Вертоліт приземлився на майданчику якогось інституту. Пізніше Магда дізнається, що тут вивчають Зону, її утворення та вплив на планету.

Дьоготь вийшов першим, за ним - Магда і Махаон. Вони пройшли в невелику будівлю і розташувалися в кімнаті зі столом і диваном.

- Я зараз повернуся, - Дьоготь скинув рюкзак і став діставати папки з документами. - До вас зараз зайде асистент і дізнається розмір одягу. Скажете йому, і він принесе вам чисте. Зброю залиште тут. З усіма речами пройдіть у сусідню кімнату на дезінфекцію, а потім одягнете одяг, який вам видадуть, зрозуміло?

- Цілком. Ходімо, Магда, - Махаон скинув із плеча автомат, зняв ножі й кобуру з пояса і кинув усе це на столі. Магда поклала поруч МР-5 і старий ПМ, який знадобився їй лише одного разу.

У сусідньому приміщенні на них чекали рамки, у які потрібно встати. Зі щілин тут же виривалася щільна хмара пари. Магда стоїчно витерпіла дезінфекцію, з задоволенням скинула брудний комбінезон і перебігла в душову кабінку. Їй сказали гарненько відмитися, щоб дозиметр на виході показав задовільне значення. Двічі дівчину просити не довелося.

Мило було не господарським, а для миття голови навіть дали невелику пляшечку шампуню. Сервіс, подумала Магда, як у готелях...

Вона із задоволенням відмилася і загорнулася в чистий рушник. На стільці на неї вже чекав комплект чистої білизни та одягу. Дівчина швидко вбралася в бавовняні вільні штани й доволі широку футболку, взула якісь незрозумілі тканинні мокасини й вийшла в коридор.

Дегтярьов стояв перед нею вже зовсім інший. Він був чистий, причесаний, у сорочці та штанах. Без звичної броні він здавався вдвічі меншим, але це не забрало його природної харизми та загадковості.

- Ваші речі в тій кімнаті. Забирайте їх, і я чекаю вас надворі.

- Гаразд. Зараз підійде Махаон, і ми в усьому розберемося.

- Так-так, розрахуйся зі мною нарешті, - Махаон вийшов із кімнати й обійняв Магду за плечі. - Давай, як обіцяла.

- Добре, не буду лізти в ваші справи. Як закінчите - виходьте, я на вас чекатиму, - і майор вийшов.

Дівчина вивалила всі знахідки та гроші на стіл.

- Бери, скільки хочеш. Мені не треба.

- Ти чого, - Махаон сів на край столу, перебираючи в руках пачку грошей. - Ти ж мріяла сплатити борг. Що тепер змінилося?

Магда зітхнула. Як дібрати слова, щоб описати свій стан? Чи зможе вона вийти з нього? Навіщо їй гроші, якщо вона може змусити будь-кого їй їх дати? Навіщо їй ліки, якщо в сумці лежить потужний артефакт? Навіщо їй мама в Києві, якщо тепер вона знає, хто вона і хто її батьки? Життя стало несправжнім, картонним непотребом. Магда має владу над цим світом. І це позбавило її життя сенсу.

- Все нормально, - хлопець взяв лише одну пачку грошей. - Бери собі. Я трохи взяв артефактів ще там, у лабораторії. Мені вистачить. Ти невчасно дуже розкисаєш. Для тебе все тільки починається.

- Що для мене починається? - байдуже спитала Магда, запихаючи все своє добро назад до рюкзака.

- Ті головорізи вийшли на Дьогтя. Отже, скоро вони знайдуть спосіб потрапити в лабораторію, відкриють шляхопровід, дослідять весь комплекс і вийдуть ще й на тебе. Тож, я думаю, в нас буде ще багато роботи.

- “В нас”? Та ти ж перший додому рвався.

Махаон закинув свій наплічник за спину й посміхнувся:

- За символічну платню я готовий стати твоїм охоронцем ще на невизначений термін.

Магда глянула на нього й неочікувано розсміялася. Значне полегшення: тепер їй не доведеться вигрібати це життя самій.

- Мене звуть Дарія, - промовила вона, розтираючи вологі очі. - А тебе?

- Рустем, - хлопець тягне руку, дівчина її тисне. - Приємно познайомитися.

Вони забрали речі і вийшли надвір. Дегтярьов сидів на лавці й курив. Побачивши їх, він піднявся:

- Запрошую вас пройти в нашу лабораторію. Я знаю, що у вас є унікальні зразки, тобто артефакти. СБУ пропонує солідне винагородження за кожен наданий зразок, тож… Якщо хочете продати прямо зараз, то прямо тут ми з вами й розрахуємося.

- Мені підходить, - погодився Рустем. - Куди йти?

Дегтярьов всміхнувся краєм губ:

- За мною.

Довгий світлий коридор. Чомусь Дарці це нагадало підземні приміщення лабораторії, в яку вона спускалася буквально вчора. Стало неприємно, немов маленька Єва, яка сиділа в скляній клітці, нагадала про себе.

