Висока струнка медсестра йшла коридором госпіталю. З-під рукавів її халата визирали помаранчеві манжети вовняного светра. У руках - журнал із записами, у кишені - маска і рукавички.
Повз неї жваво пробігло три санітарки з оберемками речей. Медсестра на секунду зупинилася і подивилася їм услід.
У палаті три ряди ліжок. Інші медсестри метушилися над обпаленими чоловіками. Деякі кричали від болю, деякі стоїчно витримували, коли простирадло відривали від ніг разом зі шкірою.
Дівчина нахилилася над молодим хлопцем. Той був мертвотно блідий, дивився на неї сльозяними очима.
- Льоша... - прошепотіла вона, готуючи крапельницю. - Ти поїв сьогодні?
- Ні. Вивертає від одного запаху їжі.
- Так не можна, Льошо. Ти ж обіцяв одужувати. Заради нас. І нашого маленького... - останнє речення дівчина сказала ледь чутно, скосивши погляд на живіт. Але Олексій зрозумів, усміхнувся й повернув голову набік:
- Як шкода... Як шкода... - він закашлявся. - Ларко, тобі треба негайно їхати звідси. Тут все радіоактивне… Малому нашкодить.
- Я поїду, тільки-но тобі покращає, - Лариса поправила голку і піднялася. - Обіцяю.
Наступного ранку Олексія не стало. Він помер тихо, без криків, без кривавих розводів на простирадлі. Ларисі ніхто не сказав, доти, доки тіло її коханого не упакували в кілька мішків, і не відвезли у свинцевій труні.
Лара намагалася не плакати. Адже вона сильна. Льоша завжди говорив, що вона сильніша за деяких чоловіків.
Він надурив її. Казав, що йому легше, що скоро він зможе стати на ноги…
Але його ноги…
Лариса нікому з колег-медсестер не дозволяла працювати з Олексієм. Він ходив дахом енергоблоку в ніч аварії. Його чоботи віддирали від його ніг чотири медсестри. Зняли через півгодини. Разом зі шкірою. І Лара терпляче обробляла місиво, що лишилося. А Льоша робив вигляд, ніби йому зовсім не боляче.
Дівчина дивилася у вікно, там проїжджали пожежні машини, вантажівки та автобуси. Прип'ять скоро спорожніє. А вона так полюбила це місто...
- Лар, треба перевірити четверту палату! І скоріше, пожежників сьогодні мають відвозити на Київ! - крикнула напарниця з іншого кінця коридору.
Лариса мовчки пішла в четверту. Звідти чулися крики.
На ліжку метався високий чоловік зі світлим коротко стриженим волоссям. Він намагався виплутатися з простирадла, перекинув склянку з молоком і стійку для крапельниць.
- Ви всі брешете нам!!! Куди ми поїдемо! Я нікуди не поїду! Вони не знають, а я бачив те, що там відбувається! Я дивився прямо в жерло реактора! Там нічого немає! Там НІЧОГО немає! Крім...
- Давайте зробимо укольчик і поспимо, так? - миролюбно почала Лариса, але той різко схопився.
Металевий лоток із ватними тампонами з гуркотом упав на кахель. Чоловік підвівся на ноги і швидким кроком пішов до медсестри. Дівчина злякано позадкувала, рвонула ручку дверей на себе і побігла коридором. Пожежник гнався за нею з моторошним криком.
Коридор пустий. Ніхто не чув її крику та тяжкого дихання ліквідатора. Ніхто не визирнув з палат, щоб перевірити. Все було, немов у тумані. Лариса влетіла до душових, щоб сховатися, але переслідувач не відставав.
У душовій не було перегородок, їх нещодавно прибрали. Переплетіння труб загрозливо нависало над головою, а бляклий блакитний кахель наганяв смуток.
- Я бачив світло всередині! А ви брешете людям! Ми всі в небезпеці! Вони не розуміють, і ти, дурна, не розумієш!
Лариса забилася в кут, стиснувшись від жаху. До горла підкотив клубок і її знудило.
Чоловік налетів на трубу, похитнувся і зігнувся навпіл. Він блював теж.
