(Ймовірний музичний супровід)
Перша половина розділу:
Jacob Lee – Home
Друга половина:
Ezra Brunelli – Widows And Orphans


Прокинувся я повільно, втомлено. Від променів світанкового сонця, що стрибали крізь вітражі прямо на очі, перед тим пробившись через дерева. В перші миті не міг збагнути, де я і що відбулося. І тоді спогади поглинули мене, наче сипучі піски, від яких неможливо втекти.
Тіло боліло й гуділо від утоми, з якою не зміг упоратися сон. Та й не лише воно боліло. Душу, всю мою ментальність вкривали свіжі рани, яким треба ще чимало часу, аби загоїтися й не впливати на життя.

Однак, було хоч щось, що згладужвало всю болючість цього стану. Точніше «хтось».
Ніколи не думав, що таке непосидюче дівчисько зможе стати моєю духовною пристанню…

Я тремтливо зітхнув, тулячи сплячу Емілію до себе. Заодно прикрив рукою її очі від промінців, аби довше поспала й відновила сили.
Споглядаючи сонне лице принцеси, усвідомив, що вона справді єдина, хто зараз не дає мені з’їхати з глузду у цій небезпечній метушні. Коли тебе виривають із зони комфорту, най і не такої аж комфортної, дуже тішить мати поруч людину, яка про неї нагадує. Нагадує і водночас своєю присутністю дає надію на те, що бувалі дні ще можна повернути.

Якби не стало Емілії й Дена, я б не витримав. Мені б не було вже що робити в цьому світі…

Відчуваючи, що зараз заплачу, я ніжніше притулився до Мілі й одними губами прошепотів:

— Дякую, що ви з Деном живі… Дякую, що ти зараз поряд…

Від тепла й запаху принцеси не зчувся, як знову заснув (чи то задрімав), з дрібними сльозами, що покотилися з-під заплющених повік. І хоч спати суто на твердому дереві неприємно, наявність близько Емілії робила цю неприємність не такою явною. Тому не знаю, як сусідка по «ліжку», але як прокинувся вдруге, я зауважив, що виспався напрочуд непогано.

Дівчина ще спала, а мені не сиділося на місці, тому взявся досліджувати закутки храму. Адже раз ми забарикадували єдиний вихід, про всяк випадок варто було знайти (або й зробити) новий.

Нічого мені не впало в око настільки, як одне з вікон, збоку від піаніно. Трохи побите, але настільки заросле плющем, що того й не зауважиш одразу. Я вирішив, що якщо це віконце добити остаточно (якимось канделябром наприклад), але не зачіпати плюща, то для швидкої втечі буде супер (не хотілося, звичайно, щоб довелося через нього тікати, але які часи, такі й думки). Тож так все й зробив, хоч рослину навколо трошки й понищив, але не критично.

На той час Емілія вже встигла прокинутися, одягнутися й мовчки за мною спостерігати, жуючи в’ялене м'ясо, що разом із водою стало нашим сніданком. Я подумки посподівався, що із хороших прийомів їжі перейти на таку бідосю буде не надто стресово для психіки й організму принцеси.

Закінчивши з заняттям, зрозумів, що руки всі в пилюці і варто б їх помити, та й лице теж. А заодно можна випробувати новостворений вихід із храму. Та сам не піду, бо принцесу одну лишати не хочеться.

— Ваша високос…

— Можеш неформально говорити, Люренсе, — зненацька перебила мене дівчина, змусивши завмерти від приголомшення. Спокійно дивилася в очі. — Не змушуй себе до цих всіх титулів, зараз вони не мають значення. Стався до мене як до рівної, а не як до принцеси.

Емілія зіскочила з ослонів і підійшла впритул. Її повіки з тонкими довгими віями все ще були спухлі від сліз, а вічі, ними обрамлені, серйозно на мене дивилися.

— Гаразд, постараюся, — витиснув невпевнене з себе я. Хоч раніше міг на секунду забутися і звернутися до неї на «ти», але тепер може бути навпаки. — Ходімо зі мною до потічка, повз який ми проходили вчора. Хочу помити руки і лице, — нарешті посвятив її у свій задум.

— Ходімо, — легенько всміхнулася панянка. Вочевидь, моя розгубленість підняла їй настрій. А хоча, вона завжди була для неї неабиякою розвагою.

Для мене пролізти крізь вікно-вихід було просто, а от принцесі з її сукнею, най і вкороченою, довелося допомоги. Проте, дівчина пообіцяла, що в подальшому постарається сама долати цю невеличку перешкоду.

— Знаєш, Люренсе, коли я сьогодні прокинулася… мені здалося, що все вчорашнє – просто кошмар, — зізналася Емілія, коли ми вже вийшли на сонячну галявину і майже доходили до струмочка. — Але ні… я так захотіла плакати, знову… — дівчина швиденько витерла зі щоки сльозинку. А я й не помітив, як моя рука потягнулася до її плечей. — Подумала, що якщо плакатиму постійно, тобі це набридне…

— Ні в якому разі, — чітко заявив я, спинившись і чомусь не дозволивши собі торкнутися вінценосної. — Це природно, що ви хочете плакати. І вам буде легше, якщо робитиме це. Тож плачте, скільки заманеться, я не засуджу вас.

— Дякую, Люренсе, — болісно всміхнулась дівчина. А тоді її усмішка скривилась від сліз. — Дякую… Мені так с-страшно, хочу, щоб це п-просто був нічний жах, і щоб ц-цього ніколи н-не ставалося…

Емілія знову заридала в долоньки, а я, мало не до крові закусуючи губу, обійняв її так, наче це могло захистити дівча від усіх на світі бід.

— Я поруч, — прошепотів на вушко, уткнувшись носом у пшенично-золотисте волосся. — Поки ми разом, тобі нічого боятися.

На диво, хоч я говорив ті слова Мілі, але й сам від них заспокоювався.
Коли дівчина трохи вгамувалась, відсахнувся від неї і обережно взяв у долоні розчервоніле личко. Зазирнув у такі ж червоні, оливкові «озерця душі» й насупився.
Як же хочеться, щоб ці оченята знову блистіли радістю й пригодницьким азартом, щоб їх більше нічого не терзало.