Лабораторія була просторою, лампи денного світла горіли яскраво, освітлюючи кожен сантиметр приміщення. Лаборанти в білих халатах з сірими емблемами на грудях з цікавістю подивилися на новоприбулих.

- Доброго дня! Пан майор повідомив нам, що ви маєте унікальні зразки з Чорнобильської зони. Чи можемо ми на них подивитися? - спитав молодий хлопчина з круглими окулярами на кінчику носа.

Дарка виклала зі свого наплічника скляні краплі, узяті з підземелля. Серце Оази сяяло м’яким світлом на дні рюкзака. Дівчина дивилася на кулю, яка не раз рятувала життя. В її голові вже зрів план. Вона рішуче закрила рюкзак, не показавши стороннім артефакт.

- Тепер ти, - Дарка відійшла від столу на один крок, пропускаючи Рустема.

Той підійшов до гладкої поверхні й став викладати артефакти один за одним. Дарка спостерігала, як на столі з’являлися штуки, які вони забрали з лабораторії. Але коли він дістав Це, її очі мало не вилізли з орбіт.

- Господи, Махаон!!! - скрикнула вона й мало не впала на коліна. Дегтярьов ледь встиг її взяти під лікоть.

Десь в кутку розлетілася на друзки люмінесцентна лампа. Переляканий лаборант подивився на майора, а потім на інших присутніх. Магда, зрозумівши, що втрачає контроль, заплющила очі й стала глибше дихати, щоб заспокоїтися.

- Поклич прибиральницю, - спокійно сказав Дегтярьов.

Рустем тримав у руці той самий артефакт, через який Дарку ганяли по Зоні цілі зграї найманців… Це скляне сердечко не в землі, воно сяє в руці її супутника. Але як він дізнався…

- Це теж заберіть, - прохолодно промовив Рустем і поклав утворення на стіл. Глянув на майже непритомну Дарку, яка готова була вчепитися в його горлянку, якби не майор, який міцно тримав її за руки.

- Я не розумію! Ти ж знав, що ця штука врівноважує Зону! Так сказав Сахаров!

- Маячня, - відрізав Рустем. - Тут палити можна?

- Не бажано… - тремтячим голосом зауважив розгублений лаборант.

- Тоді підбийте, будь ласка, кошторис, а ти, Дарко, підеш зі мною, - хлопець взяв її за лікоть і потягнув коридором у двір.

- Я не можу зрозуміти! Що відбувається! Ти викрав артефакт із установки, яку я начебто полагодила! Кобра і Крик сказали, що це надважливо, і ти це знав! То чому ти так зробив?

Рустем дістав зім’яту раніше скручену самокрутку:

- Закінчила? Установка, яку тебе послали лагодити - потужний пси-випромінювач. Розумієш, що це означає? Крик направив тебе туди, тому що люди масово виходили з-під контролю “Моноліту”, потрібна була пси-хвиля, яка б розм’якшила людям мізки. Так їх легше брати під контроль. Якби я не втрутився - Бурштин перетворився б на пустку! Ти сама чула Шкіпера, там півдня було пекло.

Дарка розкритими від жаху очима дивилася прямо перед собою, не в силах опанувати себе, свої думки. Чи добре зробив Махаон? Виходить, що так. А Магда могла б власноруч знести півзони, навіть не підозрюючи того. Десятки людей в радіусі дії таємничої установки могли б назавжди втратити глузд, особистість та всі людські чесноти.

- Але як так вийшло, що артефакт ходив Зоною? Звідки його взяв той хлопець, якого я знайшла біля Периметру?

- Кілька тижнів тому якийсь хлопчина розніс Центр Зони, відкривши прохід звичайним одинакам, вимкнувши основні пси-установки. Напевно, коли він вилучив цікаву штуку з системи, то просто продав її торгашу. А той вже направив більш впливовим людям. Або ж його якимось чином викрали. Варіантів може бути багато, але є факт: той хлопець, що прибрав пси-випромінювання, продав артефакт.

Дарка тупо дивилася на ледь жевріючий недопалок в пальцях Рустема, переварюючи отриману інформацію. Той подивився вдалину:

- Я не міг допустити, щоб опромінення вдарило по Кобрі та Крику знову. Коли я зустрів її в госпіталі кілька годин тому, я бачив в її очах проблиск здорового глузду. Можливо, вона згадає хоч щось про нас, перед тим, як… - він відкинув недопалок в смітник. - Та вже надто пізно.

Дарка заплющила очі. Голову прошив біль, немов розпечена голка.

Кобра лежить у високій рудій траві, розкинувши руки в сторони. Її куртка розстібнута, зброя лежить над головою. Тіло спотворене моторошними виразками. В правому боці дірка від кулі. Кров заливає одяг. Її праву долоню стискала рука Крика. Він лежав у траві поруч, в такій самій позі - з розкинутими руками. З кута його рота до вуха спускалася кривава крапля.

Їхні очі заплющені, груди майже не здіймаються. Життя от-от їх покине. Під їхніми повіками жевріє блакитнувате сяйво Моноліту.

