Elina – Masquerade (слухаємо за бажанням)

Із погляду принцеси було ясно, що відсьогодні вона вважає свого слугу несповна розуму.

— Люренсе, це схоже на божевілля… — стиха висловила свою думку. — Хіба це не надто небезпечно?

Я похитав головою.

— Лише подумайте: вас вважають мертвою, тому ніхто не буде вас шукати. Втім, трохи замаскуватися все ж буде варто (особливо мені). Навіть якщо хтось і не вірить у вашу смерть, ніхто не сподіватиметься, що ви полізете в саме лігво зла (себто в столицю Іверуса). У нас є всі шанси прикинутися слугами і попроситися на роботу в їхній палац.

— Слугами… — повторила для себе вінценосна і я закляк, збагнувши, що ця роль явно не для неї.

— Вибач, не дуже подумав, що для тебе це буде…

— Ти навчиш мене? — звела дівчина вгору рішучі очі.

— Що? — зніяковіло оторопів я.

— Навчиш мене як бути слугою? Я ж умію лише бути принцесою. Але виходить, що аби все повернути на свої місця, треба різні образи на себе приміряти… — вона замислено змовчала, очевидно, уявляючи, яка з неї буде покоївка.

Я ж боязко всміхнувся, розуміючи, що несподівано, пристосуватися до цього Мілі буде простіше, ніж могло здатися. Так, вона здібна дівчинка.

Вилізши зі сховку і проходячись геть близько до нього, ми детальніше обговорили план дій. Тішило, що тепер хоч були визначені у своєму шляху і мали мету, а не безцільно тікали й ховалися. Звичайно, допомога когось такого як Ден стала б у нагоді, та невідомо, скільки часу піде на його пошуки, тому поки що ми покладалися лише на себе.

— Думаю, перед втіленням цього задуму варто буде перевірити, чи є якісь шляхи на Фарзу, — висловила Міля влучну гадку, коли ми поверталися від ще якогось струмочка, що тут поблизу протікав. — А то якщо Азар повірив у мою нібито смерть, то не мав би перекривати ймовірні шляхи втечі до Фарзи, якщо нема кому втікати, — звела плечима її високість, а я миттю погодився:

— Не знаю, чим нам у разі чого зможе допомогти принц Федел (адже ви поки що лише заручені), але спробувати можна. О, Еміліє, — зненацька мені спала на думку одна цікава ймовірність, — а як взагалі виглядає принц Вілендор?

Можна подумати, що славнозвісному дворецькому ця інформація ні до чого, але раптом він є судженим принцеси? Якщо я правильно зрозумів, у пророцтві йшлося про якогось світловолосого хлопця із синіми, або ж блакитними очима… І «світловолосий» тут може означати і альбіноса, до речі. Якщо коротко – то дідько його знає, як те сказання має розшифровуватися. Я-то його собі розтлумачив по-своєму, і на жаль ні в кого було спитати, правильно це чи ні.

Міля тим часом хвилину згадувала, примруживши оливково-зелені вічі, і тоді впевнено мовила:

— В нього точно були великі темні очі і таке ж темне, кострубате волосся. Пригадую, він мені чомусь кота нагадував, — хі-хікнула панянка. — Не пам'ятаю точно всіх рис лиця, але думаю, якась схожість у них із Азаром є. Все ж вони брати, — дівчина звела плечима, а я кивнув, не видаючи розчарування у власній теорії. Що ж, такий результат був доволі очікуваним, бо в принцика також темні очі і патли, але ж спитати варто було. Ех, якби судженим виявився принц Вілендор, це б могло багато чого спростити в моєму житті…

Проходячи попри всілякі дерева і слухаючи цвірінькання, ми миттю загорілися цікавістю до пташок. Тобто до можливостей Мілі, яка вирішила спробувати з ними порозумітися. Та мало хто з пернатих виявляв бажання наближатися – всі боялися. Хоча можна було зауважити, що вони заінтриговано зиркають на принцесу, як на щось нове й вельми цікаве.

Але тактильний контакт тут і не дуже був потрібен насправді – принцеса розповіла, що може відчувати їхні помисли й на відстані, особливо коли вони всі схожі між собою. А я мимоволі пригадав, як вона сміялася в унісон ластівкам на галявині біля струмка. Напевно, вже тоді розуміла, що вони кажуть.

— Пташечки обмінюються новинами цього лісу, — довела мене до відома Емілія, м’яко крокуючи поруч у тіні кленів, грабів і дубів. Я заворожено глянув на неї й озирнувся довкола – мої вуха вловлювали лише спів птаства, а вона могла розібрати його значення. Магія захоплювала.

— Вони кажуть, що крім нас тут більше немає людей, — додала принцеса, погідливо глянувши на білодзьобого грака на деревці поблизу, ніби це він їй ту фразу підказав.

Я кивнув у відповідь на спокійні слова спадкоємиці. Це була хороша звістка, але невідомо, чи надовго ми в цьому лісі самі, най він і немалий.
Ступаючи звірячою стежкою і коли-не-коли зиркаючи на замислену напарницю у брудному вбранні, я припустив один неприємний розвиток подій. І миттю вирішив озвучити його:

— Еміліє, а що, якщо Азар захоче переконатися у твоїй нібито смерті? Себто знайти залишки тіла? В такому разі його блюдолизи можуть незабаром навідатися до нашої печери…

Дівчина стривожено до мене озирнулася. Після цього ми кілька хвилин обговорювали всілякі ідеї того, як краще буде впевнити Азарових посіпак у достовірності смерті принцеси.

