- Ану вставай! - зверху донісся грізний голос. Магда тупо дивилася прямо в стволи рушниці й часто кліпала:

- Е-е... Я зараз.

Вона незграбно піднялася, зібрала свої речі й подивилася в очі незнайомцю.

Перед нею стояв старий у ватнику і старій вушанці. Він посвітив ліхтариком в обличчя Магди і тихо розсміявся:

- Хе-хе-хе... І справді, дива. Ти хто така, і як тебе Зона сюди впустила?

- Я... Ой... Здрастуйте, дідусю… А ви хто? Я - Магда. У мене важлива справа є.

- Лісник я. Справа до кого?

Дівчина пом'ялася, озирнулася і ледь чутно прошепотіла:

- До проклятої галявини.

Дідусь відсахнувся:

- Ти чого! Звідти ще ніхто не повертався! Хто ти така, щоб справи до цього місця мати?

- У мене є те, що належить Зоні, як мені сказали. Ось, - і вона дістала Серце з кишені куртки.

Лісник відсахнувся ще більше:

- Ти, чортівко, де це взяла?

- Біля Кордону. Хлопця задрали мутанти, а в його речах я знайшла ось це. Артефакт шукають найманці, його потрібно терміново ховати. Ви ж Лісник. Допоможете мені знайти цю галявину?

Старий важко зітхнув, почухав бороду і сказав:

- Зараз потрібно в мене в будинку сховатися. Найманці десь поруч, і тобі дуже пощастило, що вони тебе ще не знайшли. Дочекаємося ночі й вийдемо. Давай, йди за мною, тільки обережно, тут аномалій більше, ніж будь-де.

- Та знаю я. Йшла ж тут якось.

- Так, значить, нові якісь приборчики підвезли? Та тут така активність, що жоден детектор ваш не справляється. І як пройшла?

- Та так і пройшла, - знизала плечима Магда. - Відштовхують вони мене. Як два магнітики з плюсиком.

Лісник повернув до неї голову і промовчав. Він уважно її розглядав, а потім задумливо сказав:

- Бачив я тебе раніше.

Магда витріщилася на нього, переступаючи через величезний синій гриб:

- Не могли ви мене бачити, дідусю. Я тільки два дні тому в Зону прийшла. Не може бути такого. Присягаюся.

- Додому прийдемо, я тебе посаджу за стіл, напою, нагодую, та порозпитую гарненько.

Будиночок Лісника був схований глибоко в лісових хащах. Хата була крихітна, але затишна, хоч зовні виглядала досить вороже.

Лісник зняв із великої колби шматок брезенту. Будиночок освітився яскравим жовтим світлом. Магда перевела погляд на банку і помітила там яскраво сяючий артефакт, схожий на їжака, тільки що світився. Лісник помітив її інтерес і не без гордості сказав:

- Це Нічна зірка. Знайшов кілька років тому. Тепер не палю свічки і гас. Світить так само, як і першого дня.

- Круто... А що ви тут їсте? Ви ж зовсім один!

- Зараз побачиш! - Лісник заметушився біля печі. - Ти мий руки в рукомийнику і сідай за стіл. Та не бійся, я твою цю штуку не зачеплю. Мені проблеми і гнів Зони не потрібні.

- Гаразд, - пробурмотіла Магда, вмиваючись.

Вона сіла за стіл і склала руки. Лісник поклав поруч виделку й усміхнувся:

- Ну, дами ж у нас виделками їдять... Горілку будеш?

- Якщо тільки зовсім трохи.

- Оце так, це по-нашому... Гаразд, спробуєш мою куховарську страву зараз... Без вишуків, але поживно. Ось.

Він поставив перед Магдою глибоку щербату тарілку з якимось м'ясом. Воно більше нагадувало дівчині слизькі морепродукти.

Вона підчепила шматочок виделкою, заплющила очі й відправила його в рот. За смаком - жирно, болотно і солі мало.

Магда поглядом пробіглася столом і відшукала засмальцьовану чарку з сіллю. Узяла щіпку й рясно посипала страву. Так набагато краще. Їсти можна. А якщо дідусь ще горілки наллє - взагалі буде все одно, що в тебе на закуску.

- Це щупальця кровососа, - похвалився Лісник. - Нещодавно прибив тварюку. У них, крім щупалець, нічого їстівного немає.

- Ого, - Магда хитнула головою. - Ну, хмелі-сунелі тут би явно не завадили.

