Любі читачі, нагадую, що маю телеграм-канал Книги Радіанти" де ви можете послухати музику до розділів, а також оцінити колажі з естетикою ;) шукайте канал за назвою або за посиланням https://t.me/radiantabooks

Музичний супровід:
MOLODI – Дім
Emilee Moore – Hanging on
SYML – The war (recording at St. Mark’s Cathedral)
VSE PRO – Така одна (acoustic version)
Nate Smith & Avril Lavigne – Can you die from a broken heart?
Halston Dare – Because of you

Вечірнє сонце котиться з неба, от-от впадучи за обрій. Польове різнотрав’я весело колише вітер, то підіймаючи його, то хилячи до землі. Повітря степу повниться легкими, літніми ароматами. Високе колосся, маки, ковила, ромашки, цикорій і волошки приємно лоскочуть ноги у шортах, чіпляються за стареньку синю футболку, поки я біжу.
Біжу і ніяк не можу наздогнати хлопчиська, що несеться попереду – Жадана. Смаглявий парубчак хихоче й потішається з мене, поки промені сонця теплими полисками виблискують на його світлорусому кострубатому волоссі. Поки граємо в квача, забуваються будь-які проблеми – існуємо лиш ми, лан, дитяча забава і радість.

— Не доженеш, не доженеш! — вигукує друг глузливо, швидко озираючись. — Лю – слабак, не вміє бігати!

Жадан  продовжує мене дражнити, та врешті я опиняюся поруч, валю його з ніг і ми починаємо котитися травою. Дзвінкий хлопчачий регіт лунає полем.

Але лунає недовго – за мить я усвідомлюю, що з кожною хвилиною ми катуляємося дедалі швидше, немов земля спускається донизу. І тому сміх застряє в грудях. Незрозумілий, первісний страх сковує все нутро і я намагаюся спинитися. Хапаюся за нікчемну, раптово висохлу траву.
А Жадан не намагається, тому він першим досягає бездонної прірви, що зяє в кінці лану. Я дивом встигаю вхопити його за кінцівку й відчуваю, як пальці іншої руки болісно вгрузають у тверду землю, рятуючи нас від падіння. Підборіддя зачинає тремтіти, бо ж усвідомлюю, що друг навіть не пробує триматися за мене.

— Так треба, Лю. Відпусти мене, — неприродно спокійним для такої ситуації тоном говорить десятирічний хлопчина. Його зап’ястя повільно й невмолимо вислизає з моєї руки. — Ти ж знаєш, що ніхто в цьому не винен. Ні я, ні ти. Але… Далі ти маєш іти сам.

— Ні, благаю, — безпорадно схлипую я, не бажаючи слухати. Не бажаючи бачити, як у його каро-зелених очах блистить доброта, сум і приреченість водночас. — Ти не можеш так вчинити зі мною... Безсовісний дурню!.. Будь ласка, вилазь сюди, Жа…

Пальці зненацька слабнуть і відпускають руку найкращого друга. Німий крик обпікає мені горло, поки Жадан зникає в темній пащі урвища.

Прокинувся я різко й неприємно, як від снів, у яких люди падають або вмирають. Після них ще серце так калатає, як скажене, а тіло приймає трем – от і в мене це було.

Відчуваючи, як щось лоскоче скроні, я витер долонями цівки сліз, що якраз стікали донизу.

Кінь, який уже не лежав, а стояв і мирно пасся поруч, фиркнув до мене (що, мабуть, можна було розцінювати як привітання). Раннє птаство потішно цвірінькало на врунистих гілках сосен і дубів. Бешкетник-вітер ще спав, а земля мирно дихала вологою.

— Люренсе, все добре?.. — збоку звелася на лікті принцеса, заспано потираючи очі й оглядаючи такого ж заспаного дворецького. — Крізь сон ти бурмотів "Жа"… Це було ім’я Жадана? — брови дівчини зсунулися докупи й вона сіла, поки я намагався оговтатись від сну.

Через емоції від нього не зразу зауважив, що ми всі вкриті рясною росою. Покривала вологі, наче з них воду викручувати можна, а щоб помити лице не доведеться шукати струмочка. Навіть у волоссі Емілії "заплуталися" дрібненькі крапельки і ніжно виблискували в перших променях сонця.

Що ж, навіть мої сльози можна списати на росу і не доведеться відповідати на незручні питання.

— Він… — я затнувся, почувши, як скрипить власний голос – наче кілька століть не змащені дверні завіси. Повільно сів і озирнувся довкола, затримавши погляд на Вихорі, а потім на принцесі. Немов намагався усвідомити, що я справді вже не сплю і досі перебуваю в цьому – іншому – світі.

Прохрипівся під стривоженим дівочим зором і заговорив знову:

— Він мені снився. Жадан. По-дружньому я називав його "Жа". Називав, поки… — глибоко вдихнувши, я збагнув, що сухожилки в шиї напнулися і тепер втримують у горлянці наступні слова разом із приступом плачу.

Емілія не зводила зі свого вірного слуги очей, поки він втупив затуманений спогадами погляд у сосни позаду неї. Кортіло висказатися, але більше хотілося, щоби блондинка просто забила на мене і вдала, що нічого не чула.

— Люренсе… — її високість протягнула долоньку до мого лиця й обережно витерла вологу під очима. — Це був поганий сон, чи не так? Просто поганий сон...

— Ні, — взявся шепотіти я надривисто. — не поганий, а жорстокий… Сон, що змусив відчути те хороше, чого я вже ніколи не відчую, — опустив очі, бездумно роздивляючись візерунки на покривалі. Дуже не хотілося показувати перед Емілією цю емоційну спустошеність і вразливість, але я вже не міг себе спинити. — І він нагадав про… ха-а-а, — протяжно видихнув я, намагаючись стримувати сльози до останнього. Боже, і навіщо я все це говорю? Навіщо тривожну стару рану? Один рік безперестанно кровила, два роки гоїлася і от я знову в ній колупаюсь…

Але це потрібно зробити. За той час я жодного разу так і не зміг вголос сказати про цю особисту трагедію. При найменшій спробі слова ламалися, горло стискали ланцюги болю, а перед очима все розмивалося. Зовсім не хотів говорити про це ні з ким із рідних і вони мовчали, лиш співчутливо дивилячись на мене.

Може, це тому що я досі не прийняв той факт, що Жадана вже…

Не відпустив його? Досі себе за щось картаю? Досі думаю, що я зробив не так?

Міля боязко забрала руку від мого обличчя, стиснула її в кулачок і скрушно зітхнула. Немов їй було надзвичайно прикро за те, що жодним чином не може зарадити стану свого дворецького.

— Люренсе, ти можеш не розказувати, якщо не…

— Ні, зараз я повинен. Повинен прожити це нарешті… — мої очі вкотре забігали по витіюватих візерунках покривала. А коли я несміливо звів їх на принцесу, то уздів у її погляді вичікувальну тривогу та страшенну, всеохопну журбу. Здалося, що їй зараз слухати буде болючіше, ніж мені говорити.

— Ми з Жаданом не обмі… — я знову різко вдихнув, до болю зімнувши в пальцях тканину, що лежала на ногах. І чомусь не міг припинити дивитися Емілії в очі, немов вони надавали мені сміливості постати перед грядущим болем. І здається, я справді бачив у них підтримку – просто величезну, безмовну підтримку.

— Насправді ми не обмінювалися листами, бо… — непідйомна печаль сплюндрувала, знищила мій голос, залишивши лише жалюгідну подобу його минулого, залишивши лише болючий шепіт. — Бо його не стало, Еміліє, — очі наповнились сльозами й довелося покліпати, аби щось бачити. — Цей гад помер, кинув мене самого… хоча ми ще стільки всього мали зробити разом!.. Я такий злий на долю за це, і на нього злий!.. Але насправді… дуже сумую і мрію ще хоч разочок звернутися до нього на «Жа»… Він… він був таким веселим, але скільки ж болю по собі залишив!..

Я заридав, затуливши обличчя тремтливими долонями. Схлипував і примовляв, як людина, що втратила єдиного, найкращого у світі друга. І лише тоді відчув, як із серця впав незримий тягар, а нетикальні ланцюги відпустили майже заніміле горло.

Емілія ж миттю притиснула мене до грудей і взялася погладжувати спину та скуйовджене волосся. Раз у раз цілувала в маківку й обіймала сильніше, коли мій плач дужчав.

