Чоловік прокинувся в холодному поту, лежачи на величезному ліжку, в кімнаті, куди його не так давно привів Арат. Його спина горіла вогнем, і він поквапився у ванну для огляду причини гострого печіння. Лише глянувши на відображення, Деріл жахнувся від побаченого. На спині був червоний опік, що являв собою коло з трикутником усередині. Найбільше він дивувався тому, як він міг з'явитися, при цьому не залишивши й сліду на його білій сорочці.

В його очах можна було розгледіти жах і страх від того, що відбувається. Суміш сцен з останніх кількох годин та сну вирували в голові. Пунцовий опік, що залишився на ньому, викликав занадто багато запитань. Йому ніяк не вдавалося оговтатися. Його переповнювали найрізноманітніші емоції.

Здавалося, що це всього лише затяжний нічний кошмар і ось-ось має задзвеніти будильник на старому потертому і сильно подряпаному столику. Деріл сподівався, розплющити очі в рідній "комірчині", так про себе він називав свою квартиру в Нью-Йорку.

- Будь ласка, - взмолився він комусь невидимому. - Нехай це буде всього лише сон.

Раптом кімнатою прогримів гучний стукіт у двері. Чоловік навіть трохи здригнувся від несподіванки. І повільно поплив до дверей, водночас голосно шаркаючи холодною підлогою.

- Вітаю, - почув Деріл, тільки-но відчинивши двері. - Сподіваюся, я не розбудив? - поцікавився Арат, поставши перед ним у довгій до підлоги мантії світло-блакитного кольору.

Деріл втомлено привітно кивнув і побрів до ліжка.

- З тобою все гаразд? - Від уважного погляду Арата не сховалася не тільки явна втома, а й біль, через який Деріл трохи скривився. - Розповідай! - вимагав Арат.

- А ти хіба не знаєш? - пробурмотів щось невиразне Деріл, але Арат заперечно кивнув. - Мені наснився сон... - почав було свою розповідь хлопець, але зупинився, - Жах.

- Розкажи докладніше, може, я зможу допомогти? - продовжував наполягати Арат, але вже трохи пом'якшивши голос.

- Я був в лісі - почав він, сподіваючись, що його не сприймуть за божевільного - Там я зустрів маленьку істоту з величезними вухами і вкриту з ніг до голови жовтим листям, - співрозмовник уважно слухав, здавалося, він навіть не кліпає. - Вона назвалася Трімою, а також повідомила, що вона свинта осені. - Деріл протер обличчя долонею, намагаючись стерти залишки сну з нього. - Потім з'явилася дивна дама, але я її не бачив Тріма мене сховала під купою листя. Наскільки я зрозумів, з розповіді Тріми, вона самозванка. Володарка Лісу Пір Року. Потім, коли вона пішла, я вибрався і ми ще трохи поговорили, - Деріл говорив детально, не опустивши момент звільнення свинти, - А потім, сильний удар. Біль.

Я прокинувся тут із величезним опіком на спині. - він обережно підняв сорочку.

- Який жах - почав Арат, дуже акуратно торкаючись до ран холодною, як лід, рукою - Бачу, тобі сильно дісталося. Майстер Темряви попрацював, щоб нашкодити тобі, але завдяки свинті ти залишився живий. - на втомленому обличчі Деріла з'явилося здивування. - Гаразд. Про це пізніше. Ці рани можуть завдати великої шкоди твоєму організму, тож поквапся і прийми душ, - вловивши нерозуміючий погляд, продовжив. - Цілюща вода допоможе швидко загоїти твої рани.

- Гаразд, - приречено вимовив Деріл і побрів уздовж кімнати в напрямку ванної, сперечатися в нього не було ні сил, ні бажання.

Шум води в душі заспокоював і розслабляв. Почуття повної виснаженості не давало повною мірою насолодитися приємним струменем душу. Деріл уявляв, що гуляє під дощем десь на вулицях Нью-Йорку, заплющивши очі, його уява малювада вулиці нічного міста. Високі будинки з яскравими неоновими вивісками, які рясніють різними кольорами з усіх боків.

- Як ти? - поцікавився Арат ніжним і дуже м'яким голосом, звертаючись до Деріла, коли той вийшов з душу.

- Краще - видавив чоловік, з його волосся все ще стікали крапельки води, залишаючи на сорочці мокрі плями.

- Як твої рани? - він повільно підійшов і підняв сорочку, не чекаючи відповіді - Добре. Рани вже практично загоїлися - підсумував Арат. - Перевдягайся - вловивши нерозуміючий погляд Деріла. - У шафі є одяг. Почекаю зовні.

Кілька миттєвостей і чоловік із довгим волоссям зник у дверному проємі. Деріл замислився над тим, що неможливо, щоб такі глибокі опіки почали загоєння так швидко. Вирішив, що йому просто необхідно це побачити. Поспішив у ванну, зняв сорочку і не повірив своїм очам. Від опіків не залишилося й сліду.

- О, Боже! - вигукнув він, дивлячись на своє відображення. - Як таке можливо? - чоловік посміхнувся своєму відображенню і поквапився назад до кімнати.

Шафа білого, як сніг, кольору мала кілька поличок і кілька шухляд. Відшукавши щось більш-менш підходяще за розміром, він поквапився вийти з цієї кімнати.

- Я готовий. - тепер він стояв у темних штанах і білій сорочці.

- Ти ніби на бал зібрався - Арат уперше за весь час подарував свою теплу посмішку - Хоча тобі личить. Нам усе одно час розпочати тренування.

- Тренування? - у відповідь Арат тільки згідно кивнув.

"І справді, трохи дивно виглядатимуть тренування в такому вигляді" - поміркував було Деріл, і куточки його вуст зігнулися в легкій усмішці.

- Час настав - твердо підсумував Арат і посмішка миттєво зникла з його обличчя. - Тренувальна зала - голосно і максимально чітко промовив він, проговорюючи кожну букву, стоячи біля одного з дзеркал. Раптом їхні зображення зникли в дзеркалі і з'явилося якесь приміщення. Арат швидко ступив у відображення, раптово опинившись по той бік.

- Входь, - і Деріл з побоюванням пішов за ним, акуратно ступаючи в дзеркало.

Коридор раптово спорожнів. Не було чути жодного звуку. Зникли всі голоси. Тепер коридор здавався абсолютно порожнім