Скляні двері магазину затрусились від потужного натиску чоловіка в костюмі. Його лисина дивно блиснула у світлі ламп, а погляд так і іскрив. Молода дівчинка на касі навіть трошки присіла:
- Доброго дня! Чим можу допомогти?
Чоловік прийшов до прилавку та жбурнув на нього флакон парфумів. Той тільки жалібно дзинькнув і розпався на кілька великих скляних шматків. Парфум смердючою калюжкою став на темному дереві.
- Допомогти?! - крикнув чоловік. - Що ви продали мені?! Моя дружина мало не померла від анафілактичного шоку! Чорт забирай, я віддав за цю смердючку цілий статок! Я вимагаю повернути гроші! І відшкодувати все!
Дівчина-консультант густо почервоніла та опустила голову. В її очах стояли сльози. Ось-ось вона заплаче.
- М-ми не оформлюємо повернення парфумерії… Та й чеку у вас нема. І парфуми ви розбили… - ледь чутно пробурмотіла вона.
- Покличте адміністратора! - крикнув розлючений клієнт.
Повз стелаж із дезодорантами пройшла висока дівчина з зібраним на потилиці рудим волоссям. Зелена хустинка на шиї ледь розвіювалася на слабкому протязі. Вона спрямувала погляд своїх синіх очей на невдоволеного чоловіка:
- Я адміністратор. Мене звати Дарія. Чим можу допомогти?
- Не прикидайся, курко! Ти чула, що я тільки-но сказав! - чоловік у костюмі підскочив до рудої і задер голову, щоб бачити її лице. Він був нижчий за неї на цілу голову. Навіть його дорогезний костюм і годинник не надавали йому впливовості, та й взагалі не личили.
- Що ж, гаразд, - спокійно відповіла Дарія і пройшла до прилавку: - Марійко, витри тут, будь ласка.
Дівчина заметушилася коло кас, відшукуючи ганчірку, а адміністраторка повернулася до відвідувача:
- По-перше, ми не оформлюємо повернення парфумерії, такі правила. По-друге, у вас немає чеку, продукції та упаковки. І по-третє, у вас немає результатів експертизи, яка вказує, що анафілактичний шок стався через компоненти саме наших парфумів. Тож, боюся, нічим допомогти я вам не можу.
Він слухав її з налитими кров’ю очима, а коли вона закінчила, бахнув кулаком по прилавку:
- Я щойно приніс парфуми, чортова ти відьма!
- Так, але ви їх розбили. Мені їх ганчірочкою у пляшку з-під молока зібрати чи що?
- Слухай, ти! - він учепився у зелену хустинку на шиї Дарки та притягнув її до себе. - Ви мало не вбили мою жінку! Ви пошкодуєте, що на світ народилися!
Дарка звела брови на переніссі, схопила його за руку та віддерла від себе:
- Слухай, тобі краще прибрати руку, інакше мені доведеться викликати правоохоронців.
- Ти безсердечна, підла сука! - в серцях крикнув чоловік та штовхнув дівчину в груди. Та лише зробила невеликий крок назад і ще більше насупилася.
У кутку, метрах в трьох, стелаж із дезодорантами загрозливо забрязчав. Що довше той грубіян дивився на Дарку в очікуванні хоч якоїсь реакції, то більше шафа ходила ходором.
Скляні дверцята та полиці стали тріскатися. Флакони стали з оглушливим звуком падати на підлогу. Касирка з відкритим від жаху і подиву ротом стояла і дивилася на цю катастрофу. Дарка ж, здавалося, була зосереджена лише на проблемному клієнтові.
Той замовк, шоковано глянув на розгромлений магазин і з жахом схопився за вузол своєї краватки. Та затягувалася на його шиї, перетискаючи її, наче зашморг.
- Що за чортівня! - крикнув він, зірвавши тонкий шовк із шиї: - Зажріться своїми грошима, суки! Щоб вас всіх…
Він вибіг на вулицю та заскочив у свій джип.
Дарія дивилася на нього через панормане вікно з кривою усмішкою:
- Такий малюк, а така здоровенна машина…
Марійка затисла рот руками:
- Що ж нам тепер робити?
- Скидай все на мене, - зітхнула Дарка, роздивляючись розбитий у друзки стелаж. - Ти взагалі не винна. Виклич прибиральницю і бери віник. Зараз щось придумаємо.
Вона присіла над горою уламків і схопилася за голову, намагаючись вгамувати біль, що так різко прошив її череп.
Марійка розуміюче кивнула головою. Мабуть, вона подумала, що Дарка засмутилася після візиту неадекватного багатія. Вона навіть уявити не могла, що в цей момент адміністраторка ледь трималася, щоб не впасти. Сама ж Дарія вже подумала, що в неї, мабуть, якийсь розрив аневризми. Але через півгодини біль минув, хоч шум у вухах стояв ще довго.
Цього вечора Дарці вліпили штраф. Такий, що навіть страшно глянути. Дівчина була у розпачі, адже її зарплатні ледь вистачало, щоб хоч якось їсти та платити за комуналку. Ще й мати алкоголічка, вічно витрачає частину на випивку.
Дарка їхала в метро і роздумувала над тим, як буде розказувати про сьогоднішню халепу п’яній в зюзю матері. Життя і так не цукор, а тут іще й шестизначний штраф, на погашення якого Дарці дали цілий місяць. І де ж вона має взяти такі шалені кошти?
На Чернігівській вона вийшла на вулицю та вдихнула теплий вечір серпня. Наче й погода гарна, а на душі лиш лайно, і від цього нікуди не дітися.