Зійшлися на тому, що, покидаючи грот, залишимо в ньому шматки сукні Емілії, попередньо ще більше їх вимастивши в пилюці й крові жертв ведмедів. А якщо ще підкинемо кілька кісток до тієї всієї картини, то взагалі ідеальна правдоподібність буде!

Серйозно покивавши на ідейний вклад одне одного у цей план, ми повернулися до печери і решту дня завбачливо не висовувалися з неї. Навіть зраділи, коли ведмежа сімейка повернулася з полювання, адже з нею почувалися незрівнянно безпечніше.

Після вечері останні харчі закінчилися, тож треба було якнайшвидше виходити в люди – ніхто ж із нас мисливськими навичками не володіє. Та й я не уявляю, як хтось настільки душевно вразливий, як Емілія, полював би на тваринок, яких вона віднедавна може розуміти…

Перед сном дівчина мовчки сиділа на покривалі й, обіймаючи коліна, тужливо дивилася в темноту лісу. Я мовчки поспостерігав за нею кілька хвилин, а тоді приліг на бік.

— Люренсе, знаєш, напевно, я погана спадкоємиця для Мелаара, — сумно пробурмотіла дівчина, уткнувшись носом у власні передпліччя. Виразу її лиця не бачив, але пригнічення в голосі було достатньо, щоби здогадатися, який він.

Я приголомшено підняв брову й піднявся на лікоть, підперши щоку долонею. Що це вона таке казати надумала? Ні сіло, ні впало вважає себе не гідною трону цього королівства? А для кого ж ми його тоді повертати збираємося?
Так-с, треба якнайакуратніше випитати в неї про це, а то ще щось погане про себе надумає, і нікому від того краще не стане…

— Чому погана? Хто таке сказав? — тихо поцікавився дворецький, не зводячи при тому уважних очей із принцеси.

Моя напарниця по пригодах протяжно видихнула. З відповіддю барилася. Але я нібито терплячий, та й у таких ситуаціях підганяти – жахлива помилка.

— Та ніхто такого не казав, це я сама вирішила, — пояснила вона і врешті примостилися поруч, лігши спиною до мене. Я ж поквапився вкрити нас обох другим покривалом (на першому лежали). — Я погана спадкоємиця, бо знайшла для себе більше причин не повертати Мелаар, аніж навпаки. Не маю великого бажання ставати принцесою знову, навіть якщо в тому статусі й було багато того, що мені подобалося…

Її слова спровокували в мені бурю з епіцентром у сум'ятті. Я підозрював, що все це з троном і владою їй нав’язано з народження і, може, вона зовсім до того не прагне. І водночас боявся цього розвитку подій, адже він ставив нас обох у невизначене, патове становище, в якому я гадки не мав, що робити далі, якщо не відвойовувати королівство.

— Що це за причини? — я трохи опанував власні скипілі думки й продовжив спокійно витягувати з Мілі істину. Попри те раз у раз намагався придушити в собі прояви всепоглинаючої внутрішньої бентеги.

— Не… не можу сказати, — Емілія накрилася покривалом з головою й помовчала хвилину. Я напружено чекав.

— Але знаєш, — завзято раптом повела вона, — байдуже. Бо Мелаар все ж треба повертати. Хай там як, але в чиї-чиї, а в Азарові руки я королівство не віддам. Тож хоча б йому на зло треба повернути собі владу.

Хоч співрозмовниця того й не бачила, я вражено на неї витріщився. І як лише її настрій може так швидко змінюватися? Здається, не раз уже був свідком подібного, але щоразу щиро дивуюся.
Та якими б не були гормональні (чи ні?) перепади станів її високості, вони зазвичай не впливали на мене погано. От як зараз – раптова зміна курсу її думок полегшила ту напругу, яку сама ж Міля і створила.

— Правду кажеш, — стисло погодився я з принцесою, стараючись тією фразою дотриматися нейтралітету, і більше ніхто за той вечір не мовив і слова.


*****

— А вона точно нормальним шляхом нас веде? — непокоївся я, поволі відхиляючи від лиця гілки всіляких дерев.

— Точно, Люренсе, довірся мені, — кинула через плече Емілія, йдучи попереду й із особливою акуратністю відпускаючи гілки позаду себе, щоби ті не вдарили мене. На чолі ж нашої вервечки неспішно чвалали ведмедиця з ведмежатами.

Якщо вірити сонцю, то пролупили очі ми біля години восьмої й відразу взялися за інсценування смерті принцеси. А по завершенню того сама блондинка люб’язно домовилася з хижачкою про вихід із лісу. Спершу я в це не дуже вірив, але ведмедиця виявилася доволі добродушною, тому вже зараз, години півтори, вела нас до дороги між Кормером і сумнозвісним портовим містечком (тої самої дороги, на якій ваш непримітний дворецький лупасив мечем найманця).

Я ніс речовий мішок, а Міля свою подерту сукню під пахою. Аби дівчина не надто кидалася в очі у спідньому вбранні (хоч мені, як людині сучасній, складно було його таким сприймати), я позичив їй свою шкіряну жилетку. Тепер образ  принцеси виглядав дивно, зате ніхто не міг точно сказати, чи вона тупо в білизні з безрукавкою, чи то просто костюм, що знаменує початок нової жіночої моди.

