*За бажанням можете ввімкнути пісню Built By Titan & Starxs – 10 (Acoustic)
______________________________


Тільки-но я усвідомив почуте, як тут же виплюнувся з кімнати й увірвався до сусідньої. Покої принцеси справді порожніли. Гадство!

— Як давно ви помітили її зникнення? — різкіше, ніж хотілося, спитав у покоївки, починаючи відпечатувати кроки на паркеті коридору. Сонливість, як ви вже здогадалися, немов хто вміло вкрав. Та й голос, на щастя для мене й інших, припиняв бути схожим на хрипіння зомбі.

— Трохи більше, ніж двадцять хвилин тому. Я, як завжди, тихенько зайшла, аби забрати її речі до пральні, але побачила порожнє ліжко. Тоді обшукала покої, а потім і до всього палацу перейшла, — було помітно, що темп ходьби жінка не оцінила, бо ж ледве встигала за мною.

— Зрозумів. Дякую, Мелісо, — поспіхом кинув я і раптово спинився, так, що фрейліна мало не стукнулась у мене, і рвучко розвернувся. — Значить, план дій такий: ви нічого не кажете королю. А якщо він буде питати про мене/неї, скажіть, що ми з принцесою вирішили піти подивитися на новий фонтан, який буквально вчора поставили в на площі Миру (якби не такий вдалий збіг подій, не знаю, що би вигадав). Не забудьте додати, що ми можемо затриматися, — серйозно проінформував я темноволосу жіночку, глибока зморшка на міжбрів'ї якої говорила про зосередженість у слуханні. — В разі виникнення інших питань, покладаюся на вашу вигадливість. Я ж шукатиму Емілію, бо підозрюю, що знаю куди вона могла піти. Дуже постараюся недовго, але в нашої принцеси така ласа на пригоди вдача, що можете вважати – я того не казав.

Вуста Меліси сіпнулися в усмішці, а відтак вона твердо кинула.

— Успіхів, Люренсе. Знайди нашу Емілію! — побажала в спину і я тут же зник за повротом коридору, подумки дякуючи богові за характер цієї фрейліни, бо ж вона нічого не розпитувала, а сліпо довірилася мені.

З перших днів перебування в пальці незвично було усвідомлювати, що вся його свита так швидко прийняла мою непомітну (точно не за зовнішністю) й тиху персону до своєї дружної ватаги. Чи то прибиральники, чи то фрейліни принцеси, чи то кухарі, чи то охоронці – ніхто не сприйняв мене з неприязню. Знаєте, це як опинитися в місці, де тебе давно чекали… Раніше мені ні разу не доводилося таке відчувати.

Проте згодом я наважився спитати про це в тієї ж пані Меліси і її відповідь закрила всі питання. Емілія – все завдяки їй; завдяки її щирості, доброті й відкритості. Вона створює навколо себе атмосферу, якою заражаються інші. Вочевидь, тому всі в палаці її так палко леліють. І, виходить, якщо в принцеси до мене файне ставлення, то в інших аналогічно. Не знаю навіть, як це назвати. Пощастило?

Ха, і зараз це дівча кудись, як казала моя вкотре згадувана бабця, заялó. Вся свита буде на нервах, а якщо і його величність дізнається про правду (а не казочку Меліси), боюся, голова одного рожевоволосого інтроверта полетить із пліч...

Вдало натрапивши на пральню, що була на першому поверсі замку, я заскочив туди і, ігноруючи німе витріщання працівниць, продемонстрував їм шоу "Переодягнися за сорок секунд" (знайшов там свій звичайний одяг і поміняв фрак на нього, бо нащо виділятися?). Після чого вилетів у коридор і побіг. Гадаю, я настільки мало пробув у тій кімнаті, що дівчата повважали мене ранковою галюцинацією від недоспаності.

Тихенько поскочивши тронний зал, через якого проходив шлях до парадного входу-виходу, я відчинив моцні двостулкові двері і опинився у довгому тунелі-аркаді, з обох боків якого "ноги" арок обплітав плющ. Його місцевий старигань-садівник ось уже десь років не може позбутися. Гм, а мені подобається. Та й принцеса каже, що собливо гарно, коли те зелене листяне нахабство зчіпляється між собою і закриває проміжки між арками, тоді виходить справжнісінький коридор. Але то лише до того часу, поки Грін (той самий садівник) не обстриже його. Може, варто попросити не робити цього?

