Сумщина, двадцять сьоме липня 2032 року, молодий студент Андрій Лозовий перебуває на літніх канікулах, аж раптом його батьки потрапляють у автомобільну катастрофу, його як одного з найближчих родичів викликали до лікарні. Матері пощастило, вона обійшлася кількома мікротріщинами та синцями, в той час як батькові пощастило менше, велика кількість переломів в тому числі відкритих, значна втрата крові. Лікарі вважають, що якщо він виживе, то лишиться інвалідом до кінця свого життя, Вікторія, його дружина та матір Андрія, не витримавши цієї новини вийшла плакати в коридор, Андрій же лишився з батьком поруч. Лікарі вирішили покинути палату аби не створювати зайве напруження для хлопця, він почав плакати, сльози текли рікою аж раптом сталося неможливе. Райдужка його очей засвітилася ніжним золотим сяйвом, долоні також почали світитися, засліплений біллю він цього навіть не помітив, але це почало зцілювати Олега, його батька, синці почали сходити, рани загоюватися, кістки поверталися на свої місця та зросталися, він поворухнув рукою. Андрій відчув це і заспокоївся, сяйво зникло але воно змінила хлопця до кінця його життя. Він вийшов у коридор зі сльозами щастя та покликав маму до палати, разом з нею увійшли й лікарі. Всі були шоковані від побаченого, чоловік не тільки був у свідомості на ньому не було жодного синця, рани або перелому, оглянувши його і провівши ряд тестів лікарі повідомили, що батько абсолютно здоровий, стан навіть кращій ніж до аварії. Через кілька днів його виписали з лікарні і він нарешті відправився додому разом із своєю сім'єю, до кінця не розуміючи, що сталося але був вдячний долі за це подарунок.

Андрій вже на наступний день виявив нову, аномальну, здатність свого тіла, нарізаючи овочі на салат він випадково вдарив себе ножем по пальцях, хлопець відчув лезо але не біль, смикнувши руку він оглянув її, ран не було. З цікавості через якийсь час він спробував пробити свою шкіро голкою, вона не змогла, навіть більше, голка зігнулася. Також хлопець помітив, що він став менше відчувати вагу предметів і загалом став сильнішим, перевірити свої межі йому було не важко, проживаючи в приватному будинку та ще й поруч з лісом, а в кількох кілометрах було звалище металобрухту, предметів котрі можна було б використовувати в якості спортивного знаряддя у нього було багато, від кувалд та гирь, до старих автівок на звалищі та дерев. Андрій будучи фанатом літератури та коміксів, побачив цікаву можливість, стати супергеройєм, реалізувати не тільки свою дитячу мрію, а й по суті мрію ледь не кожної дитини. Оскільки він не був генієм, його батьки не були багаті, умовно суперським костюмом, хоча б на якийсь час, буде його повністю чорний термокостюм, чорні шкіряні рукавиці, чорно-білі спортивні кросівки з товстою підошвою сорок шостого розміру, сіра толстовка з каптуром, та наспіх зшита чорна маска яка приховує нижню частину обличчя. В першу ніч умовного патрулювання він зрозумів очевидне, злодіїв в реальному житті зустріти набагато складніше ніж це показують у кіно але відбулося дещо інше, а саме пожежа у чотириповерховому будинку, пожежників не було й чути тому Андрію довелося самому лізти у вогонь аби врятувати людей. Витягаючи їх одного за одним він витяг майже усіх, окрім маленького хлопчика котрий був на третьому поверсі у шафі, йому про це повідомили панікуючи батьки дитини. Аби зекономити зайві секунди, молодий герой одразу застрибнув на другий поверх через вікно, і піднявшись на третій поверх почав шукати по всім квартирам шафу з дитиною, через півтори хвилини пошуків він знайшов хлопця, взяв його на руки та вистрибнув у вікно, нажаль дитина не дихала, Андрій згадавши як він випадково зцілив батька спробував відтворити це і в нього вийшло, через лічені секунди дитина знову дихала, а пожежники вже під'їхали до будівлі та почали гасити полум'я. Новоспечений герой втік як най далі не чекаючи ні вдячності, ні похвали, а після цього побіг до річки де він швидко помився аби перебити запах диму і побіг додому, одяг сховав на одному дерев біля будинку. Зранку Андрій прокинувся вже знаменитістю, відео з тим як він рятує людей та виліковує хлопчика заполонили інтернет. Глянувши на реакцію людей в мережі, яка здебільшого дуже позитивна, він зрозумів чим буде займатися, рятувати людей з різних бід, злочинність це лише можливість побити когось в ім'я справедливості, а це справжній героїзм.