В животі вкотре за ранок немов грім загуркотів і я пестливо потер його долонею. Оскільки запаси їжі скінчилися ще вчора, сьогодні хотілося якнайшвидше дістатися до міста, знайти якусь забігайлівку і нормально поїсти. Принаймні наявність золотих монет у мішечку, залишеному Деном, нам у тому сприяла.

Від голоду й думок про їжу мене відволік короткий негучний рик ведмедиці.

— Вона каже, що далі не піде, бо опиниться надто близько до людей, — переклала для мене Емілія, не озираючись. — Дякую тобі за все, — підійшовши до звірини, Міля лагідно всміхнулася й погладила кожного з ведмедів по голові та за вушком.

Коли сімейка тварин розвернулася й рушила назад у лісові нетрі (а я провів її повним суперечливих почувань поглядом), принцеса додала, що тепер нам треба йти суто прямо й тоді скоро вийдемо поблизу Озерка (над назвою люди не запарювались, як розумію).
Я мовчки кивнув і ми попростували далі.

Сонце пекло по-серпневому, а тому постійно змушувало бажати прохолодної купелі. Наш дует те зрозумів, тільки-но вийшовши з приємної тіні лісових дерев. Ступивши нозями на запилючену дорогу й озирнувшись, кожен зауважив, що опинилися ми справді близько до містечка.

Пройти до нього було нескладно, оскільки особливої охорони біля частоколу (принаймні зі сторони Кормера) не виявилося. Аби провсяк випадок замаскувати власну зовнішність Емілія заплела сплутане брудне волосся у кумедні ґульки: одна справа, друга – зліва; а я накинув на голову з плечима те покривало з сидінь карети, а-ля «плащ із каптуром».

Озерко було простим (принаймні так мені здавалося після будівель Кормера), але доволі гамірним. Люди заклопотано бігали туди-сюди, біля будинків ремісників чи на базарній частині кипіла робота й постійно хтось галдів. А поблизу доків взагалі казна-що творилося. Здавалося, ті люди не звертали увагу ні на що, крім власної праці. І це нам, дуету, що не прагнув приковувати до себе поглядів, було лише на руку. Ми виглядали нічим не особливими, черговими злидарями цього невеликого містечка.

Власне, у вищезгаданій базарній частині Озерка наша пара й спинилася – повністю оновити вбрання принцеси було вкрай важливо.

Довго не роззираючись по прилавках, Міля вибрала собі просту лляну сукенку трохи нижче колін, світло-оливкового кольору з білими елементами, що мала довгі рукави і взагалі пошиттям нагадувала вбрання покоївки; до неї темно-коричневі панчохи і черевички, які теж вирішила змінити, бо минулі нарекла незручними.
Завершувала ж образ дівчини молочно-біла хустка з якоюсь дрібною зеленавою вишивкою. Принаймні поки що вона вдягла лише її.
Сильно не напрягаючись, я й собі вибрав такий же убір, і зразу ж пов’язав голову, запихаючи під нього показного забарвлення волосся. В додачу взяв ще й запасну сорочку і темні штани. Взуття змінювати потреби не було – воно достатньо комфортно сиділо на моїх ногах і не було знищене.

Торгашиха ж, наче ігноруючи наш занехаяний вигляд, обсипала обох компліментами й усілякими улесливостями з ніг до голови, а надто після отримання двох золотих, які ми за те все віддали. Відтак запхали нажите до речового мішка.

Вельми задоволений шопінгом, дует дворецького й принцеси під прикриттям поспішив навідатися до найближчого трактиру. Там можна було і поїсти, і, гляди ж, помитися, і заночувати з хоч якимось комфортом, і крадькома послухати останні новини як містечка, так і королівства.


*****

— Хіба Злюка розумно вчиняє, перекриваючи шляхи до всіх інших королівств? — допитувався в іншого один коротконогий найманець, стоячи з товаришем біля стійки власника трактиру.
Я сповільнив жування курячого стегна й укотре прислухався. Ці хлопці увійшли сюди недавно і вже встигли завоювати нашу з Емілією увагу. На щастя, ще й стояли неподалік.

А взагалі – потрібний заклад швидко вигулькнув на горизонті, тож зараз ми сиділи за одним зі столиків при стіні й напинали вуха з усією уважністю.
Міля доїдала картопляно-гарбузове пюре з сиром, і мала намір попити узвару з яблук. І оскільки в її замовленні не було м'яса, можна було зробити висновок, що після відкриття своєї сили вона свідомо вирішила стати вегетаріанкою.

— Це ж скільки торгових шляхів! — продовжував не розуміти коротун. Його високий напарник же пофігістично курив люльку, поки їм не принесли пива чи то квасу. — Хіба товари з одного Іверуса вдовільнять мелаарців? Думаю, надовго терпіння людей не вистачить і вони захочуть бунтувати…

— Ой, знаєш, принц, точніше «король» Азар срав на те, що ти там думаєш, — найманець сьорбнув напою й крекнув задоволено.

— Добре-добре, — закотив очі хлопака. — А що тоді з мелаарською принцесою? Куди вона ділася?

