Магда з Дьогтем влаштувалися за столиком у найтемнішому кутку. Дівчина сиділа на табуреті, як на голках. Чоловік кивнув, мовляв, розповідай. І вона почала:

- Тополь сказав, тобі можна довіряти. Хочу показати тобі дещо, - з цими словами Магда простягнула Дьогтю телефон із відкритим чатом групи Кабана.

Той уважно почав читати кожне повідомлення. Дівчина напружено спостерігала за його бровами. Ті іноді опускалися на самі очі, а іноді різко підскакували.

Дьоготь віддав телефон дівчині і зробив висновок:

- Що ж. Це серйозний заліт, Магдо. Після такого мало хто виживає. Що будеш робити?

- Не знаю. Артефакту в мене давно немає.

- Але ж вони цього не знають. Та й навряд чи пробачать. Шукатимуть, поки не вб'ють.

- Тополь сказав мені, що можна попросити захисту "Обов’язку". Але як це зробити?

- Є два шляхи: поговорити напряму з підполковником, або домовитися з конкретними квадами. Скажу одразу, підполковник не захоче собі проблем. Залишається сподіватися на жалісливість якогось лейтенанта...

- Дунаєва, - перебила його Магда, дивлячись просто перед собою. Дьоготь підняв брову:

- Чому саме його?

- У мене є до нього справа. Тому вб'ю двох зайців.

- Дивись сама. Ти наражаєш і його на серйозну небезпеку.

- А ти мені допоможеш, якщо стане зовсім погано? - з надією запитала дівчина. Дьоготь серйозно подивився на неї:

- Зроблю все, що зможу.

- Дякую. Буду винна.

Магда опустила погляд, покрутила в руках телефон і прошепотіла:

- Що я можу для тебе зробити? Ти, мабуть, хочеш грошей? Я знаю, що ти тут людина шановна, і за так добрі справи не робиш.

Хоча щось всередині підказувало Магді, що потрібні Дьогтю зовсім не гроші, і навіть не її тіло. Цього чоловіка цікавило щось більше. Не дарма ж він підпрягся допомагати вченим. Його цікавить Зона? Та хто ж він такий? Цікаво, чи знає він щось про установку в Рудому лісі, яку Магда начебто “відремонтувала”?

- Та облиш, - посміхнувся Дьоготь. - Мені нічого не потрібно. Так, я пішов, у мене справи, зустрінемося ввечері.

Магда кивнула йому, і той пішов. Через кілька хвилин до неї підлетів веселий натовп хлопців у зелених комбінезонах. На рукавах були нашивки з зеленим вовком і гордим написом: “Воля”.

- Що тут сама сумуєш, красуне? - спитався один з них. Він був невисокий шатен з ріденькими вусиками. Другий став коло нього і простягнув руку Магді:

- Хочеш, погадаю?

- А ти хіба вмієш? - дівчина не витримала і всміхнулася.

“Та після таких сумних новин хоч розрада буде…”

- Та давай! - хлопчина взяв бліду долоню Магди і повернув її. Він недовго вдивлявся в лінії життя та долі, і вже через хвилину промовив:

- Я бачу гарну дівчину із кухлем чаю.

- Тут нема кухлів, - скептично промовила дівчина, примруживши око. - Щось ти наплутав, екстрасенс.

З-за її спини визирнула чиясь рука і поставила перед Магдою металеву кружку з чаєм. Хлопець-ворожій примружився, похитав головою:

- Ну а це що тоді? Бачиш, я не помиляюся ніколи.

Дівчина посміхнулася:

- Дякую, хлопці. І хто ж ви такі?

- Тобто?! - хлопчина з вусиками підскочив до неї знову: - Ти прийшла аж сюди і не знаєш, що таке “Воля”?

- Ну, так вийшло, що не знаю.

- Взагалі-то, хлопчурики із “Обов’язку”, звісно, молодці, винищують все, що рухається, але не краще було б просто вивчати Зону, як подарунок Природи? Мета “Волі” - вивчити і розказати про це місце громадськості. Благородні цілі маємо, - зазначив другий.

