й либився. Я стукнув його своїм лобом в чоло й очікуюче витріщив очі.

Він мить оговтувався від удару. А тоді усміхнувся ширше:

— Продовжуємо?

Сильним копняком хлопець підкосив мене.
Ми впали й покотилися в невеличкий яр, що як на зло опинився неподалік.

Ні один, ні другий не відпускав. Коперсалися в траві, зойкали, сопіли, плювалися, гарчали, шипіли, дряпалися, тягалися за чуби, штуркалися ногами й ліктями, давали ляпаси.

Тільки дно ярочка вгамувало двох дурнів, які наче біснуваті коти цапалися і скочувалися донизу.
Листя тут було стільки, що ми з Деном буквально втонули в ньому.

Мені пощастило більше, бо я опинився зверху – швидко виринув і поповз по схилу вверх.
Та коли за Деном рухів помітно не було, я вхопився за тонке деревце, що стирчало з межі й потягнувся рукою вниз. Крізь вогкий листовий шар панікливо намацавши сорочку хлопця, вчепився в неї як реп'ях і з натужним гарчанням потягнув до себе. А він важчий, ніж здається!

— Дене, ей, отямся, — плескав я напарника по щоках, та він навіть не дихав. В шлунку в мене скрижаніло. — Дене! — крикнув я, гупнувши його два рази кулаком по грудях.

Аметистик витріщив очі й закашлявся, випльовуючи листву. Я з полегшенням зітхнув.

— О-ой, вмираю, все так болить… — хлопець розкинув руки й не поспішав підводитися зі схилу яру. Я ж мовчки кивнув, погоджуючись, і все ще тримався за молодий стовбурець.

— Вставай, бо зараз хтось знайде нашого ведмедя й залишимося з дулею, — я пхнув напарника кулаком і він ледь не зсунувся назад на дно яру. Але вчасно стрепенувся й загачився за якесь коріння.

— А ти непогано рухаєшся, дворецький, — з насмішкою визнав Ден, коли я вже подавав йому руку, допомагаючи видертися. — Не кожен міг би мене так побити.

— Звертайся. В цьому питанні я завжди до твоїх послуг, — прогундосив я, бредучи до туші мертвого звіра. На щастя, ні його голова, ні наша зброя нікуди не ділися.

— Вже боюся, — підняв ручки Аметистик і вдавано підігнув колінця. — Але дворецький, ти як злий, то страшний до срачки. Такими очима на  мене дивився, що я вже думав: «уб'є, дійсно уб'є!» — Ден спершу активно жестикулював, а тоді став закріплювати на спині самостріл і на поясі позичений мені короткий меч.

— Тепер хоч знатиму, чого ти по-справжньому боїшся, — пхикнув я і схилився, щоби взяти ведмежу голову за вухо.
Напарник вхопився за інше. Ми мимоволі зиркнули один на одного й завмерли.
Ден примружив очі, прискіпливіше мене оглядаючи, й порснув сміхом, заливистим і до біса заразним.

— Ахаха, вони подумають, що то ведмідь нас так поколошматив, ахахах, — вмирав напарник, мало по землі не валяючись.

— Невже все настільки погано? — витирав сльози сміху я. — Нє, ну якщо я виглядаю так як ти, то все дійсно паршиво, — Аметистик угукнув і ми реготали доти, доки животи не почали боліти. Давно я так щиро не реготав.

— Нізащо не зізнавайся, що то ми через власні розборки такі страшні. Нехай всі думають, що то ми з ведмедем так героїчно боролися! — став у якусь пафосну лицарську позу Ден і після мого хихотливого «Гаразд, гаразд», ми, нарешті, рушили до наметів. На щастя, напарник добре знав дорогу назад.


******


Сонце поспішало в обійми обрію, коли ми вийшли з лісу. Не поспішали, тож повільно волочили ноги в напрямку основного збіговиська людей, бо ж за законами соціуму там і відбувався весь офіціоз.

Натовп зібрався біля намету правлячої родини й галдів, що є сили. Щораз більше ахав і охав, коли оголошували здобутки нового претендента на перемогу в полюванні.
Викрикував їх королівський глашатай, бо ж мав для того найбільш підхожий голос.

Ми підійшли впритул до вельмож і задумалися, як нам продертися повз них, аби похизуватися своєю здобиччю.
Кілька аристократів звернули на нас увагу, тихо скрикнули і скорчили гримаси огиди. Почали шепотітися.

Ще б пак! Раптом серед поважного панства заявилися два зовсім не презентабельного вигляду диваки. Брудні як чорти. В подертому порошному одязі, з лицями в багні, ще й подряпаними колючками так, ніби вони билися з лісовими котами; у волоссі назбирали павутини й павуків, листя й гілочок, глини й трави. Ще б пак не шептатися через таких! Ще б пак не витріщатися на них!

— Боже, погляньте на них! Та вони з тим ведмедем голими руками билися! — йойкнув хтось, і я дивом стримав приступ сміху. Головне зараз на Дена не подивитися, бо серйозність образу зійде нанівець. 

— Отже! — загорланив глашатай. — За результатами цьогорічного королівського полювання, переможцем оголошується молодший принц королівства Іверус – Азар Іверус, зі здобиччю в одного молодого оленя й одного білокрилого орла! Привітаймо перемож…

— Ей!

Я на секунду остовпів від нашої з Деном синхронності. Одночасно ж крикнули!
Всі озирнулися на нас і взялися розступатися.
Не звертаючи на аристократів і найменшої уваги, ми впевнено, наскільки дозволяв стан, закрокували до невеличкого помосту. На ньому стояли Арнес Мелаарський, глашатай і «принцик». Я мимоволі пошукав Емілію поглядом, але вона, вочевидь, була в наметі.