— Тихо, ти!.. — шикнув на коротуна напарник. — Невже не чув, що…

Наступні репліки прозвучали пошепки і розібрати щось вдалося б лише сидячи прям вритик до балакунів. Втім, судячи з вирячених очей цікавського найманця, можна було не сумніватися, що мова пішла про «смерть» Емілії від жорстоких лап ведмедиці. Так-так, тої самої, яка зовсім недавно вельми добродушно вивела нас із лісу.

Що ж це виходить? Азар заборонив патякати про це? Очевидно, тому ті двоє й перемовлялися тепер пошепки – не повинно було бути жодних чуток про зникнення чи вбивство принцеси. І навіщо це клятому принцику? Можна думати довго, але ж воно трохи (або ні) хворе на голову, тож ніколи не знатимеш точно, що в тої бідосі в мозґах коїться.

Я доїв, врешті, куряче м’ясце й відклав кісточку на край глиняної тарілки. Міля також завершила з трапезою й тепер ми обоє насолоджувалися відчуттям ситості, якого не знали кілька останніх днів. Але попри те не втрачали нагоди ще щось послухати. А взагалі, дітки, підслухувати чужі розмови дуже негарно, тож не беріть із нас приклад!

— То хто зараз у палаці замість короля? — пролунало негучне за сусіднім столом.

— Кажуть, цей Азар поставив якогось Роланда своїм регентом, а сам плаває туди-сюди. Ач, яке, хоче і в Іверусі порядки наводити, і в нас тут, — гнівно сплюнув чоловік. — Але однією дупою на двох стільцях довго не всидить.

Це явно були теревені місцевих людей, а не принцикових підлабузників. І що мені, що Емілії, їхні настрої вельми, ну вельми імпонували. Та більше затримуватися в залі-їдальні ми не збиралися: відколи прийшли – ще жоден з нас не вмився, і це варто було виправляти.

Заплативши за їжу й отримавши звістку про те, що попередньо замовлені дві ванни готові, ми піднялися зі своїм вірним попутником – речовим мішком на плечах – на другий поверх трактиру, де розміщувалися житлові кімнати.
Умови тут були далебі не такі, як у замку принцеси – в номері (якщо можна так висловитися) стояли старі й вигорілі меблі й підлога скрипіла, а віконниці погано зачинялись. Але принаймні було чисто і приємно пахло лавандою, сухі гілочки якої хтось залишив на підвіконні.

— Люренсе… — збентежилась раптом Емілія, коли я вже поклав речову торбу на підлогу поблизу однієї з приліжкових тумбочок. — Чому ти не сказав, що ми будемо в одній кімнаті?

Вона спинилася недалеко від порогу й здивовано чи навіть злякано на мене дивилася. Я й собі став як укопаний.

— Е-е… — і ні, не вдавав, що не второпав – так справді було. — Ну… Бути в одній кімнаті виходило дешевше, а нам гроші ще знадобляться на дорогу до Іверуса, — дворецький звів плечима й винувато всміхнувся. — Вибачте, якщо вам буде незручно, але я подумав, що якщо ми вже в польових умовах разом спали, то й у нормальних теж все буде окей…

Її високість дивилася на мене приголомшено й, здається, навіть зціпила зуби. Оливкові очі ясно говорили: на язику крутиться якась шпарка фраза, яку дівчина от-от «виплюне».

Я ж водночас почувався пригнічено, адже зробив вибір, не порадившись із нею, а водночас не розумів такої бурної реакції з боку принцеси.

— Крім того, — вирішив знову виступити на власний захист, мимоволі нервово почухавши світло-рожеву (а від того непомітну) щетину, — не знати, наскільки благочестиві люди тут вештаються… Зі мною вам буде безпечніше, — і від хвилювання вже не помічав, як говорю на «ви».

Емілія спершу продовжила буравити мене поглядом, та враз наче заспокоїлася. Навіть розімкнула долоньки з кулаків, які встигла скрутити. Стулила повіки і з її грудей вирвався якийсь розчарований видих.

— Ох, Люренсе, і чому ти такий… — Міля сумно глянула на свого слугу й тоді ж відвела ті зажурені очі.
Зачинила за собою двері в кімнату й похмуро покрокувала до доволі довгої розкладеної ширми, за якою стояли ванни, а обабіч, на тацях, лежали кілька рушників.

— Чому я який? — знічев'я захотів уточнити, вдивляючись туди, де мала бути блондинка. Не любив, коли люди починали думку і не закінчували її.
Вінценосна тим часом вже почала шурхотіти одягом, скидаючи його з себе, і через мить захлюпотіла водичкою. Я ж досі стояв біля стола і, як ви вже могли здогадатися, Емілію за заслоною не бачив. Збирався спочатку перебрати наше добро в речовому мішку, та щось він припинив мене цікавити.

— Гм, наївний? — врешті облагородила мене відповіддю дівчина. Здається, завдяки світлу з вікна, що потрапляло на ширму, я навіть побачив, як махнула рукою. — Безпечний? Нездогадливий? Дурненький? Ой, не знаю, Люренсе. Не знаю…

Я насупив брови, не розуміючи, до чого всі ті епітети. В чому я безпечний? В чому нездогадливий? Дурненький ще й до того всього…
Може, безпечний у тому, що залишуся з нею в одній кімнаті на ніч (а ми ж нібито особи протилежної статі)? Але ж ми вже не раз ночували разом, хіба що в дикіших умовах. Нормально спали, майже як брат із сестрою. Ніхто ні до кого не ліз… Не розумію.
А нездогадливість моя тоді в чому проявляється? Про що я не можу дотумкати? Що ще такого знає Міля, чого не знаю я і ще й маю сам до того докумекати?

