Велика Севастянівка — старовинне українське село на Черкащині. Земля багата культурною та історичною спадщиною. Населення було свідком всіх доленосних подій українських земель: потерпала моя земля від набігів монгольсько-таратського іга, відчула на собі неволю з боку Речі Посполитої, панували тут шляхтичі Потоцькі, але і козаків вільних осіло немало.
Важкі часи пережили мої земляки, вік від віку мужністю і відвагою славились, любити на захищати рідний край навчали своїх дітей, переповідаючи про подвиги звитяжні та трудові.
Кожна родина мого села має про що повідати своїм потомкам, і про нестерпний жах голодомору, і про звірства німецьких катів...
Тільки за офіційними даними 812 жителів мого рідного села брали участь у боях проти німецько-нацистських загарбників. З них 410 загинули.
За бойові подвиги, мужність і відвагу, виявлені на фронтах, партизанських загонах і підпіллі, 281 односельця нагороджено орденами й медалями.
Я добре памятаю своїх односельців, які повернулися з війни. У мене була подружка Рая Світлична, а її батько, дядько Грицько був фронтовиком. Ще памятаю дядька Лавра, їхнього сусіда, теж фронтовика. Так їх в селі називали.
На їх честь у селі споруджено пагорб Слави.
Я дуже добре памятаю той час, коли найсвятіше місце розбудовувалось у нашому селі. В центрі села, біля двох ставків насипали величезний пагорб. На ньому розмістили 30 метровий обеліск з вічним вогнем, висадили парк, а на центральній алеї встановили гранітні стели, на яких висічені імена моїх односельців, яких забрала клята війна...
Осиротіло повоєнне село, оповите материнською журбою та тугою солдатських вдів, не дочекалися дівчата своїшх наречених, не народилися діти в нестворених сімях...
Але я про свою історію повідаю.
Навчалась я в школі, була ученицею з активною життєвою позицією. Коли в школі стало питання, хто буде відкривати меморіальний комплекс у нашому селі - вибір впав на мене: активістка, відмінниця, голосиста, з гарною дикцією.
Я була щаслива що стану частиною грандіозної, історичної події відкриття пагорба Слави. Мене переповнювала гордість за причетність до цього урочистого дійства і я ретельно готувалась...
Та раптом сталась велика несподіванка в моєму житті. Класний керівник заходить на урок і просить мене пройти в кабінет заступника директора з виховної роботи. На той час цю посаду обіймав Піскунов. Я хутко зайшла до кабінету і побачила двох людей, заступника директора і міліціонера.
Я привіталась , присіла на крісло і відразу почула з вуст міліціонера, що в нього є дані про те, що я залишила свої сліди на свіжозалитих бетоном сходах, які ведуть на пагорб Слави. Слова міліціонера позвучали так, ніби куля пронеслась біля виска.
Він ще щось говорив голосно, переходячи на крик, але я оторопіла від таких звинувачень і майже їх не чула під впливом своїх емоцій несправедливого, брехливого звинувачення. Я сказала, що не ходила по тих сходах і не знаю, хто це зробив, а ще казала, що пагорб Слави для мене дуже почесне місце, але ніким не була почута.
Мене повели на місце події, примусили залишити свої сліди, для того, щоб зрівнити і впевнитись, що то була саме я.
Та цей експеремент тільки довів те, що я казала правду, і не мої сліди залишились на сходах...
Я не знаю чим закінчилась ця історія, але вибачення у мене дорослі і грізні чоловіки в особі міліціонера і заступника директора школи з виховної роботи не попросили...
Настав довгожданний ранок 9 травня і дзвінкоголоса українська дівчинка з квітами в руках, що стояла біля вічного вогню, розпочала дійство відкриття меморіалу, пагорба Слави...
Степом, степом, йшли у бій солдати....
Це була Я.