- Травокури зелені… - роздратовано пробурчав дядько в чорному комбінезоні з-за столику поруч. Хлопці тільки посміялися і нахилилися до Магди:

- Чула, що на Бурштині днями сталося?

Серце дівчини впало кудись униз, мало не на підлогу:

- І що?..

- Та такий викид пси-випромінювання, що бідолашним вченим довелося згорнутися і валити! І все це буквально позавчора вночі!

“Господи, установка…” - дівчина мало не зомліла, дивлячись, як хлопці з “Волі” весело обговорюють нещодавні події.

Вона стала пригадувати Шкіпера, його групу. Хороші хлопці, та чи живі вони? А Крик з Коброю? Що з ними?

Той артефакт дійсно виявився частиною однієї великої системи. Але навіщо комусь зводити під землею таке? Поки що в голові Магди виникало більше запитань, аніж відповідей.

Ці думки не давали їй спокою до самої ночі. “Вільним” не вдалося розвеселити новоприбулу, тож вони залишили гроші за чай та пішли на свій бік будівлі, влягатися спати.

Після опівночі відчинилися парадні двері. Лейтенант Дунаєв входить у бар із закривавленим обличчям. Його хлопці тягли одного пораненого. Магда скривилася, роздивляючись виснажених і поранених солдатів.

- Лейтенанте, що з Орланом? - запитав чоловік у барі. Той махнув рукою:

- Контролер зачепив. Нормально.

- А з тобою що?

- Те саме.

Дьоготь з'явився в бічному проході:

- Лейтенанте, можна тебе на хвилинку?

Дунаєв перевів на чоловіка свій важкий погляд:

- Умиюся зараз і вийду до вас. Три хвилини.

Він пройшов повз Дьогтя і зник у службових приміщеннях. Той покликав Магду до себе і відвів за порожній столик, став поруч. Лейтенант повернувся вмитий, із вологими скронями та раною на лобі.

- Хотів щось?

- Така справа, лейтенанте, - Дьоготь підсунув до нього залізну кружку з чаєм. Той узявся за вушко і залпом відпив половину.

- У неї проблеми, - сталкер кивнув у бік Магди. Та ледь помітно кивнула, потупившись. Дунаєв сухо запитав:

- Якого роду?

- На неї полюють найманці. Будуть в околицях з дня на день. Магда хоче попросити у вашої групи захисту.

- Ти помилився угрупованням, Дьоготь, - пробурчав лейтенант. - Ми не ПВК, у нас інша робота. Дитинко, замов групу найманців, вони тебе захистять краще, ніж ми.

- Зачекайте, - дівчина уважно подивилася на Дунаєва. - Я розумію, це звучить дивно. Але... у мене є до вас справа, пане лейтенанте.

- Справу до мене? - він глузливо зігнув брови і відпив чаю. - Ну давай, переконай мене.

Дьоготь вирішив не встрявати.

- Я відійду. Скоро буду.

Магда трохи знітилася, дивлячись в очі лейтенанта. Не могла підібрати слів, а потім почала:

- Загалом... Я від Сестри. Вона попросила допомогти вам повернутися додому.

- Так, починається, - Дунаєв відставив кружку і зробив крок назад. - Я витрачаю свій час.

- Ви ввалилися в цю будівлю весь подертий! Невже це така вже гідна справа для такого, як ви? - сказала Магда, дивлячись, як лейтенант змінюється в обличчі. - І Сестра сказала, що ваш тягар на душі вас згубить.

- Та звідки ти взагалі знаєш, який я? - злісно прошипів солдат. - Не лізь не в свою справу!

Сталева завіса з душі Дунаєва звалилася буквально на мить. Але Магда встигла побачити троянду, що падає на сніг, почути ридання в темній кімнаті, відчути смак дешевої горілки... Вона поморщилася, ніби від болю. Дунаєв навпроти теж. Вони подивилися один на одного.

- Я маю переконати вас повернутися додому, - сказала Магда, торкнувшись крижаної руки лейтенанта. - І чому у вас такі холодні руки...

Хлопець стояв і дивився на неї, ніби всередині боровся з люттю, смутком і ще з чимось. Потім він тихо запитав:

- Ти бачила Сестру? Як вона?