Хіба тінь аркади над головою зникла, я зайцем прошмигнув попри незворушну варту, яка помітила мене заздалегідь і турботливо відчинила головні ворота входу на територію замку. Впевнений, що той квартет добре виліплених хлопців, знаючи мене і мої стосунки з Емілією, беззлобно подумав: "О, знову цей дурний десь принцесу загубив".
Так, за час моєї роботи тут таке стається геть не вперше (не уявляю, як раніше вони обходилися без дворецького), проте майже все залишається суто між мною, спадкоємицею трону і свитою палацу, король мало що знає (лише здогадується), бо ж навіщо старшому чоловікові марні переживання?

Ух, як знайду ту блондинку – відчитаю так, що ім'я власне забуде. Я ж і не гадки, що це запальне дівчисько отак візьме і мало не спозаранку піде шукати знахарку. Взагалі страх утратила! Одна вихопилася в столицю, де всяких не надто благородних особистостей (особливо чоловічої статі) – хоч лопатою горни! Сподіваюся, що хоча б переодягтися в непримітний одяг додумалася. Хай би з нею нічого не сталося за цей час...

Сам повністю не усвідомлював, чому ноги несуть мене справді саме до нового фонтану, але чомусь серце вірило, що дитяча натура прекрасної Емілії Мелаарської не зможе пройти повз нього і затримається там на хвилин п'ятнадцять. Тож сіра бруківка Кормера вела скромного дворецького до центру. Благо, він був недалеко від королівського палацу – якихось півгодини ходьби. А якщо бігти – ще швидше буде.

Моя постать несподівано вирвалася з-за чергового рогу і вкрай невиховано зачепила чорняву жінку в якомусь, без перебільшення, лахмітті. Здається, вона несла в руках щось, що зразу розбилося під моїми ногами і різкий запах вдарив у ніс. Не встигнувши навіть вибачитися за нахабність, я помчав далі.

— Ей! Дивись, куди біжиш, дикуне! — кинули яскраво-обурене в спину, та я навіть не обернувся.

Очі на бігу поспіхом пройшлися по натовпу, що оточив нову архітектурну окрасу столиці і я поволі пригальмував. В усьому тілі враз заспівала втома своїм противним голосом і тому далі вдалося лише помаленьку крокувати. Дихання ж, здавалося, ніколи не прийде до норми.

— Попустіть, будь ласка. Дайте дорогу. Дозвольте пройти, дякую, — почав протискатися я крізь збіговисько людей. Схоже, перед тим, як піти на роботу багато хто захотів поторгувати витрішками перед фонтаном. Сподіваюся, в обід їх тут буде менше.

Коли я, нарешті, звільнився від тісноти, то майже відразу вихопив нервовими ясно-бірюзовими очима шукану особу. Причому, не саму, а в компанії якогось молодого лицаря з розсипчастим (ага, саме таким) волоссям кольору аметисту (не питайте, звідки я знаю назви всяких каменів, то все через молодшу сестричку), на диво змужнілим юнацьким лицем і веселими карими очима. Знаєте, він був із тих людей, які всім своїм виглядом виражають різкість, хитрість і несерйозність.

Сам того не збагнувши, я насупився і з якихось явно передостанніх сил метнувся в бік парочки а тоді не найніжнішим способом вхопив Емілію за худеньку руку й відсмикнув її подалі від незнайомця. Тепер дівчина сто відсотків витріщалася на мою спину, за якою я її й сховав (зовсім не треба було дивитись на неї, аби знати це). На щастя, додумалася вдягатися у простий одяг і тому не кидалася в очі всім кому не треба.

Добрих двадцять секунд я в'їдався поглядом у бурі здивовані очі лицаря, які вже за мить стали виражати єхидну цікавість, а за їхнім прикладом вигнулись і повнуваті вуста у посмішці, від якої я мало не скривився.

— Хто це так нахабно вкрав у мене прекрасну дамочку? — немов проспівав хлопець, подавшись вперед, у той час як його долоня впевнено лягла на витончений ефес, даю гарантію, дорогого меча.

— Той, хто головою відповідає за її безпеку, — я не мав наміру жартувати, певно, тому й голос прозвучав доволі грізно (принаймні мені хотілося так думати). Проте через контакт невідомого зі зброєю, зізнаюся, в горлі стало дещо сухо.