Дарка звернула в свій провулок, пройшла кілька метрів і одразу почула крики і шум. Звуки бійки доносилися із старого сталінського будинку, з другого поверху. З її квартири.
Дарка побігла, швидко злетіла сходами нагору й увірвалась у своє стареньке житло.
Марк, теперішній “друг” мами, сидів на ній верхи та лупцював її здоровенними заскорузлими кулаками. На кухні панував безлад, всюди розкидані порожні пляшки, сигарети димилися у попільничці. На матері речі були розірвані, лице було синє від побоїв і набрякле від пияцтва.
Дарка підбігла до чоловіка і кілька разів заїхала йому по ребрах ногою:
- Злазь, падлюко! Злазь, а то вб’ю!
Марк впав поруч із її матір’ю на підлогу і видав дивний звук, наче він збирається блювати.
Дарка схопила його за петельки та потягла до виходу. Від нестримної люті стався прилив сил, тому дівчині було досить легко викинути алкоголіка на сходовий майданчик.
- І не приходь сюди більше, а то поліцію викличу!
- Дарусю, ну навіщо ти так з ним... - голосила її мати на кухні. Вона намагалася хоч якось прикрити короткими рукавами кофтини порізані руки і постійно совалась у кріслі.
Дарка встала в дверях. Вона войовничо дивилася прямо перед собою, а потім перевела цей свій погляд на матір.
- Мамо. Мені терміново потрібні гроші.
- Гроші… Які гроші… - жінка похиталася в своєму кріслі та врешті-решт відкинулася на його спинку, втративши свідомість. Дарка сердито подивилася на жінку, всю в крові, піні та шмарклях. Жалюгідне видовище, і стає ще гірше від того, коли знаєш, що мати не завжди була такою. Раніше, коли Дарка була дитиною, її мама користувалася косметикою, гарними парфумами, обожнювала стильний одяг.
Мала Даруся завжди мріяла стати такою ж, як мама. Але тепер, дивлячись на весь цей безлад, обісраний унітаз, розкидані речі, дівчина лиш похитала головою та попленталася в свою кімнату.
Там було все перевернуто догори дном. Одяг, постіль, журнали, все було на підлозі. Дарка прикрила очі та зробила глибокий вдих. Марк шукав тут її заначку. Невже мама проговорилася?
Вона повернулася до книжкової полиці й висмикнула звідти підручник з англійської мови. Перегорнувши сторінки, дівчина зрозуміла, що доведеться їй продавати нирку, щоб сплатити борг магазину.
Заначка зникла.
- Чорт... Господи... Мам!
Уся книжкова полиця полетіла на підлогу. Порвані палітурки, брудний одяг, тарілки, подушки... Усе перетворилося на суцільну кашу. Те саме коїлося і в голові Дарки.
Почувся стукіт у двері, Дарія подумала, що повернувся Марк із вибаченнями або ще хтось зі старих маминих знайомих. Дівчина подумки налаштувалась гнати їх звідси в шию.
На сходовій клітці було порожньо. Ніхто з маминих "залицяльників" не прийшов. Біля дверей квартири стояв тільки сусід Ванька.
Хлопцеві було тільки сімнадцять, а він уже підробляв на будівництві. Високого і сильного, його заганяли на найважчі й найнебезпечніші об'єкти.
- Дарко, ну чого ви там знову кричите... - невдоволено пробурчав він. - Я ж тільки прилягти після зміни...
- Вибач, Вань. Ми з мамою в біді. У біді, розумієш! - крикнула дівчина.
У під'їзді забряжчали шибки, двері сусідів стали якимись крихкими. Ще одна мить нестримної люті - і весь будинок перетвориться на руїни.
- Що сталося? - Іван напружився. - Що цього разу?
- Він усе в нас відібрав! Мамин розум і мої гроші! - Дарка махала руками, хапалася за голову, ридала і мало не кидалася на шию хлопця.
Він нічого не може з цим вдіяти, на жаль. Хоча дуже хотів. Дарія була незвичайною дівчиною. Хоч вона і була на сім років старша за нього, її завжди можна було зрозуміти. А ще Дарка постійно приносила йому на будмайданчик смачний борщ, пампушки і печиво. А ще вона красива, не заслуговує на таку біду...
- Я тобі зараз нічим не зможу допомогти... Грошей-то багато було?
- Достатньо! Вань, ти ще смалиш?
- Є трохи, - знітився хлопчина. - Тільки матері моїй не кажи.
- Дай одну, будь ласка, - Дарка залізла на підвіконня і взяла в Івана прикурену цигарочку “Кемел”.
- У мене проблеми. В магазині впав стелаж, мені впаяли величезний штраф. Та з цією роботою я його ніколи не сплачу! - пожалілася дівчина, затягуючись.
Хлопець став поруч і похитав головою:
- А чому тобі впаяли? Хто його впустив?
- Та в тому і справа, що він сам гепнувся. А із адмінів там була тільки я. Не бачили, що це був косяк монтерів, а не мій, суки…
- Треба було в суд подати на них, - обурився Ваня.
Вони мовчали кілька хвилин. Цю тишу перервав хлопець:
- Приходив до нас сьогодні чолов’яга. На вигляд діловий, суворий. Пропонував хлопцям роботу.
- Рейдерські набіги робити, чи що?
- Та ні... Їхати треба в Чорнобиль.
- А навіщо? Смітники радіоактивні чистити?
- Ну от що ти так одразу… Раз мужик діловий, при грошах, то, мабуть, щось посерйозніше. Ось, може і тебе візьмуть. Кажуть, там до п’ятидесяти штук на тиждень підняти можна, - Іван порився в кишені здоровенних штанів і відшукав там зім'ятий папірець.