- Вона добре. Ваші хлопці на машині знайшли мене недалеко від заводу ледь живу, спасибі їм. Демон наказав прихистити, Сестра обігріла. А майор…

Почувши про Абсолюта, Дунаєв напружився і звів брови на переніссі. А Магда продовжила:

- Отримав по заслугах.

Обличчя хлопця трохи прояснилося:

- І що він?

Магда стисла губи, шкодуючи, що взагалі згадала про Абсолюта. Довелося сказати. Дівчина стисла змоклі долоні в кулаки і опустила погляд якомога нижче, щоб лейтенант не помітив переляку в її очах.

- Він повісився.

Дунаєв струсив головою і насупив брови:

- Що? Абсолют? Ти не плутаєш?

- На жаль. Я сама бачила. Господи… - ледь чутно промовила Магда, згадуючи ту страшну картину.

Дунаєв опустив голову і хвилину мовчки колупав пальцем нерівний стіл. Потім підштовхнув свого кухля дівчині:

- Заспокойся. І більше ні слова про нього. Пий чай.

Магда заглянула в кухоль, розглядаючи чаїнки на дні. Раптом вона сфокусувала погляд на відображенні й зрозуміла, що на неї дивиться Абсолют вилізлими з орбіт очима…

Дівчина миттєво відсахнулася від кружки і мало не перекинула її. Дунаєв встиг забрати свій чай. На якусь мить в його сталевих очах з’явилось щось на кшталт співчуття:

- Забудь, він пішов назавжди. Питимеш?

- Дякую, - Магда тяжко зітхнула: - Не лізе.

Вони помовчали кілька хвилин. Потім Дунаєв перервав мовчанку:

- Захист тобі, значить? Ну, це ж не означає, що ти будеш валятися, а ми - працювати. Раз ти дійшла сюди ціла й неушкоджена, то, я думаю, буде від тебе користь.

- Буде. Зроблю все можливе, - похмуро озвалася Магда. Лейтенант серйозно подивився на неї:

- Ось завтра й подивимося, якщо на чергування не поставлять. А поки що, - він попорпався в нагрудній кишені й дістав звідти невеликий протеїновий батончик. - На. І поїж зранку нормально, я не буду тебе на своєму горбі тягати.

- Дякую, - Магда взяла батончик. Пальці лейтенанта були такими ж крижаними. Їх захотілося затиснути в долонях і гріти диханням. Але дівчина сумнівалася, що йому це допоможе.

Дунаєв заглянув у свою кружку і випив залишки чаю. Магда роздивлялась його задумане обличчя і думала, спитати його про око чи не треба.

- А ви… Ви ним щось бачите? - боязко спитала вона ледь чутно. Лейтенант відставив кухоль:

- Майже нічого.

- Я знаю, що була бійня з бандитами… - почала була Магда, але хлопець різко обірвав її:

- Було та загуло. Нічого про це плітки розпускати.

- І все ж я маю нагадати вам, що існує прогресивна медицина по той бік Периметру, і ваше око цілком можна…

Перехопивши крижаний погляд Дунаєва, дівчина замовкла. Вона бачила, що його терпець уривається, ще одне слово - і їх співпраця миттєво анулюється.

Дьоготь з'явився непомітно. Магда навіть подумала, що він просто стояв у неї за спиною і спокійно слухав їхню розмову. Він підійшов до лейтенанта:

- То що? Береш?

- Великий ризик, - Дунаєв насупив брови. - Поки найманців в околицях немає, вона працюватиме з нами. Нам зайві руки не завадять. Щойно їх побачать у наших краях - можна сховати її на нашій половині станції. Сюди одинаки рідко потикаються, за найманців я взагалі мовчу. Але якщо про це дізнається Шульга, то він мене по голові за це не погладить. Тож менше тріпайтеся ви обидва.

- Зрозумів тебе, лейтенанте, дякую, - кивнув Дьоготь. Дунаєв хитнув головою, ніби засуджуючи Магду.

- Магдо, ти зрозуміла? Слухайся вказівок лейтенанта, - суворо сказав чоловік, дивлячись на насупленого солдата.