Ледь торкнувшись губами чола принцеси, я ще раз згорнув її худеньке тіло в оберемок обіймів. Несвідомо стиснув так міцно, що вона аж пискнула. Втім, не постраждала, бо швидко відпустив і перепросив за це.

Відтак як зазвичай акуратно взяв блондинку за руку й повів до потічка. Він весело дзюрчав поміж великих і менших камінців, які сяяли чистотою. Виблискував на ясному сонці, яке сьогодні добряче припікало, і освіжав своєю прохолодою.
Спершу ми змочили в ньому ноги й Міля ділилася зі мною приємними й новими для неї відчуттями босих ніг на землі. До слова, травичка тут була низенька й м’якенька, напевно, тому що тут періодично випасалась лісова звірина.

Легенько вимиваючи обличчя, Емілія також тішилася дрібненьким рибкам, які пропливали в струмку. Знаходила цікаві за формою камінці й обов'язково мала кожен із них мені продемонструвати. Я ж не міг стримати губи від щирого усміху, знаючи, що в принцеси покращився настрій. В якомусь дивному, навіть дитячому пориві раптом бризнув їй водою в лице й дівчина на мить оторопіла.
А тоді так заходилася контратакувати, що я не мав як почерпнути долонями води, аби знову її обляпати. Лиш як зробив тактичний відступ – відійшов подалі від потічка, вона припинила цю забаву та дзвінко хихотіла з моєї мокрої фізіономії. Навіть із волосся трохи крапало.

Провівши руками по лицю, щоби забрати зайву вологу, я зловісно засміявся. Дівчина заклякла й напружилась, безпомилково до чогось приготувавшись.

— Ну дивись мені… — пригрозив я, хитро посміхаючись. — Якщо зловлю – кину в струмок!

Міля рвонула з місця, лиш я потягнувся до неї. Помчала так швидко, наче й не була вбрана в сукню. Я ж чкурнув слідом за цією непосидючою принцескою, яка ще й грайливо показала мені язика. Теплий вітер бавився її і так розхристаним за ніч волоссям, доносячи до мене його ніжний запах. Навколо літали-щебетали білопузі ластівки, раз у раз спускаючись до м’якої травиці, що лоскотала наші стопи.

Емілія весело сміялася в унісон пташкам, наче дитя, а я не міг повірити, що ніяк не можу її догнати. Вінценосна добігла до старої товстої верби, що росла посеред поляни, й зачала кружляти довкола неї, уникаючи моїх хапучих рук. Кілька разів я навіть майже впіймав це захекане дівчисько!

— Не зловив! Не зловив! — дражнила мене Міля, знову пустившись навтьоки галявиною і хихочучи.

— Рано радієш! — вигукнув їй навздогін, починаючи сміятися так само, як і блондинка.

Фортуна мені всміхнулася, і в найнесподіваніший для Мілі момент я вхопив її за руку. Потягнув до себе й задивився у вражені зелено-оливкові очі, насилу переводячи подих.
Не встигла дівчина щось сказати, як я присів біля неї й вправно взяв собі на плече її худеньку фігурку. Побіг до водойми.

— А-а-а, ні, не треба! Люренсе, я більше так не буду, чесно! Тільки не кидай у воду! — запищала принцеса, намагаючись вирватися, та струмок був надто близько.

Я вдоволено заги-гикав і спинився, уже біля води. Мочити її наміру дійсно не мав, а от позалякувати – чому б і ні?
Кілька разів робив рухи, наче хочу скинути Мілю в потічок і вона дуже потішно при цьому вищала, а я не міг стримати вдоволеного реготу.
Відтак дівчина була дуже вдячна, коли врешті-решт стояла ніжками на землі і була сухою. Її та мої щоки палали яскравим рум’янцем, а серця – радістю й утіхою. Ми весело дивилися одне одному в очі.
Поляною вкотре за день залунав сміх.


— Дякую, Люренсе, — зітхнула усміхнена Емілія, лежачи поряд зі мною під тою самою вербою і мирно спостерігаючи за вітами, що колихалися вітром. — Дякую, що ми разом на якийсь час змогли відволіктися від усього поганого, що сталося.

Я відчув, що голос блондинки знову сумнішає й обійняв її рукою за спину.

— Я тобі теж за це дякую, Еміліє, — відповів натомість, опершись щокою на маківку дівчини. І додав пошепки: — Це були одні з найбезтурботніших хвилин мого життя.

Ми помовчали мить-другу. Вслухалися у звуки лісу, кожен думаючи про своє.
Здається, настрій моєї напарниці не настільки погіршився, як я того очікував, бо знічев'я вона спитала:

— Люренсе, а є хтось, хто тобі подобається? — Міля взяла мою вільну руку, яку я поклав на власний торс, і почала замислено роздивлятися й мацати її пальці.

— Подобається? — розгубився її дворецький.

— Так, як жінка чоловікові у тих романах, які я читала, — уточнила панянка, не припиняючи свого дивного заняття. — Може, хтось із замкової челяді?

Я серйозно задумався над питанням, але, перерахувавши всіх можливих претенденток, усвідомив, що ні до кого таких сердечних поривань не плекаю.

— Та ні, наче… Ніхто на думку не спадає, — відповів, легенько знизавши плечима.

— Зрозуміло, — спокійно, ніби затуманено кивнула Емілія, і залишила мою руку в спокої.

Не втямлячи, до чого було то питання, я вирішив не морочити собі ним голову й поринув у роздуми. Якось дуже добре міркувалося під вербою.
Негадано в свідомості промайнули слова Арнеса Мелаарського стосовно судженого принцеси. Що ж, більш неточного пророцтва я ще не зустрічав. Як за ним шукати цього хлопця – не мав і найменшої гадки. Добре, що хоч стосовно кольору його очей і волосся можна було про щось здогадуватися…
Не знати, чи вплинуть мої дії стосовно Емілії на здійснення цього сказання, але найважливіше тут – забезпечити їй виживання, а далі, вважаю, вже доля має постаратися, аби ці двоє зустрілися.