- Чого?

- Та так, прянощі.

Лісник витягнув бутиль із каламутною самогонкою і з гуркотом поставив його на стіл:

- Кажу ж: без вишуків! Ось, зараз і самогоночки моєї скуштуєш.

- Добре. А ви поки що мені ось що скажіть. Коли ви бачили моє обличчя? - дівчина взяла чарку з самогоном із рук Лісника й уважно подивилася на старого. Той знизав плечима:

- Приходить тут одна. Іноді. Ніколи напряму не виходить, тільки у вікна дивиться. От сплю я, чую, під вікном шум, каністра порожня впала. Глянув туди - а там розпатлане, очі жовті, обличчя божевільне, а погляд ух, який розумний. І личко ну точнісінько твоє.

Магда злякано завмерла й повільно повернула голову в бік вікна, біля якого сиділа. Нікого не було видно. Поки що.

- І ви що її... Не проганяєте?

- А чого її, юродиву, проганяти? Підгодовую трохи. А вона мені за це артефакти приносить іноді. Хороші. Мисливці як проходять, натомість на них патрони та їжу дають. Так і живемо, одне одному не заважаємо.

- Вона висока? Худа? У лахмітті? - почала допит Магда. Лісник невизначено хитнув головою:

- Тільки голову бачив. Але воно, напевно, так і є, а що?

- Це ж вона мені шлях із Кордону на Бурштин показала... - шоковано прошепотіла дівчина, прикривши рот рукою.

Душа пішла в п'яти. Магда відчувала, як трусяться її ноги. Незримий попутник виявився попутницею, та ще й її близнюком... Чому? Як так сталося? Може, дідусь переплутав, і незнайомка зовсім не схожа на Магду?

Але ж все сходиться: і зріст, і лахміття, голова розпатлана… Лісник не здається божевільним, він не міг переплутати. То що це означає?

- І що в тебе за справа? Як ти оту чортівню дістала? - допитувався старий.

- Я ж вже казала: хлопця хтось задрав біля колючого дроту, я тікала від мародерів і знайшла його… ноги. Ось. А в нього виявився артефакт. І, загалом, вийшло так, що за цією штукою і так ганяються найманці, так на мене полюють ще й люди, які брали мене начебто на роботу.

- Коротше, половина Зони ганяється за тобою… - підсумував Лісник. - Артефакт сховати я допоможу. Але на більше не розраховуй, мені проблеми від твоїх найманців не потрібні.

Дідусь напружено подивися на новоприбулу. З хвилину мовчав, але потім видихнув і повеселішав:

- То вип'ємо ж за знайомство, Магда.

Самогон пройшов по глотці вогняною хвилею. Дівчина скривилася і швидко заштовхала до рота мало не половину тарілки. Коли пожежу в стравоході було успішно усунуто, вона витерла губи рукою й сказала:

- Дякую за частування, дідусю. Коли підемо?

- От ти спритна яка, - Лісник примружив одне око і пройшов до печі. - Приляж, поспи трохи. Вийдемо під ранок, ті довбні вже будуть далеко.

Магда зняла спорядження, куртку і черевики:

- Дякую вам. Ви такий добрий, навіть не віриться, що я в цій Зоні клятій...

- Ну, а як... Я ж Лісник, - старий прибрав тарілки, склав їх у металевий таз, поки Магда залазила на піч.

Їй було затишно і спокійно з ним. Навіть той факт, що щось страшне блукає просто під вікнами старезної хати, її не дуже лякав.

Вона кинула погляд на артефакт, що лежить у кишені куртки на лавці, і відчула прилив слабкості. Напевно, саме він розпалював у ній ту невгамовну енергію, яка гнала дівчину через всю Зону сюди. Тепер Магда не відчувала нічого окрім звірячої втоми.

Посеред ночі дівчина розплющила очі, відчуваючи на собі чийсь пильний погляд. Поки очі не звикли до темряви, вона прислухалася. Лісник хропів десь у кутку, на вулиці була тиша. Майже ідеальна.

Щось шаруділо під вікном. Магда почала часто кліпати, щоб обриси вікна стали виразнішими.

Там хтось був.

Долоні з неприродно довгими пальцями торкнулися скла. Людина підійшла ближче і присіла, щоб зазирнути всередину.

Магда звісилася з печі, щоб краще розгледіти незнайомця.

"Господи, це ж вона..."