Біль, сплівшись своїми шипастими лозами з печаллю, в’їдалися в моє тіло й прагнули вщент розтрощити його. Аби не лишилося від мене більш нічого, крім них. І саме присутність Мілі – цієї світлої, доброї і позитивної дівчинки, допомагала мені триматися купи.

Лише згодом я зрозумів, що виговоритися зараз, і саме їй – було найкращим із можливих рішень. Адже як уже вчора згадував – іноді її високість була збіса розуміючою. Не ставила ще якихось питань, не докопувалася, а мовчки заспокоїла мене. Лагідними, теплими дотиками дала зрозуміти, що я не залишився зі своїм горем наодинці.

Майже так само, як це зробив Ден під час королівського полювання. Після такого усвідомлення напрошувалося питання: невже мені тут настільки щастить із людьми? Втратив друга в минулому світі, а в цьому знаходжу нових, і всі – як на замовлення – чудові…

Не знаю, скільки ми з принцесою так просиділи, але говорити вона наважилася лише як у мене скінчилися сили на ридання і лунали тільки схлипування. Я послабив пальці і врешті зауважив, що до того весь час стискав уже не покривало, а тканину дівочої сукні. Стало трохи ніяково за те, що щедро намочив її сльозами…

— Ти молодець, Люренсе. Ти молодець… — прошепотіла Емілія ніжно. — Напевно, Жадан пишався би тим, як сміливо ти виступив перед цим болем, — у тоні дівчини прочулася добра сумота, що краяла серце. Я ледь чутно угукнув, тулячись до Мілі сильніше, ніж раніше. — І я пишаюся тобою, — мене знову цьомнули – у скроню. — Неймовірно пишаюся твоєю стійкістю і силою…

Я повільно відсахнувся від принцеси й розгублено глянув на неї. Не дуже розумів, де в моєму вчинку і сльозах сила… Але про сміливість міг погодитися – не кожен наважиться так оголити душу іншій людині. Лише тій, яка точно не наплює в неї опісля. І я, дивлячись у оливково-теплі вічі Емілії, вірив, що вона і є тією людиною.

— Дякую, що відкрився… — блондинка поправила пальчиками моє волосся, що трохи лізло в очі. — Дякую, що розповів про свій біль. Дякую, що саме мені, — тужливо всміхнулася дівчина і стерла пальцями мокроту зі щік дворецького.

Я не зводив із її лиця спухлих, спантеличених очей і намагався остаточно збагнути дещо.

Вона ж така розуміюча сама по собі, так? Вона б кожному так дякувала, кожного б так заспокоювала, обіймала? Вона ж турботливо і ніжно поводиться зі мною, бо в неї такий характер і тому, що вона прив’язалася до мене за час моєї роботи дворецьким?

Страшенно хотілося на це сподіватися. Адже інакшої думки я боявся як чогось смертельно небезпечного. Вона б змусила всі плани похитнутися, якщо не піти під три чорти.

Десь над нами знічев'я вереснула рання птаха. Привела обох до тями й ми одночасно відчули, як сильно наші дупи змокли від роси (навіть крізь покривала!). Я підвівся, потер лице руками, зачесав пальцями волосся й добряче потягнувся.

Міля зробила щось подібне і одразу ж полізла до речового мішка по їжу. Під моє періодичне шморгання носом ми поснідали. Принцеса розчесала волосся гребінцем, заплела собі дві косички (схоже, любила цю зачіску) і про мою шевелюру не забула (зайве казати, що я тоді почувався ніяково?). Потім я відв’язав Вихора від дерева, поки дівчина збирала наші нечисленні речі. Допоміг їй залізти на коня, опісля заскочив сам, і ми рушили. І так – хоч Емілія сьогодні й сиділа попереду, та повіддя все одно тримав я.

Ранковий туман полохливо тікав від сонячного проміння, ховався поміж дерев і попід кущами, огортав копита Вихора, несміло обіцяючи повернутися завтра. Перші кілька годин, поки сонце не вилізло на небо, їхати було не надто приємно – вологий від роси одяг холодив шкіру, та й навколо в лісі ще та студениця панувала. Але на щастя, ми були разом, тож як-не-як гріли одне одного власними тілами. І б’юсь об заклад – вересень вже точно стояв на порозі, просто ми з Мілею в цій колотнечі геть забули про дати.

Лишень наша одежа більш-менш підсохла, Емілія, попередньо отримавши прохання від мене, попросила Вихора бігти риссю, а не повільно іти (що він робив до того). В такому темпі ми скакали години дві чи навіть більше – оминали буреломи, яри і надто густі частини цього невідомого лісу, а тоді спинилися. Всім треба було перепочити і перекусити, а їсти в сідлі сьогодні не хотілося.

— Як же все ж дупа боли-и-ить, — заскиглила вкотре Емілія, сідаючи на м’якенький мох, що розповзся попід височезними смереками. Вона за час їзди на це і раніше скаржилася, але я не реагував через власну замисленість.

— Ага, сидіти боляче, — вимучено всміхнувся я, дістаючи з торбини м’ясо і рибу. Мимоволі ж усвідомив, що не так звертаю увагу на біль фізичний, через наявність морального.

Думки про довгу, строкату дружбу з Жаданом, про веселі часи дитинства і юнацтва в моїй голові щоразу закінчувалися спогадом про нього, вслаблого на моїх руках. Про його останній, живий погляд…

— Люренсе… — долинув до мене тоненький голосок Емілії крізь серпанок внутрішніх переживань. Ніжно витягнув із них, змусивши глянути на дівчину.

— Пробач, задумався… — я хитнув головою, проганяючи сумні спомини і намагаючись так само прогнати комок із горла. Збагнув, що досі сиджу з м’ясом і рибою в руках, тож поспіхом взявся їсти перше, а напарниці всучив друге.

— Не варто вибачатися, — м’яко всміхнулася Міля, беручись за рибину. — Схоже, ти нарешті починаєш усвідомлювати і приймати те, що сталося з Жаданом. І задумуватися при цьому – нормально…

Вона стисла губи в несміливій болісній усмішці. Потерла спину свого слуги долонею і тяжко зітхнула. Мені навіть здалося, що дівчина намагається не кліпати, аби раптом не видати сльози. Вочевидь, згадала про смерть короля… Цілком очікувано, що історія про моє горе втрати нагадала їй про власну свіжу рану. От я дурень! Варто було про це здогадатися і не скидати на неї свої сердечні тяготи! Ми ж маємо намагатися відвертати увагу від кепських думок, а не лише їх і носити з собою… Та що вже вдієш – снам не накажеш, вони просто прийдуть і розтривожать тебе, вчасно це буде чи ні.

— Все ж вибач, Еміліє… — я дожував м’ясо, смаку якого майже не відчув – просто виконав механічну, завчену дію. — Я не хотів, щоб мої переживання змусили тебе згада…

— Все нормально, Люренсе, — швидко відказала принцеса, на мить відвернувшись. — Все нормально.

Вона вдихнула-видихнула кілька разів і глянула на мене несподівано-цікавськими, усміхненими очима. Хоча сліди болю в них ще виднілися.

— Розкажеш мені сьогодні ще про свого найкращого друга? Здається, я розумітиму тебе краще, якщо більше про нього дізнаюся.

Міля безтурботно взялася жувати рибину, очікуючи на мою відповідь. Чесно – іноді я фізичної не міг встигати за змінами її настрою… Та й нащо їй краще мене розуміти? Хіба вона вже зараз не достатньо розуміє?..

Сам собі ставив ті питання і тоді ж усвідомив, скільки всього я насправді від Мілі приховую. Мабуть, саме через це, навіть попри нашу емоційну близькість, я відчуваю якусь тонку, ледь зриму стіну між нами. А то й не одну…

Та все ж, про Жадана можна було б спробувати розповісти, хоча на товщину тої стіни це навряд чи вплине.

— Ну, я… — завагався, боючись знову заплутатись у лозах болю і печалі.

— Я зрозумію, якщо це буде надто тяжко для тебе, Лю, — вона торкнулася плеча збентеженого дворецького і він провинно глянув на неї. Незвично було чути від Емілії те звертання. — Просто… раніше ти ж не мав із ким розділити ваші з Жаданом спогади, так? Може, тому вони тобі так боліли… Навіть якщо не зараз, а пізніше, просто знай, що можеш поділитися ними, — вона приклала долоньку до своїх грудей. — Таким чином пам'ять про твого друга житиме ще й зі мною. Чи може, є багато інших людей, які його пам'ятатимуть?