На ньому був нашвидкоруч написаний номер телефону. Дарка подивилася на папірець із недовірою і вже хотіла повернути його назад, але Івану раптом зателефонували, і він, навіть не попрощавшись, полетів униз сходами.
"На роботу, напевно, терміново викликали... Ну, а це можна розцінювати, як знак..."
Вона зробила глибокий вдих, викинула недопалок і повернулася до квартири.
Мовчки зібрала кілька комплектів найзручнішої білизни, одягла стару футболку, зручні джинси з глибокими кишенями. Сорочку, спідницю, зелену хустинку і панчохи Дарка склала на стільці, тяжко зітхнувши.
Потяглась за телефоном.
- Алло, Максим, я хочу взяти лікарняний на два тижні.
- Ти з глузду з’їхала, Громова? А хто працювати буде?
- А штраф ти за мене сплатиш, чи як?
На тому кінці дроту тяжко зітхнули. Кілька разів.
- Гаразд. Я щось придумаю. Але пообіцяй, що гроші точно будуть через два тижні.
- Обіцяю, - чомусь впевнено заявила Дарка і відключила свою мобілку.
Дівчина залізла під ліжко, відколупала кілька дощечок ламінату і дістала звідти ноутбук. Вона завжди ховала його перед тим, як піти з дому. І вийшло, що недарма.
"Так, добре, що цей Марк - повний бовдур, не допетрав підлогу простукувати..."
Дарка вирішила здати його в ломбард, а на виручені гроші найняти проводиря і купити все необхідне. У хід також підуть і її прикраси, золотий ланцюжок і натільний хрестик.
Мати весь цей час сиділа на кухні з круглими від жаху очима. Невже вона тільки зараз зрозуміла, що загнала власну сім'ю в безвихідне становище? Чи це "білочка" її тероризує, стрибаючи по кухонних столах?
Почувши кроки доньки в коридорі, вона ніби вийшла з трансу.
- Дарусю! Куди ти? Почекай ще, він, може, поверне! Куди ти йдеш? Не кидай мене тут одну!
Дарія стояла в коридорі, ледь стримуючи лють. Кісточки рук, застиснуті в кулаки, жалбіно хрумнули.
- Хотіла б я тобі врізати добряче! Бог бачить, що хотіла б! - вона цідила слова тяжко і повільно, відчуваючи, як по той бік очних яблук збирається жар. - Але то гріх, мамо! Що ж ти з собою зробила!
Жінка втупилася в пустий простір перед собою:
- Дарусю, ми ж про це балакали… Криза восьмого року лишила мене без роботи. Що ж я мала робити…
- З кризи виходять, мамо! Рано чи пізно! Країни і люди! - Дарія підійшла до матері, встала над нею, пропалюючи чоло жінки поглядом, повним жалю та відрази.
- Ти просто слабка. Та якби в тебе мільйон був, ти б і його пропила. Але я не така.
Мама починає скиглити, зариваючись обличчям у комір драної кофтини. Дочка зробила крок назад:
- Я втомилася тягнути нас обох! Ти не можеш триматися, тобі постійно рве дах! Мамочко, як же я, трясця, втомилася! Ти як камінь на моїй шиї!
Каструля з гуркотом звалилася з шафи. Таке траплялося не вперше, коли Дарка сильно злилася. Вся квартира неначе заповнювалася напругою, під саму стелю.
Дарія з розмаху поставила баняк на брудний стіл:
- Я піду. А ти…! Поки мене немає, не здумай пити! Роби що хочеш, але я хочу прийти в чисту хату і говорити з моєю мамою, а не з синьою твариною в її подобі!
- Не йди… Куди ж ти йдеш… Я ж помру без тебе! - стала благати жінка, намагаючись злізти з крісла. - А Марк… Він поверне, він пообіцяв…
Розмазуючи по обличчю сльози, донька встрибнула в кросівки, затягнула шнурівку, відчинила двері й крикнула:
- Усе що хотів, він уже зробив! Все, у мене справи!
До найближчого ломбарду не було й трьохсот метрів. По Києву такі заклади були розкидані скрізь. Лишається лише вибрати місце з найгарнішою вивіскою.
Дівчина розтирала заплакані очі, намагаючись вгамувати ридання. Вона зірвалася на маму. Накричала на неї. І вірогідність, що мати зробить правильні висновки з цієї розмови, дуже і дуже мала…
Дарія влетіла в будівлю, схожу на кіоск. З віконця на неї подивилася недобрим поглядом огрядна бабця.
Поки дівчина вивалювала все добро на стійку, та педантично перевіряла якість прикрас і працездатність гаджетів.
- Це ви що, вкрали? - сухо поцікавилася вона.
- Ні, не вкрала. Це моє, - Дарка подивилася просто в очі жінці. Та не змогла довго витримувати погляд її яскраво-синіх очей, опустила голову і стала щось швидко перераховувати на калькуляторі.
- Тут виходить п’ятнадцять тисяч, дівчино.
- Добре.
Поки касир пояснювала Дарці, як і коли можна викупити речі, та вже була думками далеко звідси. Вона розуміла, що тільки той номер на папірці допоможе їй.
Гроші дівчина ретельно розпихала в кожну шкарпетку, як свого часу її вчила мама. Потім вона набрала той самий заповітний номер.
Після трьох гудків їй відповів грубий скрипучий чоловічий голос:
- Кабан на дроті.
- Робота цікавить, - відразу ж випалила дівчина, розтираючи червоні від злості та сліз очі.
На тому кінці дроту повисла тиша. Чоловік прокашлявся і захихотів:
- Ех, боюся, ми не супермаркет, нам касирки не потрібні!