- Господи… - прошепотіла Дарка, накриваючи вологі очі долонями. - Господи… Там щось сталося. Мабуть, вони були в Прип’яті разом із нами, а в сутичці з найманцями, їх…

- Брехня, не кажи так. У них ще є час, - голос Рустема вперше за весь цей час звучав невпевнено.

- Я бачу… Я не хочу це бачити, та…

Дівчина завмерла, розплющила очі й втерла сльози.

- Вони лежать. І більше не встануть. Мені шкода.

- Досить, ти чуєш! - хлопець схопив її за плече, струснув і заглянув у вічі. Довго витримати погляд він не зміг, тому прикрив очі, немов від сильного болю.

- Мені шкода не менше, ніж тобі, але… - Дарка відчепила його руку. - Може, поясниш, що у вас відбувалося?

- Чи тобі не байдуже? - він почав скручувати нову цигарку. - Їх все одно вже немає. Ні мого брата. Ні моєї нареченої.

Тепер Дарія зрозуміла, чому Кобра з Махаоном так тяжко прощалися там, у госпіталі. Він пам’ятав, а вона - ні. Що може бути болісніше, аніж втратити свою наречену та рідного брата?

Дарка не відчувала набряклих очей. Тільки холод сліз по щоках. Їй бракувало слів, щоб висловити все, що вона думає. Та і Рустем не захоче її зараз вислуховувати.

- Я знала, що тут щось не так. І я розумію, чому ти не хотів говорити про це. Вибач, що…

- Та досить вже. Я тобі не той пацанчик-лейтенант, який весь час зі скорботним рилом ходив. Тож треба знайти шефа, забрати гроші й валити звідси.

Дарці нічого не залишалося, як піти слідом за Рустемом.

Дегтярьов запросив їх у кабінет з довгим столом. На столі лежало чотири акуратних зелених стоси.

- Це - ваша винагорода. Дякую за співпрацю. До суми за артефакти я додав ще нагороду за спуск в лабораторію. Загалом, вистачить на безбідне життя.

Дарка спостерігала за Рустемом, який став складати гроші в свій рюкзак. Що він робитиме далі? Все його життя зруйноване, і лежить там, за дротом, у високій траві…

Дівчина запхала гроші в наплічник, розмірковуючи, скільки потрібно віддати у магазин і що робити з залишком.

Дегтярьов терпляче почекав, поки вони заберуть свої гроші:

- Я відвезу вас до міста. Але перш ніж ми поїдемо, у мене є запитання до Магди. Ти не хочеш узяти участь у дослідженнях? Упевнений, нашим ученим буде цікаво поспостерігати за твоїми здібностями.

Дівчина задумливо втупилася між брів майора. Стати такою ж піддослідною, як Єва, їй не хотілося. Але й забувати про всю цю історію вона не могла собі дозволити. Магда хитнула головою:

- Я не можу вам зараз відповісти. Але із задоволенням дам вам свій телефон і чекатиму на ваш дзвінок десь за кілька місяців. Мені потрібно вирішити проблеми в сім'ї. Думаю, ви мене зрозумієте.

Майор схвально кивнув:

- Добре. Я тебе зрозумів.

- А ви можете ще дещо робити для мене? - раптом запитала Магда.

- Усе, що буде в моїх силах.

- Знайдіть лейтенанта. Дізнайтеся, що з ним сталося. Його звати Володимир. Володимир Дунаєв. Добре?

Дегтярьов насупив брови і задумався:

- Я тебе почув. Зроблю, що зможу. Сідайте в машину.

Їхали мовчки. Дегтярьов висадив пасажирів біля метро "Чернігівська", кивнув їм і поїхав.

Магда знову стала Даркою, звичайною дівчиною, яка підробляла в магазині косметики. Вона набрала повні легені повітря, роздивляючись знайомі краєвиди. Махаон стояв поруч із рюкзаком за спиною й напружено мовчав.

- Я хочу до магазину, - рішуче сказала Магда й пішла по провулку. - Треба чогось поїсти, а краще - випити, хоч я і не дуже люблю алкоголь.

- Підтримую.

Розміняли грошей, пройшлися брудною вулицею. Зайшли до невеликого магазинчику, набрали купу м’яса, немов не їли кілька місяців. Рустем стояв біля каси з пляшкою дорогезного бренді. Дарка переводила осудливий погляд з пляшки на чоловіка мовчки кілька секунд, а потім не витримала:

- Дорого.

- Здається, ми заробили достатньо грошей, щоб пити ці помиї кожного дня до кінця життя.

Продавчиня тільки переводила розгублений погляд з Рустема на Дарку й кліпала густо розмальованими очима.

Дівчина вже обдумувала зустріч з мамою. Як вона поставиться до незнайомця зростом під два метри, з посіченими рубцями руками і з суворим поглядом? Та щось всередині підказувало Дарії, що в квартирі вона маму не знайде.

Потягли пакети додому. Дарка з полегшенням зітхнула, коли побачила, що вікна її квартири за ці десять днів ніхто не розбив, ґанок теж начебто чистий. У під’їзді було тихо і спокійно. Тільки ледь відчутний запах сигарет. Мабуть, Ванька перед зміною палив, від матері ховався…

Дарка знайшла ключ від квартири в електричному щитку. Відчинила старі дерев'яні двері.

