Але сьогодні про інше. Як я вже сказала, моїм безпосереднім вихованням і навчанням займалась бабуся, бо мама працювала вчителькою в школі і їй за своїми конспектами та перевірками зошитів було не до мене. Батько теж  багато працював і я його бачила дуже рідко. Була у мене ще старша сестра Віра, але різниця у віці майже 10 років не зробила нас подругами, тому в своєму ранньому дитинстві я її не памятаю.

Мені батьки часто купували ляльки, це мабуть для того, щоб мені не було так сумно наодинці, це я зараз так розумію. В моїй кімнаті я жила з своїми ляльками. В черговий раз, коли мама або батько приносили коробку з красивою, в яскравому вбранні, але схожу зовні на попереднню ляльку і називали її імя, яке було написане на коробці (Ілона, Аліса, Нона, Ліда, Катя...), я називала всіх своїх ляльок одним іменем Люда. У мене їх зібралося немало, більше 20! Про таке могла мріяти кожна дівчинка мого віку. Чому саме Людами я називала всіх  моїх ляльок - для мене не розгадана історія  (хоч деякі імена ляльок, які їм присвоїли там, де їх виробяли  і робили написали на коробоках памятаю досі).

Я своїх Люд навчала всьому, що  знала сама. Памятаю, як розучувала з ними нескладні і забавні дитячі віршики, як співала разом з ними колискові, навчала азам науки (зокрема всі Люди знали абетку, вміли рахувати, виконувати певні правила, вони вміли ставити запитання і давати відповіді, вони любили природу і домашніх тварин...). Так проходило моє раннє дитинство і я почувалась щасливою серед своїх Люд, безмежно любила знаходитись в своєму ляльковому середовищі, де була головним управлінцем процесу розвитку своїх підопічних, які в свою чергу потребували від мене нових знань і вмінь , а я в свою чергу з ними  щедро ділилась. 

Все було як завжди, якби в один з зимових днів мою ідилію не порушив крик звертку, який додому принесли мама з батьком. Вони відірвали мене від моїх улюблених занять і повідомили, що від нині я не одна, а в мене крім старшої сестри є маленька сестричка. Я відразу ж всім сказала, що її я зватиму Люда. Ніхто, здається і не здивувався і не перечив. Назвали састричку Людмилою (людям милою). 

З часом мої ляльки перестали бути мені такими цікавими, але я дуже вдячна їм за те, що багато чому мене навчили. Свої знання та вміння я передавала своїй сестричці, а ляльки стали нашими іграшками. 

Я дуже вдячна своїм батькам за найціннішу, найріднішу Люду мого дитинства. Ми разом росли і розвивалися, одягали нас в платтячка одного кольору у фасону (їх нам шила бабуся Даша), заплітали одинаково косички і вплітали атласні стрічки, все було навпіл... До одного важливого факту мого життя... 

Але то вже інша історія... 

Ми до цієї пори гарні сестри, любимо і поважаємо одна одну, виховали своїх дітей, тримаємо родинний звязок.