Загін замкнувся в кімнаті на другому поверсі. Усі встали під стінами й напружено дивилися один на одного.

Магда сиділа на підвіконні, спиною до забитого вікна. Вона напружено вдивлялася в обличчя бійців, намагаючись зрозуміти, що вони будуть зараз обговорювати: як усе погано чи що їм робити?

Їй було все одно. Життя немов утратило сенс. Спустошення й печаль виїли діру в грудях не гірше за поламане ребро. Хотілося лише одного - втекти звідси додому і вже там, потопаючи в побуті, сподіватися, що колись це мине.

Дівчина чудово розуміла, що рано чи пізно найманці їх знайдуть. Їй здавалося, що й інші теж розуміли це.

- Гаразд, - Тарас вийняв із кишені розламане печиво. - Командире, коли ми на базу підемо?

Дунаєв стояв біля стіни з абсолютно відсутнім виглядом, дивлячись кудись крізь предмети. Магда бачила, як він бореться з чимось усередині. Йому важко прийняти рішення. Те, що він зараз скаже, чи буде воно правильним?

Хлопець зітхнув:

- Ми підемо на базу, щойно документи будуть у вертольоті.

- Лейтенанте, це небезпечно. Ти наражаєш своїх людей на невиправданий ризик, - серйозно заявив Дьоготь. Дунаєв прикусив губу, вислухав його і процідив крізь зуби:

- Ризики я оцінив. Не можна допустити, щоб документи потрапили в чужі руки. Ви і самі знаєте, чому, бачили ж лабораторію.

Махаон лише схвально покивав головою і почав шукати в нагрудній кишені пакет із тютюном.

- Якщо це твоє остаточне рішення, то пропоную тоді розробити план відходу. Коропе, дістань карту.

Чоловіки зібралися біля столу і стали тихо перемовлятися. Магда тужливо подивилася на них і перевела сумний погляд на Махаона. Той як ні в чому не бувало закручував свої папірці.

- Я б поїв. Ходімо, внизу консерви на багатті підігріємо, - запропонував він, набиваючи самокрутку тютюном. Магда кивнула і попленталася за ним у коридор.

У великому залі зібралося п'ятеро одинаків. Усі були похмурішими за хмару. Шкіпер стояв біля стіни з розбитим носом.

- Чому завжди там, де з'являєшся ти, у мене з'являються проблеми? - невдоволено пробурчав він. - Через тебе, дівчину, яка не вміє навіть стріляти! Хто ти така, чорт тебе забирай?

- Це довга історія, - стомлено промовила Магда, роблячи крок назад. - Мені шкода, що так вийшло, але це просто збіг.

- У Зоні не буває збігів, - прошипів чоловік, притискаючи рукою посинілий ніс. - Ми з хлопцями ще з Бурштину ледве живими вибралися! Думали, тут нові території розвідаємо, і подалі від справ Синдикату... Але тут знову ти. І так само не вмієш стріляти. Та яким, чорт забирай, чином ти дісталася сюди, не знаючи, як зняти пістолет із запобіжника?

- Як дійшла, так і дійшла, - насупилася Магда. - Не раджу тобі довго зі мною ляси точити, раптом завтра знову хтось нагряне...

- Погрожуєш? - у погляді Шкіпера читалося розчарування і злість. Він швидко глянув на Махаона, який курив позаду, і знову перевів погляд на Магду:

- Тобі не місце серед нормальних людей.

- Не хвилюйся, завтра ти мене тут не побачиш.

- Щиро на це сподіваюся.

Магда пішла до багаття і сіла на шматок фанери поруч із Махаоном. Той грів банку тушонки біля багаття і терпляче колупав її ножем.

- Несмачно якось виглядає, - із сумнівом протягнула дівчина, вивуджуючи з кишені черговий батончик.

- Ну, не все ж, як ти, сухом’яткою харчуватися, - чоловік тільки знизав плечима.

У зал спустився загін Дунаєва і Дьоготь. Лейтенант про щось із ним сперечався, а хлопці вже підшукували компанію, щоб перекинутися в карти.

Магда дивилася на зосереджене обличчя хлопця й згадувала Сестру. Потрібно було якось вмовити Дунаєва повернутися додому, можливо, він передумає тягтися з ними завтра. Вона не уявляла, як буде з ним говорити і про що. Та час спливав, і відтягувати розмову більше не мало сенсу.

Дівчина піднялася з фанерки, залишила свій рюкзак на величезній пральній машині й підійшла до лейтенанта.

Той уже не розмовляв із Дьогтем. Він стояв у кутку, методично відстібаючи обладнання і броню. Магда підійшла ближче і стояла поруч мовчки, намагаючись підібрати слова.

- Довго будеш над душею стояти?

Він оглянув своє плече і розірваний рукав, підняв погляд на розгублену дівчину і зітхнув.

- Що там з тобою сталося? Ну, як ти впала? Ви довго на зв’язок не виходили.

Магда провела пальцем по важкій пластині бронежилету, опустила голову:

- Я мало не померла. Не хочу все розповідати, чесно. І так паскудно на душі. Я прийшла поговорити щодо доручення Сестри. Може, ще раз подумаєш? Ще не пізно.

- Наша робота - досліджувати Зону і шукати способи її знищення. Командування зацікавлене в тому, щоб ці документи потрапили до СБУ. І я зроблю все для цього можливе.

- Невже тобі не страшно?