Хлопець вирішив почати всерйоз цим займатися, ходячи на підробіток в різних куточках міста, навіть як простий вантажник, він ставив перед собою ціль назбирати гроші та купити щось справді вартісне паралельно розвиваючи свої навички у паркурі після роботи, на його думку це могло б стати певною мірою його символом. Коли почався навчальний рік він зрозумів всі недоліки подвійного життя, це дуже важко. Але на допомогу прийшла нова здібність хлопця, а саме можливість проникати у свідомість людини, або ж йти вглиб власної, додатково з'явилася фотографічна пам'ять, завдяки цим двом навичкам він міг просто проглядаючи книжки вдень, вивчати їх у вісні. Таким способом він не тонув у навчанні і з часом почав прогулювати деякі пари, надаючи перевагу супергеройській діяльності. До кінця навчального року Андрій вже оновив свій костюм до, поки що, фінальної версії. З основного це додалися наколінники та налокітники, також були змінені рукавиці тепер вони не просто шкіряні, а майже військові, додатково костюм тепер має новий шар, якщо точніше то це вогнетривка тканина, аби при пожежах костюм не так сильно пошкоджувався. Не забував юний герой і про тренування, як результат він міг підняти близько тони, бігати зі швидкості до ста шістдесяти кілометрів на годину, перевірити свою стійкість до куль йому не доводилося через низький рівень злочинності та озброєності у громадян. Влітку його друге я змогло повністю розквітнути через велику кількість вільного часу, але двадцять сьомого липня все змінилося.

− Привіт, тату! – сказав Андрій у телефон.

− Привіт, синку, що там в тебе?

− Все чудово, а у вас там як? Як будиночок?

− Будинок чудовий, все тихо, довкола ліс, єдиний мінус у тому, що до найближчого магазина, та й людей взагалі, треба десь кілометр пройти, але види чудові, якщо коротко то я не шкодую, що вийшов у відпустку. Твоя мама до речі сьогодні буде готувати м'ясний пиріг, може зайдеш до нас?

− Постараюсь, але нічого не обіцяю. Передай мамі від мене привіт! Як же я за вами все ж таки скучив.

− Обов'язково передам, удачі тобі. – після чого батько поклав трубку.

Андрій перестав усміхатись, одягнув на обличчя маску та побіг, біжучи по дорозі, перегоняючи автомобілі та пішоходів він був у пошуках тих кого можна було б урятувати, аж раптом пробігаючи мимо лісу він почув крики. Біжучи в їх напрямку він знайшов дев'ятнадцять трупів, у дев'яти відсутня голова, а десятеро застрелені рівно в серце, від споглядання цієї картини його відволік лай собаки, зірвавшись з місця він побіг в її напрямку, але знайшов лише мертве тіло чорної німецької вівчарки з дивними укусами. Оглянувшись він побачив як на якогось хлопця напав невідомий чоловік, Андрій з усіх ніг побіг в їхню сторону і зніс чоловіка, але він не втратив свідомість, дивний блідий чоловік напав на героя з явним наміром вкусити, зуби його були не людські, Андрій у легкій паніці не стримав себе і вдарив вампіра значно сильніше ніж хотів, його тіло знесло кілька дерев, він вже не встав би, це був труп. А хлопець на якого він напав був живий та цілий, але непритомний. Коли герой переконався, що хлопець у безпеці він почув звук пострілу та ледь ухилився від кулі котра поцілила б йому у потилицю. Він сховався за однім з дерев аж раптом йому подзвонив дядько, довелося взяти трубку.

− Андрію, привіт, я б дуже хотів з тобою зустрітися. – сказав чоловік по інший бік телефону.

− Хто ви, і що зробили з моїм дядьком?

− Не тільки з ним, поруч зі мною твоя тітка, а твої батьки під прицілом, до речі непогана в тебе реакція, так ухилятися від куль треба вміти.

