Магда бачила той самий сон. Знову Лариса їхала автобусом і тікала полем. Знову дитину викрадали на машині.

Дівчина розплющила очі з думкою про те, що їй навмисно показують це. Раніше їй ніколи не снилися однакові сни. Їй здавалося, що вона чує думки тієї Лариси, немов у власній голові. Це лякає і вганяє в смуток одночасно.

Махаон ходив навколо мертвих найманців і рився в їхніх речах.

- Що ти робиш? - Магда піднялася і підійшла до нього.

- Шукаю нормальну флягу. Цей чорт мою прострелив.

- І ти не гребуєш пити після... - Магда скривилася. - Небіжчика?

- Ні, - прохолодно відповів Махаон. Дівчина ніяково кивнула і відійшла:

- Коли ми підемо?

- Можемо хоч зараз. Тільки куди? На базу сталкерів мені краще не потикатися в такому вигляді.

- Так... Ти маєш рацію. Але мені потрібно показатися там, щоб хлопці за мене не переживали. До того ж, в мене є справа до одного з солдатів на базі.

- Знайшла собі покровителів? - дивно усміхнувся Махаон, дивлячись кудись убік.

- Навіть, якщо і так, мала ж я якось тут триматися. Без друзів тут складно, - зауважила дівчина, оглядаючи свою перемазану кров’ю та брудом куртку.

Потрібно було вирішувати, що робити далі. Дівчина відчувала гостру потребу побачити будівлю госпіталю в Прип’яті. Та чи сподобається Махаону її ідея? Чи погодиться він на чергову авантюру?

- Мені потрібно в Прип'ять, - рішуче промовила вона.

- Навіщо?

- В мене є там справи. Сама навряд чи впораюся.

- Я б навіть сказав, що зовісм не впораєшся, - насмішкувато сказав Махаон, обнишпорюючи кишені одного з мерців. - Потрібне додаткове обладнання, набої та інші припаси. Гроші є?

- Нема.

- В мене теж. Тож потрібно їх десь дістати.

- Господи, тільки не кажи, що мені знову доведеться мати справу з артефактами… Ти ж це мав на увазі?

- Ага, - чоловік скинув свій бронежилет і повернув його проти світла. В районі грудей пластина була прострелена наскрізь. Махаон похитав головою і оглянув свою куртку. Та теж була в дірках. Він зітхнув і витягнув із жилета пошкоджену пластину.

Махаон склав у купу броню вбитих ворогів, знайшов підходящу за розміром пластину і вставив у жилет:

- Вилазь назовні, і вирішуй справи. Щойно розберешся, повертайся. Я піду в розвідку, знайду поле аномалій. Може, нам посміхнеться вдача, і вийде знайти щось більш-менш путнє.

- Добре, - Магда стала підніматися залізною драбиною.

Вона пішла бетонною дорогою швидким кроком. Дівчина навіть здивувалася, як швидко вона вивчила шлях від "Янова" до вентиляційного комплексу.

Але вона зупинилася, немов укопана. Її спину ніби свердлили поглядом.

У високій траві повільно йшли троє. Магда придивилася. Люди одягнені в чорне.

Вона вирішила почекати, адже зрозуміла, що чорна уніформа тут тільки у бійців “Обов’язку”, і боятися їй нема чого.

Лейтенант Дунаєв ішов похмуріший за хмару. Його обличчя практично чорне. І не від пилу, а від печалі. Поруч із ним ішов круглолиций добряк і високий рудий вусатий дядько. Вони часто переглядалися і співчутливо поглядали на командира.

- Що трапилося? - дівчина пішла назустріч, спритно оминувши невелику, ледь помітну гравітаційну аномалію.

Лейтенант хвилину мовчав, ніби збирався з силами. Потім тихо видав:

- Орлан загинув.

Магді здалося, ніби він звинувачує себе в його смерті. Це було помітно не тільки по тону розмови, а й по тому, як Дунаєв зігнувся, неначе під вагою якогось тягарю.

- Мені шкода, лейтенанте, - вона намагалася сказати це з щирим співчуттям, але після минулої ночі Магді було все ще складно отямитися. Вона не могла повірити в те, що Дунаєв мав рацію. Він дійсно хотів врятувати Магду від найманців, він перший розкусив самозванця. Але чи врятувала б вона Махаона?..

- Ходімо, зараз відпочинемо на базі, - сухо сказав лейтенант і виставив перед собою детектор аномалій. Магда хвилину спостерігала за ним і сказала:

- Я тут ішла вчора і знаю, як швидше пройти. Ідіть за мною і відзначте аномалії.