— Ох, та невже? І тому тебе трясе, немов сторічну бабку?

— Кого-це трясе? — збурився я, мимохіть ступивши ближче на крок. Тоді-то й помітив, що справді тремчу, ніби старигань із хворобою Паркінсона. Що за мара? Якого лихого мене така трясця проймає? Ще й ця клята втома... Ну не міг я настільки виснажитись просто під час бігу!

Аметистик, як я його вже подумки охрестив, багатозначно пхикнув і склав руки на грудях. Ну хоч долоню від меча забрав, від чого мені попустило, бо фехтувати вмію так, як і керувати літаком. А цей молодик точно навчений.

— Люренсе! — о, а ось і винуватиця цього дійства голос подала. — Що ти тут робиш?! І відпусти мене вже! — лише після цього викрику я оговтався і зрозумів, що тримав її руку весь час, причому, незважаючи на втому, неслабо.

Тремтячі пальці розімкнулися і принцеса, з докором зиркнувши на мене й потираючи зап'ястя, вийшла вперед. Я ж мимоволі подякував богові за те, що місцеві роззяви більше задивлялися на фонтан, який ненав'язливо шумів водицею збоку, а не на нашу перепалку. Подумаєш: два дурні за красуню побитися готові – та таке кожен день всюди стається!

— Ти хто такий? — примружив очиська Аметистик. Гм а його зовнішність теж не вельми звичайна, як і моя. Цікаво, з чим це пов'язано? Так, Лю, знайшов, блін, над чим зараз думати!

— Я її тілоохоронець...

— Друг, — пискнула Емілія, ніби хотіла моє заперечити. — Ой, тобто дворецький.

— Все разом, — підсумував чистою правдою, від якої самому страшно стало (невже в мене справді настільки багато обов'язків є стосовно цього знахідливого дівчиська?!). Попри наростаюче тремтіння, слова пролунали на диво твердо.

Аметистик неприховано глузливо хмикнув. Невже не повірив? А, точно – моя статура ж на тілоохоронця ніяким макаром не тягне. Ну, але тойво, як доведеться – в пику справді можу дати.

— Люренс, значить, — примружився знову парубок. — Я – Ден. Будьмо знайомі, дворецький, — без підступної посмішки не минулося. Фу.

Ми поручкалися і цей Ден підняв свою пересічену тонким шрамом брову.

— Адви, справді трясешся. Та не бійся так, не буду я тебе бити, принаймні на людях, — кароокий самонадіяно вишкірив зуби. А які вони білі – так би й дав у них з розмаху, аби гонору менше стало!

М-да, ранок як-не-як видався на славу, раз у мене такий кепський настрій – зазвичай я більш стриманий. Хоча, все й так хіба в голові, на щастя (не хотілося б перед принцесою ганьбитися своєю неконтрольованістю, бо тоді точно вже не буду дворецьким, із палацу виженуть, в кращому випадку, і куди піду?).

— Такі зазнайки мене анітрохи не лякають, — відрізав я, стиснувши кулаки. Твою ж, це ніяк не допомогло зменшити кляту трясцю.

— Хлопці, хлопці! Заспокойтеся, — вмішалась Емілія, рішуче ставши між нами. Ади, яка смілива дівка. — Дене, — обернулась до Аметистика, який зразу ж припинив дірявити мене не найдружнішим у світі позіром, — я дуже рада, що була першою, хто зустрів тебе після довгих тренувань! — б'юсь об заклад – її очі так і світяться, бо ж погляд Дена моментально здобрішав. — Але, на жаль, зараз маємо прощатися, бо в мене з Люренсом є одна важлива справа в Кормері. Тож бувай, ще побачимось! — безневинно всміхнулося дівча (ніби їй що завгодно за той усміх пробачать) і, розвернувшись, шустро потягло мене в якомусь напрямку.

Я ж не погордував – наостанок озирнувся до кароокого і давно відомим жестом серйозно дав зрозуміти, що стежу за ним, на що він теж цілком серйозно показав язика. Квити.

Та зеленоока блондинка бігла несподівано швидко, тож не дивно, що через якихось жалюгідних тридцять метрів волочіння за нею ноги вирішили зашпонтатися за трошки виступаючу плитку бруківки, бо вже конче їм хотілося познайомити моє обличчя з землею. Падіння ніяк не можна було уникнути, тож уже за мить я розстелився на холодному камені, а десь попереду і принцеса зойкнула.