В мить у дворецького склалося враження, що його голова почне кипіти від тих думок, які й сенсом не надто повнилися. Аж бандану з голови зняв, ніби від того могло стати легше.

— Люренсе, от скажи, — відволік мене ніжний хоч і печальний голосок Емілії, яка, судячи зі звуків, намилювалася, — якби тато перед сме… якби тато не попросив тебе берегти мене і знайти того судженого… Ти би був тут зараз? Ходив би всюди зі мною й захищав би? Ти ж міг начхати на татові слова й втекти кудись подалі від усіх цих інтриг і небезпек. Жив би спокійно. Можливо, повернувся б навіть на свою батьківщину.

Блондинка замовкла й приступила до полоскання. А я стояв, наче мені хто обухом по голові дав.

Невже вона думає, що я за ці три місяці роботи в палаці не звик до неї, чи до інших із замкової челяді? Не міг би просто взяти й насрати на них усіх у такий тривожний час. Та й, якщо вже дійсно до правди докопуватися… Куди б я пішов? До кого? Єдиним знайомим і відносно затишним місцем у цьому світі для мене був королівський палац. І всі, кого я знав, були з ним пов’язані. А надто принцеса, яка своїм загадковим щоденником і втратою пам’яті наче змушувала несвідомо триматися поряд, бо ади ж – згадає своє інше життя!

Крім того, у всій цій веремії, яку закрутив Азар, я збагнув, що Емілія з Деном – ті люди, які дарують мені відчуття спокою (най і своєрідного) та дому. Як я міг сам піти від них?
І зайве казати щось стосовно повернення на батьківщину – з цим ситуація і так складна й украй болюча.

Я тяжко видихнув і присів на ліжко, що розмістилося недалеко від поставлених ванн, бо ж сама кімната не була великою.
І за що ця дівчина так зі мною? Здавалося, лише зовсім недавно зміг відволіктися від гнітливих думок про дім, а тут знову все пригадалося й у грудях занило.

— Я не такий бездушний, яким ви мене зараз повважали, принцесо. Якщо вже звик до людей і мені з ними добре (як от з вами чи з Деном), буду їм допомагати, чим можу. Навіть якщо я тоді був часто втомленим і нервовим, все одно хочу повернути наші будні в замку, — слуга її високості стих, вагаючись, чи казати наступне вголос. І все ж вирішив не ховати всередині ті думки: — Бо лише вони давали мені стабільність і бодай якусь упевненість у завтрашньому дні. Без них я не знаю, що мені тут робити.

Підлога біля ліжка несподівано заскрипіла і я підвів безрадісні вічі на Емілію, що стала навпроти вже одягнена в нове вбрання і з мокруватим волоссям.

Лише на миттєвість зустрівшись зі мною винуватим поглядом, вінценосна швидко сіла поряд. Потягнулася тоненькими руцями й, обійнявши за шию, обережно схилила мою голову собі на надпліччя.

— Пробач, Люренсе, що спитала таке. Пробач, якщо образила… — прошепотіла на вухо, попередньо відгорнувши з нього рожевеньке волосся. — Я зовсім не вважаю тебе, як ти сказав, бездушним, просто… — її тихенький, вдумливий голос заспокоював, а долоні погладжували спину й потилицю. — Раптом усвідомила, що я так мало знаю про те, що в тебе на душі коїться, що ти відчуваєш… які почуття маєш до ситуації, в якій ми опинилися… Чи які почуття маєш до… ем… Кхм, подумала, що як спитаю щось таке, то мені все більше стане зрозуміло… Пробач, — повторила Міля й лагідно поцілувала мене у те ж вушко.
Сказати, що тілом від тої дії промчали мурахи – це не сказати геть нічого. Мої вуха скільки себе пам'ятаю були чутливими до чужих дотиків, а надто до таких обережно-витончених.

— Я… я пробачаю вам, принцесо… — говорив трохи незв’язно, не в змозі відійти від жесту співрозмовниці. Серденько почало стукати швидше, немов захворіло.  — Але наступного разу, коли хотітимете знати, що я відчуваю, то прямо про це й запитуйте: «Що ти відчуваєш зараз?», — хоч і вів далі, та якась частина мене боялася, що вуха вкрай помітно почервоніли (втім, на такій блідій шкірі будь-яке почервоніння буде дуже явним) і Міля це неправильно зрозуміє. — Прямолінійність іноді є дуже хорошою рисою. Я вважаю – протилежною до надумування і створення собі з того проблем.

— Напевно, твоя правда, Люренсе, — Емілія з задумою в голосі притулилась до моєї голови своєю. — В майбутньому постараюся робити так, як ти кажеш.

Хотілося їй вірити, адже це врятує нас від багатьох неприємних ситуацій.
Серце в грудях вже потроху вгамовувалося і я якось сам по собі незграбно обійняв принцесу у відповідь, немов намагався сховатися від її ж очей.