Вона розвернулася і пішла в бік залізничної станції. Дівчина вправно обходила аномальні утворення і вказувала, що потрібно нанести на карту.

- Слухай, ну ти даєш! Природжений проводир! - засміявся круглолиций. - Я Короп, до речі. А це Тарас.

- Добридень! - широко усміхнувся рудий.

- Приємно познайомитися. Вам, напевно, лейтенант про мене розповідав, - Магда знизала плечима. Короп з усмішкою покивав головою.

Дунаєв відзначав аномалії, уважно спостерігаючи за рухами дівчини:

- А тут що? Чисто?

Магда подивилася на підозрілу ділянку землі. На ній не було трави, і в полі вона нагадувала потворну лисину. Вона наблизилася і простягнула руку. Із тріщин у землі почала підніматися пара.

- Ні, сюди краще не потикатися, - зробила висновок вона.

- Взагалі-то, Коропе, у жінок чуття краще розвинене, ніж у чоловіків, - зауважив Тарас. - Але ця мала - винятковий випадок. Скільки часу зекономили! Ще на нормальний обід можна годинку-другу виділити...

- Начебто всі відзначили. Спасибі за допомогу, - відрапортував лейтенант і сховав КПК із позначками в нагрудну кишеню. З іншої кишені дістав цигарку.

Біля входу на станцію він потиснув руку хлопцеві у формі "Волі".

- А я думала, що "Обов’язок" і "Воля" ворогують... - пробурмотіла Магда. Тарас нахилився до неї:

- Ти чого! Це ж ліпший друг нашого командира, Око!

Дівчина широко розкритими від переляку очима подивилася на хлопця. У того на скроні красувалася величезна чорна гематома. Він курив поруч із лейтенантом і співчутливо поплескував його по плечу. Дівчина підійшла до них.

Дунаєв підняв погляд:

- Якби я того дня не пішов на чергування, усе було б по-іншому. Це падло знайшло Око, вирубило його, мало не насмерть. Його знайшли тільки через три години після того, як самозванець з тобою пішов.

- Чому мені в барі ніхто не сказав, що то був не ти? - Магда повернулася до “вільного”.

Той був зовсім не схожий на підмінника. Він був блондин, з ясними блакитними очима і легкою неголеністю. На голові була криво зав'язана бандана, на шиї - ланцюжок.

Він усміхнувся їй:

- У барі ніхто нікому не здався, усім похрін. Тож наївно було б чекати від звичайних одинаків допомоги. Тут люди не особливо страждають на альтруїзм. Тільки ми ось, вимираючий вид.

- А як ви подружилися?

- Та так, я одного разу Дунаєва виручив, одного разу - він мене. Так і вийшло, що друзями стали, - знизав плечима хлопчина і всміхнувся ще ширше.

- Гаразд, Око, - Дунаєв відкинув недопалок. - Мені треба перед Шульгою відзвітувати. Магда, на тебе в барі чекає Дьоготь.

- Добре, я вже йду, - і дівчина прослизнула в прочинені двері.

Дьоготь справді сидів у барі з кам'яним обличчям. Напевно, думав, що дівчина давно згинула. Побачивши Магду живою і неушкодженою, він дуже здивувався.

- Ти жива, нічого собі! То як, що з найманцями?

- Вони мертві, - сказала дівчина, плюхнувшись навпроти. Чоловік здивувався:

- Їх було троє, і це як мінімум. Ти не могла їх позбутися самотужки.

- Ніхто й не казав, що самотужки, - знизала плечима дівчина. - Мене відшукав мій друг. Довга історія.

Дьоготь недовірливо усміхнувся і похитав головою.

- І хто ж твій загадковий друг? - поцікавився він, випивши з кухля. Дівчина тихо сказала:

- Колишній фанатик.

Дьоготь задумався. Він довго дивився в одну точку, а потім нахилився до дівчини:

- Подивися ліворуч. Бачиш, сидить солдатик "Обов’язку"? Він теж - колишній фанатик. Я їх нещодавно знайшов, випадково натрапив на їхній табір. Вони більше...

- Не чують Моноліт, - закінчила Магда. Дьоготь кивнув:

- Зона змінюється. Біс його знає, що буде далі.

Дівчина помітила, як лейтенант Дунаєв промайнув у проході. За ним ішов громила у величезному бронекостюмі і щось втовкмачував.

- Та якби я не напросився в той покинутий тунель, нічого б не сталося, - відповідав Дунаєв.

- Але ж ти не знав, що крім тушканів там ще й бюрери будуть!

