Я росла разом з своєю молодшою сестричкою Люсинкою. У нас була ще старша сестра Віруся, але велика різниця у віці стала перешколою у наших стосунках, ми не стали подругами, а залишились просто люблячими сестрами. А з Люсинкою ми дружили з дитинства, правда я себе завжди відчувала старшою сестрою.

Розповім про одну з пригод, яка трапилась з нами...

Ми з сестричкою вирішили піти до лісу назбирати грибів.  Наше село особливе, бо знаходиться в оточенні Великого та Малого лісу, і з висоти пташиного польоту виглядає, мов Мавка лісова у вінку. До наших лісів приїздять грибники з усього району, щоб насолодитися цілющим хвойним повітрям та отримати насолоду від тихого полювання за боровичками, піддубниками, підберезовиками, маслючками, моховичками та сироїжками...

Збиратися почали звечора. Приготували відра, у які поклали бутерброди і полягали спати.  До лісу по гриби треба іти з самого раночку, тому і піднялися до схід сонця.

Радісно і підтюпцем побігли  через гребельку біля озера, а там рукою подати до Великого лісу. Стояла рання осінь, ранок видавався сонячним і теплим,  під ногоми шаруділо опале листя. Ми непомітили, як зайшли до лісу... Домовились шукати маслюки, вони як правило, ростуть в сосновому молодому лісі, де багото зеленого, пухкого моху. Я знала це грибне місце і ми з сестрою попрямували до заповітної грибної поляни. Йшли довго, навіть стомились, а грибної поляни все не було... Мені  хотілось повернутися назад, але пошук поляни вабив і я вперто йшла незвіданими лісовими стежками в пошуках грибів. 

Ліс шумів верхівками дерев, потріскував сухим гіллям, шелестів сухою травою, перегукувався щебетом птахів... Ліс навіть міг розмовляти, ми пробували з ним вітатися, в він нам відповідав своїм відлунням. Ліс жив своїм життям і нам було весело і цікаво за всім спостерігати.

Ми з сестрою про щось своє розмовляли і непомітили, як перед нами розстелився оксамитовий, пухкий, величезний смарагдовий килим, на якому вмиті вранішньою росою виблискували світлокоричневі шапочки маслючків.

Їх було так багато, що очі розбігалися у різні сторони! Ми з сестрою взялися за діло і дуже швидко наповнили свої відра грибочками, але на поляні їх було ще дуже багато. Тоді ми швиденько поїли свої бутерброди і набравшись сили почали збирати гриби у кофтинки, в  які були зраночку одягнені. Грибочок за грибочком ми не помічали, що віддаляємось від місця, в яке прийшли і з часом зовсім загубились у просторі. 

Набравши стільки грибів, що ледь змогли донести вирішили повертатися додому....

Сонечко потихенько хилилося за полудень, але ми хоч і стомлені, але щасливі помандрували .... але куди іти? в якій стороні поляни шукати лісову стежину, що виведе додому? Ми загубилися у лісі, але продовжавали йти незнайомою дорогою з надією, що потрапим додому. 

В лісі вечоріло, та як не дивно, але мені не стало страшно, бо я відповідала  за молодшу сестру... Ми впевнено йшли вперед   раптом  зустріли незнайомих людей, що йшли напроти нас. Вони побачили двох малих дівчаток, які несли в руках відра, наповнені грибами, ще й на додачу клуночки на плечах і запитали, хто ми, чиї діти і звідки. 

Як виявилось, ми з сестрою пішли з лісу зовсім в іншу сторону і вийшли біля сусіднього села за 5 кілометрів.

Нас провели з лісу, допомогли донести наш лісовий скарб і ми успішно ввечері повернулися додому. 

Емоції, які переповняли мене в той день, збереглися до нині. Я закарбувала в своїй пам"яті ту грибну поляну, до цієї пори відчуваю на дотик мягкий, вологий, ніжно-зелений мох, по якому розсіяні веселі, вологі, маленькі маслючки.