Я похмуро хитнув головою. Інші друзі в нього якщо й були, то лукаві, адже корисливо використовували його доброту і щедрість. А згадуючи, якими, на мою скромну думку, черствими й безвідповідальними були батьки Жадана, я знову відчув камінь у горлі. Певне, смерть сина принесла їм суцільне полегшення. Але єдина його бабця, до якої друг їздив у село зі мною, дуже любила внука. Втім, старенької давно не стало…

Я глибоко вдихнув-видихнув і відчув на власній долоні тепло від принцесиної.

— Він був хорошим другом, еге ж? — усміхнулася підбадьорливо Міля. Знала б вона, наскільки важливою була її підтримка…

Я кліпнув, проганяючи дрібні пекучі сльози з очей, і поспішно кивнув. Зачекав хвилинку, поки підборіддя не припинить тремтіти, і тихо відповів:

— Прекрасним…

*****

Ерелі швидким кроком увійшла до замкової їдальні для челяді й сіла на ослін поруч із Деном. Він миттєво відчув, що відтепер кусок йому в горло не залізе, бо ця панянка зараз поїсти спокійно не дасть.

Піллет і Нерт, з іншого боку від хлопця, по-змовницьки перезирнулися.

— То що було в тому листі? Ти так схвильовано його читав, — занепокоєно прошепотіла синьоока покоївка й підсунулась ближче.

— Та годі вже допитуватися! Не скажу я тобі, відчепись!.. — шикнув на неї Ден. — Ще розтріскочеш іншим фрейлінам, а це має бути в строгому секреті.

Він спробував доїсти пшеничну кашу з яловичиною, але в результаті вийшло лише поколупатися в ній ложкою.

— Але я хочу допомогти!.. — дівчина з показовим обуренням склала руки на грудях. — Я ж не знаю, раптом там щось, із чим я могла би впоратися?

Ден відклав ложку набік і протяжно, гучно зітхнув. Звісно, марно було сподіватися, що після першої відмови вона відстане. Вони це вжепроходили. Впертості цій Ерелі було не позичати. Скільки ще разів вона буде до нього лізти з одним і тим самим питанням?..

— Друже, може варто сказати їй, щоби не діставала тебе більше? — заграв бровами Піллет. У Дена всередині щось смикнулося. Так і закортіло ляснути напарника по короткостиженій потилиці. — Велика спокуса, вона ж тебе і так за нерви смикає постійно…

— Не говори так, ніби це якась дрібниця, — штрикнув хлопця серйозним поглядом Ден. — І най ніхто з вас не сміє їй щось говорити про лист, від цього доля Мелаара залежить, — понизив він голос, не зводячи з них розгніваного зору.

Молодики вгамували своє дуркування і спохмурніли. Після всіх жахливих подій у Кормері їхня подоба дружби (як була до) переросла у справжнє братерство, вони безвідмовно довіряли один одному, розраджували, допомагали, і поки що приймати в свою компанію Ерелі не поспішали. Хоч Нерт із Піллетом і полюбляли задиратися до Дена з цього приводу. Вельми полюбляли, насправді.

Ерелі опустила посумнілий позір і стиснула губи. Образа застрягла у її горлі болючим камінцем. Але плакати перед хлопцями, проявляти свою емоційність і те, наскільки відмова її зачепила, дуже не хотілося. Тому довелося триматися. Ледве.

Ден скоса зиркнув на дівчину і втомлено розтер лице долонею. Одягнув маску (яку носили більшість найманців), аби видно було лише очі, каптура на голову, і підвівся з ослону.

— Не реви лиш, — він зігнувся, спершись долонями на коліна, й зазирнув у синезні очі покоївки, які та миттю відвела. В них стояли сльози, які дівчина з усією гордістю намагалася не випустити. Хоча з тремтячим підборіддям це було явно непросто.

Ден відчув дурнувате ниття у грудях, яке відчував щоразу, як Ерелі робила такий вираз обличчя, і провинно видихнув. В наступну мить постарався придумати щось таке, що могло б її розрадити і заодно позбавити його того незрозумілого, неприємного почування.

— Ей, Ерелі, — гукнув він її тихо, але дівчина вдала, що не почула. — Я звернуся до тебе, коли знадобиться допомога, — хлопець мить почекав, коли фрейліна неохоче гляне на нього і лише тоді продовжив: — А якщо стане небезпечно – обов'язково захищу. Це все, що тобі потрібно знати. У всьому іншому довірся мені. Нам.

Піллет із Нертом схвально перезирнулися, кивнули й також підвелися з ослону (роботу найманців ніхто не відміняв). Схоже, були в усьому згодні з Деном, адже не дуркували з його слів (як це завжди було в присутності Ерелі). Хлопці попрямували на вихід із їдальні, а дівчина до останнього не зводила з них – із Дена – збентеженого погляду. Щось у ній дивно відгукувалося на такі його слова.

Сьогодні кожному з друзів наказали стояти на трьох входах у тронний зал, хоч і не по один бік. І саме Денові пощастило бути всередині приміщення, намагатися не видавати зайвих звуків і вслухатися в тихі перемовляння Роланда з пишновусим Луїсом – секретарем покійного короля. Цей низенький чоловік явно нервував у присутності регента, а при самому принцику, мабуть, взагалі не міг вгамувати свою трясцю, заїкання і зібрати слова докупи.

Зрештою, знаючи, що Азар наказував робити з противниками своєї влади, очікувано бачити, що всі з палацової челяді (які залишилися серед живих) до сиріт на шкірі бояться їх із Роландом.

Та й Денові пощастило, що стояти на одному зі входів у зал йому доручили лише як Азар поїхав, інакше теж переймався би кожним випадковим поглядом на принцика (на якого, власне, так і кортіло дивитися з виразом обличчя: "Ти поплатишся, наволоч").

Ден тихо зітхнув і позирнув у вікно. Хотілося вірити, що Люренс і Емілія не потраплятимуть йому на очі в палаці Нарре і звільнять Вілендора якнайшвидше. Хоча насправді, внутрішній голос не радив Денові сліпо вірити, що кронпринц Іверуса щось змінить. Адже в його братика такий характер, що йому нікого не шкода буде прирізати, якщо сильно припече… Чи то буде старший брат, чи власний батько – невелика різниця для людини, яка, здається, озлоблена на весь світ.

Ден знову звернув погляд на Роланда з секретарем, ще раз зітхнув і на мить прикрив очі. Згадав слова принца Федела з того листа, про який останнім часом постійно розпитувала Ерелі. Побачити поштового орла, який приніс звістку від кронпринца, було тоді неймовірною втіхою.

"Його високість Азар не відповідає на мої листи. Тому я вирішив особисто приїхати в Нарре і поговорити з ним віч-на-віч про припинення цього свавілля у Кормері, й у цілому Мелаарі".

Та наречений Емілії передбачив ймовірні вибрики Азара, тому також повідомив, що один із його генералів уже збирає майже півлегіонну армію. Обережно, аби розвідники й митники принцика не запанікували, підведе її до прикордонного містечка Фрази (яке найближче до Мелаара розташоване) і там вояки осядуть обозом, злиються з населенням. Вичікуватимуть потрібного моменту.

За той час сам Федел буде прямувати до Іверуса, говоритиме з Азаром (якщо застане його там) і потім повертатиметеся назад. На це має піти майже три тижні, і це якщо погода не стане на заваді. Їм і так пощастило, що Кормер розташований на краю королівства і дістатися до нього з Фарзи військам буде нескладно.

Ден не знав, що він може зробити в цьому задумі, а тому періодично звинувачував себе в безпорадності (хоча краще від того нікому не ставало). Але водночас сподівався, що якщо стане гаряче, він знатиме як діяти і допоможе всім, чим зможе.

"Хоч би в принца Федела все вдалося…" – замруживши очі, попрохав у бога Ден. Хотілося, щоби принаймні його віра допомогла справедливості запанувати над клятим узурпатором.

Тим часом секретар короля кивнув Роландові і той гмикнув. Відтак Луїс відкланявся і зник за одними з кількох дверей, що вели із залу. А ті, біля яких стояв Ден, неждано відчинилися.

В приміщення увійшли кілька чоловіків у шатах – у когось вони були кричущими, у когось не настільки кидалися в око, але спільним було одне – їх носили одні з найвпливовіших лордів Мелаара.

— Дякую, що прийняли нас на аудієнцію, пане, — схилив голову найвищий із них, коли двері за ними зачинилисяі.