Всередині Лариси зароджувалося нове життя. Життя ж пожежника повільно покидало його через кожен видих, кожен приступ нудоти, кожну випалу волосину…
Вони дивилися один на одного, немов загнані звірі. Чоловік витер губи:
- Сама побачиш. Він усе тут знищить, - і вийшов, похитуючись.
Персонал госпіталю евакуювався на окремому автобусі. Усю роботу було зроблено, усіх пацієнтів відправили на Київ.
Лариса зібрала скромну сумку з пожитками. Усе в її квартирі нагадувало про Олексія. Простіше було залишити все, як є.
Вона зі своєю подругою Надькою сіла біля вікна.
- Новину чула, Ларко? Кажуть, усіх вагітних із Чорнобиля і Прип'яті збиратимуть у київському пологовому будинку.
- І навіщо?
- Примусово аборти робити.
Лариса зблідла, закусила губу і відвернулася до вікна.
"Ця дитина - єдине, що залишилося після Льоші..."
Молодий хлопчина-міліціонер застрибнув на сходинку і схопився за поручень.
Тротуаром ішов старий. Низенький, худий, лисий, з ріденькими вусиками. Поверх його блакитної сорочки була одягнена картата жилетка. Він брів уперед і щось голосно наспівував.
Хлопчина крикнув:
- Гей, дядьку! Сідай в автобус! Скоро тут нікого не буде! Це передостанній день евакуації! Ти чуєш?
Але старий проігнорував його, не переставши співати. Міліціонер махнув водієві:
- Чорт з ним, поїхали!
Автобус рушив, а Лариса гарячково міркувала. Їй не можна було в Київ. Потрібно було зупинити автобус і вийти.
Повз пролітали поля, лісок, села. Люди похилого віку стояли, спершись на свої паркани, і спостерігали за евакуацією.
Лариса вичекала момент і крикнула:
- Зупиніть автобус! Жінці погано!
Молодий міліціонер щось сказав водієві, і той відчинив задні двері. Лариса вивалилася, зігнулася навпіл і залізла в найближчий чагарник.
Її прочекали десять хвилин.
- Більше чекати не можемо, командире! - сказав водій і знизав плечима. Міліціонер вийшов з автобуса і пішов у бік кущів, заліз у чагарник. Але дівчини там не було.
Він вилаявся, дивлячись, як вдалині ледь жевріє помаранчева крапка.
- Дурепа, - процідив він крізь зуби і вліз в автобус.
Ларису прихистила добра бабуся. Вона була повитухою, і прийняти пологи для неї не було проблемою. Ларису ніхто не шукав. І їй було від цього тільки легше. Дівчина не могла уявити, як вона виправдовуватиметься перед батьками за позашлюбну дитину, втечу з автобуса, та ще й не послухалася наказу про примусові аборти.
Так минуло три роки. Маленька дівчинка з яскраво-синіми очима гралася біля хвіртки. По порожній вулиці повзла чорна блискуча "Волга". Машина зупинилася навпроти двору. Дверцята відчинилися і дівчинці помахав чоловік приємної зовнішності. У його руках був великий рожевий півник на паличці.
Дитина потягнулася до такої краси, адже в їхніх краях із мешканців залишилися тільки вона, її мама Лара і бабуся. Ні магазинів тобі, ні цукерок...
Тільки-но маленька ручка торкнулася палички, очі чоловіка блиснули, і малечу поглинула темрява шкіряного салону. Двері зачинилися, а машина покотила далі.
Магда розплющила очі й сіла на дивані. Вона була в шоці від такого зв'язного й сумного сну. Таке відчуття, ніби це колись сталося. І ці очі... У Лариси і дівчинки були такі ж яскраві сині очі, як і в самої Магди...
Дівчина зняла з обігрівача свій комбінезон. Той просох і нагрівся, черевики також прийшли в норму. Вдяглася і вийшла в загальну залу.
Там її окликнув хлопець:
- Гей, дівчино! Тебе Азот кличе.
- І куди мені йти?
- Ось у цю комірчину, - і чоловік зробив крок праворуч, звільняючи прохід. Магда кивнула йому на знак подяки і прошмигнула в лігво техніка.