Втім, частина слів із «Все їй нагадається» вельми бентежила. Можливо, я надумую, але це ніби як означає, що коли Міля з ним зустрінеться, то все згадає. Але що саме «все»? Мій мозок палко підтримував ту версію, де вона згадує своє життя з мого світу. Згадує іншу Емілію, ту, яка робила нотатки в щоденнику. Але яка в тому логіка? Та й що, в біса, робити з Феделом? Вони ж із Мільою заручені, а тут ще й якийсь суджений вималювався на горизонті…

Ці помисли нічого конкретного не дали, хіба більше заплутали, тож я вирішив на якийсь час забити на них. Розслабитися і сповна насолодитися природою навколо.

Ще хвилин десять ми так пролежали й пішли назад до храму. Я ще зранку помітив, що при денному світлі ця покинута будівля має значно привітніший вигляд. Завдячуючи всім ознакам старовини, навіть атмосферний. Дрібні дикі троянди буяють своїм багрянцем на сонці, на пару з плющем захищаючи від хижаків пташині гнізда, що розмістилися під дахом. Навколо пурхають ті ж ластівки, чи інше, невідоме мені птаство. Гм, за дня ця церква справді була тим місцем, до якого можна хотіти зазирнути. А от вночі – на свій страх і ризик (власний досвід тому свідок).

Емілія повідомила, що хоче дізнатися, що ще є у храмі, чого могла не помітити, тому залізла туди через те саме вікно й зникла за рослинністю.
Я ж у відповідь гукнув їй, що потренуюся зі своїм мечем (не бути ж мені таким невмільцем постійно). Відшукавши неподалік підхоже дерево, взявся до роботи. Стрибав, пригинався, присідав, імпровізував, повторював рухи, які бачив у кіно – ой, що хіба не вигадував. Так і промуштрувався біля стовбура до підвечірку.
Опісля подякував собі за здогадливість – розумно працював зі зброєю в піхвах, аби при ударах не затупити її об дерево.

До церкви залазив голодний як вовк, і приємно здивувався, зауваживши зосереджену Емілію за читанням.

— Щось цікаве знайшла? — спитав, усівшись на ослонах поряд із принцесою і ласуючи сиром зі скибкою хліба. Попри те заходився перевіряти, що ще лишилося в мішку.
Зиркнув на дівчину, яка чомусь не зразу взялася відповідати.

— Та не те, що б… — пробурмотіла та, не відриваючи погляду від старих сторінок. Тим часом я помітив, що її щоки червоніють. — Тут про всякі релігійні вчення розказується… — вона різко закрила книжку, що та аж порохом «дихнула», і зіскочила з ложа.

— Гм, а що там такого в релігійних вченнях розказується, що ти почервоніла? — я остаточно відволікся від торбини й також став на підлогу. — Розповіси мені? — підступно посміхнувся, киваючи на книженцію, яку блондинка тримала в руках.
Ха, а відмовитися від формального спілкування було в рази простіше, ніж я припускав. Дозвіл самої Емілії дав мені чималу свободу дій і висловів. А то раніше весь час було лячно десь щось не так ляпнути чи зробити, щоби король не покарав… Тепер же відчувалося, наче якісь моральні межі між нами стерлися.

— Там дійсно нічого цікавого немає… — забелькотіла Міля, ховаючи предмет за спину й налякано вдивляючись у очі дворецького, що підступив ближче.

— А ну ж я сам перевірю, — я з азартом потягнувся до книжки, та принцеса вчасно втекла. Як і підозрював – їй соромно сказати правду, бо читала, певне, явно не релігійну літературу.
Панянка ще якось заходилася мене переконувати у істинності власних слів, але це лиш викликало в її покірного слуги хитрішу посмішку. Панікою ж видає себе з головою, невже не розуміє?
В результаті я помчав за цим дівчиськом і після кількох кіл по церкві, коли ми вже здійняли кілограми пилюки в повітря й захекалися, упіймав її ззаду. Ще кілька хвилин ми боролися за книгу, немов від цього залежали наші життя, і я, врешті, переможно здійняв предмет угору, а принцеса більше не змогла його дістати.

А згодом – не пригадаю як так сталося – наш дует знову сидів на ослонах і захоплена Емілія переповідала мені з книги те, що встигла прочитати (то була якась ванільна любовна історія). Я ж підпер голову долонею і зацікавлено слухав, не зводячи з оповідачки очей.
В такій атмосфері й минув цей день. Ненароком він запам'ятався нам геть не такими тужливим, як я того сподівався.

Втім те, що ввечері Міля сумно сиділа перед одним із вікон, приречено гляділа крізь нього на природу та зітхала, нагадувало – всупереч тимчасовій радості, печаль за втраченим ніхто з пам’яті не стер. Я не турбував дівчину в ті миті, сповна давав їй можливості пробути з тими гіркими почуттями наодинці. Адже якщо захоче їх зі мною розділити – завжди прийде, сяде поряд і скаже про це.

Лягали спати ми мовчки, в тужливому напруженні, так само використавши сукню принцеси як підголовок. Вона знову обійняла мене ззаду, чого я жодним чином не заперечував – відчуття того, що спиш не сам чудово заспокоювало.
Перед тим, як заснути, Емілія знову поплакала, втискаючись носиком у мою спину, а я від внутрішнього картання стискав зуби й очима буравив темряву перед собою. В такі моменти бажання порішити винуватця її сліз палало в мені особливо яскраво, а плани як це зробити – придумувалися дуже швидко…
Поволі вгамувавши приступ злості, я стомлено заснув.


Наступний день минув, на наше превелике щастя, без пригод. До храму справді ніхто не навідувався. Ми ще раз сходили до струмка, оновивши запаси води й освіжившись. В церкві навіть познаходили потаємні шафи з книжками, які блондинка радо взялася досліджувати, поки я таки перевірив, що ще завалялося в речовому мішку. Радісно знайшов там забутий кимось компас, маленьку пляшечку якоїсь горілки, кресало і камінці кремнію (очевидячки, те все там було з самого початку). Такі речі в лісі завжди згодяться.

І от, коли вже вечір підходив до порогу, а я після чергового тренування з мечем відпочивав на ослонах, безцільно роздивляючись потріскані фрески на опуклій стелі, всередині неждано прокинулося бажання зіграти щось на піаніно. Емілія в той час знову сумно дивилась у вікно й миттєво пожвавішала, дізнавшись про мій намір.

