Раптом заскрипіли двері, і маленьку дуже тісну кімнатку осяяв яскравий промінь світла, що розбудив сплячого чоловіка.

Насилу скидаючи кайдани міцного сну, намагаючись розгледіти джерело такого яскравого світіння, що вкрило всю кімнату, він став протирати очі. Світло показало всю убогість приміщення, в якому перебував молодий чоловік. Це була крихітна кімната з невеликим вікном. Старий пошарпаний комод, маленький столик з потертою стільницею і великою кількістю подряпин, що були колись залишені кішкою. Диван зі старого дерева, що скрипів від найменшого руху. Його оббивка, здавалося, ось-ось остаточно втратить залишки первісного малюнку. Лише в деяких місцях були помітні частини візерунка, що колись прикрашали цей диван.

- Вставай! - немов грім проревів чийсь незнайомий, низький і вселяючий жах голос.

Відразу стало зрозуміло, заперечення не приймаються. Через кілька хвилин голос знову повторився, не помітивши жодного руху. Цього разу ліжко добряче заскрипіло, сповістивши, що вимогу все ж таки буде виконано.

- Хто ви? - сказав молодий чоловік років двадцяти, намагавшись говорити максимально спокійно, проте легке тремтіння в голосі видавало його тривогу.

- Я сказав: "ВСТАВАЙ"! - голосно заревів незадоволений запереченням голос, власника якого досі не було видно через яскраве світло.

- А я запитав: "Хто ви?" - уже холодно і спокійно вимовив Деріл Гоґінс.

До цього моменту він уже остаточно прокинувся і не горів бажанням кудись іти посеред ночі. Він мигцем глянув на годинник, який стояв на столику.

- Опівночі. Що ви від мене хочете? - тут відчулася нотка протесту в голосі та явне небажанням слідувати за незнайомцем.

Раптом із цього яскравого світла, яке продовжувало сліпити очі Дерілу, з'явилася людина в білосніжному одязі. Довга аж до підлоги мантія, яка закривала ноги, через це здавалося, що гість літає над землею. Білосніжне довге волосся, ідеально укладене, доходило десь до рівня колін. Світло-блакитна сорочка виднілася з-під мантії. І що більш дивовижно, це неймовірні, нереальні очі, які змінювали свій колір з світло-блакитного до темно-синього і назад.

Деріл був вражений. Гість такого неймовірного зовнішнього вигляду виглядав вкрай безглуздо в цій бідній кімнаті.

Йому б доречно ходити білосніжною підлогою якогось замку зі стінами, оздобленими рідкісними екземплярами живопису та скульптури, а не розгулювати бідними кімнатами в старому районі Нью-Йорку.

- А тепер, вставай! Тобі час, - промовив громоподібний голос уже з м'якшими нотами. - Вибач, але тобі не можна тут більше залишатися...

- Що? - Деріл був вражений зовнішнім виглядом гостя, однак, він абсолютно не розумів, що тут відбувається, і чого бажає цей худорлявий чоловік. - Це жарт? Куди ви хочете мене забрати? - лютував молодий чоловік, починаючи вставати з ліжка, яке продовжувало зрадницьки скрипіти, сповіщаючи гостя про кожен рух господаря кімнати.

- Вір мені! - гість спрямував свій погляд до Деріла - Я маю тебе врятувати - він зробив легкі рухи кистю тонкої витонченої руки, і всю кімнату наповнило мерехтливе сліпуче світло.