Перед його очима постали невідомі пейзажі з неіснуючими тваринами і птахами. Він бачив безкрає яскраво-блакитне небо, в якому немов шуліки літали величезні птахи, розміром вони були з невелику машину. Стародавній ліс із дуже великими деревами, які здалеку були схожі на якихсь завмерлих велетнів. Аромат невідомих квітів наповнив повітря навколо.

Деріла не покидало відчуття ніби він літає над цим неймовірним світом, на якійсь неймовірній висоті. Його від природи кошлате волосся слухняно підкорялося найменшому подиху вітру. Летів він, спостерігаючи за життям в цьому вражаючому уяву лісі, як раптово він відчув неймовірний холод у ногах.

Різко розплющивши очі, він помітив, що лежить на холодній підлозі, Деріл спробував встати, але всі його спроби були марними. Ноги повністю оніміли і йому не вдавалося поворухнути навіть мізинцем. Його свідомість наповнив страх, він став щосили бити по ногах, сподіваючись відчути хоч щось, але болю також не було.

- Не хвилюйся, - ніжно промовив голос незнайомця, відволікаючи увагу Деріла від ніг. - Пий! Це допоможе... з ногами - він простягнув кришталевий ідеально чистий келих із якоюсь прозорою рідиною. - Таке буває після першого разу перенесення.

- Перенесення? Ви що зовсім збожеволіли? Якого ще перенесення? Що ви собі дозволяєте? Як ви могли? - безперервно ставлячи запитання, Деріл не давав і шансу співрозмовнику на них відповісти, його обуренню не було меж.

- Випий! - наполегливо вимовив незнайомець, абсолютно не звертаючи увагу на поведінку Деріла. - Тобі стане краще.

Спокійний голос його нового знайомого трохи заспокоїв Деріла, і йому вдалося все ж таки трохи прийти до тями. Деріл розумів, що йому пропонують випити щось підозріле, але вирішив не злити незнайомця. Та й перспектива лежати без можливості пересуватися в незрозумілому місці з цією дивною людиною його не надто тішила, тому він усе ж таки зважився випити один ковток.

- Не хвилюйся. - заспокоював його чоловік у білосніжному вбранні. - Це всього лише цілюща вода. Ти швидко встанеш на ноги, щойно вип'єш.

Раптово він помітив, що підлога ідеально рівна, схожа на ковзанку в якомусь із сотен торгових центрів Нью-Йорку на Різдво. Тут на нього нахлинули спогади.Адже будучи маленьким, йому дуже подобалося ходити на ковзанку з батьками. Зараз же немає на це часу, та й батьки живуть далеко. У його голові мимоволі прослизнула думка, що потрібно буде приїхати до них на вихідні. Тут перед його очима виник образ мами. Невисокої жінки з пухкенькими червоними щічками і дуже добрими блакитними очима. Уявивши дороге обличчя матері, перед ним з'явився ще один образ грузного високого чоловіка із запалими очима і густими бровами. Це був батько, з яким вони були дуже близькі.

Розглядаючи підлогу, він звернув увагу на власне відображення, і жахнувся. Його зовнішній вигляд був просто огидний. Кошлате волосся, порвана на рукавах і штанях піжама. Одразу подумав, як же йому тепер привести себе до ладу. Став спішно пригладжувати неслухняне і сильно скуйовджене волосся.

- Де ми? - трохи заспокоївшись і піднімаючись на ноги, з цікавістю вимовив Деріл, при цьому озираючись навколо. - Я повинен тобі щось показати. - сказав незнайомець і вирушив до стіни, де висіло величезне дзеркало вздовж усієї стіни.

У напівтемряві Деріл не міг розгледіти межі приміщення, на стінах висіли дзеркала, що сильно ускладнювало завдання. Намагався оцінити як далеко від дому він опинився і чому. Однак у його серці жевріла надія, що все ж таки він дізнається відповіді на свої запитання.

- Дивись. - чоловік зробив кілька легких рухів правою рукою біля однієї із секцій дзеркала.

Через кілька хвилин в дзеркалі з'явилася картинка, ніби фільм у сповільненому режимі. Якась людна вулиця, шум, крики, язики полум'я визирають з усіх вікон якогось до болю знайомого будинку. Величезна пожежа, вночі.