Випробувавши всі клавіші, я зауважив, що западають лише три і на гру це не дуже повинно повпливати. Принаймні на пісню, яка мені спала на думку. Одна з тих, які вдома грав найчастіше. І це саундтрек «S.T.A.Y.» із фільму «Інтерстеллар». Він у мені з кожним прослуховуванням пробуджував неймовірні почуття. Тож вирішивши його зіграти, я мав надію, що і Мілі мелодія сподобається, навіть якщо вона не мала змоги бачити той фільм.

Стерши порох зі стільця, що стояв біля піаніно, я підсунув його так, аби зручно сісти. Та потім спам’ятався і під спантеличений позір принцеси виліз навулицю через вікно. Зробив швидкий обхід навколо храму, поприслухався до звуків лісу, і коли збагнув, що поблизу ні душі, спокійно проліз назад до будівлі.
Тоді довелося це все пояснити Емілії, на що дівчина ствердно кивнула.
Опісля я з задоволенням відповів на питання дівчини про вибрану мелодію, завуальовано дещо розказавши і про композитора, що ту написав, і про її енергетику й настрій.

Хоч уже вечоріло, та світла було достатньо (втім, я цей музичний витвір і з заплющеними очима зіграв би). Вмостившись на стільці, дворецький розімнув пальці та глибоко видихнув. Єдина слухачка в завороженому очікуванні стояла обабіч піаніно, позаду мене.

Щоразу як сідав за фортепіано, рояль чи те ж піаніно я уявляв собі, що граю. Ніби в голові утворювався відеокліп до вибраної композиції.
Так було й сьогодні. Хоч цей саундтрек і асоціювався з фільмом, та зараз викликав у свідомості картини, не пов’язані з ним.

Тихенькі ноти зазвучали під моїми трохи відвиклими пальцями, поки все нутро завмерло від трепету. Наскільки ж давно я не почував цього!
На губах з’явилася радісна усмішка, попри невеселість мелодії. А уява вже малювала в голові те, як я відчував цю музику. Дане дійство щоразу заворожувало, бо ці сприйняття рідко повторювалися…

Зморена пшениця в полі, де тижнями не було дощу. Тривожний вітер, що її колише. І буря, що насувається. Неминуча, жасна і водночас бажана…
В мить природа завмирає перед самим її початком, у страху й благоговінні вичікуючи, коли хмари вже остаточно склубляться і…
Починає дріботіти маленький дощик, із кожною хвилиною посилюючись, із кожною хвилиною його краплі важчають і набирають сили. Тривога відступає, поки вода омиває всяку травинку й колосок.
Хмари нуртують на небі, раз у раз спалахує блискавка і врешті… Дощ завершується такими ж маленькими й поспішними краплями, якими й починався. Вони тікають, швиденько тікають від сонця, яке от-от має показатися.

Настиснувши останню клавішу я заплющив очі й відчув у душі вир із різнобарвних емоцій. Цікаво, чому цього разу композиція втілилася саме в таку картину?

— А можна ще раз?.. — подала несміливий голос Емілія, від чого її слуга здригнувся. Геть забув, що не сам тут. — Хоч музика й тривожна, але дуже гарна.

Позирнувши на дівчину, вловив у зелених очах виразну цікавість і водночас печаль.
Так, ця музика тривожна. Я геть про це забув, через те, що так давно не грав…

Відповівши мовчазним кивком і посмутнівши, дворецький принцеси знову взявся за гру. Цього разу під звуки з піаніно в уяві спливали спогади з кількох останніх днів, наче були трейлером до точно невеселого фільму. І ніхто не мав гадки, як він повинен закінчитися.

Завершивши виконання з останнім звуком, я з дивним неспокоєм в єстві бігав очима по клавішах піаніно. Ловив себе на тому, що все тіло напружене і щелепи міцно стиснуті.
Нарешті усвідомив те, чого не помічав. Усвідомив, чому ще захотів зіграти саме цю мелодію.
Вона неймовірно точно передавала бурю почуттів, що вирували в мені ці дні. Бурю, яка не була бажаною, а лише страшною і бентежною. Бурю, що зароджувалася десь глибоко в душі й немов попереджала про те погане, що може з собою принести.

Через ці всі почування й думки я всю ніч не зімкнув очей. Немов помінявся з Емілією місцями і тепер не вона переживала, чи точно безпечно в цій церкві спати, а я. Щастя, що хоч швидко заснула, хоча без сліз перед тим не минулося. Бідолашна дівчинка…

Наступного дня ж виявилося, що все-таки краще би я хоч годинку поспав, бо він обіцяв бути цікавим… Вже минув обід, як ми з Мільою почули біля церкви розмову якихось мужланів. І найбільше в ній виділявся неприємний голос Азара.

В перші миті і я, і напарниця отетеріли й не могли зрушити з місця, настільки нас нажахала несподівана ситуація. До вух в той час долинали фрази принцика, що підходив дедалі ближче:

— А чому тебе так цікавить, що буде зі старшим принцом? Я його поки що тримаю в темниці під палацом. Нерозумно було б зразу вбивати його, ще ж може мені згодитися в чомусь. Він же мій брат, а ще й розумний…

Далі я не слухав, а пошепки скомандував Мілі збирати речі в мішок, тікати через вікно й бігти прямо. Хоч у голові й зринали ошелешені питання про те, що цьому клятому принцику могло бути потрібно в подібному місці, та шукати на них відповіді не мало сенсу.

Я взявся підпирати барикаду, сподіваючись таким чином виграти більше часу для Емілії.

— Люренсе, я без тебе не піду, — прошипіла зблідла від страху дівчина, смикнувши мене за руку. На плечах вже мала торбину з речами.

Тим часом чоловіки, з якими прийшов Азар, по той бік дверей уже зрозуміли, що вхід «заклинило» і зачали штовхати наш єдиний захист від них.
Всередині будівлі швидко потемніло, очевидячки від темного хмаровиння, що різко затягло небо.

— Я вас дожену, не бійтеся! — хитнув головою я на слова принцеси.