Дівчина якомога тихіше зістрибнула на підлогу й підкралася до вікна. Можливо, саме зараз їй вдасться роздивитися цю дивну істоту.

Магда присунулася до шибки з широко відкритими від жаху очима. У грудях починало боліти від напруги, але відвертатися чи заплющувати очі вона не наважилася.

У вікні показалося бліде, ледь помітне обличчя, жовті очі хижо блиснули, а руки залишили запітнілі відбитки. Волосся було збите в ковтуни. Незнайомка дивно рухалася, ніби чогось вичікувала. Магда простягнула руку до скла, і та дивачка миттєво зникла в темряві.

Магда вся трусилася на печі, не в змозі заплющити очі. Хотілося розбудити Лісника і тричі запитати в нього, чи надійно замкнені двері.

"Мені так страшно ще ніколи не було... Як у фільмі жахів..."

Дівчина накрилася з головою пледом і так пролежала близько години. Коли її почав смикати Лісник, та схопилася одразу:

- Вмикайте світло, дідусю! Швидше, вмикайте!

Лісник пройшов до входу і зірвав із Нічної зірки брезент. Хата освітилася м'яким теплим світлом. Магда пробігла повз всі вікна, щоб переконатися, що ніхто не дивиться.

- Та що сталося-то?

- Я... Я бачила її... - безшумно промовила Магда, надягаючи розвантаження. З кишені випав шеврон "Моноліту". Лісник насупився і грізно сказав:

- Та не бійся ти, кажу ж! Краще скажи, звідки це в тебе?

Магда опустила погляд, побачила нашивку і нагнулася до неї:

- Мене привів сюди чоловік. Він відволік на себе найманців, а мене перекинув через паркан у ліс.

- О, то він, мабуть, і неживий вже, раз один на найманців пішов... - задумливо пробурчав Лісник. Магда почула його й обурилася:

- Він живий! Він пообіцяв, що знайде мене!

- Але ти все одно не сподівайся, - похмуро відрізав Лісник і закинув на плече свою рушницю. - Виходимо зараз, Магда. Зібралася?

- Ага.

- Ну пішли тоді.

Нічний ліс був ще страшнішим, ніж ліс увечері. Шерехи чулися ніби з-за спини, але, коли Магда оберталася, нікого не було. Сови моторошно ухали й відблискували очима. Чиєсь гучне дихання чулося з-за кущів. Магді хотілося закрити вуха руками і бігти без оглядки, але вона не могла. Лісник ішов повільно, тихо, жестами показуючи, щоб дівчина не галасувала і не смикалася, а йшла тільки за ним, слід у слід.

Проклята галявина сповістила про себе здалеку. Гнильний запах був настільки сильний, що за хвилину нюх просто зник. Доріжка до неї була без трави, тверда, як цегла. Здавалося, її втоптали, але кому потрібно ходити в це згубне місце?

У траві валялися мертві птахи, якісь кістки й черепи. Магда навіть бачила чиюсь зотлілу куртку.

Місячне світло освітило пустир, на якому не було нічого живого. У правому краю лежала купа мертвих тварин, ліворуч до дерева була прив'язана дротом людина.

Дівчина відійшла від Лісника і підійшла до трупа. Складно було зрозуміти, чоловік це чи жінка. На голові була шапка танкіста, повіки були відрізані, рот розірваний і в кілька разів перемотаний колючим дротом, кишки висіли з розпатраного живота до самої землі.

- Та хто це зробив? - пробурмотіла Магда, ледь стримуючи блювоту. Лісник повернувся до неї і швидко прошипів:

- Давай, закидай артефакт і тікаймо звідси! Яка тобі різниця, хто це зробив!

Магда побачила на плечі трупа шеврон. Орлина голова.

Дівчина ледь не зомліла. То це найманець? Може, це навіть один з тих, хто йшов за нею… Де ж тоді інші бійці? Вони теж мертві? Чи ходять десь недалеко?

Їй довелося відійти, старий потягнув її на центр галявини. Він витягнув із баула саперну лопатку, і почав копати. Дідусь відкинув невеличкий шар дерену, під яким була масивна металева кришка, немов вхід до таємного бункеру.

Артефакт миттєво згас. Магда з Лісником переглянулися, і стали швидко шукати край цього люку. Марно.

Тільки через дві хвилини прискорених пошуків з ліхтариком Магда знайшла порожнину в металі. За формою ця діра відповідала артефакту в її руці. Лісник нервово тупцював позаду, стискаючи лопатку.