- Ну, хаюшки! - хлопчина із залисинами весело ляснув себе по коліну, відтираючи масло з долоні. - Я Азот, будемо знайомі.
- Магда, - дівчина потиснула простягнуту руку і сіла на другий табурет. - Що там із телефоном?
- Загалом, пошаманив трохи, начебто працює. Іноді мерехтить екран, але це не критично. А так усі функції працюють стабільно. Тож користуйся.
- А гроші? Я, напевно, маю заплатити? - боязко запитала Магда. - У мене, правда, нічого немає...
- Та не парся! - технік махнув рукою. - Дунаєв мені заплатив. Тож ми в розрахунку.
"Чорт, я ж зовсім забула..."
Магда схопилася з табурета:
- Котра година?
- Початок одинадцятої, - Азота трохи збила з пантелику дивна поведінка дівчини. А та продовжувала насідати:
- Куди він пішов? Де цей контролер?
- Ясна річ, де - у тунелі.
- І як туди пройти?
- Якщо вийдеш через вихід біля торгаша - йди найближчою колією направо. Цей шлях йде у глухий кут. Він-то якраз і в тунелі, - почав було Азот, але прикусив язика. Він зрозумів, навіщо це дівчині, і вже хотів було махати руками й просити її нікуди не йти, але Магда вже скочила на ноги.
- От спасибі тобі... от спасибі... - дівчина вилетіла з його комірчини і пройшла повз каси на вулицю. Відшукала найближчу колію і повернула праворуч.
Ніч була місячна, як на зло. Великий ризик бути поміченою Дунаєвим або його людьми. Зате видно було шлях, навіть без ліхтаря.
В кущах причаїлося щось. Магда бачила людину, але руки в неї були набагато довше. Кисті рук неприродньо великі і бовталися на рівні середини гомілки. Людина згорблено стояла в затінку, ховаючись від місячних променів і вичікувала.
Магда йшла біля колії та старалася часто не повертати голову в бік потвори. Але цікавість і жах перемагали щоразу. Ось дівчина знову кидає швидкий погляд на кущі, але там вже нікого не було.
Важке дихання почулося вже за півхвилини. Воно було прямо тут, позаду неї.
Дівчина завмерла, притисла руки до грудей, немов намагаючись втримати серце. Почала повільно повертатися до джерела звуків.
Двометрова темна потвора з щупальцями замість рота стояла прямо над нею і принюхувалася. Розчепірила свої відростки на обличчі в усі боки, показуючи гострі шипи на внутрішній стороні. Колись це було людиною. Було видно по будові ніг та тулуба. Що ж з нею сталося?
Магда приготувалася прийняти свою смерть. Вона розуміла, що тікати буде марно. Вона заплющила очі, згадуючи маму, яка ніколи не дочекається її додому.
“Я намагалася дати нам краще життя…”
Нічого не відбувалося. Хвилина, дві. Тиша. Магда розплющила очі й з подивом про себе зазначила, що мутант пішов. Он він, лазить болотцем неподалік. Його добре видно в примарному місячному світлі.
Магда побачила чорну пащу залізничного тунелю вже за десять хвилин. Він був величний, моторошний і, здавалося, пустий. Загін Дунаєва має тільки вийти з бази, отже, у неї є півгодини, щоб зробити справу.
Що ближче вона підбиралася до тунелю, то більше тремтіли її ноги. Страх перед невідомим просто знищував її. Магда вже хотіла розвернутися і піти.
"Якщо ти чуєш мене... Допоможи!"
У відповідь Магда нічого не почула. Залишалося тільки сподіватися на себе. Але чи вистачить їй сил на це? Одна справа - змусити викладача пробачити борги, інша - вбити тварюку, рівну їй. Можливо, контролер навіть перевершує її за своєю силою...
Дівчина зробила крок у темний тунель і дуже здивувалася. По стінах бігали промені ліхтарів, розсіяно, нелогічно, моторошно...
Джерела - налобні ліхтарі на головах людей. Чоловіки і кілька жінок тинялися рейками, спотикаючись і стикаючись один з одним.