— Ні, дурню! Я тебе тут не залишу!.. — вже зі сльозами в очах заперечила Міля. Я мить вагався, а тоді лайнувся, акуратно відступаючи від барикади, і поспішив за дівчиною до розбитого вікна.

Гримоти і гнівні вислови біля входу в церкву лунали дедалі гучніше. Враз Емілія зупинилася перед самим піаніно й розвернулася. Я теж пригальмував, оторопіло дивлячись на напарницю. В її очах несподівано побачив рішучість.

— Почекай хвилинку, Люренсе, я дещо забула… — пробурмотіла блондинка, віддаючи мені речовий мішок і роблячи кроки в тому напрямку, з якого ми щойно бігли подалі.

— Ей, принцесо, куди ви зібра… — не встиг я закінчити злякане питання, як Емілія закричала на весь храм:

— Азаре!

В ту ж мить шум за дверима стих, залунало безладне бубоніння. Я ошелешено вирячився на вінценосну, яка стискала кулачки.

— Чуєш мене, клятий гаде?! Я ніколи не пробачу те, що ти зробив! Не пробачу тобі смерті тата! — лементувала дівчина. В кінці кожного речення її голос норовив зірватися, але щоразу витримував те навантаження з гірких почуттів, які вона в собі таїла до принцика. — Якщо я тебе зловлю, буду катувати, поки не благатимеш помилувати! Ти чуєш мене, жахливий виродку?! — здавалося, від вересків дівчини тріщали стіни, настільки вони були гучними, палкими й щирими. Моє офігівання від ситуації і тих лайливих слів, які вона знає, ніяк не хотіло минати.

Лиш прихвосні Азара збагнули, хто до них те все кричить, вивалювання дверей продовжилося, ще й у рази інтенсивніше. Залунав злючий регіт Азара й зловтішні накази зловити принцесу за будь-яку ціну. Я нажахано підбіг до Мілі, яка переводила подих і, не кажучи ні слова (бо відібрало мову від її вчинку), взяв за руку.
Ми поквапилися до вікна і дівчина знову викрикнула:

— Я тобі цього не пробачу! Не пробачу, чуєш?! Ти будеш страждати, мерзото!..

Горланячи те все наостанок, Емілія вже плакала від хвилі емоцій, люті і спогадів, що накрила її. Я вправно допоміг панночці вилізти навулицю й ми помчали в бік лісу. На бігу вінценосна витирала сльози й шморгала, не відпускаючи мою долоню.
Ми вже з усіх боків оминали дерева, коли з боку храму пролунав гуркіт, і розлючені вигуки принцика про те, що принцеса втекла через вікно, тому вони, довбні, могли не ломитися в двері, а просто обійти будівлю.

Я пхикнув від потішного усвідомлення того, як ми їх пошили в дурні й пришвидшив біг. Ніхто з нас не знав, скількох мужланів принцик відправив у погоню, але погода, яка, між усім іншим, погіршувалася щохвилини, явно пішла нам на зустріч. Приховає наші сліди.
Хмари темнішали, від чого в лісі ставало ще більш похмуро, а згодом взагалі почав закрапати дощ.
Та ми його почули лише тоді, коли за проханням Емілії спинилися перевести подих. Що вдієш, принцеса не мала такої витривалості до бігу, як я.

Вода з неба цяпала по густих кронах дерев, лише зрідка потрапляючи на нас.
Попри гул крові у вухах я почув шарудіння зарослів позаду. Кепсько!.. Вони можуть нас нагнати!
Вручив Мілі речовий мішок і мовчки (в такі миті краще голос не подавати) присів до неї спиною. Дівчина без слів усе зрозуміла й вилізла на мене. В ту ж секунду я метнувся вперед і трохи направо, аби не бігти постійно прямо, бо ж так їм буде надто просто нас знайти.

Серце вибивало в грудях ритм зі страху й адреналіну так швидко, що іноді аж нудота до горла підступала. Гілки хвойних і листяних періодично ляскали по тілу чи зачіпалися за одяг, а рослинність із підліску плуталась під ногами, що немов у вогні горіли. Щастя, що хоч комашня поховалась і в очі не залітала.

Відчувати значну втому я почав вже тоді, коли одяг став вологим від дощу. Листя дерев його більше не стримувало. В повітрі панувала прохолода, якою я намагався остудити палаючі легені. Уповільнився і змучено брів до пагорбу, що вигулькнув на шляху. На його межі росло старе дерево, поспускавши корені, що видерлися з-поміж каміння, донизу. А по них повз широколистий плющ. Місцина була така, наче за тими рослинами мала чаїтися якась печера.

Міля зіскочила зі спини, лиш ми побачили ту горбину, й миттю побігла наперед. Зазирнула за корені, які доволі легко їй піддалися, бо ж виявилися кимось надламаними.

— Тут печерка, Люренсе! — неголосно гукнула мені блондинка. Я натомість прислухався до звуків навколо.
Дощ помаленьку стихав і навіть сонце продиралося крізь хмари. Поблизу не лунало нічого підозрілого, значить нам вдалося втекти від погоні.
Нарешті відхекавшись, я скуйовдив пальцями мокре волосся й полегшено зітхнув.

Міля ж якось дивно мене споглядала хвильку, а тоді витягнула з торби флягу з водою і вручила.

— Дякую… — щиро випустив із себе я, і зробив кілька ковтків.

Опісля ж, довго не думаючи, поліз за цікавською принцесою до вищезгаданої печери. В ній комфортно було лише сидіти, тому ми дістали з мішка одне з покривал (на диво, тепер і друге туди влізло) і примостилися на нього. Нюх майже не відчував сирості, і то було доволі дивно. Хоч видимість у тому природно утвореному гроті була не дуже хороша, ми витягли ще й по в’яленій рибині й перекусили, запивши водою.

За трапезою ніхто не мовив і слова. Напевно, кожен намагався прийняти й усвідомити те, що сталося за останню годину.

— Дякую, що ніс мене, Люренсе… — раптом тихо мовила спадкоємиця Мелаара, обіймаючи коліна руками.