В оселі було прибрано, що дуже дивно. Не було зайвих речей, сміття на підлозі й половини взуття.

Дарка думала про те, як пояснюватиметься з жінкою, яку все життя називала мамою. Але вона пройшлася квартирою і не знайшла її. На кухні на неї чекала записка.

"Дарусю!

Мені соромно за мою поведінку. Пробач мені, я проклинаю той день, коли зустріла Марка. Я прийняла рішення виїхати в центр допомоги алкозалежним. Якщо ти ще хочеш зі мною розмовляти, ось адреса і телефон. Повертайся додому, я виправлюся!

Якби не ти, я б просто повісилася. Але тільки заради тебе я починаю нове життя. Не хочу, щоб тобі було за мене соромно. Пробач.

Мама"

Махаон зазирнув у записку через плече дівчини, кілька секунд почитав, а потім відійшов до плити і став діставати з пакетів покупки.

- Я не знаю, що мені сказати на це... - пробурмотіла Дарка, складаючи записку.

Вона скучила за своєю "мамою". Вона не бачила її два тижні, але за цей час, мабуть, багато чого змінилося. Тільки зараз Дарка зрозуміла, як змусила всіх нервувати своїм зникненням. Стало страшенно сумно і соромно.

Вона почервоніла до коренів волосся, щосили намагаючись не розплакатися. На вулиці вдарив грім. По склу застукали великі краплі серпневої зливи.

Махаон відчинив кватирку і виставив руку на вулицю:

- Не можу ніяк перестати остерігатися кислотного дощу… Гей, Магдо, ти чого?

- Нічого, - вона втерла сльози. - Увімкни холодильник, будь ласка.

Махаон нагнувся і встромив вилку в розетку. Старий "Днєпр" загрозливо загарчав, немов скажений пес.

Дарка нарізала сир і з неприхованим здивуванням спостерігала, як Рустем вправно ріже м’ясо. Кожен його рух був виважений, немовби він робив це не вперше.

- Та хто ж ти такий?.. - пошепки спитала вона. Він подивився на неї з ледь помітною посмішкою:

- Хочеш знати?

- Та було б непогано, звісно…

- Ми з Яном були багаті синки багатого батька, - він кинув шмат м’яса на пательню. - Жили на Кіпрі та навіть не думали про Зону та всі її принади. Нам і так було непогано. Поїхали до Києва, провідати мати. І коло метро я зустрів Марію. Вона роздавала буклети якоїсь секти. Я взяв папірець, так і познайомились.

- Марія це… її справжнє ім’я? - тихо спитала Дарка, проявляючи в своїй пам’яті образ червоноволосої Кобри, вчергове за сьогодні. З кожним разом це ставало болісніше.

- Так, було колись. Я прийшов на збори секти, щоб її побачити та переконати піти звідти. І в мене майже вийшло. Вона перестала ходити на збори, я знайшов своє кохання, навіть одружитися думав. Познайомив з родиною. Про секту не сказав. Ми прожили з нею півтора року, аж поки одного разу не почули голос Моноліту. Він нас кликав у Зону. Установкам загрожувала небезпека, і всі ми повинні були вирушити туди.

- Але ж ти приходив до секти тільки одного разу, і все!

- Нас опромінили і зазомбували. В їх підвалах, де вони збиралися, стояли антени… Ніяких зовнішніх ознак, тільки команди всередині голови, яким ти зобов’язаний підкорятися. Так ми і опинилися в Зоні. Я відчував, що маю сили піти, але ж я не міг кинути там Кобру.

- А Крик?

- Він пішов за нами, думав, що ми збожеволіли. Але Кобра переконала його піти разом з нами. Коли ж ми дісталися Бурштину, Крик потрапив під потужний пси-викид. Він став помішаний на секті, швидко піднявся до адепта. Кобра хотіла, щоб адептом став я, але коли моє місце зайняв Крик, вона… Ну, загалом, покинула мене. Вони вважали, що я типу бракований, не піддаюся програмуванню. А далі ти все знаєш.

Дарка не помітила, як обличчя змокло від сліз, вже вкотре за сьогодні. Вона дивилася, як уважно Рустем перевертає м’ясо й поливає його олією. Його життя зруйноване під корінь. Він лишився без найближчих людей, назавжди травмований Зоною та Монолітом.

- Не знаю, що тобі сказати. Мені шкода, правда. Та слів у мене немає, - похмуро пробурмотіла вона, виставляючи тарілки на стіл.

- Знаю, що в тебе немає. В мене теж нема. Все, готово, діставай склянки.

Дівчина мовчки підкорилася, всілася на старий стілець і спрямувала голодний погляд на гаряче м’ясо. Рустем сів навпроти й відкоркував пляшку.

- І більше ніколи не згадуй те, що я тобі щойно розповів.

- Гаразд.

Чоловік підняв голову:

- Добре. Бачу, робиш прогрес, розумнієш. По три рази не треба повторювати.

- Агов! - ображено крикнула дівчина. Рустем ледь помітно всміхнувся й наповнив склянки.