- Мені не в супермаркет. Мені в Чорнобиль, - твердо сказала Дарка.
На тому кінці дроту запанувала ще триваліша мовчанка. Чоловік прокашлявся, засміявся:
- Дівчинко, тобі-то скільки років? Трубку полож, і більше не дзвони сюда!
- Мені справді потрібні гроші. Я зроблю все, що потрібно, - твердо сказала вона, трохи стиснувши трубку в руці.
- Ех. Чорт з тобою, приїжджай.
Чоловік, який назвався Кабаном, сказав, куди Дарці потрібно "підвалювати". Дівчина з готовністю мугикнула і рішуче поклала слухавку на важіль.
На околиці Києва, у старій п'ятиповерхівці, вона потопталася на порозі обшарпаних дверей і тремтячою рукою постукала. Дарія розуміла - дорога назад зникає в тумані. Можна ще повернутися, доки не стало запізно.
Відкрив двері товстий мужичок зі зморшкуватим обличчям і ріденькою борідкою.
- От ти яка, - він підняв голову, бо був трохи нижче Дарки. - Я тебе не такою уявляв. Ну, проходь. Говорити буду коротко, тож не будемо гаяти час. Сідай.
Дівчина сіла на стілець перед невеликим письмовим столом. Кабан всівся за нього, склав руки у замок:
- Робота важка, одразу кажу. Вимагає спритності, тямущості та сміливості. Зате гроші які… Потім все життя дякуватимеш Кабанові…
- І що робити треба?
- Артефакти треба шукати, - сказав Кабан, постукуючи стопкою по столу. Дарка насупилася, обдумуючи його слова.
- Артефакти водяться в аномаліях. Це штуки такі, у які краще не потрапляти, - підсумував мужик. - Ти кобила начебто здорова, витримаєш навантаження, еге ж?
Він мав вигляд років на сорок, з великим пивним животом, і неприємними маленькими поросячими оченятами. Дивився на Дарку, наче на шмат м’яса, яким би залюбки поласував. Від цього дівчина тільки дратувалася, але ж чи є в неї якась краща альтернатива?
- Я все одно поки що не зовсім розумію. Ви хочете сказати, що в Чорнобильській зоні щось відбувається? Інакше до чого тут аномалії та артефакти?
- Ну, так... - неохоче протягнув Кабан. - Тільки я до пуття нічого й не знаю. Я цим... хе-хе, добором кадрів займаюся.
Дарка уважно подивилася на нього, прошиваючи невидимим променем кожен сантиметр обличчя чолов’яги. Бреше. Він знає про чортівню, що там відбувається. Потенційних працівників відлякувати не хоче.
Вона ще раз подумала, а чи треба їй це. Та в голові - тиша. Отже, варто спробувати?
- Ну, гаразд, тільки куди мені треба їхати?
- Значить так. Їдь у Страхолісся, на Зелений мис, тобто. Там знайдеш людину на ім'я Касьян. Він у корчмі зависає, на околиці. Він тебе й переправить. Скажеш, що від мене.
- Добре. Я зараз поїду.
- Та куди ти поїдеш? Зараз ніч уже надворі!
Дарка встала з-за столу, згребла свої речі в оберемок і вийшла на вулицю. Мовчки, попри вмовляння Кабана. Вона піде куди завгодно, аби тільки не лишатися з ним в одній квартирі.
Поки їде останній автобус, можна вибратися в передмістя. А там і до ранку недалеко.
До Страхолісся вона дісталася тільки наступного дня. На останній автобус Дарка запізнилася, тому довелося чекати ранку на автовокзалі.
Саме селище було зовсім невеликим, у деяких дворах стояла військова техніка, а в кафе і магазині іноді проходили хлопці у військовій формі.
Трактир виглядав напівзанедбаним. Всередині - сморід, перегар і брудні засмальцьовані столики.
Дівчина так і встала на вході. Як їй далі будувати діалог із таким контингентом? Чи не станеться з нею чогось?
Вона боязко підійшла до бармена і пробурмотіла:
- Здрастуйте, мені потрібен Касьян.
Мужик підняв на неї важкий погляд і бровами вказав їй на крайній столик у самому кутку. Там сидів кремезний чолов’яга і перетасовував карти.
Дарка на знак подяки кивнула бармену й повільно пішла до кутового столика.
Касьян підняв голову, відклав карти й запитав:
- Ти від Кабана?
- Ага. А ви - Касьян?
- Він самий. Та ти сідай, розмова довга буде, - сказав Касьян, поки Дарія сідала навпроти.
Дівчина підняла погляд і стала обережно розглядати співрозмовника. Одягнений у гарну шкіряну куртку, на руках глибокі шрами, опіки, татуювання. Або кримінальний елемент, або колишній військовий, напевно, з гарячих точок…
- Як звуть?
- Дарка.
Касьян насупився, глянув прямо їй в очі, хитнув головою і став перетасовувати карти.
- Ти в курсі, що треба буде зробити? - поцікавився він.
- Артефакти шукати, - відповіла дівчина.
Обличчя Касьяна перекосила якась злісна усмішка. Він швидко перерахував карти і кинув навпроти Дарки шість штук:
- От же Кабан... Пояснювати до пуття не вміє, а потім приходять до мене такі, як ти... Піка - козир.
Дівчина дивилася на карти, що лежали догори сорочками, і не наважувалася їх узяти. Руки ніби віднялися.
- Артефакти - не брязкальця перебирати. Це небезпечна для життя, але дуже високооплачувана робота, - Касьян уважно розглядав свої карти. - Але якщо Кабан направив тебе до мене, значить, не така ти проста, як здаєшся. У мене шість, хід на тебе.