- Наказ є наказ, - Дунаєв розкрив рюкзак і вивудив звідти сухпайок. Розпечатав упаковку і витрусив собі на коліна купку пакетиків. Відшукав там шоколадку і простягнув Магді:

- На. Ти схудла з моменту першої нашої зустрічі.

- Скоро я повернуся додому, і в мене буде достатньо часу й коштів, щоб прийти у форму. Дякую. А хлопці твої? За них ти теж все вирішив?

- Вони - мої підлеглі. Коли йшли сюди, то підписували контракти, в яких чітко прописані всі ризики. Тож наша робота полягає не в тому, хто кого більше пожаліє.

Дівчина відкрила упаковку і сунула в рот шматочок. Повернулася ліворуч і спробувала підчепити кінчиками пальців передню частину бронежилета. Та не піддалася.

- Командире, каву будеш? У нас води трохи залишилося, - крикнув Тарас, піднявши вище пом'яту залізну миску. Дунаєв швидко витягнув із рюкзака металевий кухоль, струсив вміст сухпайка на коліна Магди і пішов до своїх хлопців.

Тарас знову жував щось, Короп весело перекидався картами з одинаками. Махаон розтягнувся між двох пральних машин і, напевно, спав.

Короп знову відпустив тупуватий анекдот, усі посміялися. Навіть лейтенант Дунаєв, крокуючи з кухлем назад у куток, на мить посміхнувся. Ця усмішка закарбувалася на зворотному боці повік Магди. Від неї було тепло.

Хлопець підійшов до ящика, поставив кухоль і додав у окріп кавовий концентрат.

Дьоготь задумливо сидів біля багаття, щось уважно вичитуючи в отриманих документах. Магда спостерігала і за ним. Ця людина здається мутною, постійно щось приховує. Але його посада і місія в цьому місці багато що пояснюють. Хотілось вірити, що його наміри дійсно добрі.

Дунаєв склав броню і розвантаження на підлогу поруч із ящиком, сів на нього і штовхнув дівчину ліктем, мовляв сідай, місця вистачить. Магда зручно розташувалася на старому дереві, з цікавістю роздивляючись пакетики на колінах і оточуючих людей.

- Може, ти теж хочеш кави? - тихо запитав він. Вона лише знизала плечима й усміхнулася:

- Я в тебе візьму трохи, якщо ти не проти.

Шоколад був середньої якості, але в умовах Зони став просто знахідкою для ласунки Магди. Вона з'їла половину плитки, а решту загорнула в упаковку і віддала лейтенанту.

Він сидів поруч мовчки, розмірковуючи про щось своє. Магда не хотіла залазити в його голову, змушувати його з собою розмовляти, зізнаватися у своїх справжніх думках і почуттях. Якщо зробити вигляд, що ти - звичайна людина, то життя стає таким цікавим і непередбачуваним…

Але для Магди воно зруйноване. Все її минуле перемішалося, склалося в надскладний пазл, частинки якого ще довго доведеться відшукувати по життю. Як виправити свої мутації? Як жити і не боятися самої себе? А загін? Цікаво, вони бояться її? Готові в разі чого пустити кулю Магді в голову?

Дівчина відчула, як всередині грудей розповзається чорна пляма суму. Вона повернулася до лейтенанта:

- Можеш дати цигарку?

Хлопець заліз в нагрудну кишеню, відшукав пачку:

- Куди смалити підеш?

- Та, мабуть, нагору. Там зараз нікого немає.

- Я теж піду, - він поставив кухоль на ящик і пішов до сходів. Магда попленталася за ним.

Вона палила востаннє ще в під’їзді рідного дому. Дим в легенях нагадає їй, за що вона бореться. Запах поверне її в Київ, додому, під бузкове дерево, до мами, яка виявилася їй зовсім не мамою… Але Магда не перестала її через це любити.

У віддаленій кімнаті, де ніхто не ходив, Магда з лейтенантом прикурили свої сигарети. Ледь помітні вогники тліючого тютюну освітлювали їх стурбовані обличчя. Кожен думав про щось своє.

Дівчина підійшла до заколоченого вікна. Через товсті щілини проглядала місячна ворожа ніч. Лейтенант сидів на старому столі.

- Ти боїшся мене? - раптом спитала вона, не відвертаючись від вікна.

- Тобто? - не зрозумів лейтенант.

- Я тварюка. Я можу вбити усіх в цій будівлі. Тобі не страшно заплющувати очі й засинати, коли поруч контролер?

Дунаєв серйозно дивився Магді в спину десь зо дві хвилини. Відкинув недопалок, дістав нову сигарету:

- Ні. Не знаю, як інші, але я не боюся. Ти не вибирала бути такою. Після того, як документи потраплять в СБУ, ти можеш розраховувати на захист і лікування, якщо вони його винайдуть, тож… Я вважаю, це тимчасово.

Магда пройшлася кімнатою й підійшла з простягнутою рукою до хлопця. Той вклав у її пальці цигарку. Підняв погляд і побачив, що обличчя дівчини блищить від сліз. Хотів щось сказати, та Магда почала першою:

- Знаєш, я дізналася, ким були мої батьки.

Дунаєв напружився:

- Ти їх не знала?

- Ні, мене підкинули моїй мамі в Києві, а їх вже не було в живих. Дивись. На кого більше схожа?

Вона дістала з кишені фотографію. Тепер дівчина всюди тягала їх з собою.

Лейтенант чиркнув запальничкою. Жовте полум’я освітило усміхнені чорно-білі обличчя. Він недовго вдивлявся в образи.

- На обох. На батька більше, звичайно.