- А твої батьки? Вони ж не знають, що ти живий і здоровий.

- Мені нема чого втрачати. Родина думає, що я збожеволів і зник безвісти. Я тепер один. Але не хочу зараз думати про свої подальші дії. Я видерся з пекла, хоч вже і не мав надії. Тож вип’ємо. За щось. Є ідеї?

Магда зазирнула в склянку:

- Не знаю. Після всього того, що сталося, не хочеться виголошувати тости. Просто вип’ємо, ага?

- Як скажеш.

Міцний алкоголь продер горлянку. тож довелося скоріше запихатися всім, що було на столі. Дарка високо оцінила смак м’яса, але не зрозуміла, чому вона так захопилася. Чи то Рустем так гарно його приготував, чи то вона за десять днів забула смак м’яса…

- Смачно, дякую.

Вони мовчали, дивлячись один крізь одного. Кожного непокоїли власні думки. Хоч багато про що хотілося поговорити, але слова миттєво вилітали з голови.

- Ти зрозумів, що я хотіла сказати тобі, коли помирала? - поцікавилася Дарія, шукаючи на столі рушник.

- Звісно, в тебе на обличчі все було написано, як я і казав. Ти гарненька, може, щось і вийде.

- Ти ж казав увесь час, що я тупа, мов двері, - здивувалася Дарка й налила собі в склянку. Хлопець усміхнувся й похитав головою:

- Зона і сталкерство - то не твоє, чесно скажу. Не ображайся.

- А твоє минуле? Твоя дівчина… - ледь чутно промовила Дарія, намагаючись не називати ім’я нареченої Рустема.

Він мовчав кілька хвилин, колупаючись виделкою в своїй тарілці. Потім нарешті зітхнув:

- Вона працювала на “Моноліт”, я закохався, і їй вдалося привести в секту двох нових людей. Я сподівався на те, що вона виправилася, що вона вже не під його владою, але й сам не помітив, як став маріонеткою. Я боровся, з нею і за неї. Хм, марно… А ти ще там, в Оазі, коли врятувала мене від смерті, так наївно пригорнулася до мене в пошуках тепла й захисту, що я розгубився, чесно.

- А навіщо ти йшов за мною? Не тільки тому, що я тебе попросила мене знайти?

- Я думав, що з твоєю допомогою знайду спосіб врятувати Кобру й Крика. Я зрадів, коли ти знайшла Серце Оази. Крик слідкував за мною і перестрів мене, коли я підшукував для тебе аномальне поле. Він наказав не лізти в справи “Моноліту”, інакше він власноруч пристрелить і Кобру і себе. Я намагався вмовити його піти зі мною, але мало кулю не зловив. Тож мусив відступити. Навіть, якщо б і вдалося їх врятувати, я б лишився сам. Вона давно дивилася на Яна.

- Але ж ти гарніший, - серйозно заявила Дарка. Рустем не очікував такої заяви й розсміявсся, аж почервонів.

- Господи, дурна! Ти просто не знаєш Яна. В нього інший характер, харизми побільше, та й взагалі, він завжди був на крок попереду. Сподіваюся, мої відповіді тебе задовольнили, я і можу поїсти.

- Так, звісно… - дівчина піднялася й стала складати брудний посуд у мийку.

Вона не почувала себе заспокоєною, задоволеною й щасливою. Здавалося б, вони обоє вижили, навіть принесли грошенят. Але ж через скільки страждань потрібно було пройти двом людям, щоб опинитися тут, на цій кухні?

Вона люто відтирала тарілки до скрипу, не помічаючи нічого навколо. Туга і розгубленість захопили її у свій круговорот і не збиралися відпускати. Після всього цього в душі наче не лишилося нічого хорошого. Немов випалена пустеля з голим і холодним камінням замість уквітчаного поля…

- Що з Коропом і Тарасом сталося… Агата ще пристрелили... Господи, стільки всього жахливого... Я досі не можу відійти…

Важкі руки лягли їй на плечі:

- Облиш. Ходімо.

Дарка повернулася до хлопця, очікуючи побачити в його очах насмішку, як завжди. Але спалах блискавки на мить осяяв кімнату, і в очах Рустема дівчина побачила таку ж пустелю бурштинового кольору.

Його очі не виражають нічого. Не посміхаються, не виявляють зацікавленості. Махаон просто уважно роздивлявся обличчя Дарки, а коли блискавка знову запалила в його майже чорних очах бурштинові спалахи, сказав:

- Покажеш мені свою квартиру?

- Добре, ходімо.

Вона пішла коридором, торкаючись всіх речей на своєму шляху. Ще два тижні тому все це здавалося їй таким звичайним, аж ненависним. Але зараз Дарка немов заново народилася. Вона заглянула в свою невеличку кімнатку й з ледь помітною посмішкою подивилася на зелені фіранки.

Дарка зауважила, що ліжко акуратно застелене, всі речі стоять на своїх місцях. Коли вона була тут востаннє, тут панував справжній хаос. Мама постаралася і гарненько прибралася.