Я миттєвість намагався виловити у тьмяному освітленні емоції на її лиці, а тоді здався в тій справі й просто кивнув. Підсунувся ближче до вінценосної й дістав із мішка ще одне вкривало. Накинув його нам обом на вологі плечі й притиснувся до Мілі боком, аби краще зігріти. Добре, що сидів ближче до виходу з печери, так їй було тепліше.

Поодиноке крапотіння ззовні і тяжка тиша між нами дали знати, що вкотре якісь вищі сили допомогли врятуватися від найгіршого і тепер залишалося лише мовчки губитися в тривогах. Розриватися між елементарною невідомістю своїх подальших дій і очевидним страхом за мінливе майбутнє.

Гірко видихнувши, Емілія засовалася на місці.
Пора наближалася до вечірньої, а наш прихисток розташувався ще й із західного боку, тому сонце, яке остаточно продерлося крізь хмари, освітило крізь корені старого дерева наші обличчя і те, що було в печері.
Мене збентежили не так побачені на обличчі принцеси німі сльози, як те, що недалеко від нас валялися голі кістки якихось невеликих тварин. І невідомо, якої вони були давності…

— Це сховок якогось хижака, — припустив я пошепки, одномоментно побілівши від страху. Дівчина озирнулася, прослідкувавши за моїм поглядом, і різко вдихнула. — Залишатися тут може бути поганою ідеєю…

Як доказ моїх слів, у ту ж секунду залунало приглушене гарчання звіра за межами грота. Втім, тварина була не з сором'язливих, тому скоро просунула шерстату голову до заціпенілих нас. Маленькі темні очі на сонці блиснули злістю. Це був ведмідь, справжнісінький чорний ведмідь.
Що ж, у чомусь нам сьогодні пощастило, а в чомусь – ні…

Я ледве дихав, відчуваючи лоскіт цівки поту по скроні, і сподівався, що якимось дивом це допоможе хижаку не помітити мене, або що… Але тут без шансів, коли якась парочка людиськ зайняла твою печеру для перепочинку, їх можна лише роздерти на шматки, а не культурно попросити покинути це місце.

Звір скалив зуби й поволі наближався, не припиняючи видавати всі страхітливі звуки, які вмів. Я в якомусь незрозумілому пориві закрив Мілю рукою і намагався втримати свідомість при собі (вона конче норовила піти погуляти деінде). Тіло тремтіло, а горло стискали сльози страху.

Ведмідь наблизився до лиця на критичну відстань і я, до болю замружившись, уже готувався до смерті, навіть відчував її смердюче дихання (прямо з пащі), але зненацька Емілія подала голос:

— Стій! Ти не так зрозуміла!

Напарниця виставила вперед тремтливу долоньку, а я витріщився на неї. Тварина притихла.

— Принцесо, що ви робите?.. — пропищав славнозвісний дворецький.

— Цить, я хочу з ведмедицею поговорити! — шикнула у відповідь Міля.

— Звідки ви знаєте, що це ведмедиця?.. — заскиглив я, вже нічого не розуміючи.

— Та цить, Люренсе!

Звір знову взявся гарчати на нас і навіть загрозливо підняв лапу.

— Пробач, пробач, — знову звернулася вінценосна до нього і той трохи вгамувався. — Вибач, що зайняли твоє місце відпочинку… Але ми тут ненадовго ховаємося від небезпеки, бо більше не маємо куди піти. Обіцяю, що не заважатимемо тобі і не завдамо шкоди твоїм дітям, — Емілія протягнула руку ще вперед і обережно торкнулася голови ведмедиці. Невідривно зазирала в її чорні очі своїми оливковими і врешті хижачка фиркнула, наче здавшись у суперечці. Спокійно пройшла всередину печери (щастя, що тут було досить просторо в ширину), а за нею двоє ведмежат почимчикували.

— Дякую! Дякую! — щиро заусміхалася до ведмедиці Міля. А я остовпіло торгував витрішками й досі не впарював, що трапилося. Чи то бачу якісь передсмертні видіння, чи від страху з’їхав з глузду?

Потомство ведмедиці певний час нас обнюхувало й одразу почало ластитися до принцеси. Панянка ж із задоволенням мацала маленькі круглі вушка і не припиняла всміхатися. Коли до мене так один із малих підійшов, я перестрашено смикнувся.

Хвилини три переводив шоковані очі то на блондинку, то на ведмедицю, яка неподалік прилягала подрімали, то на веселих ведмежат.

— Еміліє, це сон? Я сплю? Скажи мені, — я перепуджено трусонув напарницю за плече, а вона лиш спокійно відмахнулась.

— Та не сон це, не сон.

— Але ж ти говорила з ведмедем!

— Угу, — стенула плечима дівчина і кинула позирк на ведмедицю. — Це так дивовижно. От вона лише заглянула до печери, а я миттю відчула всі її думки про нас. Не знаю, як на неї вплинули мої слова, але найбільше саме коли торкнулася її, змогла передати, що ми не налаштовані вороже, а просто налякані й розгублені… Ця ведмедиця прийшла з полювання і хотіла відпочити, а ми її насторожили. Подумала, що хочемо це лігво відібрати собі, — хи-хикнула наостанок принцеса.

Я мовчки вдивлявся в освітлене сонцем дівоче лице й не годен був відшукати слова від здивування. Не думав, що за сьогодні буде ще щось, окрім лайливих викликів Мілі в бік Азара, що мене настільки кине в шок.

— Виходить, що ви вмієте розуміти тварин?.. Та це ж магія! — пискнув я вражено. Здається, руки досі тряслися. Але вже від приголомшення.

— Твоя правда… — сумно всміхнулася  спадкоємиця. — Така магія, яка була в тата з його передбаченнями? — Емілія задумано підвела голову до стелі печери. — Знаєш, відколи… відколи його не стало, я всі ці дні бачу сни про тварин, таких різних, що навіть не знала, що такі бувають…

Я вкотре за сьогодні не зводив з дівчини великих очей, починаючи усвідомлювати, до чого вона хилить.