— Люренсе! Що з тобою?! — ваше обурення не без підставне, моя леді. Але чи відповім я вам нормально – сам не знаю.

— Ви надто швидко бігли... — прогундосив я, намагаючись підвестися. Дякувати богу, Емілія зметикувала і люб'язно допомогла мені стати на ноги. Так-с, вона наче ціла, а я...

— Ой, підборіддя подряпане! — скрикнула її високість. — Треба обробити його, — йой, і в кого вона така паніклива?..

— Заспокойтеся, леді, воно зачекає. Нічого страшного там нема, — зупинив її я, та все ж торкнувся тремтливими пальцями подряпини. Правду сказав – кров звідти не ллє, значить все нормально. Але пече.
Стріпав із себе пилюку і мимохіть різко вдихнув, коли принцеса знічев'я вчепилася за моє зап'ястя, наче п'явка і піднесла ближче до лиця. Її великі оливкові очі вдивлялися в долоню, що тремтіла (як і весь я, власне), а смужки брів явно хотіли зійтися в бійці, так тиснулись одна об одну.

Лишень я хотів заїкнутися з якимось виправданням на німий докір, як вона відпустила зап'ястя і взяла мене під руку.

— Раз вже тобі так важко йти, то я допоможу, — так нічого й не спитавши (а задавалося, що без цього не минеться!) чітко пояснила свої дії блондинка і покрокувла в напрямку вулиці Пекарської. А й справді – коли хтось підтримує іти легше. І що ж то все-таки за напасть мене вхопила?

— Ваша високосте, ви ж до знахарки видерлися спозаранку? — попри легке цокотіння зубів, яке провокувало тремтіння, я старався говорити твердо.

— Так, до знахарки, — безпосередньо відповіли мені.

— І нікому нічого не сказали.

— Так... — вона, вочевидь, зрозуміла, що зараз буде виганьблена, от і знітилася.

— Наступного разу, коли вас запалить таке вчудити, введіть в курс хоча б мене – подумаємо, порадимося, вирішимо все. І тоді ніхто не буде хвилюватися за вашу безцінну високість, — сталево-спокійним тоном проговорив я і принцеса вкрай винувато кивнула.

— Вибач, Люренсе, — стиха видала дівчина, несвідомо сильніше стиснувши моє плече. Так, то вона зараз виглядає такою пригніченою соромом і провиною, але вже через кілька тижнів забуде про це і знову щось схоже скоїть, нікому не сказавши. Кому, як не мені це знати?

— Вибачатися будете перед свитою замку і, особливо, Мелісою, а не переді мною, — незворушно відказав я і блондинка знову винувато кивнула. — Окей, то куди ми йдемо зараз?

— До знахарки, куди ж іще? Одна старенька жіночка розказала мені, де її знайти.

— Шустро ви. Сподіваюся, та пані не дізналася про ваше походження?

— Не дізналася. Я ж без корони й у простих штанцях із сорочиною не дуже схожа на принцесу, — впевнено відповіло дівча. Значить, поки що хвилюватися нема потреби (а то дізнайся якась бабка, що спадкоємиця трону по знахарках лазить, від чуток би вуха в'янули). — І я вже би йшла до неї, але Дена зустаріла і не змогла не поговорити з ним.

— То він знає, що ви – принцеса? — я намагався не видавати а голосі те, що не бажаю більше ніколи зустрічатися з тим індивідом.

— Звичайно ж. Бо він син Мáрдена.

— Кого?! — вихопилося у мене вражене. Ну хто завгодно, але не син капітана королівського гвардії! Та в них ж характери геть різні! Боже, за що?!
Емілія хі-хікнула, безсоромно потішаючись із моєї реакції. Ага, уявляю, яким витягнутим від подиву було обличчя її покірного слуги в той момент. Огірок відпочиває.

— Ден був на тренуваннях три місяці, на околиці королівства, от ти й не зміг із ним познайомитися, — пояснила принцеса, поки я відчував, як іти стає все важче, ніби хто каменяки до ніг прив'язав. Ха, сумніваюся, що ми б поладнали навіть тоді. Хоча хтозна – може, до тренувань цей Ден не був таким пихатим індюком?