Спинившись перед дерев'яним підвищенням, ми одним рухом кинули голову страхітливого звіра на землю. Я подумки подякував собі, що весь час уникав погляду на неї – надто неприємне видовище.

Ден прокашлявся під приголомшеними поглядами притуніх і діловито сперся на моє плече.

— Прийшли нездари, — голосно заговорив він, недбало махнувши рукою. — Вполювали чорного ведмедя – найстрашнішого хижака в околиці. Стали переможцями цьогорічного королівського полювання і ввійшли в історію всіх попередніх, — Аметистик на хвилину замовчав, оцінюючи реакції оточуючих і глянув королю в очі. — Я все правильно сказав, ваша величносте? — м'яко й надзвичайно шанобливо додав хлопець, легенько склонившись разом зі мною.

Арнес Мелаарський довго дивився то на мене, то на Дена. Його вуста відвідала задоволена усмішка й монарх кивнув. Це не пройшло повз увагу глашатая, який одразу взявся волати:

— Пані та панове! Самі все чули, самі все бачите! Переможцями цьогорічного полювання стають, е-е…

— Люренс.

— І Ден, — поспіхом додав напарник. Та чомусь без свого аристократичного родового прізвища.

— Люренс і Ден! — продовжив крикун. — Їхня здобич – чорний ведмідь! Хлопці здійснили неймовірне, привітаймо ж їх! — чоловік зааплодував і всі інші послідували його прикладу.

Ми трошки покланялися на всі боки і, наче змовившись, спрямували погляди на принца з Іверусу.
Азар стояв білий, мов сніг. Білий від люті і страшенного приниження.

В моїх грудях зародилося таке потішне відчуття, якого не відчував дуже давно. І якийсь відгомін дитячості в характері проявився у корченні насмішкуватої пики обуреному «принцику». Ден, що мене не здивувало, в ту ж мить зробив те саме.

Азар зціпив зуби й не придумав нічого кращого, як мовчки піти геть і сховатись від сорому у своєму шатрі.

— Дай п'ять, — легко штуркнув я ліктем під бік Аметистика. Він спантеличено вилупився на мене.
Та коли я виставив догори розкриту долоню й помахав нею, йому не довелося пояснювати, що робити. Так вліпив, що аж шкіра запекла.

Ми відійшли подалі від всяких вельмож, вже не опікуючись здобиччю, й повсідалися на просту дерев'яну лавку, що її хтось турботливо поставив біля Денового намету.

— Сину, я ледве тебе впізнав! — плеснув у долоні капітан королівської гвардії Марден, що якраз відійшов від камратів. Дивився на хлопця зі здивуванням і захопленням. — Я навіть не сподівався, що мій єдиний син стане переможцем королівського полювання! — чоловік зніс руки до неба й засміявся. Сміх у них був схожим. І колір волосся, до речі, також. Але от очі пана Мардена були не карими, а блакитними.

— Я пишаюся тобою, Дене! Твоя мати теж би пишалася, світла їй пам'ять, — капітан не погидував розфуркати замурзане волосся сина і поплескав по спині. Це виглядало сильно – хтось слабший від того поплескування звалився б. Я мимоволі замислився над тим, наскільки крутим є цей чоловік, якщо сина вимуштрував так, що той у свої вісімнадцять вміліший за багатьох дорослих лицарів.

— Але батьку, не я один переможець. Ми з Люренсом разом над цим попрацювали. Без нього мені б не вдалося, — напарник поклав руку на моє плече, а я мимохіть знітився від його щирого перебільшення моєї помочі в полюванні.

Пан Марден же врешті зволив мене помітити й зіщулив очі. В них я зміг прочитати яскраву недовіру та скептичність.

— То дворецький принцеси тобі допомагав… Не думав, що він вміє бути мисливцем, — чоловік склав руки на грудях.

— Вміє, батьку, не сумнівайтеся! Навіть вміє битися й може довго бігати без зупинок! — захоплено вигукував Аметистик. Та батькове лице від цього не здобрішало. Можливо, йому ще й не подобалося, якими очима я на нього дивлюся. Хтозна.

— Допоміг тобі, то й добре. Але забагато часу з ним не проводь. Нічого водитися з простолюдинами без роду, най йому й пощастило стати дворецьким самої принцеси.

— Він мій друг, батьку. Це моє рішення – не ваше, — Ден підвівся з лави й гордо вирівнявся перед таким же гордовитим татусем. — Ви не забороните мені з ним спілкуватися, — Аметистик, вочевидь, вперше був настільки рішуче налаштований боротися за право мати друга. Його хвилювання видавало непомітне тремтіння рук.

Капітан гвардії вимогливо й довго дивився в очі сина, а тоді так само в мої. Жоден м'яз на лиці дворецького не смикнувся, а позір не відвівся.

— Трясця, гаразд, — переможено зітхнув пан Марден.

— Батьку, цього разу я точно не відступ… Чекай, що? Ви погодились?! — скрикнув Ден, вирячившись.

— Мені подобається його погляд. Він анітрохи не боїться мене, — хмикнув чоловік й дуже неочікувано поклав долоню на мою маківку. — Якщо король  вибрав тебе на роль дворецького для принцеси, значить його не збентежило твоє безрідство. Тоді і я на нього не зважатиму. Будь моєму Денові гарним другом, Люренсе.

Марден тепло всміхнувся, наче до рідного сина. Я зчудовано дивився на нього мить, а тоді зосереджено насупив брови й кивнув. Як за відповідь, цього було досить. Опісля капітан відкланявся у справах гвардії, лишивши нас самих.
Ден обернувся до мене і дитяча втіха на його брудному обличчі спровокувала й на моєму широку усмішку. Я був радий стати його першим щирим другом.