- Добре. Дякую, - вона посміхнулася, трохи стиснувши в кулаці батончик. Дунаєв зробив крок назад, віддав честь і пішов у темряву коридорів.

Дьоготь зітхнув:

- Гаразд, ми домовилися. Якщо дізнаюся що-небудь про найманців, то повідомлю тобі.

- Я тоді піду відпочивати, лейтенант не любить запізнень, - Магда пішла в сусіднє приміщення, знайшла те саме крісло з пружинами, що стирчать, сіла на нього і підперла голову руками.

Її скоро знайдуть. Від Копачів до станції кілька годин ходьби. Розправа - це питання всього кількох днів.

Від тривожних роздумів Магду відволікла розмова на підвищених тонах. Вона лунала з однієї з кімнаток, звідти, де зазвичай сиділи командири й годинами розглядали свої карти. Це найвіддаленіші кімнати, де, мабуть, раніше працівниці станції розпивали чаї на перервах. Тепер тут засідає командування і воліє, щоб ніхто не влаштовував з їх приміщень прохідний двір.

Дівчина напружила свій слух, і навіть заплющила очі, щоб не відволікатися.

- Питання контролера дуже важливе, командире! Карти почекають! Тополь вказав нам на одну тварюку, але не далі як півгодини тому бачили ще одну! Та одного такого вистачить, щоб перебити всіх на базі!

Мовчання, хвилину, дві. Потім незнайомий голос стомлено сказав:

- Гаразд, я дозволяю ліквідацію контролера. Візьми найкращих бійців і не зволікай.

- Дякую за довіру, пане підполковнику.

Двері грюкнули, почулися гучні кроки в коридорі. Магда прикинулася сплячою. Одним оком вона бачила, як лейтенант Дунаєв широкими кроками перетинає бар і йде на інший бік, туди, де базувався загін угруповання "Воля".

Дівчина відвернулася, обхопила руками рюкзак, поклала на нього голову і задумалася. Щось підказувало їй, що вдруге Дунаєв не витримає сутички з контролером. Один із його хлопців навіть іти сам не міг, та й сам лейтенант дістав по лобі.

"Потрібно з'ясувати, що таке контролер, і чого від нього чекати..."

Потрібно було засинати, інакше на завтра не вистачить сил. Але від думок, що переповнювали її, неможливо було навіть прикрити очі.

Дунаєв уже повернувся, підійшов до двоярусного ліжка, скинув берці, заштовхав їх кудись убік і одним стрибком опинився на другому ярусі. Магда спостерігала, як він перевертається, і сама стала потихеньку засинати.

Вранці її розбудив шум навколо. Хлопці в чорній уніформі швидко збирали свої рюкзаки і допомагали один одному закріплювати детектори на розвантаженнях.

- А ви куди? - спросоння запитала Магда, розтираючи очі. Чоловік із круглим добрим обличчям повернувся до неї і м'яко, по-батьківськи посміхнувся:

- Та на чергування, куди ж іще!

- Так? Це добре, - Магда згребла свої речі і вилетіла в хол станції. Вона вже хотіла вийти через парадні двері, як її хтось схопив за рукав:

- Зачекай-но. Це ти Магда?

Дівчина обернулася і побачила хлопця в зеленому комбінезоні. Зелений вовк на його шевроні вказував на те, що він з "Волі".

- Ага.

- Дунаєв попросив придивитися за тобою, поки він вирішуватиме свої справи, - хлопець простягнув Магді руку. - Я - Око. Приємно познайомитися.

- Ну... Мені теж... - Магда не встигала оговтатись від словесного потоку Ока. А той стояв, бадьорий, сповнений енергії, від нього пахло тютюном і м'ятними цукерками.

- Тільки мені треба йти зараз, - винувато сказала дівчина, взявшись за ручку дверей. Око охоче взявся за ручку других дверей:

- Так я з тобою. Лейтенант дуже просив тебе покараулити. Приставати не буду, обіцяю. Якщо треба, допоможу, я досвідчений і тямущий, як то кажуть.

Магда ще раз зміряла сонним поглядом Око, неуважно кивнула і вийшла на вулицю. Хлопець - за нею.