- Якщо місце - Чорнобильська зона, то це вже само собою не має під собою перебирання брязкалець, - вона навіть не перевертала свої карти і не брала їх зі столу. Просто витягла з купки карт потрібну і відбилася.
Касьян уважно спостерігав за нею, мало не наскрізь пропалюючи своїм поглядом. Ще один хід - і так само Дарія відбилася, не взявши в руки свої карти.
- Ти як це зробила? - нарешті видав він. Було чутно, що в нього пересохло в роті.
- Не знаю. Я завжди так могла, - відповіла дівчина, знизавши плечима.
Вона завжди досконально вчила лише один білет перед іспитом, бо точно знала, що витягне саме його. Їй багато чого вибачали викладачі, Дарці було достатньо просто подивитися їм в очі.
- Ану, - Касьян відібрав у дівчини карти, ретельно перетасував їх, перевірив, чи не мічені вони. - Що за чортівня...
Він розклав усі тридцять шість штук на засмальцьованій стільниці догори сорочкою.
- Руки на стіл поклади, щоб я бачив.
Дівчина слухняно виконала його прохання й уважно подивилася на карти.
- Я так розумію, ви зараз будете показувати на карту, а я буду говорити, що там?
- Правильно розумієш. Ось це яка?
- Вісімка черви. Начебто, - ніяково посміхнулася Дарка і перевернула карту.
Касьян обімлів.
- Хай йому грець. А ця?
- Король. Хрести.
Він перевернув карту і дивився на неї близько хвилини. Потім він повільно перевів свій важкий погляд на співбесідницю і згріб свої карти:
- Поїдеш зі мною.
- То що, ви мене берете? - поцікавилася Дарія.
- Подивимося, - похмуро відповів Касьян і став застібати куртку. - Поїхали.
Коли вони йшли до машини, дівчина запитала:
- Ви такий злий, бо я вас у карти обіграла?
Він щось пробурчав собі під ніс і видав:
- Ні.
Вони сіли в старий мерседес і поїхали вузькими вуличками. Дарка влаштувалася на пасажирському сидінні зі своїми пожитками і щосили намагалася не заснути.
Касьян сидів поруч і задумливо крутив баранку. Дівчина думала про те, що буде далі. Він просто висадить її на трасі й поїде подалі, або ж просто пограбує її, коли випаде нагода? Ні, образити вона себе не дасть...
Вони зупинилися біля старого будиночка з похиленим парканом. На подвір'ї на них чекав чоловік середніх років, нервово переминаючись з ноги на ногу.
- Ну? - нетерпляче запитав він.
- Ось, приймайте, - Касьян хитнув головою в бік Дарки. Та тільки сильніше притиснула рюкзак до грудей.
- Ми не повій замовляли, Касьяне, - хмикнув незнайомець.
- Завтра підеш із нею, - сказав Касьян і повернувся до дівчини: - Виходь. Сьогодні ночуєте тут, завтра підете до Кордону, в розвідку.
“Що? Вже завтра?..”
Їй нічого не залишалося, як вийти. Незнайомець оглянув Дарку і простягнув руку:
- Кліщ.
Побачивши, що вона розгублено кліпає, він почухав потилицю і запитав:
- У тебе кликуха є взагалі?
- Ні, вона зовсім зелена. Ви поки залагоджуйте питання, завтра вранці приїду зі спорядженням, - машина Касьяна повільно поповзла провулком.
- Гаразд, - Кліщ махнув рукою і покрокував до будинку. - Ходімо, будемо тобі кликуху придумувати. Зона справжніх імен не терпить.
- Може, поясніть мені, що там відбувається? - боязко вякнула Дарка. - Я вже через скільки ваших агентів пройшла, мені ніхто так і не зізнався. Що мене там чекає?
Кліщ провів її в будиночок і сказав:
- Ну, там небезпечно.
- Круто, я так і зрозуміла. Детальніше можна? Я ж не по гриби збираюся йти.
Чоловік пройшов до старої шафи, відчинив дверцята і витягнув звідти кілька фотографій і велику бляшанку, схожу на банку з-під чаю.
Кліщ розклав перед дівчиною все це добро. На фотографіях були зображені дивні тварюки або їхні тіла і кінцівки.
- Що це? - запитала Дарія, піднісши до очей одну з фото. Кліщ скрипнув зубами і сказав:
- Це мешканці нинішньої Зони. Смертельно небезпечні, непередбачувані й до біса смердючі. Це фотографії наших мисливців. Будь готова до зустрічі з ними. Хоча ми намагаємося захищати наших шукачів. Так це... Що з кликухою?
- Не знаю, - пробурмотіла дівчина, розгублено дивлячись на фотографії.
"Я втрапила... Втрапила по самі вуха..."
Перед нею лежать ці страшні фото, ніби кадри з якогось нудотного фільму жахів. Вона ніби відчуває цей гнильний запах навіть через дешевий фотопапір. Дарка довго розглядала людиноподібних мутантів і дивувалася. Дивувалася не тому, наскільки вони потворні. Дівчина дивувалася тому, як сильно її тягне до них, вони ніби кличуть її…
В одного з них три ноги і здоровенні ікла, в другого замість рота щупальця, немов у восьминіга. Собаки були схожі на своїх сородичів тільки по силуету, вони більше нагадували якихось пекельних потвор.
Кліщ посидів кілька хвилин мовчки. З його сопіння було зрозуміло, що він напружено думав. Нарешті він підняв голову і вигукнув:
- Ну нарешті! Я зрозумів, кого ти мені нагадала. У мене подруга дитинства була, така ж руда, як і ти. Тож будеш ти Магдою, як дружній для мене спогад.