Коли я вдоволено зітхнув від почуття чистоти, яке огорнуло мене після прийнятої ванни, поголеного обличчя (волосся там хоч і росте повільніше, ніж у більшості, але все ж росте) та зміненого одягу, ми повсідалися на ліжку й узялися підсумовувати те, що встигли дізнатися. Інакше вибудувати точний план дій було б складно.

Ідея з відвідинами Федела відпала, адже дурний Азар чомусь вирішив заборонити виїзд до всіх навколишніх держав, окрім Іверуса. І це попри доповідь посіпак про смерть Емілії. Стосовно останнього, то вони всі з якихось причин не розповсюджують цю невтішну новину. Закрадається думка: це через не вельми позитивні настрої людей, про які підозрює новоспечений король. Нікому ж не треба, аби нарід ще більше вкурвився через загибель єдиної спадкоємиці, на тлі того всього узурпаторства.

А якщо про самого так званого принцика говорити, то ризики в нашому плані з ролями прислуги зростають, адже він сам частіше буває в Іверусі, а не в Мелаарі (саме тому там залишив Роланда). Пролізти в осередок зла (палац ув Іверусі) хоч і може бути нескладно, але от не потрапити Азарові на очі, поки шукатимемо темницю з його братом…
На перший погляд, звучить не так вже й кепсько, бо чому молодого пихатого короля мало б дуже цікавити спілкування з челяддю? Охо-хо-хо, знаєте, доля з її законами підлості як ніхто вміє шукати відповіді на подібні запитання.

Я тяжко зітхнув, а після й Емілія. Ризикованість ідеї звільнення Вілендора справді загострилася, але якщо бути обережними, записатися на службу в палац і звільнити принца Вілендора тоді, коли Азар буде в Мелаарі, все має минути добре.

Трохи заспокоївши свої нерви цим аспектом, ми з Мільою вирішили, що таки завтра відбудемо кораблем до Іверуса. А якщо виявиться, що принцик зараз там, то перечекаємо ті дні в якомусь із місцевих трактирів.

Отож, поки ще не було вечора, я вирішив вийти в місто і купити нам харчів у дорогу, а Міля пішла просити, аби нагріли в тазику води – після мого повернення запланували випрати своє вбрання, яке достатньо забруднилося походеньками в лісі.

І знаєте, поки я бродив продуктовим ринком і вже навіть встиг запастися новим речовим мішком, ніяк не очікував зустріти на своєму шляху знахарку Софіну.

Жінка йшла мені на зустріч із кошиком з яблуками, у своїй незмінній строкатій хустині й сукенці з темними спідницями. Світло-блакитні райдужки цієї Кучерявки блиснули, а на тонких губах з’явилася хитра посмішка.
Трясця, а я вже посподівався, що вона не впізнає мене з банданою на голові!..

— Привіт, Люренсе, — жінка усміхнулася ширше, аж очі на мить замружила.

— П-привіт, — видусив із себе, мимоволі згадуючи, чи надів я після миття той амулет, що вона дала мені минулої зустрічі. Ох, які то ще були безтурботні часи…

— Про букву «Л» не забуваєш? — переклавши кошика з руки в руку, спитала відьма.

— Не забуваю, я ж вам повірив, — з певним докором відказав я, серйозно зиркнувши в очі хитрунки.

— От і чудово, ти ж пам’ятаєш, що вона допоможе тобі повернутися? Коли давала її тобі, не була впевнена в цьому, але тепер точно знаю.

— Правда? Але як?.. — не міг збагнути я, з надією вчепившись за підвіску таки через сорочку.

— Сам дізнаєшся, — тицьнула мені пальцем на кінчик носа Софіна, а я розчаровано опустив збуджені плечі. — До речі, а принцеса не з тобою? — жінка озирнулася й коли я повідомив, що Міля в трактирі зараз, розуміюче кивнула. — Що ж, сподіваюся, вона в безпеці, — Софіна поплескала мене по плечі, якось дивно посміхаючись.

— Звісно, зі мною вона завжди в безпеці, — набундючено виструнчився я. Розумію, що не був якимось дуже вправним бійцем, але якщо доведеться, був готовий захищати це непосидюче дівча на всі тисячу відсотків.

—Точно? — з єхидною недовірою хмикнула Кучерявка. А в наступну мить я й не зауважив, як вона схилилися до вуха й прошепотіла, проводячи пальцем вниз по моїх грудях: — Дивись, аби ти сам не став для неї тією небезпекою. Якщо, звісно, розумієш про що я…

Знахарка відсахнулась, а я невтямно вилупився на неї. Що в цієї дамочки в голові коїться, га? Геть не втямлю, що вона має на увазі. Як я сам можу стати для Емілії небезпечним, якщо я завжди на її боці, і зраджувати, перейшовши на бік принцика, точно не планую?..

Поки я замислився над тими дивакуватими словами, їхня власниця встигла зникнути з поля зору. Я ще озирнувся кілька разів у її пошуках, але результату це не дало. Тож за наступні п’ятнадцять хвилин успішно придбав харчів на дорогу (ще ж навіть не відомо, скільки часу ми будемо плисти) і повернувся до трактиру.

Інший час дня, що лишався до сну ми з Емілією зайнялися пранням брудних речей, адже вода з милом для цього вже була готова. І хоч принцеса до того моменту ні разу не прала нічого своїми тендітними ручками, але навчилася швидко.
Таким чином вже ввечері Міля лягала спати в новій сукні, адже її спіднє сохло, а я в одних нових штанях, з тієї ж причини (а без сорочки, бо надто спекотно було б).