Пригадуючи розповіді інших найманців (які бачили більше проявів характеру принцика), Ден припустив, що якби на троні сидів Азар, звелів би на коліна припадати і ледь не цілувати його чоботи. Але зараз тут Роланд, він лише регент, для нього схиленої голови достатньо.

Роланд поблажливо кивнув, спершись підборіддям на зап’ястя, і закинув ногу на ногу.

— Що привело вас сюди, мілорди? — спитав поважно.

Пани дещо нервово перезирнулися, немов не знали, хто з них повинен почати обговорення спільної проблеми.

Та все ж один виступив уперед – трохи повний світловолосий кучерявий лорд. Ден мало кого з них знав з вигляду (цим міг лише його батько похизуватися), але всі вони керували торгівлею в Мелаарі, різнилися лише продукти, які постачалися з земель того чи іншого лорда.

— Пане, наші люди обурюються через нові закони, — очі чоловіка невпевнено забігали в сторони. — Надто багато товарів із наших земель не мають збуту і пропадають…

— Золото знецінюється й ми ледве можемо виплачувати зарплати, — продовжив грімким голосом другий лорд – високий і довговолосий.

— Працівникам стає тяжче годувати свої сім’ї, вони взагалі відмовляються виходити на роботу, — панікливо заторохтів третій, вусатий коротун.

— Просимо вас – відкрийте торгові шляхи з Фарзою та іншими царствами, інакше нас усіх чекатиме криза, від якої Мелаару буде дуже тяжко оговтатися, — ще один лорд долучився до своїх колег.

Роланд слухав те все мовчки і зрештою показово закотив очі.

— Не ви перші й не ви останні приходите в цей палац, аби висловити подібне "обурення", — він підвівся з трону (Ден взагалі сумнівався, що той був зручним, принаймні на вигляд) й неспішно, вальяжно – щоб лорди зауважили кожен його крок – наблизився до них. — Чи може, ви ще не бачили цих "щасливців"? Але це навряд чи, вони ж висять посеред центральної площі Кормера, якраз навколо фонтану, — посмішка, якою можна було б труїти замкових щурів, розтягнулась на тонких губах Роланда. Ден мимохіть згадав, як проходив там востаннє і як його мало не знудило від багряної води у водограї. Кров із трупів крапала прямо туди… Здригнувшись, хлопець спробував відігнати спогади.

Регент поправив свою ошатну мантію і продовжив ступати навколо чоловіків, немов хижак, що вибирає жертву.

Лорди зблідли і взялися настрашено перезиратися.

— Нехай ваші люди торгують між собою, — повів далі Роланд. — В Мелаарі є чимало провінцій, тож гайда розвивати внутрішню торгівлю.

— Пане, але в усіх провінціях ця торгівля вже давно налагоджена, і все одно товари не мають збуту… — спробував пояснити ситуацію кучерявий чиновник.

Регент цокнув язиком і причепив до нього сповнений приниження погляд.

— Значить ви щось робите не так, — прошепотів він загрозливо, наблизившись до чоловіка. — Якби ви всі знали свою справу, то навіть у такій ситуації знайшли б найбільш вигідне рішення.

— Але пане, якби не ці нові закони…

— Годі звинувачувати закони чи того, хто їх увів! — гарикнув Роланд. Ден мимоволі скривився від його окрику, бо той неприємним відлунням покотився по залу. — Єдина причина ваших теперішніх проблем – ви самі! Чи може, це не ви підтимували Арнеса Мелаарського – слабохарактерного, добродушного короля? Наївного дурня, який за час правління додумався розпустити армію королівства! А якби вона в Мелаара була, то цього б усього не сталося, — він тикнув пальцем одному з лордів у груди і зневажливо хмикнув. — А тепер вони, бачте, обурюються…

— Але ж!.. — заїкнувся довговолосий чиновник і навіть після колючого погляду регента грімко продовжив: — Саме завдяки тому, що на утримання армії не йшли тисячі золотих, Мелаар процвітав у всіх сферах більше, ніж інші царства! Ми були найкращими в торгівлі, наших ремісників знали всюди, без наших товарів не могло обійтися жодне коррлівство. І після законів Арнеса Мелаарського рівень бідності серед населення знизився так, що Іверус із Фарзою й уявити собі не можуть.

— Так! І якби принцу Азару сиділося в своєму замку, то так було би й надалі! — палко підтримав колегу інший лорд.

— Та як ви смієте?! — скипів регент і мало з кулаками на лордів не кинувся. Чоловіки знітилися й відступили від нього на кілька кроків.

Ден мимохіть замружився, очікуючи, що після таких нахабних висловлень у бік принцика, Роланд озвіріє і накаже їх стратити. Майже не прогадав.

— Вашим шкурам ще пощастило, що тут я, а не сам Азар… — прошипів він гортанно. — Ви ще потрібні королівству, лише тому я відпущу вас живими. Але ще одна мить перебування тут, іще слово з ваших ротів – і трупи одних лордів "прикрашатимуть" головну площу столиці замість тих, які там є зараз. Забирайтеся звідси!

Роланд явно не мав більше снаги споглядати міни чиновників, тому після останньої фрази рвучко розвернувся і нервово рушив назад до трону.

За той час лорди поспіхом покидали зал і заодно з ними за двері вискочив Ден. В ту ж мить попросив Нерта, який стояв по інший бік, помінятися з ним місцями (аби Роланд не зауважив його зникнення) і поквапився за перестрашеними лордами. Вони крокували коридорами палацу в паніці, невпевнено, розчаровано, розгублено. Хтось із них регулярно озирався, хтось смикав себе за чуприну, хтось пошепки переймався тим, як заспокоювати людей на власних територіях, а хтось продовжував говорити.

— Не розумію, як його величність Людвіг міг таке дозволити… Вони з нашим королем чудово ладнали, — скрушно похитав головою довговолосий чиновник.

— Я чув, що він вже довго хворіє й навряд чи одужає… — тривожно зиркнув на колег кучерявий. — Мабуть тому юний принц і може всяке свавілля чинити…

— Але ж у його величності Людвіга є і старший син – Вілендор, чому він не встепенить брата?

— Азар ув’язнив його, — знічев’я втрутився у розмову Ден. — Ви ж бачили – на нього чимало найманців працюють, тож це було нескладно.

Лорди збентежено перезирнулися, хтось панікливо щось зашепотів, ал швидко затих.

— Юначе, а ти хіба сам серед найманців не є?

— Це так, сер, — кивнув Ден і, стишивши голос на кілька тональностей, продовжив: — Але я серед них суто аби здобувати інформацію. Мене звати Ден Таіре, — він зняв маску з лиця, — я син капітана королівської гвардії – Мардена Таіре.

Чиновники здивовано перезирнулися і дехто забурмотів щось про те, що Ден схожий на свого батька.

— Я знаю, як звільнити Мелаар від Азара, — ледь чутно мовив хлопець, не зводячи з чоловіків серйозних очей. — Але інформація про це має бути в строгому секреті, тому наразі це єдине, що я можу вам сказати. Втім прошу: повірте мені, і майте терпіння, — Ден схилив голову і приклав руку до серця в прохальному жесті.

Лорди, хто з недовірою, хто з надією, хто – з тривогою, дивилися на нього. Що тут говорити, вибір був невеликий, і чимале терпіння тут справді не завадить. Кожному з них.

*****

Сумного я Емілії про Жадана не розповідав – нащо сипати сіль на рану? Нам таке доводиться переживати, що краще про щось веселе базікати. Тож близько двох годин їзди після перекусу я розказував принцесі про наші з другом пригоди: колись дурнуваті, колись шкідні, колись небезпечні, колись спонтанні, колись травматичні, колись навіть ретельно сплановані.

Повідав, що цей непосидючий хлопчисько любив персики, читати книги, акробатику, лазити по деревах (не лише в дитинстві), бігати ланами, що рясніли польовими квітами, складати пісні і вірші, під які завжди просив мене написати музику і… любив мріяти. Може, якби Жа замість мене опинився в цьому світі, то зовсім не намагався би знайти звідси вихід. І може, я б йому навіть пробачив те, що ми ніколи не побачимося, лиш якби знав, що він тут проживе своє щасливе, довге життя.

Але реальність така, що цього хлопця вже не стало, а в іншому світі чомусь опинився я. Життя подекуди дуже несправедливе… Проте, не тонімо в песимістичних думах. Зробимо це якось потім, на них завжди знайдеться час.