Махаон глянув, як Дарка влягається на ліжко і пройшов до книжкової полиці:

- Добре, - Махаон сів поруч із нею і погортав книжку. - У твоїх інтересах перестати розмірковувати про ті речі, якщо не хочеш швидко з глузду з’їхати.

- Мені страшно стає, коли я починаю згадувати все це... Ще страшніше усвідомлення того, що мені вдалося вижити, а їм - ні, - вона сіла на ліжку й опинилася за кілька сантиметрів від обличчя Махаона. Дівчина поклала голову йому на плече і заплющила очі.

Тепло його тіла повертало її в реальність, у спокійний світ Великої землі, де ніхто не ходить зі зброєю за спиною, де за отримані гроші Дарка може купити що завгодно. Єдине, чого вона зараз боялася - лишитися в цій оселі на самоті.

- Я тобі кажу: не треба про це думати. Вони всі в кращому світі, якщо тобі так буде легше.

- Напевно, мені знадобиться консультація психолога... - задумливо сказала дівчина.

- І не одна, - зазначив Рустем і повернув голову. Його підборіддя торкнулося прохолодного чола Дарки.

- А що з тобою? Ти підеш? - тихо спитала дівчина, стиснувши його плече.

- Якщо я тобі не потрібен, то піду, що ж вдієш, - спокійно відповів той.

- Потрібен.

- Тоді не піду.

Дощ барабанив по склу, і це діяло заспокійливо. Дарка зітхнула, розглядаючи сусідній будинок, кущ бузку, невеликі клумби під вікнами.

Вона любить своє місто, свій старенький дім з дерев’яними вікнами. Коли вона виглядає надвір зі свого крихітного балкончику, на душі одразу стає легше.

Йшов дощ, вдалині чувся грім, хмари все такі ж чорні. І ось, здавалося б, все скінчилося, можна жити звичним життям. Але звичного життя більше не буде.

Дівчина пройшлася кімнатою, роздумуючи про повсякденні речі. Але, коли згадала про магазин, у якому працювала, серце стислося. Через нього вона мала пройти через десятиденний жах, і все заради…

“То їм ще й гроші?! Будуть їм гроші…”

Вона повернулася і помітила, що Махаон заснув на її ліжку, схрестивши руки на грудях. Дівчина посміхнулася і пішла надвір.

Бабуся з будинку навпроти напружено спостерігала за тим, як Дарка обриває дерево бузку і складає листя в акуратні стосики, немов пачки грошей. Коли справу було зроблено, дівчина повернулася додому.

Дарка перевдяглася в чистий одяг і побігла на метро з об’ємним пакунком у руках.

В магазині на неї ніхто не чекав, але директор дуже зрадів, коли почув, що Дарія принесла гроші.

- Ну, Громова, ти молодець. Ще й готівкою, - ще момент, і це жирне чмо пустить слину. Дівчина кинула пакет на стіл, немов кістку собаці й з готовністю зустріла спантеличений погляд начальника.

Він попався в сіті швидко. Тільки-но зустрівся поглядом, і вже не міг ні про що думати. Розгорнув пакет, дістав листя бузку, діловито перерахував, всі, до останнього. Всміхнувся, встав з-за столу:

- Ось бачиш, питання вирішили. З тобою приємно мати справу, Громова. Пішли, проведу.

Вони вийшли в торговий зал. Дарка лише посміхнулася, відійшла до виходу й повернулася до директора. Примружила праве око - і він побіг.

Товстий і круглий, немов м’яч, він перекидав стелаж за стелажем. Помади, парфуми, дезодоранти, дзеркала - все ще перетворилося на місиво з рідин і скла. Коли ж магазин перетворився на смітник і всі відвідувачі втекли, директор всівся на купу скла і з дурнуватою посмішкою став набивати рота битими флаконами.

Дарія зняла з шиї зелену хустинку, підійшла до колишнього босса і накрила його закривлену либу.

Вона їхала в метро і дуже сподівалася, що люди навколо не задихаються від її ядучого парфумного штину. Але начебто вона не спіймала на собі жодного дивного погляду.

В кишені лежав мамин лист, дівчина їхала за адресою.

Її провели до матері швидко. Дарка дуже засмутилася, побачивши жінку, яку вважала рідною матір’ю в такому жалюгідному стані. Позеленіла шкіра, чорні кола під очима, набрякле обличчя. Сиділка сказала, що її привезли тиждень тому.

- Хоч вона і була напідпитку, та в неї вистачило розуму попросити сусідку зателефонувати нам.

- Не переймайтеся, я забираю її, - рішуче заявила Дарка. - Я знайшла для неї хороший санаторій, я думаю, відпочинок на березі моря та електрофорез - саме те, що потрібно моїй мамі.

Сиділка уважно вислухала брехню дівчини, з сумнівом похитала головою:

- Ну, я б не радила. Великий ризик, що вона зірветься. Але ми не маємо перешкоджати, тож… Я підготую Світлану.

Дарія чекала надворі. Мама вийшла до неї зі скромною сумкою, помітно шкутильгаючи. Дівчина одразу зрозуміла, що після того, як вона пішла, знову приходив Марк і побив її. Вона ледь стрималася, щоб не почати сварити маму.