− Якщо ти їм нашкодиш, я… я…

− Зробимо все так, у тебе є п'ять хвилин аби дістатися до будинку з батьками, а інакше я вистрілю у так зручно розташовані газові балони в їх будинку, після чого вірогідно застрелю твого дядька з тіткою. До зв'язку. – відповів невідомий та поклав слухавку.

Андрій у паніці побіг до батьків, аж раптом він почув постріл, а після нього вибух, це змусило його з криками болю продовжити бігти до будинку. Коли він був на місці його страхи набули життя, дерев'яний будинок був частково зруйнований вибухом та палав, зі сльозами він увійшов до нього в надії використовуючи свій дар врятувати хоча б когось, але там він зустрів чоловіка у чорних штанях і взутті, у темно-сірому майже чорному светрі та темно-червоній шкіряній курці, руки були на диво бліді в порівнянні з обличчям, волосся було чорне, а очі сховані за темними окулярами, чоловік просто стояв між дядьком та тіткою хлопця, тримаючи в обох руках пістолети націлені на їхні голови. Чоловіка не лякало ні полум'я, ні дим, ні Андрій.

− Що стоїш як не рідний, Андрію, знімай маску! – крикнув вбивця.

− Що я тобі зробив, псих!? – зі сльозами спитав хлопець, знімаючи маску.

− Нажаль, така моя робота, твоє життя оцінили у круглу суму, а за кожного вбитого твого родича доплатять по п'ятнадцять відсотків. Це бізнес, хлопче. – спокійно відповів чоловік.

− Ти навіть не уявляєш які в мене є родичі.

− Дуже навіть уявляю. Ярослав та Микола Віталійовичі. Два твоїх дядька по татовій лінії. Один це політик, а інший… війну пережив. Тому цих тобі не має бути шкода, вони не мають цінності.

− Відпусти їх, вбий мене!

− Ні, додаткове побажання клієнта полягає у твоїх стражданнях перед смертю.

− Відпусти їх! – гнівно крикнув Андрій.

− Не підвищуй на мене голос, я в домінуючій позиції зараз, не ти. І тому я в тебе питаю, кого ти хочеш щоб я вбив першим?

− Мене.

− Тебе я лишу на десерт, обирай між дядьком і тіткою.

− Тоді ніхто.

− Якщо ніхто, значить тітка. – сказав чоловік і застрелив жінку, після чого одразу навів пістолет на хлопця, щоб той не підходив. – Я чудово знаю на що ти здатний, Андрію. Тому хочу поки що поговорити мирно. – сказав він і сховав пістолет за спиною, звільнивши ліву руку.

− Яке, бляха, мирно? Ти вбив моїх батьків, мою тітку, і зараз хочеш поговорити?

− Так, я думав, що все сказав чітко та зрозуміло і ти не будеш перепитувати, схоже я помилився.

− Хто ти такий?

− Я сподівався, що ти мене впізнаєш, − сказав чоловік знімаючи окуляри які приховували яскраво-червону райдужку очей вбивці, − але весь цей грим, − додав він знімаючи перуку, що приховувала його волосся з чорно-білими лініями від лоба до потилиці, − здатен збити з пантелику, − сказав він прибираючи з обличчя серветкою грим, який приховував блідну шкіру, − чи не так? – на останок запитав чоловік.

− Ти той маніяк… відпусти мого дядька!

− Ти віриш у існування пекла? Чи раю? Чи бога взагалі?

− Це запитання не в тему. – нервово сказав хлопець.

− Ти мене розчарував, Андрію. – сказав він пристреливши дядька.

Андрій у гніві кинувся на вбивцю і жбурнув його у сусідню палаючу кімнату, після чого став дивитися туди і плакати. Аж раптом звідти почав виходити нелюдський силует, істота з великими рогами, загостреними пальцями та хвостом вийшла з полум'я неушкоджена і сказала: «Нерозумно було жбурляти істоту з пекла у земний вогонь, ти мав би про це знати.», − після чого він напав на хлопця і пробив його тілом стіну будинку тим самим опинившись на свіжому повітрі, де істоту можна було в рази краще. Зі спини росли шипи один з яких був зламаний, шкіра була червона, пальців на руках було по чотири і вони були наче металеві, кінчик хвоста був схожий на спис і також схожий на метал, роги були близько сорока сантиметрів та не рівні, трохи закруглені у бік спини, волосся чорне та коротке, очі були жовті, їхня райдужка так само червона, обличчя витягнуте та загострене, а коли тварюка усміхається видно її гострі майже ідеально трикутні зуби білого кольору.