— Зрозуміло, — стисло видав я, не маючи ні найменшого бажання продовжувати говорити про Аметистика.

— Слухай, Люренсе, а що означає твоє "Окей"? — поглянула на мене Емілія і я мало не отетерів. Точно! Так і захотілося дати собі по чолі. — Ти досить часто це говориш і я думала, що згодом зрозумію, що воно таке, але все ж не виходить, — пробубоніла зеленоока, насупившись і губки надувши.

— Це слово взяте з тієї мови, якою я вам вчора колискову співав, — заговорив я, сподіваючись, що ще не розучився щось комусь пояснювати. Ах так – після багаторічного стажу із молодшою сестрою, такому розучитися неможливо. — Воно означає те саме, що й "гаразд", "добре", "супер" і так далі.

— О, значить, коли хтось спитає, як у мене справи, я можу сказати "Все окей"? — загорілися очі принески. Я занервував.

— Ну... Можете, але це не дуже бажано, бо...

— Супер! — вона, як завжди, і не думала слухати далі. — Скажу так Денові, коли ми зутірнемося наступного разу! — широка усмішка розтягнулася на її рожевих губах і я не зміг не усміхнутися теж. А це мені подобається! Нехай введе того задаваку в ступор, а мені буде радісно. І ні – зовсім я не зловтішний, взагалі – найдобріша у світі душа. — О, ми прийшли, — вигукнула втішено принцеса, спинившись перед середньостатистичним де-не-де підлатаним пабом, який я тут же окинув осудливим, дещо навіть гидливим позіром. — Заходьмо всередину, там має бути хід до кімнати знахарки.

Не дочекавшись ніяких слів у відповідь (чи, можливо, заперечень, які я б точно влаштував, якби не був утомленим) Емілія увійшла і повела наш дует, вочевидь, старанно згадуючи настанови старенької жіночки. Не знаю як блондинка, але особисто я намагався ігнорувати цікаві погляди і п'яної, і ще поки тверезої негоді, що зібралася в даному закладі. Що ж, бог змилувався і пройшли ми до потрібної кімнати без пригод (якщо не враховувати затятих гукань і компліментів від місцевих клієнтів у бік моєї чарівної напарниці).

— Вітаю, є тут хто? — зазирнула до приміщення Емілія, коли після її стуку ніхто не відповів. — Ми прийшли до знахарки Софіни, — продовжила насторожено, входячи всередину все ще зі мною під руку. Думаю, від ядерної суміші різких запахів ми з Емілією скривилися одночасно, навіть носи позатуляли, аби точно лише ротом дихати. Проте незабаром таки звикли до тих ароматів.

Вважаючи, що діватися нікуди, я відійшов від принцеси і блаженно сів на одне з трьох вільних крісел, які були підсунуті до круглого дерев'яного столика. Інтер'єр тут був відповідний, прямо як у рольових фентезі-іграх, коли заходиш до крамниці з алхімією. Кілька невисоких стелажів, забитих як книгами, так і баночками-скляночками, підпирали стелю старечими плечима; мініатюрні килими на стінах, із дивакуватими символам; в одному куті казанок (досвід каже, що то для варіння зіль), а в іншому тумбочка і фоліант із канделябром; безшумно палахкотять свічки на настінних полицях, всілякі камінці розляглися рядочками ну і так далі, далі, далі (ви такі інтер'єри і без мене десь точно мали бачити).

Поки роздивлявся кімнату, напружувався, зціплював зуби, коротше – вкотре хотів вгамувати тремтіння, проте марно. Впевнений, що воно вже сягло апогею, бо якби мені в руки дали чашку, як б її не втримав. І що ж то все ж за мара така?!
А от Емілія встигла обійти тут все кілька разів, поохкати-поахкати і навіть до чогось та й торкнутися, поки з дверей, які звідси ведуть ще кудись, не вийшла забарна знахарка. І знали б ви, яким було моє здивування, коли я впізнав у ній ту саму чорняву жінку в лахмітті, яка через мене впустила якесь зілля на мої ж ноги. От тобі й на!

— Добрий день, пані Софіно, — ой, та моя леді – сама привітність! Не те, що я – хочу голову в плечах сховати, хоч то й не помагає стати непомітнішим. А пірузові очі не знаю де й діти. — Мене звати Емі і ми з другом прийшли до вас по допомогу!