Магда одразу ж згадала дивного чоловіка з Бурштину. Він поневірявся болотом і мукав щось нечленороздільне. І Око щось говорив про зомбі. То це, мабуть, вони і є? Виявляється, позбавити людину розуму, глузду і спогадів здатна всього лише якась тварюка, всього її погляд…
Дівчина зробила крок уперед. Біля протилежної стіни стояла фігура. Чоловік стояв трохи згорбившись, а, коли Магда поворухнулася, швидким кроком став іти назустріч.
Дівчина схопилася за голову. Її череп ніби різав розпечений ніж. Біль відпустив буквально на хвилину, і тільки для того, щоб вдарити сильніше.
Магда повинна зібрати сили, вона повинна це зробити. Вона не має права програти! Адже її завдання ще не виконане...
Чоловік зупинився за п'ять метрів від неї. Немов за його командою група зомбі оточила його і Магду, зробивши імпровізований ринг. Світло їх ліхтарів освітлювало все всередині кола.
Магда підняла погляд. На неї дивився чоловік. Його шия майже злилася з плечима, голова була лисою, з-за відстовбурчених вух стирчало кілька рідких пасм. Торс і руки криво перемотані згнилими бинтами, темні штани бовталися на кістлявих стегнах. Він подивився на неї, немов зазирнув у душу, і розтягнув потріскані губи в моторошній усмішці.
Дівчина ахнула і відступила назад.
- Вставай! - несамовитий крик звідкись згори повернув її в реальність. Так. Її незрима берегиня тут, вона її не кинула. Але чому вона не вбила контролера? Чекає, поки це зробить Магда? Але ж вона ніколи раніше таким не займалася, раптом в неї просто не вистачить сил?
Магда насупила брови і рішуче заплющила очі. Якщо не дивитися на тварюку, буде трохи легше. Його божевільний погляд доводив до істерики і заважав зосередитися.
Дівчина витягнула руку, подумки розриваючи контролера на дрібні шматки. І посіпак його теж. Енергія ніби стікалася до кінчиків пальців. Через хвилину Магда відчула сильне поколювання в руці.
В її уявленні голови ворогів лопаються, немов кавуни. У цей же момент вона почула десяток неприємних ударів. Щось тепле хлюпнуло їй в обличчя. Магда розплющила очі.
Ліхтарі валялися всюди, деякі згасли, деякі ще блимали. Люди лежали без голів, деякі кінцівки були окремо від тіл. Все в крові.
Контролер заревів, схопився за тріщину в лобі й понісся на дівчину. Та закричала і стала задкувати. Оступилася і впала між двох колій. Тварюка довго її не шукала.
Магду витягли за комір, немов кошеня з помийної ями. Дівчина знову заплющила очі, перемагаючи пекельний головний біль. Тепер вона намагалася подумки розірвати тварюку навпіл.
"Я розірву тебе... Розірву... Ти не зачепиш лейтенанта... ТИ ЙОГО НЕ ВБ'ЄШ!!!"
Відчайдушний крик контролера заповнив тунель доверху. Ноги полетіли вправо, а тулуб - вліво. Рука контролера віддерла одну з кишень розвантаження.
Магда підняла один із ліхтариків, що хоч якось мерехтів, і пошкандибала назовні. Вона не чула нічого навкруги, у голові був тільки оглушливий дзвін. Дівчина була в жаху від своєї сили. Вона здатна вбити тільки силою думки! Та звідки ж у ній це?!
Вона вибралася на вулицю і впала на карачки, витираючи з обличчя кров. Блювотний позив перегнув її навпіл, але шлунок давно був порожній.
- Як же я втомилася... - прошепотіла вона язиком, що ледве повертався.
- Командире, є рух попереду! - здалеку почувся насторожений голос.
- Не наближатися. Я подивлюся, - голос лейтенанта Дунаєва був такий самий незворушний і зосереджений. Магда з легкою усмішкою зазначила, що хлопець ретельно готувався, а вона взяла, і зірвала його довгоочікувану операцію...
