Махаон ішов поруч із Магдою і слухав її розповідь. Дівчина говорила швидко, плутано, на емоціях, але чоловік не зупиняв її. У нього не було проблем зі сприйняттям інформації.
- Цей Дьоготь каламутить воду. Я б не став на твоєму місці так із ним відверто говорити. У Зоні вистачає перевертнів. Сьогодні друг, а завтра...
- Не кажи… Та чи був у мене вибір… - зітхнула Магда.
Вона хвилину мовчала. У її голові зібралося так багато думок, що розболілася голова. Ні про що не думати було просто неможливо. Як же добре, що поруч є Махаон. Здавалося, його нічим не проймеш, він жодного разу в обличчі не змінився. З боку було видно, ніби він узагалі не слухав розповідь дівчини. І тільки навідні запитання руйнували цю теорію.
- Чому ти мені допомагаєш? Чому не пішов сьогодні вранці? Адже ніхто тебе не тримав, - тихо запитала Магда, з побоюванням дивлячись у темну зарослу молодим лісом низину.
- Без мене ти не протягнеш тут і дня. А я заробляю гроші з твоєю допомогою. Взаємна вигода, - спокійно відповів чоловік.
- Може, й так... - пробурмотіла дівчина, дивлячись униз. - Спускаємося?
- У нас один протигаз на двох. Іди, - Махаон швидко начепив на голову Магди маску і закріпив її.
- А чому я повинна йти? - обурилася Магда, запихаючи волосся під капюшон.
Махаон заглянув в очі дівчини через окуляри:
- Я буду шукати довго і не факт, що успішно. А ти зі своїм баченням аномалій обнишпориш цей лісок на раз-два. Тож я буду чекати тебе тут і дивитимусь, щоб тобі ніхто не завадив.
- Круто, що ти віриш в мене…
Дихати стало важко. Окуляри миттєво запітніли, але потім стало легше. Дівчина щось пробурмотіла і побрела вниз. Сизий туман клубочився, не пропускаючи в улоговину сонячне світло. Магда злякалася. Чомусь їй зовсім не хотілося йти, але дивне передчуття хвилююче тріпотіло десь під грудьми. Невже удача буде знову на її боці?
Магда майже повзла по землі, бо через окуляри не було видно, що відбувається внизу. Блакитнуватий мох моторошно сяяв, а невідома сила скрипіла деревами, ніби це не багаторічні рослини, а прути.
Дівчина притулилася до одного з них. Дерево тут же здригнулося і зламалося навпіл з оглушливим тріском. Магда ледве ухилилася від лисої крони, що летіла на неї.
Вона впала поруч із якимось киселем. Було таке відчуття, ніби на потріскану землю хтось вилив бочку чорнила. Ця жижа вирувала, бульбашки розбризкували смердючу субстанцію навколо калюжі. Але там щось було. Магда відчувала це, а хвилювання підказувало, що вона на правильному шляху.
"Якщо я запущу туди руку, я можу її позбутися... Але якщо там буде справді вартісна штукенція, то можна буде потім розщедритися на гарний протез..."
Магда заворожено дивилася на калюжу, лежачи поруч. Простягла руку і розчепірила пальці.
"Яка ж я дурепа..."
Вона швидко вдарила вируючу поверхню. Шкіра руки миттєво почала пекти. Вона ніби спалахнула. Але пальці намертво вчепилися в першу-ліпшу нерівність і потягнули. Вони б вже і не розігнулись, навіть, якщо Магда б і захотіла це зробити.
Це виявилася чиясь нижня щелепа. Магда закусила губу і тихо завила від болю й досади. Від її рукавички вже нічого не лишилось. Нігтів теж не було. Рука була схожа на шмат м’яса з неприродньо роздутими суглобами. Вона опустила руку в цей чортів казан ще раз, вже не сподіваючись хоч щось вхопити цим шматком вареного м’яса замість руки.
Тепер вона не поспішала, хоча біль, що наростав, іноді затуманював розум.
- Не можу!..
Дівчина висмикнула руку, здерла рюкзак зі спини, перевернулася на спину і дістала Серце Оази. Цей артефакт виручав її до цього. Вона не сумнівалася, що він виручить її і зараз.
Від його прохолодного дотику біль у руці став минати. Повернулася колишня рухливість пальців, і навіть з’явилися нігті, рівні та рожеві.
- Мені потрібен артефакт! Я хочу знайти відповіді на свої запитання! Тож мені потрібні гроші за нього, ти, клята калюжа! Я знаю, що він в тебе є! - в серцях крикнула Магда, піднімаючись на коліна. Її правий бік ніби встромили розпечене залізо.
Дівчина сіпнулася і торкнулася куртки. Усе добре, але було відчуття, ніби за нею пильно спостерігають. І Магда здогадувалася, хто це міг бути. Є тільки одна тварюка в Зоні, від одного погляду якої стає страшенно боляче. Це її нібито двійник.
Дівчина в лахмітті стояла за двадцять метрів від неї. Ледь помітний силует показався з туману. Вона повільно зробила кілька кроків уперед і щось жбурнула в бік Магди.
Їй у голову прилетів синяво-чорний желеподібний шматок. Магда протерла пальцями окуляри й піднесла предмет до очей. Ця чорна субстанція могла б нагадувати шматок смоли, якби не... рухалася.
- Що за... - дівчина хотіла відкинути подалі цю гидоту, але темна рідина поруч раптом закипіла. Жирна крапля смоли повільно заповзла в калюжу і зникла в ній.
Магда зітхнула. Невже знову доведеться запихати туди руку? Так, очевидно, доведеться.