- А хто такі бюрери? - запитала Магда в Дьогтя. Той почухав ніс:

- Карлики. Розумні тварюки, живуть у підземеллях, жеруть падаль. Зустрічався я з такими, ті ще виродки. Дрібні, в плащах, щось бурмочуть... Але найцікавіше - вміють у телекінез.

- Це коли речі думкою рухаєш?

- Вони не просто рухають - вони можуть шматком заліза голову знести! І автомат із рук видерти.

Магда втупилася у попільничку на сусідньому столику. Вона примружила очі й простягнула до неї свою уявну руку. Ця рука розривала на частини людей і мутантів. Як же тепер зробити так, щоб просто посунути якусь консервну банку?

Попільничка різко зрушила з місця і під'їхала до краю столу. Магда сіпнулася від несподіванки. Попільничка зісковзнула на підлогу.

- Що там? - Дьоготь повернувся і подивився на банку. За столом нікого не було. Він ще раз глянув на попільничку і перевів погляд на Магду.

Дівчина знизала плечима, мовляв, що таке?

- Там попільничка. Ти на неї витріщалася, я бачив. Зізнавайся. Ти впустила?

- А що мені буде, якщо зізнаюся? - пошепки запитала дівчина. Дьоготь усміхнувся і похитав головою:

- Тепер це багато пояснює. Ти б ніколи в житті не змогла б дістатися сюди з твоїм спорядженням. А зі страшними здібностями будь-який шлях стає легше, еге ж? При лейтенантові про це тріпатися не варто. Вони таких як ти або на досліди відвозять, або пускають у розхід.

- Гаразд.

Лейтенант Дунаєв підійшов до столу:

- Магда, треба поговорити.

Душа дівчини пішла в п'яти. Від його голосу їй і так стає страшно. А якщо він дізнається, що вона монстр не гірший за контролера або бюрера, що він зробить?

- Так? - проспівала вона, вгамовуючи тремтіння в руках.

Дьоготь подивився на лейтенанта, який сів за стіл. Дунаєв перевів знущальний погляд на Магду:

- Що, знайшла собі адвоката?

Дівчина зітхнула і подивилася на Дьогтя:

- А можна мені чаю?

- Я зараз. Лейтенанте, щось принести тобі?

- Теж чаю, будь ласка. Ось гроші.

- У мене, до речі, нічим поки що заплатити... - винувато промовила Магда.

Дьоготь і Дунаєв моментально випалили: "Я пригощаю", а потім подивилися один на одного. Чоловік усміхнувся лейтенанту і зробив запрошувальний жест рукою, ніби поступаючись. Дунаєв простягнув ще одну зім'яту купюру.

Щойно він відійшов до віконця каси, Дунаєв повернувся до Магди:

- Ну, по-перше. Як ти опинилася в тунелі?

- Ну... - дівчина почала стукати ногою під столом. - Я підслухала твою розмову... Ну, тобто, вашу розмову... З командиром.

- "Ти" нормально, - буркнув лейтенант. - І чому ти вирішила, що тобі неодмінно туди потрібно? Ти ж бачила, ми успішно впоралися з однією тварюкою. Впоралися б і з другою.

- Ні, не впоралися б, - відрізала Магда. Приплив раптової сміливості та впевненості ніби відкрив друге дихання.

- У тебе і зараз мало не дірка в голові. А там, між іншим, були ще й... - вона прикусила язика.

Гаразд, контролер. Але як пояснити свою перемогу над десятком зомбованих людей, озброєних до зубів? Це нереально. Для такої, як вона, це просто неймовірно.

- Купа зомбі. Мої люди не сліпі, вони вміють рахувати тіла.

У Магди стислося серце. Вона не хотіла сваритися з лейтенантом, а тим паче насильно йому навіювати щось. Вже з ким-з ким, а з ним вона хотіла бути гранично чесною.

Та він прекрасно розумів, що таке дівчисько просто не здатне позбутися контролера та його свити. Для цього потрібен озброєний до зубів загін мисливців, та й то, ніхто не гарантуватиме успіх операції.

- Лейтенанте, я не можу поки що тобі сказати. Мені ще багато в чому потрібно розібратися, - дівчина спідлоба глянула на хлопця. - Тебе влаштує така відповідь?

Дунаєв насупився і спідлоба подивився на неї. Магді захотілося втягнути голову в плечі, але вона стримала себе.

Нога дівчини вистукувала дивний нервовий ритм. Лейтенант зітхнув і штовхнув її своїм черевиком. Магда перестала труситися.

- По-друге. Я був правий щодо самозванця. Ти не послухала мене, - холодно промовив він. Дівчина зітхнула:

- Мені пощастило, мій друг зустрів мене прямо на місці подій і вчасно втрутився.