— Не думала, що мені доведеться відкрити це в собі так швидко, — Міля опустила печальні очі й поклала підборіддя на коліна. Одне з ведмежат лягло поряд. — Ще тоді, коли була останній раз у архіві, натрапила на книгу свого родоводу. Не знаю, чому тато не поспішав мені про неї говорити, але по його лінії багато хто мав такі надприродні здібності. І єдине, що я помітила спільного між усіма цими людьми було те, що свою здібність вони отримували лише тоді, коли помирав попередній її власник.

Емілія на мить замовкла, починаючи перебирати в пальцях якийсь камінець, підібраний із землі.
Вперше за весь час нашого спілкування вона говорила настільки багато.

— Але ці здібності завжди були різними. От мій дідусь, татовий батько, за допомогою дотику міг навіювати іншим якісь думки, почуття чи переконання… Оскільки він помер дуже рано, в мого тата його сила з’явилася також майже з народження. І ти вже знаєш, у чому вона полягала. З усього виходить, що ця особливість дійсно передалася мені, як останній дитині в роду. І в мене це – розумітися з тваринами…

В печері знову стало тихо. Певною мірою я не міг мозком сприйняти почуте, але якщо підсумувати все сказане принцесою, то там промацувався логічний зв’язок.

— Ех, — тяжко зітхнула Міля, — так хотілося б не мати цієї сили, але щоби тато був живий…

Я зціпив зуби від ниття у грудях. Відчував до дівчини щире співчуття. Так, у такі миті дійсно прагнеш подібного Жодної цікавої здібності, лиш би якнайдовше бачити усмішку рідної людини й чути її голос…

— Знаєш, Люренсе… Коли вся заворуха в палаці лише почалася, тато вивів мене з кімнати і постійно говорив, що я маю жити, маю врятуватися і жодним чином не потрапити в руки Азара… — принцеса закусила губу, вочевидь, вкотре стримуючи приступ сліз. Різко вдихнула. — Дорогою до тронного залу він розказав, що той його голос майбутнього колись показував йому цей день. Років три тому, чи скільки… — Емілія змовчала, погладжуючи сонне ведмежа за вушком, а я з невідривною уважністю вдивлявся в її лице. В слова дівчини складно було повірити.

— Невже король знав, що помре?.. — наважився тихо висловити свій здогад. Спадкоємиця пригнічено кивнула й захникала. Ведмедиця на мить розплющила очі й зиркнула на неї. — І невже нічого не можна було змінити?..

Вона хитнула головою, й витерла зашмарканий ніс. Юний ведмедик пискнув і потерся до Мілі боком. Я ж, здається, вже навіть звик до присутності цих тварин біля нас.

— Тато схожу історію розповів мені ще перед церемонією повноліття, там було про маму і моє народження. І цього разу говорив, що якщо вже той голос йому таке каже, то цього справді не уникнути…

Я мовчки підсунувся ближче, обійняв заплакану напарницю за плечі, й притулився щокою до її волосся. Чув, що вона стримується, аби знову не ридати.
Друге вологе ведмежа підповзло ближче до мене й розслабилося, засопівши. Завдяки спокою й безтурботності цих звіряток я не зчувся, як сам почав випускати з тіла напругу й тривожність.
Хоча сум з душі було ніяк не відпустити. Короля було шкода. І хоч його останні слова й дії викликали прикрість, та відколи я тут, часто сприймав цього чоловіка як другого батька. Напевно, він дозволив Денові виконати моє покарання замість капітана Мардена, бо знав, що той не вчинить так зі мною…

Відчуваючи, як печаль накриває з головою, я закліпав і прогнав пекучі сльози з очей. Одномоментно з цим ведмедиця підвела голову, заворушила круглими вухами туди-сюди й утягнула мокрим чорним носом повітря. Я придивився до виходу з печери й відчув, як натягнулися нерви.

Відтак через хвилину поблизу залунали квапливі кроки й розмови. Без сумніву, це були ті мужлани, які шукали принцесу. Остання, до слова, теж це почула і припинила найменші ознаки плачу.

— Чому ти думаєш, що вона побігла сюди?

— Бо саме цією дорогою валявся кусок її сукні! — нервувався один голос.

Емілія враз обмацала себе й нажахано збагнула, що клаптик тканини з рукава  таки подерся об якусь гілку і дійсно упав на шляху.

— Але ж це може означати, що її якась звірина з’їла… — пробурмотів другий голос. Перший невдоволено цокнув язиком. Їхні кроки наблизилися до нас. Ведмедиця ще більше насторожилась.

— А я думаю, що вона в цій печері сховалася, чим не варіант? — в тоні відчувалась єхидна посмішка. — Ваша високосте, виходьте до нас. Ніхто вас не скривдить… — улесливо почав просити перший чоловік. Мене ж ураз осяяла чудова ідея, яку я тоді ж прошепотів принцесі. Наше щастя, що сонце на ті хвилини сховалося за хмарами й не світило у грот.

— А якщо її там нема? Могла і в іншому місці сховатися, — недовірливо спитав другий. Здається, навіть руки на грудях склав. А перший тим часом взявся відгортати понищені корені й плющ із входу до прихистка.

— Ой, та ти вже задрав зі своїми…

Мужик не договорив, бо саме в той момент піднялася ведмедиця й гортанно загарчала (її морда ще досі була в засохлій крові від минулої здобичі), а збоку від неї безсило впала брудна рука принцеси в подертій сукні. Пшеничне волосся дівчини розкинулося по лицю і його не було видно (та й так уже вечір наставав).
Пролунав істинно жіночий вереск одного з чоловіків, який тут же кинувся навтьоки.

— Списа мені в сраку! Ведмідь! Чорний ведмідь зажер принцесу! А-а-а! — верещав цей «сміливець» на всю лісову гущавину.
Перший мужлан же, здається, остовпів від страху перед твариною і не міг зрушити з місця.

Ведмедиця ж обережно відсунула великою лапою тіло Емілії назад і видала ще зловісніший рик. І лише коли замахнулася на того, хто посмів порушити її спокій, він оговтався й відскочив, гепнувшись на дупу.

Хапаючи ротом повітря, наче перед плачем, і з виряченими від первородного жаху очима, найманець незграбно у своїй квапливості став на ноги і щодуху помчав геть. Озирнувся лише раз, певне, аби перевірити, чи не женеться тварина за ним.
Але здався ведмедиці той непотріб. Коли мужланів уже не було видно й чути, вона фиркнула і лягла, поклавши голову на мокрі лапи.