І вона знову запустила руку в вируючу рідину, навіть майже торкнулася дна. Її пальці в останню мить зачепилися за якийсь виступ і потягнули на себе.
Смарагдово-зелена склоподібна груша обтікала чорнилом, заворожуючи Магду з кожною секундою все більше. Дівчина не могла відвести погляд від його краси й досконалості.
Цю красу стискала обварена рука, яку дівчина одразу ж поспішила “залікувати” вже потьмянілим артефактом. Через окуляри протигазу вона, на щастя, одразу не побачила, як її руку покрила сітка дрібних шрамів.
Праворуч хтось верескнув. Магда ніби прокинулася. Вона відчула незрозумілий жах, запхала свою знахідку до рюкзака, притиснула Серце Оази до обпаленої руки і побігла назад, до Махаона.
Цей тваринний страх гнав її, підстьобував і ще більше лякав своєю невизначеністю. Магда почула тільки один зойк, але щось моторошне зародилося в глибинах її підсвідомості, і змусило рятуватися втечею.
Прямо в неї над вухом низько захихотів якийсь чоловік. Вона заплющила очі й продовжила бігти, боячись навіть подивитися кудись убік. Тепер уже з іншого боку хтось важко дихав.
Магда заволала від жаху, що переповнював її, і злетіла на пагорб менше ніж за хвилину. Дихати в протигазі було майже нічим, легені розривалися від нестачі свіжого повітря, а тремтячі ноги ось-ось можуть зігнутися і вже не рухатися.
Махаон сидів під розлогою ялиною і курив свої самокрутки. Побачивши супутницю, він вийшов з укриття і збив її з ніг, просто вчасно витягнувши руку. Якби він цього не зробив, дівчина б з вереском промчала повз.
Магда гепнулася на землю, впустивши Серце Оази. Рука вже не боліла, але страх тільки-тільки почав розтискати свої диявольські лещата. Махаон спокійно підняв артефакт, подав його дівчині й терпляче почекав, поки вона сховає його тремтячими руками. Потім він здер з її голови свій протигаз і сховав його в сумку на поясі.
Вологе від поту обличчя Магди було ще й блідим, очі вирячені та перелякані, з носа ледь показалася краплина крові. Махаон присів на коліно і втер обличчя Магди чистою стороною рукаву.
- Ти дістала артефакт? Ну, або хоч щось схоже?
- Т-так... Ось... - дівчина витягла зелену сяючу грушу з рюкзака і показала її супутникові. Той уважно вивчив знахідку:
- Потрібно йти до вчених. Вони дадуть за таке достатньо. Вставай.
- І ти що... Ти що, не бачиш, що мене всю трусить! - здивовано вигукнула Магда, продовжуючи тупо сидіти на дупі. Махаон схопив її за комір і ривком поставив на ноги:
- Нічого, переживеш.
Магда пленталася за ним, дивлячись чоловікові в спину. Він звірявся з картами і показаннями детекторів. В один момент дівчині це набридло, вона штовхнула Махаона в бік і вийшла вперед:
- Іди за мною.
- Ти що робиш! - обурився той. - Я мало в “кисіль” не вступив! Ти хоч дивись, куди мене штовхаєш, дурепо!
- Нічого, переживеш, - пробелькотіла дівчина, наслідуючи манеру самого Махаона. Той лише звів брови на переніссі. Він, правда, хотів ще штурхнути Магду в спину, але передумав, побачивши попереду досить велике провалля.
Вона йшла попереду швидким кроком, так, щоб Махаон ледве встигав. Так вона хотіла вимістити свою образу, але той, схоже, не зрозумів її тонкого жіночого натяку.
Уже надвечір вони підійшли до низовини. Бункер освітлювався кількома потужними прожекторами. Магда сказала:
- Тебе, напевно, не пропустять.
- Пропустять, - Махаон віддер з грудей і плеча шеврони "Моноліту" і віддав їх Магді.
- Чому ти просто їх не викинеш?
- Вони нагадують мені, чому я тягаюся за тобою, - чоловік почухав ніс, ніби пробуючи себе в амплуа іншої людини.
Магда придививлася і зрозуміла, що він збрехав щодо шевронів. Він беріг їх не через неї. А через кого тоді?
Він розім'яв шию, кілька разів усміхнувся, почухав потилицю і повернувся до дівчини:
- Ну?
- Нормально, - Магда посміхнулася.
Махаону пасувала усмішка. І природна поведінка простого хлопця йому теж була тільки на користь. Шкода, що він не може бути таким завжди.
Магда ще раз підняла погляд, щоб роздивитися обличчя Махаона, яке на певний час неначе звільнилося від похмурості та постійної насмішливої гримаси. Той пхнув її в бік ліктем:
- Годі вже.
Вони спустилися до охорони. У груди подорожніх одразу ж увіткнулася зброя найманців.
- Хто такі? Куди йдете?
- Ми до вчених. Знайшли якусь хрінь, думаємо продати, - невимушено сказав Махаон, схиливши голову.
Охоронець, здавалося, не звернув уваги на його комбінезон, лише примружився і перевів погляд на Магду:
- А, це та сучка Тополя. Пропустіть їх.
- Якось грубо... - пробурмотіла Магда вже в дезінфекційній камері. Махаон промовчав.
Модуль учених мало чим відрізнявся від житлового. Ті самі оббиті металом незатишні коридори, тільки просторіші приміщення для досліджень.
Чоловік у блакитному халаті вийшов до них і застиг у коридорі від переляку. Магда зрозуміла, що він упізнав комбез Махаона. Але той, як ні в чому не бувало, вийшов уперед і почухав потилицю:
- Е-е, та не бійтеся, докторе, це трофейний.
