Та я про березу.
На уроці української літератури ми отримали завдання написати твір на вільну тему. Я йшла додому і думала про що ж писати, якщо теми не задали. Моя стежина зі школи додому простязалася через гайок. Я зупинилась і оглянулась. Я побачила надзвичайно ніжне і не схоже на іші дерево, це бкла береза. Я стояла і зачаровано дивилась, як ніжні подихи осіннього вітру горкаються зелено-золотавих листочків, а вони в свою чергу тремтливо і злякано ховаються між звисаючого гілля. Деякі жовтаво-золоті листочки не витримували подиху вітру і відриваючись від тендітної гілочки падали додолу. Білокора береза дуже виділялась на фоні інших дерев: стійка, струнка, граціозна. Як всесильний вітер не намагався похилити її стовбур, а міг лише здійняти шелест її листочків та похитати тендітні але незламні гілки.
Піднявши очі догори, я побачила прашине гніздо, а згодом до нього прилетала і господиня з своїми подругами, воронв зчинили галас, голосно кричали і я змушена була піти додому.
По дорозі додому я відчула в собі силу природи, силу землі, любов до моєї Батьківщини, яку шелестом свого лися нашептала чарівниця в гаю, білокора подруга Береза.
У відкритий зошит з української літератури я написала те, що побачила і відчула, стоячи у гаю.
Мій твір на вільну тему вчителька зачитала перед класом, як приклад.