Дунаєв посвітив їй в очі ліхтарем. Промінь на хвилину завмер. Лейтенант присів на коліно:
- Якого...
- Я так втомилася... - повторила Магда. - Відведи мене на базу... Мені потрібно лягти...
- Що... - було чутно, що хлопець розгубився. - Що ти тут робиш? Ти... Ти поранена?
- Ні, я... - Магда піднялася на знесилених руках і сіла, привалившись до наколінника лейтенанта.
- Фагот, іди розвідай обстановку, - твердо сказав Дунаєв і підхопив дівчину під пахви. - Вставай. Вставай, чуєш?
Він відтер кров з її обличчя швидким рухом крижаної руки. Холодний доторк наче розбудив Магду, але не зменшив пекельний головний біль. Дівчина вчепилася в його долоню, не в силах повірити в те, що, можливо, врятувала цих хлопців від страшної смерті.
Хлопчина пробіг повз лейтенанта і заскочив у тунель. Промінь його ліхтаря довго блукав підлогою і стінами. Через п'ять хвилин він повернувся з доповіддю:
- Командире, там була бійня! Контролер мертвий, мало не нашинкований. І зомбі теж. Усі черевики вимарав...
- Нічого не розумію... - Дунаєв передав Магду іншому бійцю і пішов у тунель. - Зараз подивлюся.
За хвилину він повернувся і похмуро сказав:
- На базу. Нам тут нема чого робити.
Магда відключилася, незважаючи на дзвін у вухах. Прокинулася вона вже у старому кріслі. Перед нею сидів Дьоготь із дуже нервовим обличчям.
- Магда, вставай! Це терміново!
- М? - дівчина ледве розліпила повіки.
- Найманці вже біля Копачів. За кілька годин вони будуть тут. Клич лейтенанта!
- Я встати не можу... Пробач... Але я справді не можу... - застогнала дівчина, запускаючи руку в рюкзак. Палець торкнувся скляної поверхні артефакту. Відчуття були такі, ніби Магда сьорбнула джерельної води.
Мабуть, якщо прикласти артефакт до голови, то одразу стане легше? Так дівчина і зробила, адже часу на роздуми зовсім не лишилося.
Вона взяла кулю і нахилилася до рюкзака. Дьоготь сидів навпроти і не міг зрозуміти, чому дівчина запхнула голову в свій наплічник.
Тим часом у барі почувся розлючений крик лейтенанта Дунаєва:
- Де це падло? Я його вб’ю! Що за чортівня тут відбувається?
- Зона його покарає, друже, не кип’ятися, - миролюбно промовив високий чоловічий голос.
Коли артефакт торкнувся чола Магди, вона відчула прилив сил і душевний спокій. Кров перестала шалено стукати у скронях, а розум прояснився.
Дівчина витягла голову з рюкзака, поклавши на дно свою безцінну знахідку. Подивилася на Дьогтя і рішуче сказала:
- Тоді я йду. Прямо зараз.
- Я б не радив. Тут тобі буде безпечніше, - почав Дьоготь, але Магда його перебила:
- Я знайшла свій схрон. Він надійніше. А тепер вибач, і спасибі за допомогу. Мені час.
- Магда! - з-за повороту з'явився лейтенант Дунаєв. - Ти маєш лишитися!
- Я не можу. Найманці вже в околицях.
- Сьогодні з тобою був не Око! - крикнув хлопець, хапаючи її за плече. - Це був самозванець! Він мало не вбив справжнього…
- Ти хочеш, щоб я лишилася, і тому придумав цю історію? - примружила око Магда. - Ти не второпав? Мене зараз на ремінці поріжуть, якщо я на протязі години не зариюся поглибше! Тож не перешкоджай мені!
“То ось, про якого брехуна ти казала? Дунаєв бреше мені, щоб потім здати найманцям! А я його ще від смерті в тунелі врятувала… Але ж який йому з того зиск? Та розбиратися нема коли, а внутрішнім відчуттям я довіряю”
Хлопець миттєво почервонів від люті, стиснув плече Магди:
- Ти погано мене почула?! Вони слідкували за тобою!
- Дунаєв! - гнівно крикнула дівчина. - Ти не можеш мені наказувати! Випусти, прошу!