- Ти знаєш щось про контролерів? - спитала дівчина, пропалюючи поглядом простір перед собою. Око почухав ніс:

- Ну, знаю дещо. У мене так друг загинув. Від лап цього... Кхм. Загалом, уяви, я і ти. Тільки ось ти, приміром, можеш на мене подивитися й одразу ж влізти мені в голову! І підпорядкувати собі!

"Мені й уявляти не треба..."

- Це боляче, страшенно неприємно, у цей момент сам собі огидний стаєш. Якщо воля сильна - залишишся живим, але зомбі, а якщо ні - просто стріляєшся або розбиваєш голову об стіни чи дерева. Так от.

Око сумно зітхнув. Магда зробила скорботну гримасу:

- Мені шкода, що з твоїм другом так сталося. Можеш ще мені сказати дещо?

- Валяй, - Око закурив. - Не палиш?

Вона хитнула головою. Той схвально хмикнув:

- Правильно. Не треба воно тобі. То що за питання?

- Де тут на місцевості можна сховатися? Сховатися так, щоб ніхто не знайшов. Принаймні, не одразу.

“Я, звісно, розумію, що лейтенант міг би приховати мене на станції, та чи не стане це його фатальною помилкою?.. Ні, я краще сама підшукаю собі нору поглибше. Я не гірша за інших сталкерів”

- Зрозуміло, де. На старому вентиляційному комплексі. Звідти нещодавно химеру викурили, тож місце дике й пусте. Можемо сходити, перевірити.

- Я згодна, - мало не вигукнула Магда. - Ходімо, швидше.

Око дивно покосився на неї:

- Нервова ти.

- Не лізь у душу, гаразд? Будь ласка, - різко обірвала його Магда. Хлопець відсахнувся:

- Та добре! Не психуй, зараз пройдемося, тут недалеко.

Дівчина йшла, немов по битому склу. Її рухи були різкі, іноді необґрунтовані. Око, напевно, триста разів пошкодував, що погодився провести її до комплексу. А в самї Магди на душі скреблися кішки.

Щось з цим хлопчиною було не так. Він якийсь занадто бадьорий та веселий, так охоче за нею пішов, незважаючи на можливі небезпеки… Дівчина не могла зрозуміти, чого чекати від нього. Може, він зараз приведе її на місце, зґвалтує, а може, навіть і вб’є?

Величезний бетонний купол височів на кілька метрів із високої трави. Поруч стояли дві невеликі споруди. Око смикнув двері однієї з них. Металеві двері не піддалися. Тоді він вибив гнилу шибку на першому поверсі й спритно вліз у вікно. Магда залишилася стояти зовні:

- Ну, що там, порожньо?

- Так, на жаль. Навіть деталей цінних немає. На вулиці спокійно?

- Так, тихо.

- Я тоді ще пошукаю. Хочеш, залазь до мене!

Магда озирнулася навколо. Була ще одна будівля і той загадковий бетонний купол. Дівчина вирішила дослідити його, а заодно й подалі від цього хлопця відійти. Вона повернулася до вікна:

- Я буду дивитися ту здорову штукенцію.

- Гаразд. Кричи, якщо що, - і Око продовжив вивертати шухляди письмових столів.

Магда підійшла до масивного бетонного купола. Поруч із ним росла дика товста багаторічна лоза. Вона плелася до самого даху. І гнана цікавістю дівчина стала забиратися нагору.

Побачивши величезну діру, вона присвиснула і підійшла до краю.

Вода відбивала темно-сіре вороже небо. Металоконструкції стирчали з озерця і тягнулися вгору. Магда бачила своє зовсім крихітне відображення у водній гладі.

Шурхіт десь унизу змусив її стрепенутися і схопитися на ноги. Магда розверталася на всі триста шістдесят, але не помітила нічого підозрілого.

І тільки від великого куща відокремилася частина і повільно опустилася. Око і Магда були тут не самі.

- Гей! - дівчина зробила необережний крок убік, оступилася і впала в діру.

Вона летіла, немов маленька лялька, налітаючи на залізні перегородки і прути. Ребра пронизав гострий біль, після удару хребтом віднялися ноги. Носом хлинула кров, а очі ледь не вилетіли з орбіт.