− Що ти таке? – з острахом спитав Андрій.

− Я твоя протилежність. Ти напівлюдина, напівангел. Я напівбіс, напівдемон. І мені замовили твою смерть. Моє ім'я Криг, кажу я це, аби ти знав хто тебе вбив. – відповіла істота на широко посміхнулася демонструючи свої зуби.

− Я тебе вб'ю!

− Бажаю успіху. – відповів напівбіс і став у бойову стійку.

Андрій напав перший, його удари однозначно сильніші ніж у істоти, але він не знає бойових мистецтв, в той час як Криг знав кілька і активно використовував цю перевагу, додатково він обколов себе різними стероїдами, щоб точно мати перевагу. В один момент хлопець зламав невеличке дерево і спробував убити біса ним, але він постійно ухилявся. Тоді Андрій гнівно кинув дерево в істоту і поки та була зайнята ухилянням, він скоротив дистанцію та схопив його за голову, і проник у свідомість істоти. Там він побачив дивну картину, безмежний простір, з сірою землею наче покрита попелом, а небо було сховане за сірими дощовими хмарами.

− Проник мені у голову? Не очікував, що ти цього вже навчився. – зненацька сказав Криг.

− Виходь! – крикнув Андрій. – Тобі від мене не сховатись!

− Я у себе в голові, і ховатися маю точно не я. – хмари прийняли риси обличчя біса а очі запалали оранжевим полум'ям, після чого Андрія викинуло з голови істоти.

У реальності хлопець виявив що біс тримав його обома руками за шию, а очі продовжували палати, після чого біс дістав із внутрішньої кишені шприц з темною рідиною і ввів її Андрію через шию. Хлопець скорчився від болю, його очі засяяли тим самим м'яким золотим сяйвом, а Криг почав невеличкий монолог.

− Напевно зараз тебе розривають питання, наприклад: «Яку хуйню він мені ввів? Що тут відбувається? Чому я?», − ну для початку я тобі ввів демонічну кров, на звичайних людях вона діє як наркотик котрий тимчасово робить людей значно сильніше, але ангели чи нефіліми реагують на неї як на отруту. І зараз вона перетворює тебе хоча й тимчасово але на повноцінного одержимого смертного. – сказав Криг дивлячись у очі страждаючого хлопця, сяйво в них повільно гасне. – І все таки правду кажуть, очі це справді дзеркало душі.

Коли очі Андрія стали людськими Криг пробив його голову своїм хвостом наскрізь, після чого дістав з куртки телефон, де вичитав про наступну ціль, місто де вона знаходиться, рід діяльності, найближчі родичі. Він направився в Одесу.

Шосте серпня 2033 року, перша година дня. День був сонячний. Андрія та його сім'ю вже поховали, з усіх хто був присутній, біля могил лишилось двоє чоловіків. Ярослав, тридцятирічний чоловік з чорним зачесаним назад волоссям та гладко поголеною шкірою, у чорному суворому костюмі, під яким білосніжна сорочка, з чорною краваткою. Та його брат-близнюк Микола, він був одягнутий у такий самий костюм. Єдина їх відмінність у зачісці, в нього вона коротка та злегка неохайна.

− Не подобається мені це. – сказав Микола.

− Тобі нічого не подобається. – відповів Ярослав.

− Від нашого старшого брата та його дружини лишилась купка обгорілого м'яса. Сестру Вікторії та її чоловіка застрелили. А нашого племінника ховають у закритій труні бо від його обличчя лишилась купа фаршу з кістками. Що тут може подобатись?

− Те, що це не ми.

− Який же ти егоїст… іноді мрію щоб тебе пухлина швидше убила.

− Дочекаєшся, але не факт, що це пухлина буде. Я знаю хто його вбив і де він зараз.

− І хто це по твоєму?

− Маніяк з чорно-білим волоссям. Його помітили в Одесі тиждень тому. Коли стану там головою, йому не буде де ховатись.

Ярослав підійшов до своєї машини та поїхав геть з міста, лишивши Миколу одного біля могили.