Дівчина тут же подивилася в очі професора і впевнено повторила:
- Трофейний.
Учений заворожено дивився на дівчину, а коли вона відвела погляд, ніби прокинувся:
- Звичайно, я розумію. Проходьте!
Магда витягла з рюкзака артефакт. Смарагдова груша засяяла під світлом ламп. Професор спустив окуляри на кінчик носа і став пильно розглядати утворення:
- Як цікаво... Це ж саме те, за чим полює наш Гарік уже три місяці!
- Купите? - втрутився Махаон.
- Ви ще питаєте! Звичайно! Я дам за нього... - учений покрутив у руках артефакт, ніби вишукуючи, до чого б причепитися. - Дві тисячі.
- Гривень? - скривилася Магда.
- Баксів, - Махаон штовхнув її ліктем у бік.
- Так, саме так. Дві тисячі доларів, - професор повернувся до Магди. Та одразу ж поглядом впилася в його боязливі очі:
- П'ять штук. Кожному.
Махаон ледь чутно пирснув і відвернувся, вдаючи, ніби розглядає хитромудрі прилади. Професор, здавалося б, і вухом не повів. Просто пройшов до сейфа і витягнув звідти кілька зелених пачок. Він тільки боязко запитав у Магди:
- Готівкою підійде?
- Підійде, - сказала та і швидко запхнула в рюкзак гроші. Махаон вийшов у коридор, посміюючись:
- Ну ти даєш...
- Виходь швидше, поки він не схаменувся, - сказала дівчина, заштовхуючи чоловіка до камери дезінфекції. - Мені здається, я хапанула зайву пачку грошей...
- Чортівка.
Вони вийшли, і відразу ж зникли в тіні. Але пішли вони не далеко. Їх зустріла людина:
- Магда? Що ти тут робиш?
Це був Тополь.
- Я продала артефакт, - сказала дівчина, роблячи крок назад, ближче до Махаона. - Якщо чесно, мені не дуже хочеться з тобою розмовляти. Тим паче на ніч глядячи.
- Мені шкода, що так сталося, - пробурчав Тополь. - Але раджу тобі уважніше вибирати друзів. Цей лейтенант бісів фанатик, а цей... Що, невже фанатик?
- Це трофей, - процідив крізь зуби Махаон, заштовхуючи дівчину собі за спину. - Вона не хоче з тобою говорити, йди своєю дорогою. Магда, ходімо.
- От же хвойда… - процідив крізь зуби Тополь, спідлоба дивлячись прямо на дівчину.
Магда ображено насупилася і вийшла вперед:
- Що, не дала тобі, то вже хвойда? Я думала, ми друзі, Тополь…
Вона відчула, що закипає від образи та бажання помститися. На кінчиках її пальців вже почали збиратися незримі “вогні святого Ельма”. Один погляд - і від цього нахаби залишиться тільки мокре місце.
Махаон зрозумів, що зараз станеться халепа. Він накрив своєю долонею очі дівчини та схопив її за руку:
- Магдо, на нас люди дивляться, що ти в біса робиш? Пішли звідси.
Тополь нерозуміючим поглядом спостерігав за всим цим. Магда зробила глибокий вдих, взялася за долоню Махаона і повільно прибрала її з очей, подивилася кудись убік, потім знову на Тополя і стала біля свого дивного супутника.
Він пішов уперед. Тополь, йдучи йому назустріч, штовхнув його плечем у груди. Але Махаон був не з тих, кого можна так просто вивести з себе. Він навіть не озирнувся.
Дівчина йшла поруч із ним.
- Куди ми йдемо?
- У сховище, єдине безпечне для нас місце. Завтра вранці підеш за покупками. Ви ж, дівчата, любите витрачати гроші?
- Та було б на що... - пробурмотіла вона, ведучи його через поле аномалій.
Біля круглої будівлі Махаон повернувся до дівчини:
- Лізь нагору, ховайся всередині й сиди тихо. Я зараз наберу трохи хмизу й повернуся. Ось мій спальник, бери і не галасуй. Прийду через півгодини, не більше. Якщо мене не буде годину - значить, згинув, далі йтимеш сама.
Магда зітхнула, взяла з його рук спальний мішок і понуро полізла нагору, спантеличена спічем супутника.
“Якщо повернуся, добре, не повернуся - значить згинув… Господи, я, мабуть, ніколи не зможу звикнути до цього…”
Дівчина пройшлася дахом будівлі й подивилася на захід. Звідти насувалася чорна грозова хмара. Для серпня це не рідкість, але чомусь саме сьогодні Магда здивовано опустилася на порослий мохом дах, зачаровано роздивляючись блискавиці.
Розряди пробігали по масиву хмари, потопаючи десь там, у тій загадковій чорноті. Це нагадало дівчині дім, рідний Київ.
Хотілося лежати тут, на ледь теплому від сонця даху й дивитися на блискавиці. Магда з дитинства любила блискавиці навіть більше, ніж веселку.
Ледь чутно грім. Дівчина зняла з плеч рюкзак і загорнулася в спальник. Відчувалося, що тіло було нещодавно гарно відмите. На кілька хвилин навіть вдалося переконати себе, що спальник - це ковдра, а мох - тепла постіль.
Що більше темніло небо, то краще були помітні блискавки вдалині. Магда навіть забула, що повинна була чекати на Махаона. Але він нагадав про себе шурхотом десь внизу, біля стін комплексу.
Спочатку на дах злетіла купка хмизу, перев’язана старою мотузкою. Потім вже видерся й сам хлопець. Побачивши Магду, яка лежала на даху, він підскочив до неї, думаючи, що дівчина поранена.