- Тут - територія “Обов’язку”, вони сюди не поткнуться, - Дунаєв нетерпляче потрусив дівчину за плече. - Залишся!
Дьоготь вирулив з-за рогу:
- Лейтенанте, Магді потрібно негайно ховатися. Випусти її.
Ця мить розтягнулася в вічність. Дунаев тримав руку дівчини мертвою хваткою, суворо роздивляючись її обличчя. Магда рішуче дивилася хлопцю в вічі, відмічаючи про себе, що його погляд, наче лезо ножа - гострий, холодний і дуже болісний.
- Гаразд, чорт із вами, - нарешті сказав лейтенант. - Іди. Даю вісімдесят до двадцяти, що вона загине. Але я попередив, а далі вже ваша справа.
Він трохи стиснув руку дівчини і різко відпустив її. Магда поправила на плечах рюкзак і свій смішний автоматик, відчинила двері й вийшла. Лейтенант вийшов за нею:
- І ліхтар візьми.
- Ой. Спасибі... - вона взяла з його руки кишеньковий ліхтарик, увімкнула його і побігла так швидко, наскільки це було можливо.
Місяць світив яскраво. Дівчина вимкнула ліхтар і встала посеред дороги. Вона відчувала наближення біди. Напруга прямо таки наростала в повітрі...
Сьогодні сталося стільки страшних речей, і як Магда ще не втратила розум!
Дівчина швидко дісталася купола, що приховує під собою озеро з живою водою. У темряві вона не одразу зрозуміла, з якого боку потрібно було обійти купол. Тож довелося витратити три хвилини на те, щоб відшукати деревце, по якому Магда залазила на купол уперше.
Тремтячими руками вона підіймалася понівеченою лозою і, коли вибралася на купол, одразу до нього припала, щоб не виділятися на тлі неба.
Людей вже не було видно. Магда сподівалася, що це були не найманці і йшли вони не до неї.
Дівчина сповзла драбиною всередину. Вона ледь дихала від напруження і страху. А якщо вони вже тут? А якщо в її голову вже хтось старанно цілиться з темряви?
Магда шльопнулася в калюжу, розбризкуючи воду. Гучно прокрокувала до берега і притулилася до стіни, у найглибшій тіні.
Вона сіла на холодну потріскану бетонну підлогу і видихнула, дивлячись у прохід. Що ж там? Ще одна зала? Підземні комунікації?
Поки вона намагалася відволікти себе думками про комплекс, їй в очі вдарило яскраве світло. Магда сіпнулася й заплющила очі.
- Так-так... - розкотистий голос прокотився приміщенням. - І як такій дурепі вдалося так довго водити нас за носа?
Коли очі дівчини звикли до світла, вона змогла розгледіти трьох. Один широкоплечий, у дивному обмундируванні, коротко стрижений. Другий...
- Око?.. - майже беззвучно запитала дівчина, мало не непритомніючи від жаху.
- Ну, майже, - громила в броні підійшов до неї й одним ривком поставив на ноги. - Ми стежили за тобою, кралю. Чи ти думала, що серед нас одні ідіоти?
Вона витріщилась на незнайомця, ледь стримуючи сльози. Подивилася на обличчя найманця. Під лівим оком була наколота невелика перевернута п'ятикутна зірка. У вусі - сережка. Його погляд нагадував погляд хижої тварини. Він безсовістно роздивлявся дівчину, потім взявся пальцями за її підборіддя і повернув обличчя Магди в різні боки, обдивляючись його. Помітив на шиї шрам і безцеремонно провів по ньому пальцем, з неприхованою цікавістю розглядаючи потворні орнаменти.
- Ти Бафомет? - нарешті видихнула вона, пригадуючи їх імена з переписки. Той хижо примружив очі:
- Тобі вже все одно, ти майже труп. Макс, візьми її.
Він відштовхнув дівчину до хлопця, що прикидався Оком.
Магда налетіла на нього, і в ніс ударив запах тютюну та м'ятних цукерок. Від усвідомлення своєї безпорадності й наївності хотілося ридати й рвати на собі волосся. Її обвели навколо пальця! А де ж тоді справжній Око?..