- Всі дівчата схожі на свого батька, - задумливо промовила Магда, краєм ока спостерігаючи за Дунаєвим.

Він сидів поруч і свердлив поглядом простір перед собою. Магда, щоб не сидіти в тиші, почала розказувати про своє життя, про те, як вона прийшла в це кляте місце, як в перший же день покалічила руку, як страшно їй було ходити лісом, як її знайшов Махаон…

- До речі, - раптом підняв голову солдат. - Невже тобі тоді допоміг саме цей покидьок?

- Він не покидьок, що ти… - розсміялася дівчина. Мабуть, уперше за весь час перебування тут.

- Він вибіг з кімнати, коли я пробила легеню. Я думала, він злякався і втік, але Махаон повернувся з іншим артефактом. І мені стало легше. Я пропонувала йому полишити мене, забрати гроші й піти. Але він не погодився, він сидів зі мною до полегшення. Про що ти думаєш?

Дунаєв мовчить, прикривши очі. Мовчить кілька довгих хвилин, а потім тяжко зітхає:

- Ти так схожа на Олесю. Так само щебечеш, коли з тим придурком сперечаєшся, що будеш їсти. І очі в тебе такі ж великі…

Він заговорив неочікувано. А Магді тільки й залишалося, що слухати, пихкаючи цигаркою.

Лейтенант був одружений та щасливий. Купив квартиру, почав робити ремонт. Ще й дружина завагітніла. Таким окриленим він, мабуть, ніколи не був. Робота робилася швидко, на шаленому ентузіазмі й передчутті щасливого сімейного життя.

Олеся померла під час пологів. Не витримало серце. А дівчинку вдалося врятувати. Однак її батько не зміг вибратися з прірви, в яку впав. Він пиячив, поки за дитиною наглядала його сестра.

Два роки він ходив по вулицях, немов привид, просив у друзів гроші. Було страшенно соромно, але зелений змій перемагав. У Дунаєва не було шансів.

Прийшов товариш, старий армійський друг. Приніс червоно-чорну листівку, запропонував хорошу роботу. І так звичайний хлопчина-алкоголік, батько-невдаха став офіцером “Обов’язку”.

Лейтенант і Магда сиділи на старому столі й з мокрими обличчями від сліз множили на підлозі недопалки.

- Пообіцяй, що я зараз нормально виговорюся, а ти триматимеш рота на замку, гаразд? - подала голос дівчина. - Мовчиш? Добре. Тоді я скажу. Я дізналася про свого батька тільки кілька днів тому. І зараз я б усе віддала за те, щоб побачити його, поговорити… Ти не уявляєш, як мені зараз боляче розуміти, що обох моїх батьків нема в живих, а я їх навіть не знаю! А ви ще маєте час. Будь для своєї малечі батьком. Повертайся, добре? Ти послухаєш мене? Хоч цього разу…

Лейтенант коротко кивнув, різко зіскочив зі столу й покрокував геть, не бажаючи більше розмовляти.

Дівчина покивала головою. Її завдання виконане. Тепер Сестра може не хвилюватися. Тож Магда дочекалася, поки кроки солдата стихнуть на першому поверсі, дістала свій новий КПК і відшукала контакт Сестри.

“Сестро! Пам’ятаєш нашу домовленість? Лейтенант Дунаєв готовий повернутися на Велику Землю, та завтра він може загинути, якщо ви не витягнете його з міста. Зв’яжися з ним! Магда”

Махаон уже спав. Розвалився на весь спальний мішок, тож Магді довелося тягти старий матрац з іншого кутку кімнати, щоб влягтися поруч. Вийшло трохи м’якше, аніж просто на тонкому спальнику.

На неї знову навалилися тривожні роздуми про найманців, які нишпорять містом у пошуках Дьогтя і чогось ще. Хтось цікавиться загадками Зони, а Дьоготь перейшов комусь дорогу, сунув ніс не у свою справу. Його запросто можуть завтра вбити, якщо він не придумав план втечі.

Магда повернулася обличчям до багаття й уважно вивчила спину Дегтярьова. Якби він не запропонував полетіти із Зони з ним, вона взяла б Махаона і пішла цієї ж ночі. У цьому місті залишатися небезпечно.

Дівчина не помітила, як заснула. Знову чорнота без сновидінь, тільки відчуття нескінченної втоми, відпочити не виходило.

І тільки кроки молодого пожежного гуркотіли тим самим чорним коридором. Він вийшов з пітьми, так само, як і там, в лабораторії. Той самий сценарій передсмертних марень. Тільки обличчя його було червоним, а чоботи на ногах перетворилися на дві груди рідкого рубероїду.

Магда прокинулася, підскочила на своєму скромному “ліжку”. Вугілля тліло в вогнищі, освітлюючи приміщення бляклим червоним світлом.

Махаон махнув рукою, не прокидаючись. Він притис дівчину до матрацу й машинально кілька разів погладив по голові важкою долонею. Сама дівчина беззвучно реготала й думала, що від тиску в неї вилізуть очі.

Він розліпив заспані очі, втупився на Магду, щось невиразно пробурмотів і перевернувся на спину, розкинувши руки.

Магда посміхнулася і знову заплющила очі, намагаючись уявити, що ці десять днів були просто поганим сном.

Ще не розвиднілося, а Дьоготь уже ходив залом і будив хлопців. Махаон лежав на животі, розбудити його Дьоготь не зміг. Тарас і Короп метушилися біля багаття.