"Дружній спогад... Як мило..." - приречено подумала дівчина.
Звісно, після побачених фото їхати до кордону на розвідку зовсім не хотілося. Але з іншого боку, було зрозуміло, чому за артефакти платять такі великі гроші.
"Я знайду парочку, назбираю грошей і поїду додому..."
- А який вигляд мають артефакти? - поцікавилася вона. Кліщ підштовхнув до неї банку:
- Це контейнер. У такі потрібно збирати артефакти. Зрозуміла, Магдо? Ти краще звикай і відгукуйся, у Зоні немає часу на звикання. Хочеш працювати - треба швидше всього вчитися.
Тепер Дарія починає свій шлях як Магда, судячи з усього, напівбандитська шукачка артефактів.
Дівчина підчепила пальцями кришку контейнера і відкрила його. Усередині лежав шматок бурштину, що яскраво іскрився. Усередині нього переливалося щось.
Щось знайоме.
Рука Магди потягнулася до каменя. Кліщ, зрозумівши, що цяцька дівчині сподобалася, посміхнувся і зауважив:
- Цю штуку я нещодавно знайшов. Буквально під ногами валялася. Поки незрозуміло, що це за хрінь, але грошей дадуть за неї добряче, зуб даю.
Магда піднесла утворення на рівень очей. Золоті переливи ніби вабили, шепотіли, крізь них навіть видно якісь образи.
На мить дівчина прикрила очі. Одразу ж перед її внутрішнім поглядом замайоріли картини. Вони змінювалися з моторошною швидкістю, і від цього почала паморочитися голова.
Дівчина з мідним волоссям стоїть на краю даху. Вона дивиться в захід сонця, її одяг - важка броня, немов вона якийсь кіборг.
Занедбаний будинок, старі ікони, запах затхлої постільної білизни.
Дідусь, у старій вушанці, усміхається так по-доброму...
Рука Магди здригнулася, і артефакт доторкнувся до її чола. Камінь із темно-бурштинового тут же став криваво-червоним. Кліщ, що сидів навпроти, злякано відсахнувся від неї, потягнувшись за сигаретою.
Видіння пролітали, як прискорене в багато разів слайд-шоу.
Чоловік із розумним обличчям щось їй втовкмачує; ще один загадковий хлопець тягне її через ліс; солдат у чорному ввалюється в занедбану будівлю із закривавленим обличчям.
Кров. Так багато крові...
Судома пройшла тілом дівчини, вона впустила камінчик на стіл і знесилено відкинулася на спинку стільця. Кімната закрутилася навколо неї, стеля ось-ось впаде на голову…
- Мені не треба йти.
Кліщ закашлявся:
- Ти чого! Цей артефакт, напевно, галюцинації викликає. Ти не сси, я ж буду поруч. Біля Кордону зазвичай тихо, усе буде під контролем, лялечко.
Він встав з-за столу, зібрав фото і сховав артефакт назад у контейнер. З іншої кімнати він приніс куртку, тактичний жилет й оглянув Магду:
- Так, ну, кросівки в тебе є. Тобі треба докупити хорошу непромокну куртку, а краще - плащ. Потрібні будуть гроші на пушку і боєприпаси. Ну, і на детектори, звісно ж...
- Це все, що в мене є, - Магда стала діставати гроші зі свого рюкзака.
Кліщ перераховував купюри:
- Усього п’ятнадцять шматків? Ну... Думаю, можна буде щось придумати... Завтра вранці Касьян привезе все необхідне. Зберешся і поїдеш зі мною. Розвідаємо обстановку на Кордоні й повернемося. А поки що спати лягай. Ось диван.
- Гаразд...
Магда не стала роздягатися. Вона просто плюхнулася на незастелений диван і відвернулася до стіни. Диван смердів копченою рибою та старістю. Мабуть, його приперли зі звалища, хоча… Вся ця хатинка нагадувала Магді суцільний смітник. Ці чолов’яги зовсім не доглядають за своїм “штабом”.
Тепер її нікуди не відпустять, навіть якщо вона відмовиться. Кліщ зрозумів, що вона якось взаємодіє з артефактами, і їй буде легше їх знаходити. Касьян знає, як вона може відгадувати карти.
Можна було б переконати Кліща відпустити її прямо зараз, але ж Магда навіть не спробувала попрацювати.
Дівчина закусила губу, заплющила очі і зробила глибокий вдих.
Кліщ ішов у високій траві в рибальських гумових чоботях. Магда товклась позаду у своїх кросівках і куртці. З обновок на ній було саморобне розвантаження з кількома детекторами і пістолет Макарова в кишені. Зі слів Касьяна, це “все, на що вистачило” її грошей. Та Магда вже зрозуміла, що більшу частину грошей ці мужички просто розділили між собою.
- Цей дріт різати поки що не будемо. До нас кілька днів тому пройшов загін одинаків, вони вирізали дірку, проліземо там. Нема чого на одному місці стирчати, патрулі теж не дурні, - повчав Кліщ, вальяжно крутячи пістолет на пальці.
- А якщо спіймають?
- А ти роби так, щоб не зловили, - роздратовано буркнув той.
Через двадцять метрів він нагнувся і підняв надрізаний дріт:
- Тут. Проповзай. Тільки голову і дупу не піднімай із трави.
- Зрозуміла, не дурна.
Магда гепнулася на траву і стала невміло повзти. Штани й куртка забарвилися соком трави.
"Коли? Ну коли?" - її палаюче нутро вже закликало схопитися й побігти, світ за очі.
- Та не кіпішуй ти, вся як на голках... Нічого, навчишся. Пролізли і не попалися - вже півсправи.