- Що таке? - Магда від несподіванки сіпнулася й мало не впутила свого наплічника в діру.
Махаон нервово сплюнув у бік:
- Трясця. Я вже подумав, що ти мертва. Так не можна, Магдо.
- Як?
Махаон озирнувся довкола, оцінив обстановку й усівся на дах поруч з Магдою:
- Якщо я вже тобі сказав спускатися й сидіти тихо - то ти так і мала вчинити. Я не просто так роздаю вказівки. Я маю досвід.
- Махаоне, я розумію, але… - вона знову повернула голову до хмар. - Там блискавиці. Я такі яскраві тільки в дитинстві бачила.
Він подивися на захід, розглядаючи спалахи в темних хмарах. Махаон не розділяє захвату Магди, і це м’яко сказано.
- Тут доводиться обирати між власним життям і спогляданням див природи. Раджу спускатися і швидше.
- То й спускайся, - похмуро відказала Магда. - Я подивлюся ще трохи й спущуся слідом. Нічого зі мною не станеться.
Вона не бачила, але Махаон зо дві хвилини свердлив її дивним поглядом. Він дивився на неї, немов на повну дурепу, потім тихо вилаявся, взяв хмиз, скинув його вниз, на бетонну підлогу, через діру. Потім відібрав у дівчини спальник, зібрав його, почепив на свій наплічник.
Різкий ривок в області потилиці, і Магда вже стоїть на ногах. Махаон підняв її, тримаючи за комір, немов помийну кішку. Дівчина сторопіла від різкого запаху тютюну та його обличчя, яке опинилося неочікувано близько.
- Неподалік я бачив зграю снорків. Вони надто добре стрибають, тож вбити тебе не буде складною справою. Якщо сидітимеш тут і далі - ми обоє трупи. А тепер спускайся і не сперечайся зі старшими.
- А то що, вб’єш мене? Чи вниз скинеш? - Магда відчепила його пальці від своєї куртки й відійшла до діри.
- Можу й скинути, - чоловік пройшов повз неї й поліз донизу. Дівчина ображено зітхнула, кинувши востаннє погляд на блискавки вдалині. Стала спускатися слідом, намагаючись стримати себе й не розмовляти з Махаоном. Хоча хотілося послати його під три чорти.
Уже біля озера Махаон залишив Магду і став прибирати трупи в сусідній зал. Він тягнув їх за ноги, знявши все цінне обладнання. Відірвані кінцівки Бафомета він спокійно зібрав і теж викинув.
Він розвів невеличке багаття, запхнув у купку жару консервну банку й коротким кивком голови запросив Магду повечеряти та погрітися. Магда неохоче сіла поруч. Пройшло десять хвилин мовчанки й дівчина не витримала:
- Хто такі снорки? Слово таке двине…
- Не знаю, хто саме назвав, але потвори ті ще. Колись були людьми, але від людей в них лишився тільки одяг. Повзають навкарачки, дуже добре стрибають, на кілька метрів вперед і вгору. Можуть забити ногами до смерті, або збити з ніг і почати жерти живцем. Щоб оцінити їх небезпеку, треба тільки зустрітися з ними. Тоді зрозумієш, чому я наполягав на тому, аби ти сиділа тихо.
- Господи…
- Тут потрібно бути вкрай обережним. І так, як робиш ти, не роблять навіть бандюки. Якби ти не могла кип’ятити мізки, ти б і дня тут не протрималась.
- Досить мені моралі читати, - відмахнулася Магда. - Я знаю, я все знаю. Тут небезпечно. Тут люди гинуть. Але потрібні гроші. І якщо вже я тут - я візьму звідси все, що зможу.
Їй на хвильку здалося, що в погляді Махаона промайнуло схвалення. Він швидко опустив погляд, дістав банку з жару, почекав, поки простигне, й відкрив консерви.
- І все ж, щоб запобігти зайвого стресу і травм, раджу слухатися і виконувати мої вказівки.
Він стягнув розвантаження, бронежилет, склав все це поруч, зняв куртку й розім’яв плечі та спину. Поки він робив свої віджимання від підлоги, Магда намагалася підняти хоча б передню пластину броні.
- І скільки все це добро важить? Я навіть не можу припідняти її, - здивовано пробурмотіла вона.
- Разом з усім добром - кілограм тридцять-сорок. Справа звична, якщо маєш підготовку. Але спина іноді прострілює. Особливо, коли добу його не знімаєш.
- Кепсько, - Магда похитала головою. - Може, масаж зробити? Я трохи вмію, в мене сусід на будівництві працює, на спину скаржиться постійно.
У місячному світлі він стояв біля кромки води, дивлячись у небо. Чоловік розім'яв спину і шию, віджався кілька разів від підлоги і вимив руки в озері.
Махаон дивився прямо перед собою, явно над чимось роздумуючи. Витер обличчя краєм футболки і підійшов до дівчини:
- Ну, спробуй.
Він пройшов до рюкзака і відчепив від нього армійський спальний мішок, повністю його розкрив і розстелив на бетоні. Скинув футболку й влігся на живіт.
Магда розігріла свої руки й кинула швидкий погляд на його спину, щоб відмітити про себе, що своїми малими руками буде робити масаж три дні, бо спина була дійсно широка. Та те, що вона побачила, змусило її забути про все.
Широкі м’язи були сховані лише під тоненьким шаром шкіри. Магда могла бачити чи не кожне волокно. Сітка рубців спотворила лопатки, а глибокі шрами тягнулися від шиї до попереку.
Згадався сон, де Магда бачила замість спини Махаона криваве місиво. То воно й справді так було? Артефакт та цілюща вода зробили свою справу?