Дьоготь розбудив Магду:

- Магдо, вставай. Скоро виходимо. І друга свого розбуди, бо він мене чи не чує, чи що…

Дівчина протерла заспані очі кулаками й повернулася до мирно сплячого супутника. Кілька разів штовхнула його в плече, потім штовхнула сильніше. Не побачивши ніяких зрушень, вона пихнула його в стегно. Той різко розплющив очі:

- Трясця… Чого тобі?

- Дьоготь наказав збиратися. Тож вставай.

- А, - Махаон сів на спальнику. - Я хоч нормально поспав, поки тебе не було, а то вічно ти штовхаєшся. Пішли поїмо.

Магда тільки посміхнулася.

Дьоготь вже розказував хлопцям із “Обов’язку” свій план:

- Поки що можна поснідати, а на світанку ми виходимо через чорний хід. Наша мета - каналізаційний люк. Один такий я знайшов зовсім поруч. Спустимося там.

- Ми що, каналізацією будемо йти? - здивувалася дівчинаа. - А як ви зрозумієте, що ми підемо в правильному напрямку?

- Для цього існує компас, Магдо, - Дьоготь почухав перенісся. - Усе ж краще, ніж під прицілом снайперів. Снідайте і збирайтеся. Щоб до пів на п'яту були готові.

Махаон сів на фанерку поруч із нею із самокруткою в зубах:

- Ну, що?

- Що?

- Почитала нашому лейтенанту казочку на ніч?

- Може, досить уже знущатися наді мною і над ним, а? Самому не набридло? У нього все складно, ми з ним порозумілися, і поганого він мені не бажає, - Магда розкрила черговий батончик, роздратовано зиркнувши на Махаона.

Той тихо розсміявся і погладив дівчину по коліну:

- Годі тобі, розслабся… Він же не вбити тебе хоче, тому це ще й непоганий розклад.

Лейтенант Дунаєв пройшовся біля багаття, Тарас всучив йому кухоль кави. Хлопець розсіяно його взяв і сів поруч з Агатом. Той сидів блідий і переляканий. Магда співчутливо подивилася на нього і повернулася до Махаона:

- А чому він постійно такий?

- Зрозуміло, чому - злякався. Не можу звикнути до твоїх дурних запитань...

- І ми можемо на нього покладатися? Його розум не підкачає у відповідальний момент?

- Не знаю. Ось через півгодинки й подивимося.

- І нам не доведеться в нього стріляти?

Махаон дивно подивився на дівчину і похитав головою:

- Та заспокойся ти... Не думаю, що дійде до такого. Ти вже поїла? Збери речі і принеси-но мені свій автомат. Я подивлюся, що з ним.

- Я з нього жодного разу не стріляла, - заявила Магда, простягаючи МР-5 Махаону. Той узяв його й розсміявся.

- Як ти зібралася з нього стріляти, скажи мені, якщо… - він витягнув з дула шмат очеретини й грудку бруду. - Не сормно тобі ходити з такою засраною пушкою?

- Ні, бо мені обіцяли, що допомагатимеш обслуговувати його будеш ти. А ти не виконував своїх обов’язків, - не розгубилася дівчина. Хлопець швидко розібрав автомат та став вичищати деталі.

- Я вже не солдат “Моноліту”, тож вважаю себе вільним від усяких обов’язків. Забудь про цих фанатиків, вони хворі.

Він зібрав зброю і підсумував:

- Годиться. Якщо побачиш попереду рух - приготуйся стріляти. Якщо Дьоготь дасть команду - притискай приклад до плеча і стріляй у вказаному напрямку.

- Добре.

- Я сподіваюся, усі готові, - Дьоготь став біля багаття. - Через п'ять хвилин зустрічаємося біля запасного входу. Перевірте справність своєї зброї та наявність медикаментів.

Короп і Тарас зібралися швидко, перекидаючись веселими фразами. Агат розсіяно згріб свої речі і поплентався до виходу. Лейтенант Дунаєв перевірив, чи нічого не залишив загін, і теж попрямував до виходу, підганяючи своїх хлопців. Махаон і Магда закінчили снідати, зібралися і вийшли на вулицю. Дьоготь уже чекав на них.

- Ідіть за мною, попереду хлопці, Махаон і Магда позаду. Дивіться по сторонах, обходьте аномалії. До люка двадцять метрів. Уперед.

Вхід у каналізацію знаходився за якихось двадцять метрів від пральні. Дьоготь і Махаон зсунули чавунну кришку люка і заглянули всередину. Крім темряви там нічого не було.

- Можна спускатися. Приготуйте ліхтарі, - Дьоготь увімкнув свій налобний ліхтар і став спускатися металевими сходами. За ним - хлопці з кваду. Махаон сидів поруч із люком навпочіпки і спостерігав за тим, що відбувається. Магда нервово тупцювала поруч.

- Усе, злізай, - чоловік кивнув у бік люка. - Я за тобою.

Магда невпевнено поставила ногу на перекладину сходів і підняла погляд на Махаона. Той кивнув їй, мовляв, не бійся.

Дівчина спустилася в темні надра зливової каналізації. Загін уже стояв унизу і світив ліхтарями в різні боки.

- Поки що тихо.

- Не бачу руху.

- Мені здається, це місце давно покинуте ким тільки можна…

Магда зістрибнула на бетонну підлогу й озирнулася. Склепіння вкриті мохом, павутиною і "пекучим пухом". Сама бетонна підлога була сухою, хоча Магда очікувала вступити в товстий шар слизу й решток мутантів, як це було в лабораторії.

