Почуття спокою поглинало його, заплющивши очі насолоджувався тим, що відбувалося навколо нього. У серці Деріла з'явилася радість і тепло, вони наповнювали душу і розум. А напруга, що зависла в повітрі, раптового кудись зникла, голоси лунали з усіх боків, чулися уривки розмов. Він не намагався розібрати слів, які раз у раз вловлювалися з різних боків.

- Коли ми зможемо почати ритуал? - звернувся він до Прісцилли, розплющуючи очі й повертаючись у реальність.

- Ну... ну - почала було вона, але її перервав хрипкий голос людини в чорній мантії.

- Кажи, що потрібно? - це був чоловік невисокого зросту з дуже густими бровами і глибоко посадженими чорними очима. - Не тягни. - нетерпляче завершив він.

- Місце, - пробурмотіла жінка, підійшовши ближче до Деріла, ховаючись від лютого погляду співрозмовника, - Потрібно місце. Багато.

- Розійдіться. Звільніть центр залу. - у приміщенні повисла тиша, і люди спантеличено подивилися на Деріла - Розійдіться. Потрібно місце - уточнюючи провів рукою по повітрю, показуючи, куди потрібно стати.

Люди повільно побрели до стін, або точніше буде сказати до того, що від них залишилося, звільняючи величезну територію навколо чаші. Поступово вони утворили величезне коло, в центрі якого знаходилася мармурова чаша.

Прісцилла підійшла ближче до чаші і почала танцювати, її рухи витончені і спокійні. Під нею піднімалося жовте листя, ніби повторювало майстерний танець жінки. Шелест листя створював приголомшливий музичний супровід її танцю. Зупинившись, вона почала робити дрібні рухи лише кистями рук, погладжуючи повітря навколо себе. Потім вона піднесла їх до рота, як для повітряного поцілунку, а відсуваючи їх, видихнула, заплющуючи очі.

Повільно почало підніматися листя, створюючи щільну непроглядну завісу в залі, а через кілька миттєвостей на місці листя з'явилися величезні фігури людей. Прісцилла продовжила свій танець, тільки тепер повторювала одні й ті самі рухи біля кожної з постатей, які більше нагадували статую, вкриту склом. Наприкінці кожного вона акуратно торкалася грудей статуї.

Деріл дивився на все це і не міг повірити своїм очам, він ніби тонув у цих вишуканих рухах. Неможливо було повірити в те, що відбувається. Статуї поступово починали оживати.

- Все. - зробила висновок дівчина, завершивши весь ритуал, виснажено впавши на землю

- Прісцилло! Прісцилло! - Дєріл побіг до жінки, що лежала на підлозі, не розбираючи дороги, не звертаючи уваги ні на що - Що з тобою? - схвильовано видавив чоловік, легенько піднявши голову жінки.

- Схоже, це кінець, - ледве чутно вимовила дівчина, знову втративши свідомість.

- Рано, - він заплющив очі, створюючи величезний купол, що вкрив усіх присутніх людей...

Світло проникало у всіх і кожного, так статуї за мить перетворилися на людей, які абсолютно нічого не розуміли. Складалося враження, що вони просто солодко спали весь цей час, виглядали відпочилими і розслабленими. А Деріл схилився над дівчиною, намагаючись зрозуміти її стан. Раптово, вона глибоко вдихнула і розплющила очі. Тепер безліч людей стурбовано дивилися на них, очікуючи чогось.

- Жива. - зробив висновок Деріл, зрозумівши, яке німе питання мимоволі повисло в повітрі, його голос тремтів, а руки тряслися - Давай! - благав він, спостерігаючи за спробами піднятися на ноги - У тебе вийде - почувши довгоочікувані слова, вона наче на крилах здійнялася і стала на ноги за мить.

- Я ж казав, - літній чоловік прошипів, виходячи вперед. - Ця напасть знищить усіх!

- Ґабріель! - раптом, несподівано для самого себе вискалився Деріл - Попрошу вас зачекати з претензіями до цієї дівчини, - лютий погляд він звалив на співрозмовника наче важкий валун.

- А ти взагалі хто? - невдоволено буркнув містер Ґабріель, підійшовши ближче, опинившись зовсім близько - Як ти смієш?

- Пане Ґабріель, - почав було Арат зі співчуттям подивившись на нещасну дівчину. - Він Майстер Світла і Владика Лісу Пір Року.

- Що? Як ви посміли провести ініціацію цього невігласа? - схопивши за грудки Арата, нависнувши над ним величезним велетнем. - А цю, - він люто глянув на Прісциллу, від чого її пробило тремтіння. - Хто посмів ініціювати? Вона темна! Її світло все чорне. Як ви взагалі додумалися до цього, - розлючений чоловік попрямував до дівчини.

- Припиніть! - сказав Деріл, закриваючи собою дівчину, що зіщулилася, - Вона повернула вас до життя, через майже тринадцять років після смерті! - намагаючись втихомирити Ґабріеля промовив Деріл.

- Неможливо! Не несіть нісенітниці - гнівався чоловік у довгій мантії золотого кольору, відчуваючи якийсь підступ. - Навіть якщо й можливо, то вона... вона не може, нічого не вміє.

- Можливо! - почав Арат, відсуваючи старого, що занадто розбушувався, - Ми думали, що вона вбила багатьох Майстрів Світла і Темряви.

- Темні? - тільки зараз Ґабріель помітив Майстрів Темряви - У святилищі? - його зневажливий погляд пройшовся обличчями людей, одягнених у вугільно-чорні мантії.

- Прісцилло, - Деріл м'яко звернувся до дівчини, доки її колишній учитель відволікся, роздивляючись гостей, - Ти зможеш усе розповісти чи краще мені?

- Я сама - голос її тремтів, його було складно почути.

- Добре. - він заплющив очі, і знову з'явився купол, що світився, - Мовчати, - упевнений гучний голос Деріла пронизав гамір воскреслих, які перелякалися, вперше побачили купол.