“Господи, та лейтенант був правий!.. Ти попереджала про брехуна! І це виявився Макс… Господи, та яка ж я дурепа!.. Якби я лишилася на базі, хрін би мене хто знайшов!”
- Де артефакт? - Бафомет витрусив вміст рюкзака Магди. Побачивши блакитну кулю, він покрутив її в руці:
- І це прихоплю. Цікаво... А де те сердечко, красуне? Я за тобою по всій Зоні ганявся не за якимось там Місячним сяйвом.
- У мене немає... - прошепотіла дівчина, і в її шию вперлося холодне лезо ножа. Макс підтягнув її голову за волосся вище і прошипів їй просто у вухо:
- У твоїх інтересах усе нам розповісти. Якщо скажеш - так і бути, різати не буду. Просто пристрелю.
- Я все сказала, у мене немає артефакту, - вже твердіше сказала Магда.
Вона заплющила очі і змирилася зі своєю долею. Найманці гнали її, вона намагалася втекти. Але ця зустріч була, судячи з усього, неминуча.
- Я даю тобі останній шанс, курко, - Бафомет став навпроти Магди і провів пальцем по її щоці. - Якщо не скажеш, де сховала - на твоєму тілі не залишиться живого місця, я тобі гарантую. Хочеш перевірити?
Дівчина змушувала себе не нервувати. Потрібно бути холоднокровною, як її невидима супутниця. Непогано було б повторити сьогоднішній досвід у тунелі з контролером. Тоді Магді під силу було розірвати на частини десяток людей і тварюку, набагато сильнішу за неї. Чому б зараз не позбутися цих...
Хтось човгав підлогою позаду. Усі троє найманців спрямували світло своїх ліхтарів у прохід.
Привалившись до стіни, стояв Махаон. Він затискав рану на животі, цілячись у них зі свого пістолета.
Магда рвонулася з рук Макса. Той не втримав її, і тканина куртки вислизнула з його пальців.
- І ти тут? - Бафомет витягнув із кобури величезний блискучий сріблястий пістолет і направив його на чоловіка. - По-моєму, у нас із тобою була розмова.
Ще мить - і він би вистрілив.
- Стій там, де стоїш! - крикнула Магда з темного закутка. Її захльостувала злість, щоразу з новою силою, варто їй було глянути на пораненого Махаона.
Бафомет розсміявся і зняв пістолет із запобіжника. Але його рука раптово вигнулася під неприродним кутом. Командир найманців завив від болю і впустив зброю. Макс і третій боєць кинулися до нього, але останнього підстрелив Махаон. Найманець упав і захрипів. Макс зупинився, озирнувся на фанатика, потім повернувся до командира, який повільно скручувався. На його обличчі читався переляк і розгубленість.
Махаон навів на нього пістолет, почекав кілька секунд і вистрілив. Хлопець упав обличчям донизу.
Бафомет прокрутився в поясі на триста шістдесят градусів, а потім різко розлетівся на шматочки.
Магда схопилася за голову і сіла навпочіпки. Біль знову прошив її голову від скроні до скроні. Дівчина на хвилину занурилася у свої страждання, але потім швидко згадала, що в дверях сидить ледь живий Махаон.
Вона схопилася, підбігла до нього і схопила за руку:
- Вставай! Вставай, Махаоне!
- Ти виконала своє завдання, я - своє, - він витер кров із губ. - Дай мені піти.
- Ні, завдання ще не виконано! - дівчина потягла його до озера. - І мені... Мені потрібна буде твоя допомога ще...
Він був до біса важкий. Його бронежилет робив його кам'яною статуєю, як за вагою, так і на дотик.
- Будь ласка, йди... Ну допоможи мені... - Магда відчувала, як сили її покидають. Махаон захрипів, зробив кілька кроків і впав біля кромки води.
Дівчина впала поруч із ним на коліна і взяла його руку. Зняла рукавичку і занурила долоню у воду. Дівчина зачерпнула долонями воду і стала кропити дірки в грудях Махаона.