Загін стовпився на невеликому бортику, шикуючись у шеренгу. Магда подивилася вниз. По каналізації ще циркулювала дощова вода, вкрита ряскою.

- Занадто тихо, - підсумував Дунаєв, освітлюючи перед собою дорогу. Дьоготь ішов за ним і мовчав.

Це мовчання напружувало Магду. Зазвичай майор командував, щось пояснював і радився з хлопцями. Але сьогодні він був ніби на голках. Це переслідування найманців на нього так подіяло?

- Якщо за вами вийшов загін найманців, і ми перетнулися з ним біля пральні, то хто тоді люди, які йшли до нас від кінотеатру? - запитала вона.

- Та звідки ж нам знати, у них не було розпізнавальних знаків, - буркнув Махаон.

- Це був інший загін. Я їх вистежував і викрав ключ-карту лабораторії, - Дьоготь заглянув за ріг. - Йдемо прямо, повертаємо на наступній розвилці. Вони зараз на місці, і, думаю, дуже засмутилися, коли не змогли потрапити всередину.

- І що їм робити? Ти розумієш, що вони знайдуть тебе?

- Розумію. Але не можна допустити, щоб документи потрапили не в ті руки.

Махаон озирнувся і пройшов у невелике заглиблення в стіні:

- От уже не думав, що під містом така махина захована. Тут можна пересуватися, не боячись снайперів на дахах.

- Звичайнісінька зливова каналізація, - роздратовано пробурмотів Дунаєв.

Махаон розвернувся до загону, щоб продовжити шлях, але раптом змахнув руками, скрикнув і провалився вниз. Нагорі залишилася тільки тулуб і руки:

- Чорт! Мало зуби собі не висвиснув!

Дьоготь і Короп підбігли до нього і схопили під руки. Витягти Махаона відразу не вийшло - надто він був важкий.

- Якого ти, в біса, туди поперся! - Дьоготь відкинув свій автомат і схопив Махаона за плече.

Лейтенант Дунаєв і Тарас підбігли до нього і стали витягувати Махаона з дірки за розвантаження і ремінь зброї.

- Ну й важкий же...

Магда підійшла, щоб подивитися, як ідуть справи. Махаон із закривавленим носом розкинув руки і чекав, поки його піднімуть. Його броня підскочила до самих очей. Мабуть, коли боєць упав, саме пластина розбила йому ніс. Хлопці навколо пихкали, намагаючись витягнути здорового дев'яностокілограмового чоловіка разом зі спорядженням.

Махаона витягли через десять хвилин відчайдушних спроб протягнути його разом із розвантаженням і бронею. Виявилося, він зачепився підсумком за металевий штир, тому довелося зняти з хлопця половину спорядження.

- Я не знав, що там бісів люк! - прошипів чоловік, витираючи розбитий ніс рукавом.

Дьоготь заглянув у дірку, посвітив туди своїм ліхтарем:

- Якби ти впав туди, кісток би не зібрали...

Магда підійшла до нього, сіла навпочіпки і засунула голову в люк.

Темрява.

Дівчина ввімкнула свій кишеньковий ліхтарик. Промінь не натрапив на жодну стіну, на жоден предмет. Світло зникло в цій безодні.

Дьоготь відсунув дівчину від люка:

- Досить витріщатися. І ти звалитися хочеш?

- Дьоготь, це ж не схоже на звичайну каналізацію, - вона поклала ліхтарик у кишеню. У пам’яті одразу вспили картинки із життя Єви, як вона бігала дивними підземними коридорами із однієї лабораторії в іншу. Чи це те саме місце?

- Потужності твоєї світилки не вистачить, щоб охопити приміщення. Нехай лейтенант подивиться через свій шолом.

- Це справді так важливо? - пробурчав Дунаєв, але забрало опустив. - За нами ціла армія полює, а ми розгадуємо таємницю якоїсь дупи... От чорт...

- Що там?

Дунаєв ухопився за край діри і перегнувся через нього, щоб краще бачити:

- Приміщення. Метрів сорок заввишки, Бачу рейки, споруди, машини... З тунелю локомотив стирчить. Не схоже на каналізацію.

- Це цікаво, - Дьоготь узяв лейтенанта за комір і витягнув із люка. - Вилазь.

Дунаєв підняв забрало, і Магда побачила, що він задумався. Він подивився на Дьогтя і видав:

- Я знаю, що це. Це підземний шляхопровід. Я бачив документи.

- Ти впевнений?

- Упевнений.

- Так! І вхід до нього ми з Махаоном бачили на останньому рівні лабораторії, - додала Магда.

- Вхід є й на покинутому заводі “Юпітер”. Я сам бачив, - сказав Дунаєв.

Дьоготь розгублено глянув на люк, піднявся з колін:

- Я передам командуванню ці відомості. Дякую за інформацію, лейтенанте. Потрібно продовжувати рух. Ставайте в шеренгу і дивіться під ноги.

Махаон пропустив Магду вперед і пішов останнім. Дунаєв і Дьоготь ішли попереду, обговорюючи приміщення внизу.

- Потрібно вилізти на поверхню і подивитися, де ми перебуваємо, - Дьоготь заскочив на драбину і став підніматися. - Я підніму люк і вигляну. Стійте тихо.

Дегтярьов однією рукою спробував виштовхнути кришку люка, але та не піддалася.

- Ти його не підчепиш, начальнику, - сказав Махаон. - Можна вдвох спробувати.

Дьоготь задумливо оглянув люк і кивнув:

- Залазь до мене. Ти міцний, разом зрушимо.