Деріл розумів, що якщо це все не сон, то в цій пожежі мало загинути дуже багато людей, адже все сталося глибокої ночі. На його зіницях відбивалася картина з дзеркала. Раптом він починає розуміти, що це місце йому знайоме. Обличчя людей здаються йому до болю знайомими. Рука мимоволі потягнулася до дзеркала, а з очей полилися сльози.

- Це ж мій дім. - сумно вимовив він, вже майже торкнувшись зображення. - Вони всі вижили?

- Ні. Через те, що вибух стався пізно вночі і всі були вдома... - з лиця чоловіка з незвичайними блакитними очима, можна було з легкістю прочитати скорботу. - Вибач. Це мало статися.

- Так я помер? - із сумом у голосі вимовив Деріл, вже повністю усвідомлюючи скорботний результат.

Тут же в його голові виникли образи його батьків, найближчих друзів. А також він згадав обличчя його дорогих сусідів. Маленьку дівчинку, яка дуже голосно сміялася з сусідньої квартири і похмурого господаря добермана з квартири на поверх нижче. Він не міг повірити в усе це.

- Ні - голосно, немов грім серед ясного неба, прогримів голос людини, що стояла поруч. - Ти живий!

- Як? Чому? - витираючи потік сліз з обличчя, запитував Деріл. - Чому я вижив?

- Не поспішай. Тобі потрібно прийти трохи до тями. Ходімо, я покажу, де ти зможеш трохи відпочити.

- Чому, ви мене врятували? Чому мене? - не заспокоювався Деріл. - Я ж навіть не знаю вас.

- Вибач, у поспіху забув представитися. Мене звуть Арат. І я радіант, тобто той, хто випромінює світло. Хоча дехто називає радіантів магами або чарівниками... - він забарився, і продовжив - але про це пізніше, тобі необхідно відпочити.

Після цього він мовчки повів Деріла холодною підлогою вздовж довгих широких коридорів із дзеркальними стінами. Напівтемрява в цьому місці трохи не відповідала словам Арата. Деріл вирішив вже нічого не питати, хоча в його голові роїлися тисячі запитань, він мовчки йшов приміщенням, у якому навіть його кроки відгукувалися луною. Незабаром Арат зупинився.

- Заходь, тут ти зможеш привести себе до ладу і відпочити - він увійшов першим, запрошуючи Деріла за собою. - Там є ванна кімната, у ній є все, що може знадобитися - він вказав на двері праворуч від входу - Відпочивай і нікуди сам не виходь. Заблукаєш.

- Ну, я ж не маленька дитина - заперечив було Деріл.

- Гадаю, ти пам'ятаєш легенду про Лабіринт Мінотавра? - той невпевнено кивнув - Так от, Деріл, ця будівля в десятки разів більша, ніж міфічний лабіринт. Через дзеркальні стіни і повну відсутність будь-яких розпізнавальних ознак картин, статуй чи якихось інших прикрас, вони здаються абсолютно однаковими. Тому краще не експериментуй, гаразд? - його біле як крейда обличчя стало ще блідішим.

- Гаразд, Арат. Буду слухняним хлопчиком і не стану виходити. - спробував розрядити напружену атмосферу Деріл.

Арат поспіхом покинув кімнату, побажавши на прощання гарного відпочинку, і обережно зачинивши за собою двері. Озирнувшись, Деріл зробив висновок, що кімната проста за своїм оздобленням. Майже, як і вдома. Стіл, стілець, шафа і диван, а також невелика ванна.

"Як так? Чому я? - не міг перестати думати про пожежу Деріл - Сподіваюся, багатьом вдалося вижити в пожежі. Та й як взагалі таке могло статися? Звідки вогонь? Може, річ у старій електропроводці або в старих газових трубах?" - розмірковував Деріл.

Тільки в душі він зрозумів, як сильно втомився, і наскільки правим був Арат, який так наполегливо вмовляв відпочити. Його стопи залило вогнем, коли теплий струмінь душу потрапив на замерзлі на крижаній підлозі голі ноги. Він помив голову шампунем і висушив феном, але він ніяк не міг зрозуміти, як працював фен, якщо в ньому не було ні шнура з вилкою, ні розетки. Однак, відчуваючи сильну втому, Деріл викинув усі думки з голови й поринув у глибокий сон на величезному білосніжному ліжку.