Тож продовжимо. Не забував я розказати Мілі більше і про характер Жадана: веселун, базіка, шибайголова, товариський, але з чужими вельми обережний і мовчазний. Промовляючи останні слова, я на мить задумався – а як ми з ним взагалі познайомилися? Чи був він зі мною першу також небагатослівним? Не пригадувалося це, вочевидь, через давність нашої дружби – вона зародилася в настільки ранньому дитинстві, що навіть складно відтворити у свідомості той день.

Емілія ж слухала все вкрай уважно і раз у раз намагалася обернутися до мене (певне, хотіла бачити емоції свого слуги), хоч то й було не надто можливо, коли сидиш у сідлі. Ці її рухи періодично провокували в мене теплу усмішку. Іноді вона ставила якісь питання, щось уточнювала, в той час як я мав завжди мати на увазі те, що наші з нею світи відрізняються і їй не варто чути назви всіляких незрозумілих речей.

Між іншим, на власний подив, мова про Жадана не давалася мені тяжко, боляче, не викликала сльози, навпаки ж – линула легко, невимушено, ніби я уже звик кожному розказувати про нього. Мабуть, тому що я не зачіпав саму мить його смерті – розповідаючи про неї, навряд би стримав ридання.

Коли повважав за потрібне завершити свій, більшою мірою, монолог, настала тиша. Я не бачив обличчя Мілі, а тому глянув на неї, чуть відхилившись убік. Блондинка м’яко усміхалася.

— Як вважаєш, Люренсе, якби Жадан про тебе комусь так розказував, що би він розповів у першу чергу?

Я кашлянув, поправив на голові бандану, яку зав’язав там ще перед сідланням коня (як і Міля свою хустку), і відповів непевно:

— Не знаю, ніколи над цим не задумував…

— А я знаю, що би сказала про тебе, якби хтось спитав! — радо вигукнуло дівча, а я цікавсько і спантеличено звів брови догори. Емілія не завагалася з утамуванням мого інтересу: — Він гарно сміється, але робить це дуже рідко; часто сумує, коли вважає, що ніхто не бачить і часто дивиться у вікно, обдумуючи щось важливе. Обожнює малювати і вміє грати на піаніно. Колір його волосся нагадує світанок, хоча насправді він любить довго поспати. Люренс дуже добрий, спокійний, співчутливий і часом мовчазний; уважний до почуттів інших, приязний; до нього завжди можна звернутися по допомогу. Він надійний друг, завжди підтримає в тяжку хвилину, а ще йому можна довірити будь-який секрет. Гм, що б іще такого додати… — хоч не бачив, та відчув, що дівчина насупилася з кумедною серйознісю.

— А хіба ти не достатньо сказала? — обережно скористався я її ваганням, намагаючись вгамувати розпашілі щоки. І як цьому дівчиську регулярно вдається заганяти мене у фарбу? Ваш дворецький наче не з тих, хто швидко червоніє, але принцеса з її щирістю періодично змушує в цьому засумніватися.

— Люренсе, та ти вартий, аби про тебе говорили годинами! Я ж лише почала, — обурилась блондинка, а мої брови знову полізли вгору. Здається, треба її зупинити, бо ще довго буду пекти раків…

— Еміліє, я зрозумів, якої ти про мене думки… Ти і так занадто мене розхвалила, — захи-хикав, мимоволі звівши плечима.

— Не занадто, не вигадуй! — запротестувала принцеска й знову почала розказувати про мене всілякі дрібниці. Робила це з таким поспіхом і азартом, що я не зміг стримати сміху. Ну що за потішна дівчина, їй що, хтось нагороду дасть за те, що вона свого дворецького вихвалятиме?

Ще через кілька годин комфортних розмов і спогадів про палацові будні в Кормері ми вже спинилися на ночівлю. Але лиш після того, як Емілія порадилася з Вихором – кінь знав, у яких місцинах найменша ймовірність зустріти небажаних гостей із гострими зубами.

Я першим спустився з жеребця і подав руку принцесі.

— Дякую, — зронила вона м’яко, ступаючи на землю. Минулими разами Міля лише мовчки кивала на мою допомогу, тож цього разу я відчув себе істинним джентльменом.

Взявся прив’язувати Вихора до дерева, а відтак знімати з нього більшу частину збруї. Принцеса ж тим часом придивлялася до місця, на якому можна буде розстелити наші покривала (принаймні тимчасово, бо спати все одно тепліше біля коня). Навколо тут росли дуби і клени, сосен чи ялиць майже не стрічалося, хоча поруч височіли кілька модрин – саме до однієї з них я прив’язав коня. Дерева не надто сильно закривали собою небо, але внизу все одно мало що росло – суцільний мох, ну і низенька трава де-не-де пробивалася. Під підошвами чобіт відчувалися сотні жолудів і шаруділо опале листя – осінь по-маленьку входила в силу і це не було нам на руку. В ідеалі було б здійснити свій ризикований план до перших приморозків. Та й взагалі – мені б вибратися з цього світу до того часу, не хочу знати, чи дуже холодні тут зими…

— Ой-йой-йой! — раптом пискнула Міля, вирвавши мене з задуми. Водночас із тим пролунав тріск дерева і якийсь різкий звук. До того я з мішком вівса в руках споглядав, як вітер колише вершечки дерев, а тепер кинувся вбік принцеси.

Та далеко бігти не довелося – дівча було за метрів шість від мене – висіло в повітрі догори дриґом, підвішене за ногу. Сукня блондинки задерлася і налізла їй на голову, демонструючи світові мереживне спіднє. На якусь мить я несподівано для себе зніяковів, але це почуття швидко змінилося веселістю.

— Люренсе, мені страшно, допоможи… — заскиглила Емілія, перелякано розмахуючи руками. — Не розумію, що сталося, я просто розстеляла покривало, як в одну мить щось потягло мене за ногу і…

Вона затнулася, бо я засміявся. Нехай пробачить мені моя совість чи культруність, але у своїй паніці принцеса зараз була страшенно кумедною. В ту ж мить панянка скрикнула і спробувала руками підняти сукенку до верху, аби приховати спіднє.

— Не дивись, будь ласка… — соромливо пробурмотіла.

— Та не дивлюся я, — щиро збрехав я, вгамувавши сміх і врешіт підходячи до вінценосної. Нехай простить мені бог, але так їй і треба після всіх витівок, які вона вчиняла. Природа вирішила влаштувати їй власну беззлобну витівку. — Як я розумію, ваша високість втрапила в сильце, яке тут залишили мисливці… — я спробував бути серйозним, але в тоні голосу все одно відчувалася посмішка. Емілія вовтузилася й пихтіла, намагаючись підняти сукню то спереду, то ззаду. — І напевно, воно вже тут давно, бо шнурівка виглядає достатньо зношеною.

— Люренсе-е-е, я зрозуміла, звільни мене, будь ласка! — занила принцеса, вже починаючи вертітися на місці від власних рухів, але забрати з голови одяг ніяк не могла – той був надто довгим. Я знову захи-хикав.

— Але я вас не бачу, як же я вас звільню? — почав знущатися з напарниці я.

— Ну Люренсе-е, — обурювалась вона.

— А он де ви є! — я задер її сукенку, відкривши дівчині обличчя. Воно було розпашіле чи то від сорому, чи то від припливу крові. Оливкові оченята втупилися в мене з явним збенетженням. Усміхаючись на весь рот, дворецький знову опустив тканину дівочого вбрання і вона припинила будь-що бачити. — Ой, знову не бачу Емільки, де ж це вона поділася? — продовжив кепкувати я, з удаваним нерозумінням озираючись навколо. Принцеса ж припинила тримати свою сукенку (адже це не допомагало) й взялася гнівно відпихати мене від себе руками, навіть кулачками била. — Та ось де вона! — я знову відкрив їй обличчя, хихочучи й ухиляючись від невмілих, роздратованих ударів. Тепер очі Мілі виражали явну злість, хоча сором все ще нікуди не подівся.

Та в якийсь момент погляд дівчини розсіявся, вона покліпала кілька разів і ледве сфокусувала його на мені.

— Люренсе, мені стає недобре, звільни мене нарешті, — знічев’я налякано попросила.

Я миттю витягнув меча з піхов і перерізав шнурівку. Хвацько відкинувши зброю набік, зловив Емілію на руки. Тепер потішатися зовсім не хотілося. Я повільно поклав дівчину на землю і підстрахував, поки не переконався, що може стояти самотужки. З вираженою тривогою спостерігав за кожним її рухом.