Магда впала у воду вся переламана. Біль розривав її тіло зсередини, нутрощі горіли, а ноги були розкидані в неприродній позі. Від них більше не було зиску, адже Магда перебила хребет.

Дівчина приготувалася вмирати, болісно, довго і тихо.

З води стирчить тільки голова. Магда зробила вдих і заплющила очі. У голові пролунав тихий шепіт:

"Вставай, він бреше тобі!"

Магда перестала відчувати біль і взагалі що-небудь. Вона подумала, що вже вмирає, і її мозок перестав сприймати сигнали тіла.

- Вставай! - звідкись праворуч пролунав пронизливий вереск.

Магда різко сіла, злякано озираючись. І тільки через хвилину вона відкрила рот від шоку.

Тільки-но вона лежала в цій калюжі, немов овоч. Та з такими травмами в кращому випадку все життя на візку довелося б пересуватися! В гіршому випадку - вмерти, не дочекавшись допомоги…

- Господи, я сиджу... Я стою... Я... - дівчина вибралася з води, вся мокра до нитки. - Мамочко!!!

Із великого темного проходу на неї дивилися яскраво-жовті очі. Магда рвонулася туди, але дві яскраві точки різко віддалилися. Дівчина зупинилася і привалилася до покрученого корча, витираючи з обличчя воду і сльози.

- Я мало не померла! Але чому всі мої рани загоїлися? Так не буває!

Магда перевела погляд на мілке озеро. І тільки зараз згадала, що взагалі-то кілька днів тому фантазм перетворив її руку і частину шиї в криваве місиво.

Дівчина відразу ж занурила руку у воду. Потім скинула куртку і подивилася на понівечену правицю. Свіжих кривавих ран більше не було, але шкіра була вкрита потворними шрамами й рубцями.

Магда сиділа біля кромки води з відкритим ротом. З очей безперервно бігли сльози. Так, рани загоїлися, але що з’явилося на їх місці… Та такі страшні ритвини на шкірі не приховає жоден більш-менш гарний одяг. Тепер доведеться всі зароблені гроші спустити на операції…

Дівчина закусила губу і стала натягати мокру куртку, ковтаючи сльози. Вижити б, щоб про операції думати…

У відображенні вона побачила блакитне світіння. Спочатку їй здалося, що розійшлися хмари на вулиці, але, піднявши голову вгору, Магда зрозуміла, що погода тільки погіршилася.

Джерелом світіння була кришталева куля, схожа на велике яблуко. Вона ніби росла на корчі й зсередини сяяла блакитним світлом. Магда встала, підійшла до неї і простягнула руку. Артефакт ніби відчув її наближення і сам відпав від дерева просто їй у долоню.

Дівчина сіла навпочіпки, піднісши його до очей. Зона знову підкидає їй свої дари, але Магді все це було не потрібно. Вона мріяла ні від кого не ховатися, розбагатіти і спокійно жити подалі від аномалій і всякої чортівні, залікувати руку. З цими артефактами одна біда. За них переслідують, вбивають… Хіба воно того вартує?

"Але, може, це і є мій шанс заробити і звалити звідси..."

Магда сховала артефакт глибше в рюкзак. Окові вона вирішила нічого не показувати і не розповідати. Про кого їй сказав голос у голові? Невже Око набрехав їй? Але у чому? Він начебто такий порядний і добрий хлопчина… Про всяк випадок краще мовчати.

Вона з кам'яним обличчям і вимоклим комбінезоном вилізла на дах металевою драбиною. Око ходив територією, заглядаючи мало не під кожен кущ. Побачивши Магду на даху, він підбіг до купола:

- Ти де була?

- Я... впала, - Магда злізла по дереву на землю і постала перед Оком у вельми жалюгідному вигляді. Той похитав головою і взяв її за плече:

- Ходімо швидше! Ти можеш застудитися.

- Згодна, - видавила Магда і вони швидким кроком пішли стежкою назад на базу.

Уже там Магда зрозуміла, що не зможе роздягнутися, щоб висушити речі. Вона встала біля виходу і стала гарячково міркувати, що можна зробити, щоб встигнути ще ввечері на полювання.