- Все, я ховаю, - коротко відказала дівчина пересохлими губами і стала нагортати на артефакт землю і траву, дід став підгортати шар дерену лопаткою.

“Це та установка, про яку розмовляли Кобра з Криком?..”

Між Лісником та Магдою наростала моторошна напруга. Дівчині здавалося, що старий зараз увіткне лопатку їй у череп. Вона нашвидкуруч підгортала землю руками і стала задкувати до краю галявини:

- Дідусю, йдемо! Йдемо, Лісник! Лісник!

Але він стояв над горбком землі з опущеною лопаткою. Він повернувся до дівчини і став повільно наближатися. Як невблаганний робот-убивця.

Магда з відкритим ротом дивилася, як дідусь заносить свою лопатку для удару. Ще мить - і її голова розлетиться навпіл.

- Ні! Дідусь, це ж я! - голос дівчини затремтів, вона не могла впоратися з нападом паніки. Її зараз знудить, ось прямо зараз, під ноги вбивці...

Бліда рука схопила її за плече і рвонула подалі від галявини. Магда впала і покотилася в невелику яму. Там, розгрібаючи мертвих птахів і задихаючись від їх смороду, піднялася на коліна й поповзла вперед, притискаючи до тулуба поранену правицю. Але згадавши про Лісника, Магда крикнула в порожнечу, звертаючись до незримої попутниці:

- Врятуй його! Врятуй! Я не хочу, щоб він з глузду з'їхав!

Лісник завив. Він ревів, немов скажений собака, який загубив з поля зору свою жертву. Магда притиснула смердючі брудні руки до рота і боялася навіть пискнути. Прямо над нею дідусь пройшов прямо і повернув праворуч. Мабуть, він вирішив спершу обійти галявину, щоб спіймати дівчисько.

Дівчина висунулася зі свого укриття і побачила, як назустріч йому рухалася та дивна жінка. Вона простягнула до нього свої руки і змусила Лісника завмерти. Той почав корчитися від болю, впав на коліна і схопився за голову.

- Не вбивай! - крикнула Магда. Вона спробувала застосувати своє моторошне переконання і всі свої думки спрямувала на юродиву.

"Не вбивай дідуся!"

"Не буду", - несподівано Магда у своїй голові почула відповідь. У неї з’явилося бажання перелякатися і бігти куди подалі, але дівчина розуміла, що не знає дороги. Тож доведеться дізнаватися її хоч у когось, якщо вона не хоче стати жертвою галявини або найманців.

Тож вона напружилася ще більше і подумала:

"Мені потрібно йти, я повинна сховатися! Куди мені йти?"

"Наліво від галявинки"

Магда ще раз глянула на Лісника, підірвалася і помчала наліво. Аномалії відштовхували її з такою силою, що дівчина кілька разів падала в суху хвою. У темряві не було видно шляху, а мутанти спереду і збоку зловісно сновигали, але не показувалися. Магда в жаху мчала лісом, поки не загальмувала на краю крутого схилу.

Вдалині виднілися обриси покинутого заводу. У вікнах горіли нечисленні вогники. Це вселяло надію.

Магда присіла на краю, підібгавши коліна. Але позбутися моторошного хвилювання і нудоти не вийшло.

Дівчина перекотилася на бік і заплющила очі. Її знудило. Усі ці трупи, люди, тварини, Лісник, що збожеволів... Одна надія тільки на незнайомку. Магда не хотіла, щоб дідусь залишок днів провів у лісі, полюючи на людей і тварин, немов демон…

Сьогодні вранці вона відпочивала в вагончику Шкіпера. Вже встигла потрапити до фанатиків, заблукати в лісі й відчути на собі потойбічну силу галявини. Від всіх цих подій в дівчини розболілася голова. Що буде далі? Ще гірші речі? Невже події та місця будуть мінятися з нереальною швидкістю, мов візерунки в калейдоскопі?

Магді не хотілося спускатися вниз. Може, варто почати свій шлях до заводу зранку? Але ж світанок буде з хвилини на хвилину, а дівчина вже страшенно втомилася.

"Треба йти. Найманці можуть чатувати де завгодно…"

Вона важко піднялася, втерла рот зворотньою стороною долоні й понуро поплелася вниз, у поле, перемежоване лісопосадками, що розрослися.

- Махаон, тільки знайди мене... - прохрипіла Магда, перелазячи через трухлу колоду.