- Махаон, твоя спина…
- Що таке?
- В тебе тут… Ну, шрами страшенні. Ти впевнений, що я не зроблю гірше?
Хлопець потягнувся рукою до спини й став намацувати нерівності.
- Не знаю, що ти там таке побачила, але нічого не болить. Поквапся, бо стає прохолодно.
Магда тяжко зітхнула, ще раз розтерла долоні й розпочала свій звичний масаж. Ванька ніколи не скаржився. Навпаки, він хвалив Магду і казав, що в його мами так не виходить. А, може, він просто був підлабузником.
Під її пальцями окремі м’язи Махаона на мить розслаблялися, але потім їх прошивала така ж миттєва судома. Сам він лежав мовчки перші кілька хвилин, але потім йому набридло слухати напружене сопіння дівчини.
- Сподіваюся, ти розумієш, що могла накоїти біди з тим хлопчиною.
- Та розумію. Але ж хіба можна мене називати хвойдою тільки через те, що я… Ну, загалом, ти зрозумів.
- Та забий. Чого ти очікувала в Зоні, де половина колишні вояки, а інша половина - уголовники? Радій, що тебе ніхто не зцапав у барі. Мабуть, твій чорний комбез трошки відлякує.
- Я не дозволю користуватися собою.
Махаон тільки схвально всміхнувся, дивлячись убік. Магда поклала руки на його шию, боячись зачепити його страшні шрами. Вона старалася оминати надто уражені ділянки шкіри, але їх було так багато, що іншого вибору в неї не було. Дівчина заплючила очі й гарненько розім’яла шию й плечі Махаона, не шкодуючи сил своїх тремтячих пальців і старанно ігноруючи рубці.
- Я закінчила. Було складно, - нарешті видихнула вона.
Махаон піднявся, розправив спальник і вдягнув футболку:
- Гарна робота. Лягай, спи. Тільки не галасуй.
Дівчина вмостилася на своїй половині розгорнутого спальника, який ще тримав тепло тіла її супутника.
- А ти куди? - поцікавилася Магда, підкладаючи під голову рюкзак. Чоловік узяв якусь котушку і гранату:
- Піду, встановлю в проході розтяжку. Зайвою не буде.
Дівчина відвернулася до озера і згадала про Ларису, її помаранчевий светр і померлого коханого. Чи вдасться їй знайти їхні сліди? Чи не було це просто барвистим сном? Може, Махаон мав рацію, коли насміхався над нею?
Тепер вони збираються в покинуте місто, де на них не чекає нічого хорошого. Чи потрібно це?
Глибоко всередині, десь під шлунком, знову почало зароджуватися почуття нестримного хвилювання. Як у дитини, якій ось-ось куплять іграшку її мрії. Магда звикла довіряти своїй інтуїції.
Махаон повернувся з темного проходу і сів на край спального мішку. Через хвилину він почув голос дівчини, хоча думав, вона вже спить.
- Ти пам’ятаєш щось із свого життя до приходу в Зону?
- Ні, - різко відповів той, не бажаючи продовжувати цю тему. Дівчині залишалось тільки потиснути плечима.
Махаон відкинув у бетонну стіну недопалок, влігся на спину і закрив очі.
Магда пригорнулась до його плеча. Він був напрочуд теплий. Не як звичайні люди. Кров швидко циркулювала тілом, здавалося, дівчина чула навіть стукіт його серця. На шиї тріпотіла артерія серед сплетіння вен.
Вона раптом зрозуміла, що поряд з ним відчуває себе зовсім по-іншому, не як з іншими чоловіками. І навіть лейтенант Дунаєв на тлі впевненого та іноді нестерпного Махаона здавався надто похмурим та фанатичним в своїх переконаннях. Якби їй довелося обирати когось одного…
“Зачекай, навіщо тобі обирати когось із них? Вони всього лише дивні люди з Зони. Я повернуся додому та швиденько забуду про весь цей жах… Та чи впевнена я в тому, що так і буде? Що довше я в цьому клятому місці, то більше я думаю про них. От лихо, втрапила так втрапила…”
Вранці вона швидко зібралася і вийшла на поверхню. Махаон надиктував їй список необхідного і наприкінці додав:
- Зачитай торговцю список, тільки не переплутай калібр, гаразд?
- Я постараюся, - кивнула дівчина і спустилася з бетонного купола на землю.
Магда не пройшла й десяти метрів, як почула страшний крик. Це був нелюдський вереск, що розливався зарослим полем.
Дівчина тут же припала до землі і виглянула з-за самотнього куща. Побачивши попереду високу людиноподібну фігуру, вона притиснула руку до рота і повільно опустилася на землю.
“Господи, це ж такий же кровосос, якого підстрелив днями Лісник…” - дівчина згадала, як їла смажені щупальця мутанта. Але ж вона не знала, що вони кріпляться до його морди… Видовище просто нестерпне, особливо, коли знаєш, що тварюка в агонії і люті несеться прямо на тебе.
Істота розмахувала довгими руками, часто озиралася і скрикувала. Магда не знала, куди подітися. Ще пара хвилин - і її помітять.
Дівчина метнула божевільний і переляканий погляд на дах станції. Її розірвуть просто тут, і все закінчиться. Її пачки грошей у рюкзаку виявляться нікому не потрібними, Дунаєв не повернеться додому, і таємниця Лариси не буде розгадана...
Автоматна черга прошила в'язке повітря. Магда підняла голову і подивилася на звіра. Той заревів і побіг кудись повз Магду, ледь не зачепивши її лапою.
Дівчина здригнулася і зарилася обличчям у траву. Вона й планувала відлежатися, тим паче, що постріли вщухли. Але незрозумілий страх, що раптово вибухнув десь у грудині, підстьобнув її, змусивши схопитися на ноги.