У ліжка був напханий вовною матрац, тому лежати було м’яко, та й взагалі приємно, після твердих ослонів чи кам'яної печери. Набиті пір’ям подушки змусили серце тьохнути сумом за дитячим літом у бабусі в селі. Вкривало ж було тонким, але на диво важким і в міру теплим. Місця на ложі було на одного, та позаяк ми лягли впритул, спина до спини, тісноту не дуже відчували.

Емілія якщо і плакала перед сном, то робила це беззвучно, бо я нічого не чув. Заснув швидко, відчуваючи позаду тепло її тіла.
Немов у магічному, сяйливо-теплому маренні бачив, як стою посеред поляни зі струмочком, дивлюся на прекрасну блондинку в білій як молоко сукні, що мерехтить лізуровими коштовностями. Вона дзвінко сміється, кличе до себе, та власного імені я не чую. Підходжу як зачарований і чомусь обіймаю її міцно-міцно, наче давно хотів це зробити. Дівчина обіймає у відповідь, а відтак усміхається і бере моє обличчя у свої долоні. «Обожнюю, коли ти так дивишся на мене… Кохаю ці сині очі», – каже вона і я повільно схиляюсь до її губ. І одночасно все в мені кричить, протестує: ні, ти не повинен! Ти не можеш! Не маєш права! Не роби цього! Негайно спинися, це якась помилка!..

Місяць наполегливо зазирав у не зачинене віконницями вікно та світив на ліжко, коли я прокинувся. Відчувалося, що то година перша-друга ночі. Серце було не на місці – стукало в ребра так, ніби квапилось кудись. Міг почути його, навіть не прислухаючись. Все тіло напружилося, немов я фізично намагався змусити себе прокинутися.
В голові повторювалися останні слова блондинки.

— В мене ж не сині очі… — одними вустами, майже беззвучно мовив я сам собі. З душі наче камінь зняли – таке полегшення відчув від цього усвідомлення. — Тоді хто це був, якщо не я?..

Протяжно зітхнувши, скинув ковдру до тулуба. Спека би задушила своїми липкими руками, не зроби я цього. Кортіло прокашлятися, аби голос розхрип, але я вчасно згадав про присутність Емілії й не дозволив собі її збудити.

І що це за сон мені такий наснився? Взагалі за останні два тижні не пригадую якихось сновидінь, а тут щось таке чітке й реалістичне… В головній чоловічій ролі ніби я, а ніби й не я. Якби міг побачити дійство зі сторони, чи розчути ім’я, на яке називала «мене» дівчина у сні, все було би більш зрозуміло… І хоч я раніше ніколи не шукав у снах якогось підтексту (окрім ідей для картин), але хтозна, як на мою підсвідомість впливає цей світ.

До речі про дівчину…
Я обережно повернувся до сплячої Мілі, що запхала руку під подушку, на якій розкинулися її пшеничні коси. Покривало трохи сповзло з пліч принцеси (оскільки воно було одне на двох), тож я поспішив повернути його в потрібне положення.
Блондинка зі сну справді дуже схожа на Емілію. Напевно, це вона й була. Або ж мені просто хотілося так думати.

Прокручуючи в голові сон, деталі якого з кожним таким разом дедалі більше розмивалися, я зловив себе на дивній думці. А раптом – це був суджений Емілії з пророцтва, і я просто бачив усе його очима?..

Вона ж там постає як наречена, а я точно би не міг бути тим, з ким вона одружується. Уже ж має нареченого, а окрім нього ще й судженого, тож чому б мала свого слугу розглядати в подібному світлі? Міля ж не відчуває до мене нічого подібного.

Стоп. Чому я настільки впевнено про це подумав? Ніхто не давав мені права вирішувати, що Емілія відчуває до свого дворецького. Та й це ж непосидюча принцеска, я сам добре знаю, що в неї справді багато чого всякого може бути на гадці.

Та все-таки це якось нелогічно… Я ж не надавав їй підстав для виникнення таких почуттів, не намагався сподобатися, просто поводився як зазвичай, чому я маю приваблювати її в романтичному плані?

Крадькома зиркнувши на головну героїню своїх роздумів, я стиснув губи. Зранку прямо в неї спитати, чи що? Так хоч паритися зайвий раз не буду.
Але раптом це змінить наші стосунки в гірший бік? Що, якщо їй сама думка про це буде неприємна, бо вона зовсім такого не почуває? Або навпаки – звідкілясь (реально без гадки, чому б вони могли виникнути) у неї є почуття і коли вона їх озвучить, стосунки також погіршаться, бо стане незручно перебувати в компанії одне одного?

Ой, Господи, і чому це все так складно… Якийсь сон викликав у мене цілу мозкову запару, щоб йому. Хоч і говорив принцесі про прямоту, але зі своїми питаннями «в лоб» про її почування справді краще не лізти – наслідки можуть бути непередбачувані…

Тіло за час помислів уже охолонуло і я відчув зябкість, тому назад вкрився ковдрою. Ліг на бік, позаяк до того лежав на спині, і трохи підсунувся до краю, щоби залишити Емілії більше місця.
І в ту ж хвилину принцеса знічев'я поклала на мене свою маленьку ручку.