Через десять хвилин вони увійшли в лісок. Кліщ тут же підійшов до одного з дерев:
- Ось, дивись. Це дерево уражене "пекучим пухом". На гілках як павутина зелена, бачиш? Поруч із нею стояти довго не можна, можна надихатися кислоти.
Магда заворожено дивилася на ці химерні зелені мережива. Коли в дитинстві вона засинала у своїй кімнаті, зелені фіранки на її вікні завжди чомусь дивно розбурхували свідомість. А у снах Магда ніби ходила, оповита цією мереживною зеленню.
- Я... Я знаю... - прошепотіла вона, невідривно дивлячись на павутину. Кліщ тільки поблажливо хмикнув:
- Хе! От же молодь! Ні про що, крім наживи, не думають...
Він поправив на шиї свій респіратор і суворо подивився на дівчину.
- А он там, я бачу, намічається гравітаційна аномалія. Бачиш, он там простір викривляється? У таких місцях частенько з'являються артефакти.
Але Магда його вже не слухала. Знайомі наче з дитинства відчуття і звуки заполонили її сприйняття. Вона підійшла до цього дивного місця і простягнула руку. Кінчики пальців уперлися в невидиму стіну, наче в скло.
- Що ж ти робиш, дурепо? - крикнув Кліщ і рвонувся до неї. Але щільна куля трави й повітря вже піднімалася вгору, скручуючись усе сильніше.
Магда стояла внизу і заворожено дивилася на те, що відбувається навколо неї. Опустивши голову, вона випадково побачила під ногами блакитнувату блискучу річ, схожу на уламок кістки.
Дівчина простягнула до неї руку, і блискуча кістка сама злетіла назустріч.
- Якого...
Кліща відкинуло розрядом аномалії на кілька метрів. Він налетів на дерево з пекучим пухом. Прямо йому на голову посипалися отруєні спори.
- Йоб... - він почав гарячково натягувати на ніс респіратор, але його очі вже моторошно почервоніли і стали сльозитися. На шкірі проступало почервоніння, місцями вона вкривалася пухирями.
Магда стояла з артефактом у руках, розгублено дивлячись, як пекучий пух випалює її провіднику очі.
- Що ж ти стоїш, сучко?! Знайди в аптечці антидот! Інакше вб'ю! - відчайдушно заволав Кліщ і тремтячою рукою підняв пістолет на дівчину.
Але від образ і криків вона тільки насупилася. Магда була рада, що він зараз її не бачить і не може вчепитися їй у горлянку. Якби Кліщ залишився цілим, він відібрав би в неї артефакт, і чорт знає, що ще б зробив із нею самою.
Вона зібралася бігти, але вчасно згадала, що в її рюкзаку, крім аптечки і пляшки води, нічого немає.
Дівчина обернулася і подивилася на Кліща, який корчився під деревом. Треба відібрати в нього його речі. І респіратор.
Магда рішуче зробила крок до нього і спрямувала свій погляд прямо в заплющені очі:
- Знімай рюкзак.
Провідник перестав кричати, розліпив опухлі повіки і втупився в дівчину. Магда опустилася перед ним на коліно і вимогливо повторила:
- Знімай рюкзак.
"Якщо не вийде - я пропала..."
Нарив над бровою Кліща тихо луснув. Кров залила його ліве око, але він, здавалося, не звертав уваги на це. Чоловік продовжував дивитися в очі Магди і став стягувати наплічник.
Дівчина дивилася в його очі, намагаючись не відводити погляд. Вид крові, наривів і ран її лякав до чортиків, але Магда знала точно, що від рюкзака Кліща залежить її життя.
- Респіратор давай.
Він зірвав маску з обличчя і з благоговінням простягнув її дівчині. За хвилину Кліщ захрипів, закашлявся, став розтирати обличчя, попутно розриваючи інші нариви.
Магда ніби прокинулася від гіпнотичного сну. Побачивши закривавленого проводиря, який ще півгодини тому жартував несмішні жарти про військових, вона відповзла від нього, прихопивши речі.
Розпатрала рюкзак, витрусила всі речі і стала поспішно їх перебирати.
Патрони до пістолета, повна аптечка, консерви, пара армійських сухпаїв, шапка, рукавички, мапа - все пішло в рюкзак Магди.
Тремтячими руками вона зібрала все, одягла респіратор на шию і закинула на плечі свій обважнілий рюкзак. Хотіла зірватися в хащі, але повернулася до Кліща. Той намагався піднятися.
Магда витягла з кишені штанів знайдений артефакт і кинула йому під ноги:
- На. Прощавай.
Кліщ неначе почав відходити від дивного трансу. Вже піднявся з артефактом у руці, взяв пістолет і став піднімати його на дівчину. Але та суворо сказала, дивлячись йому прямо в душу:
- Тікай. Тобі страшно.
Вона побігла в гущавину, куди очі дивляться, головне - подалі від Кліща і колючого дроту. Той нісся в протилежну від неї сторону і зник десь у високих чагарях.
Ліс був негустий, але під деревами спалахували дивні червонуваті спалахи. Завихрення повітря нещадно розривали клапті землі й листя, вдалині чулося моторошне виття мутантів.
Магда тисячу разів пошкодувала про своє рішення тікати. Напевно, потрібно було залишитися з проводирем, допомогти йому і спокійно піти назад додому. І більше не повертатися...
"Але я не можу повернутися... Мені потрібно знати, хто всі ці люди з видінь! Та й щодо артефактів Кліщ не збрехав. Отже, можна спробувати самотужки щось знайти…"
Оглушливий звук змусив Магду обернутися на триста шістдесят градусів і пригорнутися до землі. Вона ніде не бачила його джерела, і це її найбільше лякало.