Магда бігла через колючий терен, відскакуючи від незримих перешкод. Жах змушував серце вискакувати з грудей, ноги підкошувалися від швидкості й крутих поворотів, а нутрощі тріпотіли під шкірою, немов зграя птахів.
Вона вибігла до бічних дверей станції "Янів" і мало не збила з ніг чергового.
- Йоп! Я ж і пальнути міг! - обурився той, спіймавши Магду за лікоть. - Красуня, проходь, тільки спокійно. Тут хлопці нервові, можуть і стрільнути без розбору.
- Вибачте, - плутано промовила Магда і ввалилася в будівлю.
Трохи віддихалася і попрямувала до віконця кас. Там завжди сидів веселий молодий хлопчина. У його комірчині, здавалося б, можна було знайти все.
- Алоха! У мене тут, як у Греції - все є! - гордо крикнув він, побачивши Магду біля свого віконця.
- Привіт. Хочу це перевірити, - і дівчина поклала перед торговцем свій телефон. На екрані було видно список необхідного.
Торговець вивчив його і почав метушитися, викладаючи на прилавок сухпайки, гранати, аптечки, протеїнові батончики, коробки з набоями, бинти, і багато інших предметів. Магда здивувалася, як Махаон зібрався все це тягнути. А як вона зараз це все потягне?!
- Вибач, бронебійних п’ять сорок п’ять в мене немає, - хлопчина перегнувся через прилавок і шепнув: - Але я знаю, що прапор "Обов’язку" - нормальний мужик, не те що його друзяки. Якщо домовишся, він виділить тобі пару коробочок зі свого складу.
- Дякую, - дівчина забрала свій телефон. - Скільки з мене?
- Зачекай, - торговець пірнув під прилавок. - Можу тобі запропонувати нову модель КПК. Тобто, кишеньковий персональний комп'ютер, ю ноу? Західні розробки. Ударостійкий, непромокальний, з інтегрованим дозиметром, карта з високою роздільною здатністю, хороший радіозв'язок, гарнітура в комплекті... Загалом, тобі - те, що треба. Дані можеш до техніка сходити перенести. Тобі краще до дядька Яра нашого. Він як треба зробить. А от Азот, звісно, дешево зробить, але сердито.
Магда примружила око й усміхнулася:
- Гаразд, давай. Так скільки?
Хлопчина увімкнув новий комунікатор Магди і набрав у нотатках п'ятизначне число. Дівчина хитнула головою і сунула руку в рюкзак:
- Долари приймаєш?
Торговець пожвавився:
- Приймаю всі купюри світу!
- Спасибі за хороший сервіс, - Магда простягнула йому кілька зелених папірців і почала запихати все добро в рюкзак.
"Чорт, він важить кілограм сорок! Я його ледве тягну!"
Вона шкандибала в бік солдатів у чорному:
- Добрий день! Я можу знайти тут лейтенанта Дунаєва?
Хлопець зі спокійним світлим лицем повернувся до неї. Дівчина мимоволі відступила.
Вона впізнала цей вираз обличчя. У ньому читався тільки спокій і вселенська мудрість. А ще воно нагадувало похоронну маску, прямо, як у Кобри або Крика.
- Він у зброярні, готується до операції. Потрібна допомога? - тихо запитав він, уважно дивлячись на Магду.
- Та начебто ні, дякую… - вона вже хотіла йти, але згадала, що Дьоготь казав про солдатів “Обов’язку”, завербованих з колишніх фанатиків. Їй в голову прийшла божевільна ідея:
- Вибачте, а ви з тих..? Ну, колись чули Моноліт?
Магда спитала це ледь чутно, але хлопець зрозумів. Він прикрив очі та ледь помітно кивнув. Тоді дівчина спитала:
- В мене є друг, він теж такий. Я хочу його… ну, врятувати. Зробити більш людяним. Не знаєте, як зробити це?
Незнайомець мовчки дивився на Магду, розмірковуючи про щось своє.
- Здоровий мозок. Потрібно знайти спосіб відновити тканини мозку.
- А що з ним не так?
- Ми всі довгий час були під пси-випромінюванням. Це непоправна травма. Тож… Не думаю, що твоєму другові можна допомогти. Принаймні, поки що.
Магда сумно кивнула, перехопила свій важкий рюкзак зручніше і пошкандибала в бік кімнати з диванчиком, де її колись люб'язно прихистив Дунаєв.
- Та все ж я допоможу, бо ти надірвешся, - хлопець майже безшумно виник позаду, закинув на плече важкий рюкзак Магди і пішов за нею. Дівчина лиш зніяковіло і в той же час вдячно посміхнулася, та не отримала ніякої реакції на свої жести ввічливості.
В зброярні лейтенант Дунаєв стояв посеред кімнати і крутив у руках шолом. На стільці в кутку сидів невисокий кремезний чолов’яга. Замість однієї ноги був примітивний дерев'яний протез. Він про щось говорив з хлопцем, але того, вочевидь, ця розмова тільки дратувала.
- А, так це ти подружка нашого лейтенанта? - засміявся мужичок. - Гарна, гарна... Молодець, Дунаєв.
Лейтенант підняв зосереджений погляд від датчиків на шоломі й подивився на Магду, потім перевів погляд на бійця, який ніс її речі. Той швидко кивнув солдатам і вийшов.
Дівчина уважно спостерігала за лейтенантом. Його обличчя на мить посвітлішало, коли він її побачив. Але за секунду Дунаєв знову сховався за сталевою маскою.