Вона спустила сукню, розправила складки на ній, схилилася за хусткою й надягнула її на голову. Уважно глянула на мене. Тільки тоді я наважився заговорити:

— Як ти, Емі…

— Ах ти ж!.. — вона так несподівано заїхала кулачком у живіт, що я зігнувся в двоє.

— Ой, та за що?.. — заскиглив ображено. Її удар виявився доволі сильним, особливо коли того не чекаєш.

— За те, що кепкував із мене! Поганець такий! — Міля тріснула мене по плечу й обурено склала руки на грудях. Дивуюся, як ще копняка не дала, може, я і його заслуговував?

З того, наскільки активно вона поводилася й говорила, усвідомив – дівчисько просто вдало, що йому погано, аби я швидше його звільнив. Ха. Хитро, принцеско – один-один.

— Гаразд-гаразд, більше так не буду, лиш не бий настільки несподівано, — вирівнявся я, потираючи уражене місце. Спробував зробити свій погляд якнайбільш провинним і прохальним.

— Це ми ще подивимось, — хмикнула панянка і продовжила своє першочергове заняття – розстеляти покривала.

Я ж посунув до Вихора, аби нагодувати його, але кінь вже дав собі раду – їв той овес, який висипався з відкритого мішка. Я поспіхом забрав його, аби той бува все не схом’ячив, і, проігнорувавши обурений погляд жеребця, відклав мішок подалі. Але тварина швидко переключила свою увагу, глянувши на принцесу, яка вже розстелила вкривала і коперсалася в речовій торбі. Пролунало негучне іржання, тупання копитом і Міля питально зиркнула на Вихора.

— Він каже, що раніше тут часто водилися кабани, тому і полишалися старі мисливські пастки, — "переклала" мені дівчина, зумисне уникаючи зустрічі наших поглядів, і продовжила шукати в торбі, як я зрозумів, їжу. — Тож якщо не дивитися під ноги, можна натрапити на ще якісь із них.

Я мовчки кивнув на її слова і всівся поруч. Торкнувся дівочого плеча і під нерозуміючий погляд протягнув їй скибку хліба і твердий сир.

— Не злись на мене, гаразд? Вибач, що кепкував, — зронив тихенько.

Емілія не зводила з мене пильних очей і врешті взяла їжу з рук, натомість вручивши мені в’ялене м’ясо і флягу з водою.

— Вибачаю. Хіба на тебе можна довго злитися? — переможено зітхнула напарниця. Я м’яко всміхнувся у відповідь і ми повечеряли.

Сутінки повільно осідали на ліс – кидали рожево-помаранчеві смуги хмар на небо, забарвлювали дерева в темніші кольори, кропли траву блискучою росою і обережно будили нічних птахів.

Хоч ще достатньо виднілося, Емілія вже запалила ліхтаря й повісила його на гілку вищезгаданої модрини. Відтак взялася підсувати наші покривала ближче до Вихора, аби знову спати під його теплим боком. Я коротко повідомив, що відійду на хвилину і зник серед дубів. Хоч ми і їли рідко та мало, але фізіологічні потреби справляти все ж доводилося, от і закортіло до вітру.

І знаєте, що? Відійшов всього на метрів п’ятнадцять, прислухався до коників-стрибунців, які знавісніло заводили одвічну пісню, своє діло зробив і вже хотів застібати штани, як мене щось ухопило за ногу різко потягло догори. Не встиг ні зреагувати, ні скрикнути – пролунав лиш звук смикання мотузки і тріскіт дерева, що вирівнялося із зігунтого положення. Короткий меч, який я вже встиг сховати в піхви, виповз із них і, дивом не чахнувши мене по руці, впав на землю. Бандана з голови так само злізла і валялася внизу, а сорочка задерлася, та хоч голову повністю не накрила – лише рота.

— От трясця… — глухо вилаявся. — Карма що, буває настільки моментальною? — звертався я, напевно, до богів цього світу, якщо такі ще були.

— Люренсе! Все гаразд? — пролунав неподалік голос принцеси, поки я пробував озирнутися. Затріщали гілочки під її ногами – дівчина йшла до мене. Я трохи вертівся на шнурівці, тому навіть краєм ока помітив її наближення. І поспіхом взявся попри невелику заваду у вигляді сорочки застібати штани й ремінь – світити своєю чоловічою гідністю перед вінценосною особою бажання не мав. Подумки принаймні зрадів, що встиг помочитися, і водночас згадав про свою шкіряну жилетку, яка весь день провела в речовому мішку, будь вона зараз на мені, хоч би сорочина не заважала і вечірня зябкість не лизала би живіт.

— Люренсе, ти як? — прибігла перелякана напарниця. Її великі оливкові очі в несміливих променях сонця набули якогось нового відтінку. Так, але не про принцесині очі зараз!

— Як-як? Вишу! — розвів я руками і спробував підтягнутися до ноги, яка була в петлі шнурівки. Але живіт заболів від недавнього удару блондинки, та ще й тіло загалом було вкрай виснажене їздою верхи, тож звільнитися власними силами навряд зміг би. Я повторив спробу ще кілька разів і здався, повиснувши на мотузці – розчарований в собі, трохи роздратований і втомлений. Сорочка знову налізла на рота, навіть до носа дістала, але я не забирав її – задовбався.

Зиркнув на Мілю, яка весь час мовчки спостерігала за моїми потугами. Від чогось її щоки помітно почервоніли, хоча догори дриґом тут висів я.

— Я не зможу сам звільнитися, допоможи, будь ласка, — змучено повідомив дівчині очевидне.

Принцеса схаменулася, наче звільнилася з задуми, і схилилася за моїм мечем. Стала проводити поглядом шнурок, що мене ув’язнив у цьому становищі, вочевидь аби зрозуміти, в якому місці зможе його перерізати. Та в одну мить вона передумала – поклала зброю на землю і глянула на мене з виразними бісиками в оченятах. Мініатюрні вуста блондинки смикнулися й розтягнулися в підступній, навіть зловісній посмішці.

Перш ніж я встиг щось збагнути, вона штовхнула свого дворецького, влаштувавши йому справжній атракціон. І штовхала щоразу, як я наближався до неї. Мотузка несамовито гойдала мене, нещадно даючи під дих вестибулярному апарату.

— Е-е-ей, зупини це!.. — обурювався я, поки Емілія заходилася дзвінко сміятися. Але більше мене не розхитувала, лише потішалася з моїх марних спроб зупинитися. От же мстиве дівчисько! Я ж перепросив взагалі-то!

Будь-які намагання припинити гойдання лише змушували мене розхитуватися ще більше і в якусь мить вже почало робитися зле.

— Еміліє, ну будь ласка, а то мене зараз вирве! — вже не знаю, чи я прикидався тоді, чи казав правду, але Млія вирішила не перевіряти то. Підбігла й ухопила свого слугу за руку, без зайвих зусиль змусила мотузку-гойдалку спинитися й дещо стривожено глянула в очі.

Я відчув справжнє полегшення, коли почуття нудоти поступово відступило (все ж справді міг блюнути). Проте перед зором ще кілька миттєвостей світ продовжував крутитися.

— Набавилася? — захотів переконатися, з докором примруживши вічі. Вони якраз були майже на рівні очей принцеси. В даній ситуації я навряд виглядав грізно, але дуже хотілося так думати.

— Ти ж зрозумів, що це була помста? — самовдовлено задерла підборіддя блондинка, поклавши руки в боки.

— Зрозумів-зрозумів, — закотив я очі. — Тепер ти мене звіль…

Емілія підійшла ближче (хоча стояла і так достатньо близько) й стала невідривно дивитися у вічі. Дивитися серйозно. І мовчала при тому. Я внутрішньо напружився. Що це з нею раптом? Вже не втішається прекрасно втіленою помстою?

Я нервово забрав сорочку з рота, бо ще трохи і заслинив би її говорінням.

— Щось сталося? — невпевнено поцікавився, поки всередині наростало якесь паскудне, тривожне відчуття. — Чому не звільняєш?

Я не зводив зору з її кругленького обличчя, яке чи не вперше за час нашого знайомства виражало стільки зосередженості. Та враз на ньому промайнув сум, скрививши маленькі пухкі вуста в несміливій усмішці. В оливкових очах звідкись взялася надія, що боролося з страхом не на життя, а на смерть. Я безнастанно слідкував за тими всіма змінами емоцій на лиці принцеси, бо не розумів, що їх спричинило. Відчував, як у серці здіймається незрозуміле хвилювання – спершу трепетне й легке, але за мить переростає у страхітливий шторм.