Махаон задерся на драбину до майора, і вже вдвох, мало не падаючи, вони таки зрушили старий люк.

Дьоготь підняв його й озирнувся. Магда бачила тільки непроглядну сітку з гілок дерев.

- Трясця, не видно нічого... Котра година, лейтенанте?

- За двадцять хвилин шоста.

- Потрібно виходити на поверхню. За двадцять хвилин вертоліт буде біля річкового порту. Сховаємося в найближчому підвалі.

- Вилазьте, - похмуро сказав Дунаєв і став дертися сходами слідом за командиром.

Загін опинився на задньому дворі госпіталю. Магда відразу ж упізнала це місце і подивилася на Махаона. Той тільки примружив око і хитнув головою:

- Цей підвал - не найкращий притулок.

- Чому це? - поцікавився Короп.

- Це - підвальні приміщення медсанчастини. Тут фонить, як у реакторі. Раніше тут скидали заражене радіацією обладнання та лахміття перших пожежних, які гасили реактор.

- У нас є антирад, до того ж ми тут усього на двадцять хвилин, - Дунаєв хитнув головою. - Короп, Тарас, перевірте підвал.

Хлопці пролізли через чагарник і зникли в темному проході. Агат нервово оглядався навколо, не в силах ні на чому затримати погляд. Дунаєв покосився на нього:

- Агате, спокійно.

Він очікував, що Тарас і Короп швидко повернуться. Але їх не було вже п'ять хвилин. Дьоготь запитально поглянув на лейтенанта, і той затис кнопку гарнітури:

- Коропе, доповідай обстановку. Тарас? Хлопці, як чути?

- Гаразд, давайте спустимося і відшукаємо їх, - Дьоготь проліз крізь зарості шипшини, слідом за ним - усі інші.

- Таке в мене вперше, - розгублено пробурмотів Дунаєв. - Вони завжди відповідають.

- Значить, щось трапилося, - підсумував Махаон, заглядаючи в усі приміщення.

Крім куп зотлілої пожежної форми Магда нічого не бачила. Тільки пройшовши ще п'ять метрів, вона натрапила на якийсь круглий предмет. Піднесла ліхтар і зрозуміла, що це шолом одного із загону. Дівчина пам'ятала, як Дунаєв перевіряв їх ще на станції "Янів".

Вона підняла погляд. Куртки, броня, розвантаження, вміст рюкзаків... Усе це було розкидано по підлозі.

Магда обернулася і зустрілася поглядом із лейтенантом. Він бачив те саме, що й вона. Його обличчя перекосила дивна гримаса, хлопець зняв із плеча автомат і пішов уперед.

- Дунаєв, будь обережний, - сказала Магда і попленталася за ним.

- А ти-то якого з ним пішла? - крикнув їй Махаон і побіг слідом. - Не бачиш, що тут за чортівня коїться?

- Я не можу дозволити цій чортівні забрати і його, - прошипіла дівчина.

Дунаєв просувався темним довгим коридором, час від часу гукаючи своїх бійців.

У дверях однієї з кімнат хлопець завмер із відкритим ротом. Махаон став позаду нього і присвиснув.

У кімнаті були наставлені лікарняні панцирні ліжка. На двох із них лежали Короп і Тарас, точніше, те, що від них залишилося. Сині тіла, роздягнені до пояса, вкриті наривами й опіками. Обличчя спотворені гримасою болю і жаху, роти відкриті в безмовному крику, замість очей - чорні діри.

Магда закрила рот руками і заплющила очі. Махаон виштовхав її з проходу і потягнув лейтенанта за лікоть:

- Ходімо, нам тут робити нічого. Чи хочеш приєднатися до них?

- Але як... Але як... - хлопець зблід, не в силах відірвати погляд від тіл товаришів.

- Ходімо, - Махаон потягнув його коридором назад. - Заспокойся, хлопче, їх уже не повернути! Магда, ти поруч?

- Та поруч, поруч... - дівчина не могла вгамувати тремтіння в руках.

- Командире, не виходьте... - у гарнітурі почувся крик Агата, але за мить мікрофон перехопив хтось інший: - Значить так, солдатику. Виходь повільно, з піднятими руками і я, так і бути, відразу стріляти не буду. У тебе п'ять хвилин, і час пішов.

Магда зблідла ще більше. Дунаєв повернувся до Махаона і дівчини та розгублено поблимав очима:

- Ми йдемо?

Махаон сунув руку в нагрудну кишеню:

- У тебе курево залишилося?

- Не знаю...

- Раджу заспокоїтися. На, - він підкурив свою самокрутку і сунув її Дунаєву в зуби: - Нам зараз потрібен твій тверезий розум. Магда, ти вийдеш першою і спробуєш взяти за мізки якомога більше ворогів, зрозуміла? Я встану позаду, триматиму на мушці тих, хто залишився. Дунаєв, у гру не вступай, поки тремтиш.

Лейтенант ішов поруч із ним і нервово затягувався самокруткою. Магда закусила губу і прискорила крок, щоб вийти на світло першою.

У невеликому вестибюлі біля стіни стояли Агат і Дьоготь. Люди в сірих комбінезонах і важких бронежилетах стовбичили біля кожного вікна. Їх ватажок повільно походжав приміщенням із важким пістолетом у руках.

Магда прикрила очі й подумки крикнула:

"Хто тут є, допоможіть! Єва! Кобра! Ви ж обіцяли мені допомогти!"

"Я їх бачу", - у голові дівчини пролунав спокійний голос Кобри.

"Кобро, вони зараз нас усіх уб'ють! Зроби що-небудь!"