А ми з Мільою врешті дозволили собі щиро розсміятися з їхніх реакції.

— Дякую, — втихомиривши сміх, панянка погладила звірину, що врятувала нас, по голові і тепло всміхнулась. Та зиркнула на вінценосну й протяжно зітхнула. — Це була дійсно чудова ідея, Люренсе, — показала мені білі зубки напарниця, поки дворецький сповна смакував власну геніальність.

— Не сумніваюся, що тепер вас ніхто не шукатиме, — виснував я. — І хоч це не дуже добре, що люди вважатимуть вас мертвою, але так ми хоч будемо знати, що вас не розшукують.

Сам того не зауважив, як чомусь знову перейшов на «ви». Панянка погодилася стриманим кивком і вмить посмутніла.

— Але Ден… Засумує…

— Трясця, — прикусив я губу. Якось не подумав про це. Втім, всередині жевріло відчуття того, що Аметистик не буде так швидко брати на віру цю новину. — Не сумуйте, я впевнений, що Ден просто так не повірить у вашу смерть. Думаю, принаймні поки не дізнається, що і я вмер, — хихотнув я, одночасно замислившись, як би ми могли йому повідомити, що Міля насправді жива…

— Я теж так подумала. Ден не такий, він не здасться так легко, — ніжно всміхнулася дівчина, обійнявши коліна.

Споглядаючи емоції принцеси, в мене виникла думка, ніби вона має якісь сердечні поривання до цього забіяки. Але я не став над тим дуже міркувати, бо Аметистик точно не був її судженим…

Помовчавши під мелодійне цвірінькання лісових пташок і «музику» цвіркунів, ми з напарницею домовилися, що для надійності побудемо в тому гроті ще один день, і виходити будемо недалеко, та й то лише коли ведмедиця буде поблизу.

На диво, в тій печерці було комфортно (наскільки це було можливо). Повечерявши в’яленим м’ясом, на яке ведмежата з нерозумінням дивилися, наш дует взявся моститися до сну (сукню знову використали як подушку). Я ліг попри стіну, а Емілія була спереду. А ще наперед неї лягло ведмежа, пригрівши шерсткою. Ще одне таке всілося біля моїх ніг.
Накривши нас із дівчиною другим покривалом, я обійняв її рукою й зарився носом у заплутане волосся, яке приємно лоскотало обличчя.
Хоч ми й досі були розгублені і не знали, що робити далі, та принаймні могли дозволити собі розслабитися на якийсь час.

— Спокійної ночі, — умиротворено прошепотіла Міля і я з величезним внутрішнім полегшенням усвідомив, що це справді буде спокійна ніч. Разом із дикими тваринами, що не лише стережуть наш сон, а й гріють теплом власних тіл.

— І тобі спокійної, Мілю, — ледь чутно зійшло з моїх уст разом із блаженним видихом.
Як же я втомився за ці дні. Який же я був радий нарешті справді безпечно поспати. Здалося, що міг розплакатися там від цього щастя.
Це була перша ніч, коли Емілія не плакала перед тим, як заснути.

І я не здивувався, що прокинувшись із першими променями сонця, ми були однаково бадьорі (незважаючи на ниття в м’язах). Ще й не померзли зовсім, адже це було літо й ночі тут не славилися холодом навіть після дощу.
Від хорошого сну я відчував таку ясність розуму, що раптово нагадав собі слова принцика про власного брата. І вирішив побільше дізнатися про цю особу від Мілі, що вже встигла одягнутися.
Тварин тоді вже не було в печері, вочевидь, почвалали на чергове полювання.

— Принц Віле́ндор, гм… — жуючи сир на сніданок, замислилась вінценосна. — Крон-принц Іверуса. Настільки знаю, відколи їхній із Азаром батько захворів, він виконував майже всі обов’язки короля, хоч остаточно ним ще не став. Бачила його останній раз майже чотири роки тому, він запам'ятався мені дуже розумним, врівноваженим, терплячим, добрим і… втомленим. Гм, і раз йому тоді було… — знову поринула в спогади й помисли панянка, поки я не відривав від неї пильних бірюзових очей. — Ага, зараз йому двадцять п’ять, — підрахувала Міля, впевнено піднявши пальчика.

— А чому він здався тобі добрим? — було цікаво дізнатися, за яких саме обставин у принцеси склалося таке враження. Все ж так просто не можна думати, що старший брат такої тварюки як Азар, буде добрячком.
Емілія цікаво зиркнула на моє серйозне лице й заговорила:

— Думаю, це тому що він завжди якнайкраще виконував усі мої прохання, — задоволено прорекла співрозмовниця. І тоді ж отримала нагоду здивовано споглядати дворецького, який пирснув щирим сміхом. Боже, не думав я, що в Мілі такі критерії доброти.

— Ой, — трохи відсміявся я, — краще просто розкажи, що пам'ятаєш про нього. Без цих всіх рис характеру.

— Гаразд-гаразд, — насупилось дівча, склавши руки на грудях. — За час його перебування в палаці, Вілендору дуже сподобалося розмовляти з татом. Він вкрай начитана людина. Також ми з ним щодня чаювали в саду, де він уважно слухав мої розповіді, та й сам цікаво розповідав про власні подвиги. Також кілька разів пробував навчити мене стріляти з лука. А ще принц навіть зі слугами був привітним і дуже вихованим, — з виглядом знавчині закінчила Міля. І тихо додала: — Пам'ятаю як не хотіла, щоби він їхав… Вілендор став мені за ті кілька днів наче старший брат…

— Що ж, тоді вирішено! — плеснув себе по стегні я. Блондинка ж обдарувала мене спантеличеним позіром. — Думаю, поки що лише його високість Вілендор зможе встепенити Азара і повернути нам Мелаар. З ваших слів можна припустити, що він не стане загарбувати наше королівство, якщо його звільнять… — оливкові очі дівчини розширилися від усвідомлення мого задуму. — Тому інакшого виходу не бачу. Ми повинні їхати в Іверус і якось витягнути принца з темниці.