Поки він лежав у непритомному стані, вона знайшла свій артефакт. Блакитна куля ніжно блищала і вабила до себе. Магда схопила її і приклала до своєї голови. Стало легше. Дзвін минув, біль ослаб, думки перестали плутатися, безслідно зникла паніка.
Вона взяла кулю зручніше і підійшла до лежачого Махаона. Тепер він не переривчасто дихав. Більше не було чути моторошних хрипів із присвистом. Він мирно спав, зануривши кінчики пальців у воду. Дівчина сіла над ним і поклала кулю йому на груди.
Вона засяяла яскравіше. Магда відшукала дірки в бронежилеті Махаона й акуратно просунула в отвори пальці. Як вона і припускала, на місці ран була ціла шкіра. З нюансами в вигляді шрамів і рубців, але ж ціла. Під нею тріпотіли живі нутрощі, серце билося, неначе птах.
Куля потьмяніла, “розрядилася”.
Махаон розплющив очі, прокинувся від дотику холодних пальців дівчини. Витягнув руку із води, обтрусив і пробурмотів:
- Це що... А я й забув...
- Ти про що?
- Оаза... Вона справді існує, - чоловік сів і віддав Магді артефакт. - Це - Серце Оази. Заліковує рани, насичує, відновлює сили. Як фізичні, так і духовні. Ми шукали її, але все безуспішно. Знання про це місце згинули разом із Хароном, нашим пророком...
- Ти ледве язиком ворушиш, - дівчина сіла біля стіни, підклавши під спину рюкзак. - Потрібно відпочити. Давай поспимо до ранку, а потім будемо говорити? Що там, у проході? До нас ніхто більше не пробереться?
Її не приваблювала ідея ночувати з трьома трупами, але кращого притулку для дівчини-контролера і солдата "Моноліту" не було.
Махаон сів поруч із нею і дістав із кишені якісь пакети. Він скручував цигарку.
- Там зал, у кілька рядів стоять колони. Щоб потрапити сюди, потрібно пройти між певними колонами. Це довго і складно, аналог кодового замку. Там "пекучого пуху" неміряно, можна серйозно травмуватися. Але на кожного, хто знайде шлях, чекає безцінна нагорода. Зцілення від хвороб і ран, внутрішній спокій... Загалом, людина стає повністю здорова. Однак Зона ніколи не дає чогось просто так. Натомість їй лишаються шрами. Як ти знайшла це місце?
Він закурив і відкинувся на бетонну стіну. Магда дивилася на хмарки диму, дивуючись тому, як швидко вона змогла зібратися і розірвати цього Бафомета. Вона дивувалася всьому. Зона дарує здоров’я, насичує, але натомість робить з людини потвору, вкриту шрамами…
Дівчина тяжко зітхнула, пригадуючи перший спуск в Оазу. Ледь помітно посміхнулася, дивлячись кудись прямо перед собою.
- Я залізла на дах і впала у ту діру. Поламала собі все, навіть хребет. Якби пролетіла трохи лівіше і не втрапила в те озерце - так би і лишилася тут. Махаоне, дякую, що знайшов мене, - щиро сказала Магда, дивлячись на вогник його самокрутки. Чоловік знизав плечима:
- Було цікаво подивитися, впоралась ти з завданням Крика, чи ні.
- Я впоралась, зробила все, як було сказано. І щось мало віриться, що ти пройшов такий складний шлях і зловив кулю тільки з цікавості, - дівчина піднялась і підійшла до свого рюкзака. Речі лежали навколо, розкидані Бафометом. Магда присіла і стала їх збирати.
Коли останній патрон покоївся в хаосі її мішку, дівчина повернулася під стінку й сіла поруч з Махаоном. Вона досі не могла повірити своїм очам. Він тут, живий та неушкоджений, хоча вже обома ногами стояв у могилі.
Магда притулилась до плеча чоловіка:
- Як ти мене знайшов?
- Довга і нецікава історія, - хмикнув той і відкинув недопалок в сторону.
Дівчина повернула голову, роздивляючись дірку в даху. Кошлата голова з ледь помітними жовтими вогниками повільно зникла з поля зору.