- Проблеми? - коротко запитав він, перевівши погляд на шолом. Магда потопталася на порозі й нарешті сказала:
- Мені потрібно до техніка. Але рюкзак важкий. Можна у вас поки що залишити?
- Ми тобі тут що, камера схову? - пробурчав лейтенант. Прапор цикнув на нього:
- Ану цить! Звісно, ластівко, можеш поставити, його ніхто не чіпатиме.
- Дякую, я ненадовго, - дівчина прихопила старий телефон і новий комунікатор і вийшла за двері. Вона зупинилася і прислухалася до розмов лейтенанта і прапорщика.
- Що ти так на неї напав! На дівчинці й так обличчя немає, ти ще масла у вогонь підливаєш!
- Я не нападав.
- Краще б усміхнувся їй хоч раз. Я думаю, вона була б не проти.
Мовчання. Магда напружила весь свій слух і навіть прикрила очі.
- Слухай, Соломоничу, не лізь ти не у свою справу! - вибухнув Дунаєв. - Ось цей хороший, давай наступний.
Дівчина зніяковіло посміхнулася і стала пробиратися в комірчину Азота.
Той сидів у темній кімнаті, схилившись над столом. У нього на голові був налобний ліхтарик, а в руці - паяльник. Магда тихенько постукала пальцем по одвірку.
- Так, я слухаю, - хлопець здер з голови ліхтар, увімкнув настільну лампу і повернувся до Магди. Побачивши дівчину, він усміхнувся:
- О, привіт! Тобі щось підкрутити чи... Чи ти до мене?
Дівчина хмикнула:
- Привіт. Мені сказали, що ти можеш перенести дані на новий КПК.
- Та не питання. Давай свої приколи.
Вона витягла з кишені все, що потрібно, і поклала на стіл. Зверху вона накрила цю справу однією зеленою купюрою. Азот вдячно кивнув і сказав:
- Приходь через півгодинки. Усе буде готово.
- Дякую, - Магда вийшла з кімнати, намагаючись не зачепити ногою купу металобрухту біля входу.
Вона вирішила повернутися до зброярні. Їй потрібні були патрони, та й до того ж, там вона почувалася набагато спокійніше, ніж у барі.
Дівчина йшла коридором, дивлячись прямо. Якщо вона затримувала погляд хоч на комусь, то обов'язково отримувала у відповідь або брудний коментар, або роздратоване бурчання, або сумнівні пропозиції "розважитися".
Магда тихо увійшла до кімнати і під пильним поглядом прапорщика пройшла до дивана. Було ніяково просити набої при лейтенанті. Він точно не потерпить порушення правил.
Дунаєв відклав чотири шоломи на стіл, тепер він щось виглядав у детекторах.
- А що ти робиш? - гнітюча тиша напружувала Магду, і та вирішила трохи розрядити обстановку.
- Перевіряю спорядження групи перед роботою, - сухо відповів лейтенант, відкладаючи вбік один із приладів. - Барахлить. Дайте новий.
Соломонич роздратовано цикнув, узяв детектор і витягнув із шухляди інший, такий самий.
- Куди це ви так вбираєтеся?
- Йдемо в Прип'ять днями, - пробурчав лейтенант, акуратно складаючи прилади в стопку.
Магда прикрила очі, намагаючись зібратися з думками.
"Я навіть не знаю, що йому сказати… Він точно мене не послухає, ще й вважатиме божевільною. Та я маю переконати його!"
- Я прошу тебе відмовитися від цієї затії, - випалила вона, дивлячись прямо між очей Дунаєва. Той стиснув губи, хвилину помовчав, а потім сердито прошипів:
- Не тобі мені накази віддавати, зрозуміла?
"Я б могла наказати йому, але я не можу... Я просто не можу дозволити собі..." - Магда стиснула кулаки.
- Це занадто небезпечно. Навіть для тебе, такого хорошого бійця.
Дунаєв дивився на неї, граючи жовнаками. Прапорщик позаду сидів і з цікавістю спостерігав за тим, що відбувається. Лейтенант відчув його цікавий погляд:
- Соломоничу, може, ти вийдеш до Азота? Щось довго він КПК колупає.
- Ех, - чоловік зліз зі стільця і пошкандибав до виходу: - Тільки не кричи, хлопче.
Щойно за прапором зачинилися двері, Дунаєв жбурнув на диван ножі та став навпроти розгубленої дівчини:
- Моя робота - виконувати накази командування. Ми боремося із Зоною та її створіннями. І я не буду слухати якусь дівчину, яку тут усі тільки з жалю терплять!
Магда не повірила своїм вухам. Тобто, весь цей час він пригощав її чаєм із жалю? Він не сприймав її всерйоз? Цікаво, чи переживав він, коли за нею полювали найманці? Згадав би про неї, якби Магда загинула?
Вона підхопилася і підійшла до нього практично впритул:
- Ти навіть уявити собі не можеш, як складно було сюди дістатися! І який до біса страшний шлях я пройшла без довбаного ліхтаря! На мені була величезна відповідальність! Та я... - вона кліпнула очима, і з них ринули сльози образи.
Хлопець стояв перед нею, з кислою фізіономією дивлячись на все це. Він глянув на свою долоню. Переконався, що вона не забруднена маслом, і одним рухом обтер щоки дівчини:
- Гаразд, проїхали.
Магда провела рукою по щоках. Сліди його холодних рук ще відчувалися. Вона підняла погляд і уважно подивилася на хлопця. Він насупився, взяв ножі, перевірив їх і відклав убік. Потім пройшов до ящиків та став діставати звідти якісь ремінці. Магда витерла під очима пальцем, зітхнула та сіла на диван.