Двері різко відчинилися і зачепили її по плечу.

- Ай!

Це був лейтенант Дунаєв. Він зачинив двері й оглянув дівчину з голови до ніг:

- Не встежив Око...

- Я сама винна, не беріть у голову, - Магда поїжилася від холоду. Мокрий одяг гидко прилипав до тіла. Лейтенант похитав головою:

- Ходімо зі мною.

Він повів її в невелике приміщення. Напевно, раніше там була підсобка або кімната для персоналу вокзалу. Там нікого не було, але стояв обігрівач, ящики з консервами і патронами. Під стіною була стійка зі зброєю. Але найбільшої уваги Магди удостоївся невеликий обшарпаний диванчик.

Дунаєв пройшов до старого письмового столу:

- Ти поки знімай комбез і вішай на обігрівач. Я зараз знайду термоковдру.

"Хоч труси не дуже мокрі... Але вони й сохнуть швидше..." - дівчина із задоволенням скинула з себе штани й куртку і повісила їх на обігрівач.

- А від чого він працює? Я не бачу тут генератора, - запитала вона, сидячи на дивані.

Дунаєв витягнув із шухляди величезне сріблясте простирадло:

- Нова розробка тутешніх учених. Туди вбудований фрагмент артефакту. Якщо вірити яйцеголовим - вічний двигун. Вельми зручно.

Хлопець уважно подивився на шрами Магди, примружив здорове око і ледь помітно скривив обличчя, немов від болю:

- Де це ти вже примудрилася?

- В перший день фантазм напав. Страшна тварюка.

Він накинув ковдру на спину Магди, а та в неї загорнулася, вдячно дивлячись на хлопця.

Той запхнув усі ящики на місце:

- Фантазми здатні змінювати обличчя. Вони прикидаються твоїми супутниками або тобою і заманюють в темні закутки лісу або будівель. І вбивають. Ну, ти і сама вже зрозуміла.

- Але в них так погано вдається усміхатися… - дівчина відкинулася на спинку дивану. Дунаєв ще раз пройшовся кімнатою:

- Не навчилися. Та ще картина. Потрібна ще якась допомога?

- Зачекайте... - дівчина запустила руку в одну з кишеньок розвантаження і витягла туди телефон. Він більше не працював.

- Що і слід було довести... - сумно прошепотіла вона.

- Давай, я віднесу Азоту, він гляне, - лейтенант простягнув руку. Магда віддала йому неробочий телефон і з сумом сказала:

- Там був позивний Сестри... Напевно, найцінніше в цій штуці...

Дунаєв покрутив телефон у пальцях і кинув у кишеню:

- Якщо справа тільки в цьому, то раджу його викинути і купити новий КПК. Він хоча б водонепроникний.

- Ні, я не можу... - схопилася дівчина з повними очима сліз. - Я ж не зможу стежити за пересуваннями моїх... переслідувачів.

Лейтенант не очікував такої різкої зміни настрою дічини. Він відсахнувся, звів брови на переніссі й замовк, уважно роздивляючись Магду.

- Не розумію, як ти встигла нажити собі таких серйозних ворогів.

Магда підняла очі на нього і стала дуже уважно розглядати лейтенанта. Вона відчувала, що він зараз піде. Але так не хотілося лишатися в цій кімнаті на самоті. Але, мабуть, не треба казати про це лейтенантові, він все одно з нею не лишиться.

- Сюди може хтось зайти? - спитала вона. Дунаев хитнув головою:

- Тільки наш прапорщик, але сьогодні на базі його немає. Хочеш чаю?

- Ні, дякую.

Дівчина видихнула і сіла назад на диван. Хлопець відвів погляд і пішов до виходу:

- Я з хлопцями ближче до півночі виходжу на полювання. Якщо будуть проблеми - звертайся до Дьогтя. Він повернеться з замірів ввечері. Я пішов.

- Ні пуху, - раптом сказала Магда, дивлячись йому в спину. Вона взагалі не планувала відкривати рота, але чомусь дівчина не могла залишити цю людину без доброго слова.

- До біса, - Дунаєв зачинив двері з того боку.