Ноги звело від тваринного страху, на очі наверталися сльози, а тіло, підкоряючись інстинкту самозбереження, поривалося бігти назад. Але дорогу назад Магда вже давно втратила...
Звук пролунав вдруге, ще більш оглушливий, ніж перший. І за мить запанувала гробова тиша. Десь вдалині чувся крик Кліща. Він волав, неначе поранена тварина. Мабуть, від злості, подумала дівчина. Коли крики стихли, знову запанувала моторошна тиша.
Магда навіть спеціально шмигнула носом, щоб перевірити, чи не луснули її барабанні перетинки. Почувши цей характерний звук, дівчина зітхнула з полегшенням.
У голові різко заболіло. Ніби хтось розсік їй брову, і цей біль поширився всією лобовою часткою.
Дівчина не витримала і розплакалася. Сидячи на мокрій траві, слухаючи дивні звуки чорнобильського лісу, вона трималася за голову, мало не падаючи від болю.
Вона зрозуміла, чому так сталося. Магда занадто довго впливала на Кліща, і тепер її мозок відновлюється. Дівчина ще ніколи не застосовувала свою силу для грабежу. Це виявилося досить складно.
Вона піднялася, незважаючи на біль, і пішла ледь видимою стежкою. Мабуть, її протоптали тварини.
Через п'ятдесят метрів Магда побачила ноги, що стирчали з чагарнику. Це був чоловік у військових черевиках.
Дівчина сподівалася, що він мертвий. Якщо раптом він прокинеться, хто знає, що станеться. Він може виявитися патрульним, мародером або такою ж підозрілою людиною, як Кліщ і його компанія.
- Гей, ви живі? - боязко запитала вона, штовхнувши ліву ногу незнайомця. Черевик перекотився на інший бік, але живої реакції не було.
Магда заглядає вглиб чагарнику і міцно затискає рот рукою, ледь стримуючи крик.
Від людини залишилися тільки дві ноги і розірваний рюкзак. Нутрощі тягнулися кривавою доріжкою кудись на схід, і Магді зовсім не хотілося знати, що сталося з другою половиною тіла.
Вона вагалася кілька хвилин, але потім різко схопила рюкзак і почала копирсатися в його численних кишенях.
Запальничка, сірники, тютюн і баночка. Дівчина згадала, що таку банку показував їй Кліщ. Це контейнер для артефактів.
"Цікаво, там, мабуть, щось є..."
Магда підчепила кришку і незграбно зняла її. Їй на коліна вивалився сяючий камінь розміром з кулак. За формою він нагадував людське серце.
Від його краси перехоплювало подих. Він зроблений ніби зі скла, а всередині нього пульсували й блищали тонкі прожилки. Ніби щось живе, заточене в міцну оболонку.
Магда ще довго б роздивлялася химерні візерунки з жилок, але її увагу привернув короткий писклявий звук. І долинав він із потайної кишені рюкзака мерця.
Це був смартфон старої моделі. Магда без зусиль розблокувала його, але дуже здивувалася, що система разюче відрізнялася від звичайних мобільних телефонів. Тут була мапа, радіо, нотатки і щось схоже на СМС.
Дівчина відкрила нове повідомлення.
"За Серцем почали полювання найманці. Загін бачили одинаки в районі елеватора. Тягни його на Велику Землю і не трапляйся нікому на очі. Замовник чекати не буде. Будь обережний. Кріт."
Погане передчуття всередині Магди почало наростати. Вона переводила погляд із телефона на артефакт і назад. За цією штучкою полюють найманці, а кур'єр, вочевидь, загинув від лап мутантів усього за кілометр від дроту. А їй що робити?
"Принести артефакт цьому Кроту? Але я навіть не знаю, де його шукати! І мене напевно схоплять військові..."
Щоб отримати більше відповідей на всі свої запитання, Магда відкрила листування невідомого з цим Кротом.
- Знайшов артефакт. За описом підходить. Іду на Бурштин до Сахарова, щоб підтвердив, що це саме те, що ми шукаємо. Чекаю на відповідь. Саньок.
- З ученим будь обережним. Він може розріщати, що бачив артефакт. Чекаю на тебе біля насипу. Кріт.
- Сахаров підтвердив. Порадив повернути туди, звідки взяв. Маячня якась... Не вчений, а бісів маг, невже він вірить у всякі забобони? Гаразд, Кроте, я проходжу повз депо, буду біля насипу за годину. Якщо щось зміниться - відпиши. Саньок.
- Саня, чекаю тебе біля болота, мене з насипу вигнала зграя кабанів. Зустрінемося там. Кріт.
- Що, кабанів злякався? Я знаю коротший шлях на Велику Землю. Можеш їхати в Страхолісся, побачимося в трактирі. Закладаємося, я буду на місці раніше, ніж ти? Саньок.
Магда підняла задумливий погляд:
- Так ось твій короткий шлях?
Що означають слова Сахарова? Чому він так напружився, побачивши цей артефакт? Навіщо він найманцям? Хто його замовив?
Магда ще раз перебрала вміст рюкзака Санька, сховала телефон у кишеню і піднялася:
- Спочивай з миром. Можливо, наша зустріч не випадкова.
Дівчина зібралася йти згідно з повідомленнями. Звірившись із картою, вона зрозуміла, що потрібно йти на північний захід, через насип, повз депо і дістатися до Бурштинового озера. Там вона знайде вчених і з'ясує, що потрібно зробити з артефактом.
"Ну що, боржниця? Заробила?" - сумно подумала Магда, обминаючи дивну зелену калюжку на стежці.