Гре́бля — це рукотворна споруда, що перегороджує русло річки  для підняття рівня води для створення ставка. У моєму селі несе свої води річка Сорока, яку перекривають півсотні гребель, утворивши 50 ставків.  По верхній частині греблі прокладається місток  для пішого проходу та проїзду через неї.  А під містком утворюються тунель, по якому протікає русло річки. Я хочу розказати про Коцюрубову греблю, яка утворила Великий ставок.

Вулиця, на якій я мешкала, знаходилась неподалік від Великого ставка і я з подружками ходила купатися саме в цю водойму.

Ставок для кожного мешканця в різну пору року відігравав певну роль. Взимку, коли дзеркало води покривалось товстим шаром льоду, ставок перетворювався на каток, а ще мешканці використовували його як скорочення шляху, коли можна було йти навпростець, по льоду і засніжений ставок покривався протоптаними стежинками. 

Весною односельці з самого раннього раночку виходили до ставка, щоб насолодитися шумом очерету та плескотом води та посидіти на березі з вудочкою, чекаючи на голодного карасика чи коропчика...

З травня по жовтень на кладках ставків вправні тітки і молодиці прали білизну на різне шмаття. Для цього процесу треба було зайти у воду по коліна, розкласти на кладці прання, а потім мочити його в воді, натирати господарчим милом і вибивати об кладку. Далі процес полоскання і мерщій додому, щоб вивішати попране на мотузку для того, щоб вітром і сонцем пройшлося.

Літом вода в ставку прогрівалась і кожен хотів відчути її прохолоду під палким сонцем. Поскільки ставків у селі було багато, то і бажаючих попливати було немало. Малеча плескалась біля берега, на мілині, старші запливали далі від берега, а були і такі, що вправно перепливали ставок з одного берега на інший. А ще тих, хто вправно тримався на воді, манила до себе гребля, бо ж там була найбільша глибина (до пяти метрів) і можна пострибати у воду як з греблі так і з містка. Серед моїх однолітків були і ті, які викликали у мене подив і зазррість від своїх умінь добре пливати по глибокому, водному плесу ставка, ще й пірнати з греблі. 

Я з захватом дивилась на тих смільчаків, які вправно стрибали у воду "солдатиком" чи "бомбочкою" і всі на березі затаювали подих, аж поки з води не винирне з веселими бризками чиясь голова... Такою вправною була і моя подружка Зойка.

В той час я ще не вміла плавати і до греблі мені було мало діла, але дуже хотілося... 

Початок вересня (я пішла до другого класу)  розпочався продовженням по літньому жарких днів. Я з подружкою Зоєю поверталася зі школи. У нас була можливість піти додому через Попову греблю, біля Попового ставка - це була коротка дорога,  але ми вибрали довшу, через Коцюрубову.

Ми безтурботно і весело йшли сільською дорогою, в руках несли портфелі, про щось розмовляли, все було, як завжди. Нам завжди знаходилось про що поговорити і  в школі нас називали - дві подружки-говорушки.  Коли дійшли до греблі, Зоя запропонувала освіжитися у ставку, стрибнувши з греблі. Я сказала, що не вмію  плавати, і що глибина тут дуже велика, і що додому пора, бо бабуся чекає... Але Зоя почала насміхатися наді мною, що я така невдаха, і що краще всього навчитись плавати можна лише стрибнувши з містка у воду, бо все рівно ж треба якось вибратись на берег, от у мене і получиться навчитися, що вона  теж навчилась добре пливати тому, що стрибнувши з містка - випливла на берег.

Мені дуже хотілося додому, але подружка уже почала роздягатися і я вслід за нею... Мені дуже хотілося навчитися пливати, як Зоя, але було страшно.

Я  стояла на містку і дивилася вниз. Я бачила розбурханий, могутній потік води, що стрімко і шумно падав вниз. Це була пятиметрова водяна жива стіна, яка манила і притягувала до себе одночасно... Водопад  у якому вода грізно і стрімко витікала із заставків і з шумом падала вниз, розлітаючись пінними бризками, притягнула менесвоєю магічною силою і мені захотілось поринути у цю водяну стихію.... Це була глибока  яма з  водопадом з однієї сторони і глибоким ставком з іншої...  Мені стало страшно від побаченого сильного і невпинного водяного язика, який зєднував поверхню води ставка з потоком річки у глибокій криниці, але небезпеки я не відчула.  Я стояла в роздумах, мені хотілося чимдуж швидше піти з цього страшного місця...

Зоя стояла на містку і весело сміялась наді мною, що я боягузка і що я ніколи не стрибну у воду з містка, бо ж і з греблі не взмозі...

В моїй душі творилось щось неймовірне: я дуже  хотіла навчитись триматися на воді, мені було прикро, що подружка вважає мене невдахою, але більше всього я відчувала в собі поклик водяної стихії  і бажання стрибнути у ставок з греблі перемогло мій страх і перестороги...

Я переступила через перила містка і обережно спустилась  на греблю, щоб зробити крок у незвідане, стрибнути у воду..., та раптом відчула, що мої ступні не мають під собою твердої поверхні... 

Постійно протікаюча по бетонному парапету греблі вода, утворила слизьке, зелене, плісняве, мохове жабуриння,  на якому я відразу ж послизнулась і впала в водопад, який миттєво підхватив моє маленьке тіло  і приземлив на дні пятиметрової загати.  Я і злякатися не встигла, коли вже   лежала на дні річки під товстим і важким потоком падаючої на мене води. Під лавиною води дихати було важко,  і я затаївши подих попробувала піднятися, але відразу ж мене той потік звалив з ніг, але я встигла за цей час перехопити подих... Це був нерівний двобій маленької, беззахисної дівчинки з грізною, грайливаю стихією води... Безжалісна лавина скувала мої рухи і моє тільце не слухалось мого розуму, який безпорадно наказував мені, що треба негайно вибратись з води... Я відчула різкий біль у грудях і це мене заставило мобілізуватися і попробувати піднятися ще раз... і на цей раз марно... Мені здалося, що в цій страшній бурлящій криниці я перебуваю вічність... Потім мене вода з водопаду перевернула на спину і виштовхнула в русло річки... Я зрозуміла, що вже загроза минула, бо річка під містком була неглибокою і знайшла сили вибратись: потихенько піднялась і  під містком вийшла на берег... 

Я відчувала фізичний біль і від того по моїх щоках горохом котилися сльози.

Тепер розумію, що падаючи з такої висоти, я могла б не вижити чи зламати хребет..., але вода до мене була милосердна... В той день гребля мене спасла, я не впала в глибоченний ставок, з якого б не вибралась на поверхню з товщі води, це зараз розумію. 

Зоя стояла на високому схилі греблі і злякано запитала: "Ти жива?". 

Пройшов час, я навчилась плавати, навіть ставок перепливала без втоми. Вода мене добре тримає, чи я на ній тримаюсь, але не забувається відчуття водної стихії, в яку попала маленька дівчинка..., а ще з ранніх літ є наука, що не знаючи броду, не ходи у воду,  завжди треба бути в житті обачною. 

Життя людське, як річка, перегороджена греблею, а в потоках водоспаду таїться небезпека... не завжди буває щасливим кінець. Цього разу повезло!