- Пішли, ма. У нас все буде добре, - зітхнула вона.

Коли вони опинилися одні на тихій вуличці, Дарка швидко дістала з наплічника Серце Оази й притулила до маминих грудей. З подивом вона спостерігала за тим, як алкоголічка перетворюється на досить симпатичну жіночку сорока восьми років. І тільки темні кола під очима і глибокі носогубні складки лишилися, як нагадування про пекло.

- Даруся… - з подивом спитала мама. - А що зі мною сталося? Що то в тебе в руці?

- Не переймайся, ма, - Дарка швиденько сховала артефакт. - Я привезла гроші, і тепер ми можемо собі дозволити гарненько вдягтися і відправити тебе на відпочинок. Ти заслужила.

- Та яке… Я пила чотири роки, і я знаю, скільки болю тобі завдала. Тож вибач мені. Не знаю, чому від тієї кулі мені стало так добре, але питати в тебе я нічого не буду. Бачу ж, що не розповіси.

- Саме так, тому заходь і обирай все, що подобається, - Дарія штовхнула важкі двері торгового центру.

Мама знову стала собою. Дарка не без задоволення годину просиділа біля примірочної, коментуючи мамині наряди. Коли ж цим закінчили, мама захотіла в салон краси. А вже потім - за квитками.

- Я, мабуть, поїду десь на місяць до сестри в Латвію.

- А ти не хочеш, де тепліше? - усміхнулася Дарка. - Наприклад… Ну, Кіпр? Ти ж там не була ніколи. Дзвони тітці Наді, хай до тебе туди приїздить. Віпочиньте, добре? Я дам тобі гроші, ні в чому собі не відмовляй.

Вона дивилася на жінку на ім’я Світлана, яку вважала і вважає матір’ю. Тепер вона не п’є. У неї розкішна укладка, макіяж і сукня. Нехай вона відпочине і не знатиме, якою ціною Дарці далися ці шалені гроші.

В залі очікування мама неочікувано взяла Дарку за руку й посадила поряд із собою:

- Доню, я маю тобі дещо розповісти.

- Я слухаю.

Світлана пом’ялася, ледь стримала сльози:

- Розумієш, дитинко, ти мені не рідна.

“Господи, то вона все знала з самого початку?”

- Е-е… Що… - розгубилася дівчина.

- Коли я народжувала, моя дитина прожила п’ять годин, а потім померла. В палату зайшла молода дівчина й запропонувала вдочерити дитя, немовлятко… Я була розбита, вже хотіла відмовитися, але, коли тебе побачила, не встояла… В тебе тоді були такі здоровенні сині очі, гарні-гарні… І я подумала… Ну, загалом, моя ти стала…

Жінка часто кліпала очима, щоб не зіпсувався макіяж. Дарка сиділа поруч з кам’яним обличчям, не в змозі поплакати разом із нею.

- Ма, я тебе все одно люблю і поважаю. Ось, глянь. Я знала про те, що ти мені не рідна.

Світлана дивилася на фотографію з Прип’яті, вивчаючи обличчя Лариси й Олексія.

- Така в тебе гарна мама… Ой… Такі молоді. А де вони зараз?

- Вони давно померли.

Мати взяла дівчину за руку й мовчки тримала її. Потім лиш тихенько додала:

- Пробач, Дарусю, що мовчала…

Дівчина просиділа з мамою в аеропотру до пізньої ночі, чекаючи на відправлення літака. Коли ж настав час прощатися, Дарія взяла її за руку, всміхнулася:

- До побачення, мамо. Дякую тобі.

- Тобі дякую, дитино, - на щоці Дарії лишився слід червоної помади. - Тільки заради тебе я живу.

- Все, біжи, бо спізнишся!

- Добре! Я привезу тобі щось цікавеньке!

- Чекатиму!

Вже вночі Дарка ввійшла до своєї квартири. Рустем не спав. Він влаштувався в кріслі на кухні й читав газети.

Дівчина сіла за стіл і налила повну склянку бренді. Їй було байдуже, чи слухали її. Вона пила алкоголь і розповідала про маму, про своє життя, про ненависну роботу.

- Цей день просто божевільний, - пробурмотіла дівчина, витираючи сльози. - А ти, мабуть, і не слухав? Звичайно, якась газета…

- Кожне слово, - обірвав її хлопець, піднімаючи погляд від сірого паперу. - Я слухав кожне твоє слово. З якого місця почати переказ?

- Ну… добре, вибач, - спантеличено промовила вона. - Я втомилася. Не можу більше знаходитися в вертикальному положенні.

- Тоді треба вкладатися, - Рустем одразу з нею погодився, склав газети на столі й пішов до великої кімнати з диваном.

Дарка ледь дошкандибала до ванної. Бренді неочікувано дало в голову, тож збирати своє відображення в дзеркалі довелося досить довго.

“Боже мій, мамо, як ти жила в такому стані чотири роки?”

А як їй тепер жити з усіма цими знаннями й не спитися? Бути постійно веселою та ні про що не думати - мабуть, те, що треба для Дарки. Але цей вихід надто простий. Якби вона зараз була сама, вона б купила багато-багато горілки. Але поруч Рустем, і він не дозволить їй розкиснути.