— Не будеш злитися, якщо я?.. — Міля знічев’я торкається пальчиками мого волосся, що його гравітація тягне донизу. У її тепер вже мрійливому погляді я ловлю останні промені сонця. Не тямлячи, як діяти, вишу геть нерухомо. І з тим відчуваю, як трохи затікає нога. — Люренсе?

— Гм? — з незбагненним для себе жахом витріщаюся на Мілю, поки вона споглядає лише мою розкуйовджену чуприну. Тепер дівочий позір такий затуманений, наче вона під дурманом.

— Ти ж не злитимешся, якщо я… ну… — Міля чуть схиляється, притягує мене ближче рукою, що лежить на потилиці, і цілує в чоло. Не те, щоб мені було холодно, але її губи майже обпікають шкіру своїм теплом. Збентеження спалахує у грудях із новою силою, коли Емілія цілує вухо, а потім ніжно, майже невагомо, торкається вустами очей, вилиць, скронь…

Її дихання ковзає моїм обличчям – тихе, гаряче, близьке. Запах кураги разом із вечірньою прохолодою майже п’янить. Здається, я навіть чую, як калатає серце. Але чиє?.. Не хочу навіть припускати, що моє. Та й чому б йому так казитися?..

— Мілю, що ти робиш?.. — шепочу я, коли вона спиняєся. Дурнувате питання – сам ж усе розумію. Але тоді це означає, що вона… означає, що вона… вона… Здається, мій мозок усе розуміє, але вперто не хоче вірити в те, що це правда, що це дійсно відбувається.

— Тобі не подобається?..

Я не знаходжу що відповісти на це питання, бо ж тіло надто неоднозначно останнім часом реагує на цю дівчину. Реагує так, як моїй свідомості не бажається.

Я змочую пересохле від тривоги горло (хоч догори дриґом це й незручно) і кліпаю. Зір вже звикає до сутінків і я досі помічаю рум’янець на дівочих щічках, але що там він! Коли Міля дивиться мені у вічі, в нутрі все скручується у вузол, терпне…

Цього незвичайного оливкового відтінку очі затуманені цілковитою пристрастю, а вуста томливо привідкриті. Господи, тільки не це, тільки не тут, не зараз, благаю, молю… Скажіть хтось, що мій розум помиляється, що те, у що він вірив весь час не було брехнею!

Мій позір перелякано бігає обличчям Емілії, намагаючись угледіти там якесь заперечення, натяк на жарт, вдавання, на, можливо, акторську гру?..

Але безуспішно. Від того усвідомлення в животі наче хтось морозом дмухнув, а тіло геть заціпеніло. Я вже навіть не помічав, що вишу догори ногами і що від цього може бути якось некомфортно. Всі органи сприйняття були зосереджені винятково на цій блондинці переді мною.

Диво-дивне. Я достатньо добре розбираюся в людях, але це жодним чином не допомогло мені помітити почуття принцеси швидше. Помітити і стерти з її серця, викорінити їх звідти, лишень вони почали проростати. Не знаю, як я повинен був це зробити – чи втекти з палацу світ за очі, чи через вчинки змусити її ненавидіти себе, але зробити це варто було. Але-але – як цілковитий дурень я брехав собі, що це лише вихованість, приязнь, що вона з усіма така, що в неї просто такий характер, що… Та ну, я ж знав це, чи не так? Я ж уже давно підозрював? Просто невимовно жахався, що це виявиться правдою, тому не усвідомлював. Клятий боягуз! От пожинай тепер плоди свого страху, від якого постійно тікав, не намагаючись навіть роздивитися його, побороти в зародку!..

Я закліпав, виводячи себе з помислів якраз учасно. Емілія ще раз глянула мені у вічі й у її погляді я побачив відблиск того, чого весь той час боявся – справжніх, неконтрольованих почуттів. В тих оливкових очах вже не було жодних вагань чи страху, лише рішучість.

Вона стала на пальчики й потягнулася до моїх губ. І саме в той момент я незграбно, слабо відштовхнув її. Саме тоді, коли їй залишалися лічені міліметри до незворотньої, небезпечної дії.

— Не треба… — благально мовив, на мить замружившись і вгамовуючи ошалілі серце з диханням. — Не роби цього, прошу…

Міля розпачливо затулила рота долонями й судомно відступила на крок.

— Ах, пробач, — прошепотіла. Все всередині занило від відчаю в дівочих очах. Її що, нажахав власний вчинок? — Пробач мені, Люренсе!..

Вона шморгнула носом, підняла з землі меча і швидко перерізала шнурівку в досяжному для себе місці. Я перед тим трохи зігнувся, аби пом’якшити приземлення (і не травмувати шию) й звалився додолу.

Коли оговтався і підводився, вінценосної вже не було поруч. За тим, як мить тому зашаруділо листя, здогадався, що вона квапливо втекла.

Я протяжно зітхнув, скуйовдивши чуприну й підняв з трави бандану зі зброєю. Вилаявся.

Ох, боже, чому саме зараз все так ускладнилося?.. Як мені тепер їй у очі дивитися, як говорити про щось? Стає кепсько від самої думки про це… І чому, чому мої побоювання виявилися правдою? Що я такого зробив, аби закохати в себе цю дівчину?! Коли це взагалі сталося, коли почалося, і як?

Голова розболілася чи то від довгого висіння догори дриґом, чи то від усіх тих питань. Відчуваючи суцільну безвихідь і напругу, я почвалав до нашого місця сну. Дідько, я ж лише втрапив у пастку, вона не могла просто звільнити мене? Почекала би ще якийсь час і я ще трохи пожив би у власній брехні, в яку так хотілося вірити… Може, навіть вибрався би з цього світу, так нічого і не дізнавшись…

Але окрім цього розчарування в самообмані, мені ще дещо неабияк муляло. Докори совісті.

Я не міг пробачити собі усвідомлення того, що на якусь коротку, але в той же час вічну мить… коли її подих вже обпікав мої вуста, я… я… я завагався. Завагався, чи зупиняти її. Завагався, чи відштовхувати її. Завагався, трясця! Як я взагалі міг навіть думку про це припустити? Якого чорта? Собі треба пробачати всяке, звісно, але не таке, ні…

Зі злістю розтрощивши ногою якусь трухляву гіллячку, я врешті вийшов на світло ліхтаря. Гнів вирував у мені, наче торнадо, зносячи на шляху всі виважені, хороші думки. Та й логічно, бо ж у цій ситуації не було нічого позитивного. Лють змушувала мене відчувати настільки всеохопне відчуття провини, що воно майже викликало плач. Це я був винен, що у Мілі зародилися ці почуття, це я був винен, що не помітив і не усвідомив їх вчасно, це я був винен, що не сказав одразу, що не хочу жодних, жоднісіньких стосунків, це все я…

Я врешті підійшов до покривал і звів очі, якими всю дорогу буравив траву під ногами. І варто було побачити Емілію, як усякий гнів стих, наче той самий торнадо, що безслідно розвіюється в полі. Волосся її було сплутаним і розкинулося по плечах – стрічки з косичок погубила. Принцеса сиділа, обійнявши коліна і визираючи з-за них переповненими слізьми очима. Серце мені затерпло…

Я змочив пересохлу горлянку й похмуро всівся за два метра від неї, на сам край тканини. Зігнув одну ногу й сперся на неї ліктем, пальцями зарився у волосся.

В лісі вже геть стемніло. Подекуди ухкала сова чи верещала ще якась нічна птаха, а на світло нашого ліхтаря летіли нічні метелики і всілякі мошки. Дрібненькі світлячки кружляли навколо, миготячи слабким сяйвом. Коники жваво вели свою пісню, грайливо перегукуючись одні з одними. Вихор, здається, раз у раз форкав позаду нас і тупав копитом. Йому явно була не до душі така різка зміна атмосфери в гурті.

Я намагався розгледіти мох під ногою й протяжно зітхнув. Після тої конфузної миті між нами, схоже, залишилося щось, що стискало горло – не давало говорити, майже душило, і страшенно гнітило.

В такій смутній тиші, що, здавалося, висіла в повітрі густим, їдким, але невидимим туманом, минуло кілька довгих хвилин. А тоді я ледь чутно заговорив, від чого дівчина здригнулася.

— Наскільки давно ти… в мене…?

Вона мовчала. Враження, що цілу вічність.