Через кілька хвилин згадала, за чим прийшла.
- Лейтенант. Є питання. У справі.
- Я слухаю, - хлопець уже перейшов до розвантажень і тепер ретельно колупався в кишенях.
- Мені торговець сказав, що у вас можна купити набої... - несміливо проговорила вона, чекаючи реакції Дунаєва. - Я заплачу скільки буде потрібно.
Хлопець піднявся, пройшов до великої коробки і почав рухати в ній якісь ящички.
- Які?
- П’ять сорок п’ять, бронебійні. Сто двадцять штук.
- Ви що там, на війну зібралися... - пробурмотів хлопець, витягуючи три невеликі пакунки. - Можу дати тільки дев'яносто.
- Чудово, скільки я вам винна?
- Бери, - він пройшов до її рюкзака. Дівчина стояла позаду з парою зелених купюр. У неї було тільки сотнями, але вона думала, що двісті баксів вистачить, щоб покрити витрати на дев'яносто набоїв.
Дунаєв піднявся з колін, і вона швидко запхнула згорнуті купюри в кишеню його розвантаження.
- Забери гроші, - суворо сказав він, але Магда склала хрест із рук:
- Ні-ні, ти й так мені багато в чому допоміг. І там боржок за чай. Дякую.
Він дивився на неї якось розгублено, навіть сумно. Хлопець швидко облизнув пересохлі губи, роздивляючись її обличчя. Дівчина помітила, як спадає сталева завіса з його суворого погляду. Вона зніяковіла, ніби щойно поцілувалася з ним.
Магда бачила, як він знову вагається, хоче щось сказати. І чому в нього не вистачає сміливості просто вимовити пару слів? Лейтенант здатен вбити будь-яку тварюку або людину, але не здатен просто висловитися перед нею, такою розпатланою та абсолютно нещасною на вигляд.
Дунаєв неначе балансував на тонкому лезі. Але в один момент воно перехилилось - він схопив Магду за руку трохи вище зап’ястка.
- Я дуже сподіваюся, що бачу тебе сьогодні востаннє, - серйозно сказав лейтенант, вкриваючись червоними плямами. - Повертайся додому, тобі не місце тут. І я кажу це не тому, що тебе ненавиджу або ще щось… Просто йди, і живи нормальним життям, гаразд?
Магда стояла розгублена, навіть трохи налякана монологом хлопця. Він заглядав їй у вічі, стискаючи руку своїми крижаними пальцями.
- Я знаю, лейтенанте. Тут окрім болю та смерті нема нічого, але… В мене є справа, і це не тільки гроші. Це важливіше.
- Нема нічого важливіше за життя! - він схопив її за плечі. - Магдо, ніякий бісів артефакт не зрівняється з твоїм здоров’ям та психікою. Повертайся додому, почни краще нове життя там! Ти слухаєш?
Магда кивнула.
- Ти мене послухаєш? - з надією Дунаев ще раз зазирнув їй в очі. Сталева стіна була настільки холодна, що дівчина відсахнулася.
- Я піду, знайду прапорщика в коридорі. Бувай, - вона підхопила важкий рюкзак і вискочила в коридор.
- Магда! - голосно сказав Дунаєв і вийшов за нею, ніс до носа зіткнувшись із Махаоном.
Той стояв біля дверей, терпляче забиваючи в самокрутку тютюн. Побачивши, як виходить Магда, він одним рухом завів її собі за спину і знову набув вигляду хлопця-простака.
- Здоров. Проблеми?
Лейтенант загальмував, запитально роздивляючись незнайоме обличчя. Магда виглянула з-за спини Махаона:
- Лейтенанте, це Махаон. До речі, ти як зайшов?
Той акуратно загорнув самокрутку і сховав її в нагрудну кишеню:
- Мене мисливець провів сюди. Він тебе знає. Дьоготь, по-моєму.
Соломонич шкандибав темним коридором із КПК Магди в руках:
- Ось і все, лялечко. Тримай.
- Дякую.
Прапор пішов на склад, а Дунаєв згорав від сорому, стиснувши губи. Він не очікував зустрітися з кимось ще у дверей. Магда припускала, що він хотів ще щось сказати.
Вона вийшла з-за спини Махаона і взялася за його крижані пальці. Хлопець неначе прокинувся, підняв голову і уважно подивився на дівчину. Махаон з легкою усмішкою стежив за ним, дивлячись спідлоба.
- Бережи себе, лейтенанте. Махаоне, ходімо.
- Гаразд, - той узяв рюкзак дівчини і повернувся до Дунаєва: - Бувай здоровий.
Уже біля виходу Махаон розподілив між собою і Магдою речі. Тепер вона могла підняти свій рюкзак, але спина все одно буде нити через кілька годин ходьби.
- Ми не будемо заходити до сховища?
- Ні, тільки час втратимо. Ходімо. Вночі вже будемо на заводі.
На вулиці сутеніло. Поле набуло темно-сірих тонів і стало зовсім ворожим. Завод попереду височів грізним чорним обеліском. Магда не хотіла йти туди. Відчуженість цієї купи металу й бетону її відлякувала.
- Махаон.
- М?
- Я не хочу на завод. Там якось погано.
- І де ж нам, по-твоєму, ночувати? У чистому полі?
- А ми можемо йти всю ніч? - боязко поцікавилася дівчина, зручніше перехоплюючи рюкзак.
- Я вже зрозумів, що ти в нас мазохістка. Але я - ні, і ризики потрібно оцінювати і прораховувати, а не перти нічним лісом. Ми зупинимося в адміністративних будівлях, по цехах лазити не будемо.
Магда зітхнула, з побоюванням поглядаючи на темні обриси будівель.