— Ні, не йди… Люренсе… — промугикало дівча явно крізь сон. — Ти обіцяв… не залишати… мене… саму… — ого, а я й не в курсі, що ця блондинка так вправно уві сні говорить!
Поки я офігівав від її вмінь, Міля підповзла впритул і притулилась грудьми мені до спини. Вони в неї ніби й невеличкі, але достатньо відчутні для того, аби декому стало некомфортно. Особливо після доволі-таки нетипових думок.

Вкрай обережненько розвернувшись, я засопів і забрав з себе кінцівку вінценосної, тоді поволі відсунув цю сплячу леді подалі. Ось, так вже краще і зручніше.

Та не встиг я влягтися назад, як угледів, що в Емілії з-під стулених повік потекли сльози, блиснувши в блідому світлі місяця. Її дихання збилося і вона втомлено розплющила очі. Глибоко вдихнула й мов у тумані глянула на завмерлого мене. Вочевидь, приходила до тями.

— Поганий сон? — тихо поцікавився я, коли вже помітив у погляді дівчини хоч і заспану, але ясність. І нарешті зміг прокашлятися.

— Угу… — опустила сповнені гіркоти оливкові оченята вона. — Поганий… А ти чому не спиш? — голос Мілі був приємно-хрипкуватим і до знемоги сонним. Наче одне його звучання провокувало бажання поспати і водночас просто навіювало спокій та безпеку.

— Теж через сон прокинувся… — не злукавив я, хоч зір і відвів. Усвідомивши, що говорю дівчині про сновидіння, в якому вона ж і була, відчув у єстві клекотіння цілого з’юрмиська змішанах почуттів.

— Нехороший сон? — захотіла уточнити принцеса, підвівшись на лікті. А я не міг знайти в собі сміливість глянути на неї, в той час як вона з мене віч не зводила.

— Та ні, просто… дивний. Дивний сон… — я бентежно сховався під ковдрою ледь не по вуха. І вже захотів обертатися спиною до блондинки, навіть позирку на неї не кинувши, та вона зненацька вчепилася за моє плече.

— Не… — заїкнулась і я машинально прикував до дівчини великі очі, відчуваючи, як напружилась рука під дотиком її гарячої долоньки. — М-м-м, ну… — ніяк не могла висловитися Міля. Та потім, очевидно, начхавши на те, що мала намір сказати, мовчки підсунулась до мене.

Притулилася щокою до голих грудей, вмощуючи голову під моїм підборіддям, і обійняла рукою за спину. Хвилясте волосся кольору пшениці ніжно залоскотало шкіру, на якій водночас відчувалося сопіння його власниці.
Кажу прямо: я не знав, як мені поводитись у ту хвилину, тож застиг як мармурова статуя.

Мить-другу ніхто і пари з вуст не видавав, а тоді дворецький принцеси якось «прийшов до тями», вгамував бурю емоцій що здійнялася всередині, огорнув свою господарку рукою, й обережно, неспішно припустив:

— Ви просто хотіли, щоби вас обійняли після поганого сну?

Емілія кілька секунд мовчала. Я відчував, як вона пальчиком виводить незрозумілі малюнки на моїх грудях. І як у ніздрі дедалі більше проникає її солодко-манкий запах, який мене кожного разу тригерив на почуття умиротворення і затишку. Здається… здається, він був схожий на курагу. Так, точно! Своєю солодкістю він постійно нагадував мені курагу!

Врешті, відволікши мене від думок про улюблений сухофрукт, дівчина замислено відповіла:

— Угум. Щоб саме… — здалося, слова надламались, не зійшовши з її губ, чи то через невпевненість, чи то через страх. — Щоб саме ти обійняв, Люренсе…

Дворецький мимоволі насупився. Це ж очевидно, наче.

— Ну так, тут же окрім мене більше нікого й немає, — легенько смикнув плечима я.

— Та навіть якби тут іще хтось був… — пробурмотіла пошепки, тісніше притискаючись до мене. Стоп-стоп, даруйте, та я на це не підписувався. Вона все ж не ідеально плоска «дошка». Хоч Емілія для мене фактично як вертлява молодша сестра, але отак тулитися, вже вдруге за цю ніч, якось не дуже… правильно?

— Вибачте, ви надто близько, — запротестував я на її дію, піднімаючись на лікті і трохи відсуваючись назад (хоча місця там було як кіт наплакав).

Міля відразу звела на мене свої оливкові оченята, щиро не розуміючи, що пішло не так. Секунду опісля ж опустила їх на мій голий тулуб, який своєю блідістю виднівся у тьмяній кімнаті, і схвильовано забелькотіла:

— А, пробач, напевно, тобі некомфортно! Я не навмисно, — швидко відвернувшись від мене, панянка відповзла подалі й укрилась ковдрою ледь не з головою.

Я хоч і зміг полегшено зітхнути, та водночас у тілі ледь не буквальним ниттям прочулася відсутність запаху Емілії поряд.
Що за дивність зі мною коїться? Не пригадую, щоби колись іще фанатів за якимись запахами… Невже так сильно засумував за курагою?

Спустившись із ліктів у повністю лежаче положення, я довгий час вдивлявся у фігурку принцеси, що ховалася під покривалом. Якось дивно на мене впливає і цей світ, і ця непосидюча Мелаарська високість зокрема…