— Не знаю… — тремтливо прошепотіла, все ще обіймаючи коліна і, ясна річ, зовсім не дивлячись на мене. Її голос несподівано пройняла теплота і безпорадність. Міля поклала підборіддя на коліна, дивилячись перед собою. — Справді не знаю, це сталося якось… якось само собою. Ти завжди був поруч, допомагав, захищав, турбувався, розмовляв зі мною… Ти ж пам’ятаєш, що я сьогодні про тебе говорила? Це все вплинуло на…

— А Ден? Хіба він не робив для вас… для тебе того ж? — розгубився я, стиснувши в пальцях тканину покривала й не зводячи відчайдушних очей із принцеси.

— Дена я знаю з раннього дитинства, як і Піллета з Нертом. Завжди сприймала їх лише як братів (та й тато розглядав заміжжя з кимось із них в останню чергу). А ти… Відколи почав працювати в палаці, щось мене постійно тягнуло до тебе. Щось незрозуміле, щось, що хотіло дізнатися про тебе більше, цікавилося тобою, хотіло викликати в тебе усмішку… А надто після цих всіх жахливих подій, коли ми весь час проводили удвох і жодні аристократичні етикети не сковували навіть найменші грані твого характеру... Пробач, — вона глянула на мене з усмішкою, хоча по щоках продовжували котитися сльози. — Чомусь я була впевнена, що зможу приховувати ці почуття до останнього. Але виявилося, що вони наче полум’я, яке не можу загасити. Хоч і пробувала, та лиш обпікаюся постійно…

Міля знову звернула увагу на дерева, що ховалися в темряві попереду. Якусь мить я дивився на неї й мало не до крові закушував губу. Тяжко зітхнувши, мовив: 

— Не можна так, принцесо... Це все дуже ускладнює. Це… це полум’я спалить вас. Поки ще не пізно, треба знайти спосіб вгамувати…

— А якщо вже пізно, Люренсе? Що тоді?! — урвала мене дівчина своїм вигуком. Глянула в очі і я закляк, відчуваючи, як безвихідь тисне на нутрощі, немов прес вагою в тону.

— Т-тоді, т-тоді, — боже, я вже аж заїкався, не маючи гадки, як діяти. Тіло починало проймати тремтіння. — Т-тоді краще вдамо, що цієї розмови не було. І що ви взагалі не пробували мене… Ви, ви ж маєте хорошого нареченого, гідного вас!.. І це якщо не згадувати судженого, якого вам напророкував король!..

— Я боялася, що так буде… — дівчина захникала, сховавши лице в колінах. — Дуже боялася, але іноді ти мав такий погляд… ніжний… Що я сподівалася на те, що маю шанс. Невже не можна навіть припустити, що ти… що ти відчуваєш до мене те ж?.. — вона звела на мене свої великі, сповнені благання і печалі очі. Вона ж не зумисне так дивиться, еге ж? Не зумисне хоче розтрощити цим поглядом мою душу, мою стійкість, мої уявлення про себе?

— Ваша високосте, я…

— Не клич мене так!.. — скрикнула Міля розпачливо, аж кінь позаду нас смикнувся. — Клятий статус…

— Пробачте, пробач… — знітився я. Спіймав у себе бажання заспокійливо торкнутися дівочого плеча, але одразу його придушив. — Не знаю, що вам відповісти. Я звичайний дворецький, без жодного благородного походження, не маю права на вашу руку й серце вже за правом народження… Порівняно з вашим нареченим, я ніхто. Та й цей суджений, хіба король не казав, що лише з ним ви будете щасливі? — взявся панікливо белькотіти. — В пророцтві навіть є слова про те, що вас пов’яже історія, яку ніхто не знатиме, а значить – і я теж. Про мене там взагалі нічого не сказано, — здається, ідеї того, як переконати її відмовитися від своїх почуттів, закінчувалися невблаганно швидко. І водночас якась частина мене розривалася на шмаття, беззвучно ридала від того, що не чиїсь інші, а саме мої слова змушували цю чудову, веселу дівчинку відчувати такий біль.

— Знову ти викаєш мені, — шморгнула носом Міля, немов лише це її й хвилювало. — Не хочу чути про того судженого. Чому я маю полюбити когось, кого навіть не бачила? І мені байдуже на твій статус, чи твій рід… От стану королевою і поміняю всі закони. Я не буду правити королівством, у якому не зможу бути з тобою…

— Еміліє, це не так просто, як тобі здається… Вся аристократія тебе засудить і точно не дозволить цьому статися. А правителі Фарзи взагалі будуть дуже обурені, це ж геть зіпсує з ними дружні відносини. Та й суджений… пророцтва короля ж завжди здійснювалися, так?

— Не відмовляй мене, Люренсе, — з нотками злості у голосі мовила дівчина. — Я не…

— А якщо після всього я захочу поїхати з Мелаара? — я раптово згадав, що все ж планую колись повернутися у свій світ – вхопився за цю думку, як потопельник за єдину можливість не задихнутися. — Ви відпустите мене на батьківщину?

Емілія дивилася на мене великими, здивованими очима і довго не кліпала. Врешті опустила їх тужливо та спробувала вгамувати тремтливе підборіддя. Так зазвичай роблять люди, які здаються. А бо ті, які ухвалюють рішення, яке далося їм невимовно важко й сумно, хоч і було по суті своїй правильним.

— Звісно відпущу, дурнику, — вона сперлася на коліна скронею і глянула на мене з болісною усмішкою. — Адже там ти, схоже, будеш щасливішим, ніж тут зі мною. Я пам’ятаю, як сильно ти сумуєш за домом, тож як тебе не відпустити?

Тепер була моя черга приголомшено витріщатися. Щиро не сподівався, що лише одна згадка про мій дім зможе переконати її, а не оці всі розмови про аристократів, Фарзу, нареченого і судженого з пророцтва…

— Тоді я так і вчиню, коли ми повернемо вам Мелаар. Це значно спростить вам життя, — вирішив я, намагаючись не видавати втіхи тим, що мій останній козир спрацював. Та одночасно з цим також виникло якесь відчуття, що взялося гризти мій спокій. Вельми неприємне. Всілося в куточку свідомості і зиркало на мене звідти своїми ображеними оченятами.

Погляд принцеси після усвідомлення моїх слів сповнився таким відчаєм, що я засумнівався, що коли-небудь його забуду, навіть якщо захочу. Та мить опісля вона, здається, змирилася з моїм рішенням і опустила очі. Її сльози беззвучно закрапотіли додолу.

Позаду нас почувся рух.

— Як скажеш, Люренсе, — вичавила з себе пошепки, змучено. — Як захочеш, так і буде, — вона лягла, накриваючись покривалом із головою.

Вихор підступив до Емілії й туцьнувся в її плече головою. Форкнув, заіржав тихенько, ліг, підібгавши копита під себе, і притулився до дівчини (довжина прив'язі йому це дозволяла).

Я згадав, що завдяки магії Мілі тварини її розуміють, тому і цей жеребець про все був у курсі. Якогось біса я став відчувати провину перед ним, тому надумав якось розрадити вінценосну.

— Не сумуйте так… Все-таки, швидше за все ви просто надто звикли до мене, або ж це просто закоханість, тому не переймайтеся – вона незабаром мине і мабуть, саме тоді ви зустрінете свого судженого, а там він і питання з принцом Феделом якось вирішить.

Що ж, звичай мені добре вдавалося її втішати чи заспокоювати, але… Не тепер, не зараз.

Вона ніяк не зреагувала, не сказала більш нічого, ніби зовсім не чула мене.

Я довгу хвилину дивився на дівчину, що сховалася під імпровізованою ковдрою, і зітхнув. Загасив ліхтаря і ліг, укрившись частиною покривала, яку мені завбачливо залишили. За страшенно приємною звичкою рука потягнулася до принцеси, зажадала обійняти, притулити до себе і зігрітися її теплістю. Але я дивом, вчасно схаменувся і подумки насварив себе за це. В той час як тіло занило, наче його пройняла ломка.

Що ж, Лю, було дуже зручно вдавати, що ти не помічаєш її почуттів, правда ж? Було дуже зручно весь час приймати її доброту, тепло і затишок, не знаючи остаточно, що вона відчуває, бо це ні до чого тебе не зобов'язувало, не змушувало ухвалювати якісь неприємні, складні рішення. А тепер, коли про все знаєш, ти вже не можеш дозволити собі так сваволити.

Збагнувши це, я навіть зрадів, що не спатиму під теплим боком коня, а тому мерзнутиму – буде мені чудове покарання за власні помилки. Хто ж знав, що його буде понести вдвічі складніше тому, що я всю ніч не зімкну очей?