Магда вийшла з підвалу і стала в дверях. Чоловік у сірому з цікавістю подивився на неї:

- То це ти командир?..

Дівчина щосили намагалася не показувати свій страх. Вона спробувала зібратися з силами, пригнати енергію до кінчиків пальців.

У руці стало неприємно поколювати. Магда підняла погляд на ватажка загону:

- То що, начальнику, може, домовимось?

Дьоготь напружено спостерігав за її діями, Агат узагалі був у майже непритомному стані. Махаон стояв у тіні з пістолетом напоготові. Магда серед усього цього виглядала абсолютно спокійно, ледь ворушачи пальцями.

Вікна забрязчали. Один із найманців, що стояв там, схопився за голову і сповз на підлогу.

- Тут контролер! - крикнув один із ворогів. Ватажок перевів лютий погляд на Дьогтя:

- Тоді розберемося швидше.

Він підняв свій важкий пістолет і зняв його із запобіжника. Магда змахнула рукою, і найманець, який сидів біля вікна, різко збиває з ніг свого командира.

- Ти чого? - інший чоловік біля входу почав піднімати на нього свій автомат, але дуло його зброї зігнулося під прямим кутом. Він втупився на непридатну залізяку.

Дьоготь різко відійшов від стіни і накинувся на найближчого до нього найманця. Махаон вийшов із тіні і всадив обойму в найманців, що борсалися на землі. Агат тремтячими руками став піднімати з підлоги свою зброю, але впав з дірою в потилиці. Ще двоє найманців стояли біля виходу і вже вицілювали Дьогтя.

Магда ще раз махнула рукою. Стіл піднявся в повітря й гепнувся на голову одного з решти ворогів. Махаон швидким рухом загнав нову обойму в пістолет, але останній найманець впав з дірою в потилиці.

Дунаєв вийшов із темряви, блідий, немов смерть. Перевів важкий погляд на тіло Агата, а потім на тіла найманців. Він стояв над ними, не в змозі нічого вимовити. В його очах читався невимовний сум, він відчував винним у всьому саме себе. Магда не могла зрозуміти, чому в його голові так багато думок про це. Так, можливо, йти в точку евакуації було і не найкращою ідеєю, але ж не лейтенант винен у тому, що за Дьогтем полює чи не весь Синдикат!

- Потрібно йти, вертоліт уже в дорозі! П'ять хвилин - і він на площі! - крикнув майор і став збирати свої речі і документи, розкидані найманцями.

Магда впала на коліна від головного болю. Махаон тут же поставив її на ноги і поплескав по щоках:

- Нема коли! Вставай!

У дверях з'явилася невідома людина в обмундируванні "Моноліту". Повісила снайперську гвинтівку на плече, підняла руки і зробила крок у будівлю. Зняла респіратор.

Це була Кобра.

- Вони вже йдуть. Люди Компанії знають, хто вкрав ключ. Вони не дозволять уряду зазирнути в серце Зони, - вона повернулася до ошелешеного Дьогтя. - Ти ж розумієш, про що я говорю?

Той тільки кивнув, нервово ковтаючи. Кобра перевела погляд на Махаона і посміхнулася йому. Той коротко кивнув їй, стиснувши губи.

- Скільки в нас часу? - запитав Дунаєв.

- Дуже мало. Ідіть звідси. У місті солдати швидко вас знайдуть.

- Скоро тут буде вертоліт. Ми повинні встигнути евакуюватися. Лейтенанте, я пропоную тобі летіти з нами, адже твоїх хлопців більше немає...

- Ніяк ні, - відрізав Дунаєв. - За мною вже виїхала машина. За годину мене тут не буде.

- Як знаєш, лейтенанте, - сказав Дьоготь. - Але своє завдання ти виконав, спасибі тобі. Я вже говорив це.

Магда підійшла до лейтенанта. Той широко розплющеними очима дивився кудись перед собою, нишпорячи по кишенях. Відшукав зім’яту пачку, у якій залишилося всього кілька цигарок. Підняв голову:

- Хороший у тебе тютюн, Махаоне.

- Лайна не тримаємо, - відповів той, спостерігаючи за Коброю.

Та підійшла до Магди й поклала руку їй на голову:

- Цей біль... Як шкода, що я не можу тобі допомогти.

- Тобі час, Кобра. Іди, інакше загинеш, - сказав Махаон, підходячи до виходу.

Жінка подивилася на нього своїм загубленим поглядом, як дивиться на свого кращого учня пророк. Чи зла вона на Махаона за те, що той зрадив Моноліт? Цього не могла сказати навіть Магда.

Кобра торкнулася плеча Махаона і сумно всміхнулась:

- Смерть для нас - лише питання часу.

Вона зняла рукавицю і закотила рукав куртки. Вся її рука була вкрита дивними опіками. Ці виразки були надто запущені, деінде через висихаючі волокна м’язів проглядала біла кістка.

Магда затулила рот рукою, забувши про свій головний біль. Вона згадала моторошний сон, у якому спина Махаона була вкрита такими ж ранами! Але тепер його спина затягнута тонким шаром нової шкіри. Його колишнім колегам пощастило менше.

- То ти… Скоро помреш? Кобро, я… Я можу допомогти тобі!

Дівчина вже хотіла дістати Серце Оази з наплічника, але Кобра лагідно взяла її за руку:

- Така воля Моноліту. І я волію розділити її з Криком. Тож… Прощавай.

