В селі, де я народидась, люди завзяті до роботи, особливо люблять садити і обробляти городи. На городах вирощували різні овочі, але картопля це було наше все. Картопля була годувальницею в повному розумуння цього слова: з цього овоча готуали різні страви, вона була кормом для домашньої худоби і птиці, а ще надлишки картоплі господарі продавали і мали заробіток.

Біля нашої садиби був город невеликий, тому, що майже половину земельної ділянки займав сад, а під деревами картопля погано родить. От мій батько, який в той час працював у колгоспі, вдяв додаткову ділянку землі під посадку картоплі. Так робили багато моїх односельчан. 

За вечерею тільки і розмов було про те, що у нас появилась можливість посадити більше картоплі на городі, який знаходиться на піску під лісом. А ще батьки говорили про те, що незабаром будуть там садити картоплю, бо город уже поораний. Для маленької, допитливої дівчинки це була загадкова інформація і я дуже хотіла побачити той город, який знаходиться під лісом... 

Я цілий вечір просила батька і маму, залучала в адвокати бабусю, щоб мене взяли на той город допомогати їм і цій роботі, але всі дорослі були невблананні і мотивували відмову тим, що я ще маленька, ще встигну в своєму житті напрацюваимся і що город знаходиться далеко від дому і я туди не дійду, а нести мене на плечах батько не зможе, бо треба буде нести лопати та відра.

В той вечір я заснути не могла з двох причин. По-перше, я знала, що батько, мама і старша сестра Віра вдосвіта вирушать на город, а по-друге, в моїй голові розроблявся план, як мені піти з ними... Я приготувала собі одяг і взуття в дорогу і лягла спати...

Я проснулась від того, що почула, як бабуся будить старшу сестру. Прикинулась, що сплю, а сама вже подумки збиралась у дорогу. За вікном тільки почало розвиднятися, в кімнаті ще були сітінки. Хотілось спати, але бажання піти в дорогу з батьками перемогло і я встала. Підійшла мама і сказала, що ще дуже рано і попросила мене знову лягти у ліжечко. Я поптосилась піти з батьками, казала, що буду допомогати спдити картоплю, але мене ніхто не слухав і батьки разом з сестрою пішли з домі... 

Мені біло прикро, що мене не взяли з собою і я вирішила здійснити свій план. 

Я вибігла з дому і уже нікого не побачила, але почула, як розмовляють мої батьки і побігла на їх голос. Я бігла по ранковій росі, ранок був прохолодний, на землю впав ранковий серпанок, сонечко пробивалося крізь хмаринки... Я бігла вслід за батьками по дорозі і тут мама оглянулась і мене побачила. Звичайно, мене вернули назад додому, але я не повернулась, я вирішила, що треба йти непомітно, назирці.. Я звернула з дороги, а обабіч в рівчаках, росли великі, розлогі лопуди, високі будяки, полин, трава чорнобиля... гарна схованка від очей дорослих... Тож я пробиралась непомітно, батьки були зайняті своїми розмовами, говорили щось про мене, бо до мене доносились окремі слова і голосно сміялись. Це притупило їх пильність, а можливо вони і подумати не могли, що я не повернулась додому... 

А я продовжувала назирці долати свій шлях... Дорога дійсно  видалась напрочуд довгою. Вже сонце піднялось і ніжило своїми промінчиками, і ноги зболіли бігти підтюпцем по колючих бурянах та жалкій кропиві, а ліс ще тільки появився на горизонті... Я дуже стомилась, хотілось їсти, хотілось пити, хотілось до батька на плечі, хотілось маминий обіймів, але вийти з своєї засідки я не наважувалась, знаючи, що не послухала батьків... Я  назирці здолала важкий шлях до городу на піску під лісом.

Нічого особливого у тому городі на піску під лісом я не побачила, окрім того, що сховатися уже не було де і мене побачили мої рідні. Їхньому дивуванню не було меж.  Мене ніхто не сварив за той непослух, накормили, напоїли, зробили імпровізоване "ліжечко" і я міцно заснула...

Дорога з городу додому була щасливою і веселою, я її здолала у батька на плечах.