Софіна прискіпливо оглянула латентну принцеску і виразно пхикнула, лишень погляд її намальованих темним очей зупинився на мені. Хустка, з якої визирали кучеряві пасма агато-чорного волосся, в неї була вкрай строкатою, в той час як інше "лахміття" зовсім не "кусалося" яскравими кольорами. І фігуру жінки крізь нього прогледіти було складно, бо видно було лиш долоні й лице, що тягли на років так тридцять сім.

Емілія невідривно спостерігала за тим, як знахарка не зводить з мене своїх ніби вигорілих блакитних очей і, здавалося, раз у раз поривалася щось сказати, але їй надто страшно було перервати заняття цієї Кучерявки (так – люблю всіх подумки по-своєму охрещати і ніхто мені цього не заборонить).

— Я б могла сказати, що з грубіянами не працюю, але... — подала мелодійний немов весняний струмок голос пані Софіна і моя напарниця-блондинка різко звернула на вашого скромного слугу здивовано-наляканий зір. Я ж лише стенув без упину тремтячими плечима. — Але якщо вже до мене завітала сама Емілія Мелаарська, то нехай, потерплю цього хлопчака, — хлопчака? Жінка мене так назвала, ніби знала, що не зможу обуритися.

— Як ви дізна...

— Що знаю, те знаю, принцесо, — Кучерявка зволіла легенько усміхнутися враженому личку Емілії. — З вашим... другом я поговорю пізніше. А зараз прошу сідати й розказати, що вас турбує, — вона привітно вказала на стілець з боку від мого, а сама сіла навпроти. Враз я відчув себе зовсім зайвим у цій кімнаті, бо дивилася Софіна наступні десять хвилин лише на спадкоємицю трону і говорила тільки з нею.

Схвильована принцеса детально розповіла про свою проблему, згадавши й нашу з нею розмову, в якій я висунув свою теорію про вроки.

— Таке нескладно зняти, — після хвилинного обдумування мовила, не побоюся цього слова, відьма (впевнений – у неї в сусідній кімнаті мітла стоїть!) і тут же підвелася. Потягнулася до найвищої полиці одного зі стелажів і дістала плоску баночку з білим вмістом. Відкоркувала, підійшла з тим до принцеси і сказала їй заплющити очі, розслабитися.
А далі коїлося, на мою скромну думку, шаманство чистої води. Міс (а може й місіс??) Софіна мізинцями малювала щось на обличчі моєї хазяйки (не бачив, бо вона спиною сиділа), при цьому ніжним голосом викликаючи з горла дивакуваті слова не менш дивної пісні. Тривало це хвилин сім, поки спляча принцеса не впала знахарці в руки.

Кучерявка на мить проаналізувала поглядом мій стан, цокнула язиком і сама віднесла Емілію в іншу кімнату (на щастя, блондинка не була важкою). Повернувшись і зачинивши за собою двері, Софіна на ходу взяла з якоїсь полиці вузьку баночку з чимось фіолетовим. Сівши навпроти, брюнетка діловито вручила предмет мені зі словами: "Випий, припиниш трястися. І будеш знати, що краще дивитися куди біжиш, аби не розливати на себе зілля невідомого вмісту". Я ж присоромлено, а через те тихо, подякував і залпом випив усе з пробірки, в якій виявилося щось до блювоти солодке. Проте запити ту гидь мені нічим не дали, тож довелося потерпіти, поки присмак сам не зникне з язика.

Кучерявка ж, без жодного співчуття спостерігаючи за моїми кривляннями, тоді дала ще якусь мазь зі словами: "Помасти підборіддя, скоріше загоїться". І от коли я вже все зробив і віддавав той предмет жінці назад, вона раптом просто спитала:

— Хто ти?

Я спершу остовпів, але потім поспіхом відповів:

— Якщо хочете знати точно – дворецький принцеси...

— Ні-ні-ні, — похитала головою жінка і, несподівано вхопивши за руку (через стіл), стала їдко вдивлятися в мої очі своїми вельми зацікавленими. — Хто ти насправді? Чи правильніше буде спитати: звідки ти?

Я, спантеличений і словами, і поведінкою чорнявої відьми, змочив слиною враз пошерхлу горлянку і прислухався до серця (через паніку розум не обіцяв мислити ясно). "Ти не зможеш збрехати їй", – чомусь говорило воно.