- Могло і не пощастити, - Дунаєв склав руки на столі.

Магда подивилася на його вкриті рубцями пальці, розтріпані манжети куртки з кривавими плямами, підняла погляд:

- Я знаю. Але як сталося, так сталося. Вибач, що не повірила тобі. Я правда подумала, що ти… Ну, загалом…

- Приймається, - відрізав хлопець, колупаючи пальцем нерівності на столі.

Від його відчуження Магда розгубилася. Начебто він і переймається, але його тон, його прихована жорсткість бентежили її, змушували думати, що Дунаєв щось замислив. Але в найнеочікуваніший момент виявляється, що це просто було хвилювання за неї.

Дьоготь приніс два залізні кухлі, поставив на стіл. Магда потягнула один із них до себе, Дунаєв одразу відпив зі свого. Здавалося, йому абсолютно байдуже, що в кружці був практично окріп.

- Що ти збираєшся робити далі? - запитав Дьоготь. Магда знизала плечима:

- Сходжу до вчених, попрошу в Тополя помитися. Потім піду назад у сховище.

- Чому твій друг не тут? - поцікавився лейтенант.

- Річ у тім, що цей хлопець такий самий, як і Бродяга. Один із колишніх фанатиків, і його шеврони можуть трохи спантеличити панство в барі, - спокійно сказав Дьоготь.

Магда очікувала, що Дунаєв розлютиться. Але він тільки дивно подивився на Дьогтя, а потім на дівчину. Промовчав, і сьорбнув ще чаю.

Магда сунула ніс у кухоль і відпила чай. На смак так собі, пити можна. На "Ростку" Сестра і Дін готували смачніше. Вона так і сказала Дунаєву.

Він підняв голову і вперше за весь час ледь помітно посміхнувся. Магда зніяковіло опустила погляд, допила чай, нехай він і був до біса гарячим.

- Мені потрібно йти в бункер, - сказала Магда і взяла чашку. - Я піду.

Вона встала, взяла свої речі і віддала кухоль у касове віконце. Торговець підморгнув їй і відвернувся до таза з водою. Дівчина пішла до виходу. Її наздогнав Дунаєв:

- Я проводжу.

- У тебе справи, командире. - м'яко сказала Магда, згораючи всередині від страху бути викритою. - Я не хочу, щоб у тебе через мене були проблеми.

- Ти чула Тараса, у нас є трохи вільного часу, - сказав лейтенант і відчинив двері, пропустивши дівчину вперед.

Магда потилицею відчувала його погляд на собі, і це було досить дивно. Дунаєв неначе хотів щось сказати, може, поривався, та в останній момент передумував. Його підвішений стан був помітний неозброєним оком.

Нарешті він не витримав:

- Розкажи мені правду. Мені потрібно знати.

Магда зупинилася і подивилася на нього почервонілими очима. Вона могла втекти, нічого не сказавши, але не хотіла прощатися з ним ось так. Чи можна довірити йому свою таємницю? Як лейтенант поставиться до її дивних здібностей? Чи не вб’є її прямо тут?

- Ще не час, - відрізала Магда. - Мені потрібно дещо перевірити.

Лейтенант осудливо подивився на неї та похитав головою:

- Це не відповідь, але гаразд, чорт із тобою. Я не маю повноважень тобі наказувати.

Вони перелазили через чагарі мовчки. Потім хлопець порушив мовчанку:

- Що там із найманцями? Скільки їх було?

- Троє. До речі, з ним був той, що себе за Око видавав.

Дунаєв стиснув кулаки:

- Досі не можу змиритися, що вбив його не я!

- Нічого, Махаон пристрелив його, - сказала Магда, підходячи до дверей житлового модуля. Дунаєв натиснув на панель. Та заблимала жовтим. Коли спалахнув зелений, важкі гермодвері відчинилися, і Магда увійшла всередину. Лейтенант заходити не став. Він дістав цигарку і підійшов до якогось хлопчини в сірому комбінезоні.

Тополь зустрів Магду з усмішкою:

- Привіт. Чув від добрих людей, що тебе все-таки знайшли найманці. Як там, усе нормально?

- Раз я тут жива-здорова, значить, усе гаразд. Можна знову позловживати вашим душем? - усміхнулася Магда.

Тополь стояв, немов зачарований.

- Звичайно. Проходь, розташовуйся.

Дівчина швидко стягнула комбінезон, залишила рюкзак і зброю, пішла в душ. Теплою водою вона змила не тільки пил і бруд, а й сум, невизначеність і сумбур. Ненадовго, та все ж, хоч якесь полегшення.