Вона ледь почистила зуби та вмилася. Коли ж в полі її зору виник розкладений і застелений диван, Дарка одразу гепнулася на нього обличчям донизу. Однак почула сміх Махаона і перевернулася, щоб огріти його по голові подушкою.

Він лежав на животі, витягнувши руки. В примарному світлі вуличних ліхтарів його спина нагадувала шкірку дині.

По його руках проходили рубці різного розміру та глибини.

- Трясця, тебе що, собаки розривали? - вирвалося в неї.

Рустем повільно повернув голову і торкнувся понівеченого плеча дівчини:

- Хто б казав.

Він розповів про кожен свій шрам. Дарці здалося, наче це все відбулося з ним вчора. Неможливо так ясно пам’ятати кожне своє поранення. Це вона сказала Рустему. Той криво всміхнувся:

- Це було до біса боляче, і тому я пам’ятаю все. А це, до речі, від куль найманців лишилося. Я і не знав, що там є рубці.

На його грудях блідими химерними квітами розкрилися округлі шрами. Дарка простягнула до них руку, пригадуючи, як Махаон помирав після зустрічі з її переслідувачами. Тепер на місці закривавлених дірок були тільки шрами. А де ж кулі? Певно, лишилися всередині.

- В тебе тут теж дещо є, - Рустем відкинув край футболки дівчини й торкнувся її ребер. Під шкірою ясно відчувалися дивні нарости, схожі на кульки.

- Тоді твоя родичка вказала мені на кімнату з артефактами, коли я зрозумів, що Серця Оази не вистачить. Я помчав туди і знайшов Полум’я. Воно теж добре заживлює.

Дарка обмацувала свої ребра, пригадуючи той жах, який їй довелося пережити. Вона розповіла все Рустему, в найменших деталях. Він лежав поруч, роздивляючись старі візерунки на стелі.

- Мама знала, що я не її рідна дитина, - видала дівчина.

- То добре. Ніхто зайвий раз не нервував. Ви порозумілися і все… До речі, поки тебе не було, приходив мужик, сказав що “до Свєти”, - тихо почав чоловік. - На вигляд рідкісний маргінал, тож довелося популярно пояснити йому, що “Свєти” тут нема.

- Ти що, відлупцював Марка? - усміхнулася дівчина, захоплено досліджуючи сліди від укусів на руці Рустема.

- Ні, не встиг, він втік. Але наступного разу я знатиму, що треба буде зробити.

Дарія вляглася на свою подушку, заплющила очі:

- Нарешті нормальне спальне місце. На тому спальнику ти постійно товкся.

- Взагалі-то це ти товклася, - невдоволено пробурчав хлопець, роздивляючись стелю.

Він пригорнув дівчину до себе й поцілував у тім’я. Хвилину він напружено мовчав, вдивляючись в примарні сутінки освітлених ліхтарями вулиць.

- Все нарешті скінчено. Тепер граємо спочатку.

Пройшло два тижні. Телефон Дарки задзвонив, показавши незнайомий номер. Дівчина вагалася кілька митей, але потім натисла на зелену кнопку.

Вона мовчала, очікуючи почути голос найманців, бандитів або ще когось. Але це був лише майор Дегтярьов.

- Доброго дня, Магдо. Це майор. З’явилася інформація про лейтенанта Дунаєва.

Дівчина мало не зомліла, але вчасно вщипнула себе, щоб хоч якось прийти до тями.

- І як він? Живий?

- Так, він знаходиться в нашому госпіталі. Є поранення, але жити буде. Я сказав йому, що ти його шукала.

- Коли я можу його побачити?

- Я не думаю, що це гарна ідея. Дунаєв попросив мене переказати тобі, щоб ти не шукала більше зустрічі з ним. Він пообіцяв мені, що поїде додому. Його контракт з “Обов’язком” розірвано.

Дарка з широченною посмішкою стояла коло вікна. Лейтенант видерся з пекла, він вижив! А головне - він послухав Сестру та Магду! Він повертається додому, “грати спочатку”, як би сказав Рустем.

Та якщо він не хоче її бачити, вона не буде наполягати. Своє завдання вона виконала.

- Дякую за інформацію, пане майоре. Я вас зрозуміла, - спокійно промовила вона, витираючи сльози. - Бажаю йому всього найкращого і більше ніколи не потурбую. А щодо досліджень…

- Так? - голос на тому кінці дроту помітно пожвавішав.

- Я згодна допомогти вам, - Дарка помітила підозрілий чорний автомобіль, який зупинився неподалік від дому.

- Добре, радий чути. Тоді чекаємо на тебе на наступному тижні. До зустрічі.

Рустем уважно стежив за машиною з балкону. Відкинув недопалок, повернувся в квартиру:

- По-моєму, тут по твою душу приїхали.

Дівчина сперлася на підвіконня й не спускала з незнайомців очей.

- Що ж, швидко вони нас знайшли.

- Що робитимеш?

- Розберуся, - недобре всміхнулася Дарка і змахнула своєю немов наелектризованою рукою.