Вона стисла руку Магди і відійшла до Махаона. Той насупив брови і спостерігав за нею. Кобра обійняла його за плечі. Він поклав руку їй на спину й тяжко зітхнув.

Ця сцена видалася дивною для Магди. Дунаєв і Дьоготь були зайняті планом відступу, а Кобра внесла в цей хаос частинку чогось дивного, неприродного, але такого чомусь знайомого…

Жінка зникла в кущах так само непомітно, як і з’явилась. Махаон зняв з плеча автомат:

- Майоре, я чую гул. Вертоліт зараз приземлиться. Ходімо.

Він вийшов на вулицю, потягнувши за собою Магду. Слідом вийшов Дьоготь і лейтенант. Кобра зникла в невідомому напрямку, її слідів ніде не було видно.

- Махаоне, що це було? - ошелешено спитала Магда.

- А що, ревнуєш? - криво, але невесело всміхнувся той.

- Та ні… тут щось інше. Вона знала, чому так зробила. Ти можеш мені сказати?

Махаон прикусив нижню губу. Прикусив до крові. Його зазвичай спокійне лице перекроїла гримаса болю.

- Крик - мій брат. Це єдине, що я пам’ятаю з минулого життя. Задоволена?

Магда несвідомо схопила його за руку, намагаючись підтримати. Та під повіками миттєво сплила страшна картина.

Розстібнута куртка, на грудях акуратно розрізана футболка. Шкіри не було, видно ребра під тонким шаром наче в’яленого м’яса. Вони ворушаться, як тільки чоловік робить вдих.

Дівчина одразу зрозуміла, що це Крик. І йому теж лишились лічені дні. На відміну від Махаона, інші бійці “Моноліту” буквально розкладаються живцем.

Це означає, що артефакт і вода із Оази допомогли йому?

Магда підняла погляд на зосереджене обличчя Махаона. Дійсно, вона тільки зараз зрозуміла, як він схожий на Крика. Ті ж носи, форма щелепи, вуха, погляд… Тільки тепер у Махаона він більш свідомий.

Щойно залишки загону вибралися на відкриту місцевість, у небі замайорів старенький МІ-8.

- Оце, звісно, корито... - задумливо протягнув Махаон. - Напевно, ще у вісімдесят шостому тут пурхав...

- У тебе є інші варіанти? - криво усміхнувся Дьоготь. - Готовність три хвилини!

Над головою засвистіли кулі. Усі пригнулися і сховалися за високим гранітним постаментом.

- Лейтенанте, йди звідси! - крикнув Дьоготь, дивлячись, як приземляється вертоліт.

- Я відійду, але простежу, щоб документи були в безпеці, - похмуро сказав Дунаєв, дивлячись на Магду.

Біля кінотеатру замайоріли блакитні комбінезони, вони стрімко наближалися.

З якогось даху відкрив вогонь снайпер. Один з найманців упав.

Дьоготь наказав почати рух до вертольота. Махаон схопився слідом за ним і потягнув Магду. Та звернула на лейтенанта повні сліз очі:

- Я... Ти...

- Магда, швидше, чорт би тебе побрав! - прокричав Махаон, продовжуючи тягнути дівчину за рукав. Та втерла сльози:

- Як тебе звати?

Дунаєв сидів біля постаменту, упершись чолом у холодний граніт. Він підняв сумні сталеві очі:

- Володимир.

Магда схопила його крижану руку:

- Я Дарія. Може, підеш із нами?

- Ні, це вже вирішено. Прощавай, - процідив хлопець крізь зуби і стиснув руку дівчини.

- Ти повинен повернутися додому! Малеча чекає на тебе! - у розпачі крикнула вона і змахнула рукою.

Магда захотіла схопити його за комір і потягнути за собою, але Махаон висмикнув її з-за постаменту з такою силою, що дівчина пролетіла слідом за ним, немов лялька.

Уже у вертольоті вона розридалася, б'ючи кулаками бронежилет Махаона:

- Ми не могли просто взяти й кинути його там! Він же один! Вони... Вони його пристрелять! Його друзі не встигнуть!..

- Ну і чорт із ним, йому пропонували.

- Та який "чорт із ним", ти з глузду з'їхав, чи що?! - крикнула Магда. Махаон закотив очі і похитав головою.

Гвинт застукав, метал почав ходити ходором. Ще трохи - і вертоліт вийде з ладу, так і не вилетівши за межі Зони. Дьоготь напружено озирався, а Махаон зрозумів, у чому причина.

Він повернув обличчя Магди до себе:

- Припини нервувати! Ми зараз розіб'ємося! Вертоліт не витримує!не

Але дівчину це не заспокоїло, скоріше навпаки. Заблимало світло, обстановка загострилася до межі. Пілот вилаявся.

Махаон швидко скинув свою амуніцію на підлогу, здер з плечей дівчини рюкзак і вліпив їй кілька ляпасів. Гучні схлипи припинилися.

- Скільки пальців я показую? Рахуй, швидко!

Він підняв п'ятірню і загнув три пальці. Магда втупилася в його руку з таким виглядом, немов не вміє рахувати :

- Два...

- А так скільки?

- Чотири...

Махаон прибрав злипле волосся з обличчя дівчини і пригорнув її до себе, взяв її руку, змушуючи зосередитися на банальних речах:

- Якого кольору манжета в тебе?

- Червоного...

- Ага. А рукав?

- Чорного...

Гвинт перестав рипіти і постукувати. Світло світило без перебоїв, пілот вирівняв машину. Дьоготь вдячно подивився на Махаона, який заколисував дівчину у своїх обіймах.