Знову ті самі одноразові рушники, те саме дзеркало. Мабуть, душова кімната цього бункеру чи не єдине безпечне місце в Зоні. Магда зітхнула, натягнула свій одяг і повернулася до свого відображення.

В її очах не миготіло нічого, окрім похмурої рішучості. Потворний шрам повз шиєю і навіть краєм підборіддя. Дівчина сумно подивилася собі ж в очі.

“Я потріпана Зоною потвора, здатна силою думки розривати на частини людей і речі… Як же було добре тиждень тому, коли я не знала про це…”

Не хотілося знову поринати в цей страшний і жорстокий світ. Магда витерла під носом вологим кулаком і подивилася на двері. Треба. Вже час. На неї чекає ще одна відповідальна справа.

Вона вийшла з душу. Тополь сидів у себе, знову щось записуючи, як і вперше.

Тільки він надто сильно стискав у пальцях ручку. Кісточки рук побіліли, а перо ледь помітно трусилося над папером. Тополь не міг знайти собі місця за тим невеличким столиком, а вдавати, ніби зайнятий не дуже виходить. Магда зрозуміла, що він нетерпляче чекав на неї.

Дівчина сіла на ліжко і почала надягати куртку. Хлопець підняв голову і відклав журнал.

- Магда, - сказав він, облизнувши пересохлі губи.

- Так? - вона взялася за бігунок блискавки, але хлопець різко перегнувся через вузьку стільницю і перехопив її руку:

- Тут не холодно.

Цей жест не на жарт стривожив дівчину. Вона підняла переляканий погляд:

- Тополь, я...

- Почекай, - хлопець підвівся, обійшов стіл і сів поруч із нею. - Я коли тебе вперше побачив, я одразу зрозумів... Ти незвичайна. Я міг би дати тобі багато чого... Гроші, зв'язки… Та й загалом, ти мені…

Він густо почервонів і стиснув її руку. Магда бачила, як він на щось наважується. Ще трохи - і щось станеться.

Невже вона своєю поведінкою чи виглядом дала привід Тополю? Магда точно не хотіла всього цього, принаймні не тут і не зараз, та і не з ним взагалі…

Біля входу пискнула панель. Хтось входив у модуль. Тополь зарився обличчям у вологе волосся дівчини:

- Я зараз зачиню двері, і ми продовжимо.

Він піднявся і підійшов до дверей. Там через секунду виник лейтенант Дунаєв. Він грізно подивився на Магду через плече Тополя. Вона подивилася йому в очі й коротко хитнула головою. І дуже зраділа, що лейтенант її зрозумів.

- Що тут відбувається? - тихо, але грізно запитав він у сталкера. Тополь вишкірився:

- А ти все ходиш за нею, точно хвіст!

- І, мабуть, не дарма, - Дунаєв пройшов у кімнату. Магда швидко вскочила у штани і начепила рюкзак.

Вона пробігла повз хлопців, із силою грюкнула долонею по панелі біля вхідних дверей. Ті жалібно загули і відчинилися. Магда прослизнула в дезінфекційну камеру і почекала хвилину, намагаючись оговтатися від дивного стану.

Те, що намагався зробити Тополь, було огидно й підло. Магді захотілося ще раз прийняти душ, прибрати з обличчя волосся і забути запах його дешевого крему для гоління. Вона думала, що він просто захотів їй допомогти, але… Схоже, що чоловіки навіть в Зоні залишаються чоловіками…

“А на що ти розраховувала? Ходиш перед ним у самих трусах і думаєш, що йому не хочеться?” - дівчина криво всміхнулась сама до себе, вибираючись на пагорб.

Махаон чекав її на вулиці. Було видно, що він щойно повернувся з якоїсь діри. Усі його штани були в павутинні та пилу. Побачивши дівчину, він повільно пішов їй назустріч:

- Нам потрібно знайти парочку артефактів, щоб забезпечити себе припасами і спорядженням для походу в місто.

- Махаоне, я не думаю, що нам потрібна купа якихось речей, - легковажно відповіла Магда, поставивши руки в боки.

- Добре. У тебе є запас їжі на три доби? - чоловік підійшов ближче і схрестив руки на грудях. - Або патронів повний боєзапас? І детектор аномалій у тебе є запасний?

- Гаразд, - Магда різко розвернулася до нього спиною. - Показуй аномалії, будемо шукати.

Вони пішли вниз із пагорба, у темний гайок. Махаон закурив:

- Як сходила до своїх?

- Неоднозначне повернення, - пробурмотіла Магда. - Деякі виявилися не такими вже й поганими, а деякі - не такими вже й хорошими...