Магда йшла без зупинок до самого вечора. Страх, здивування і прагнення десь сховатися гнали її вперед. Викиди адреналіну траплялися в той момент, коли Магда думала про найманців, які шукали артефакт.

В цьому місці відбуваються відверто дивні та моторошні речі. Інший би тікав що є сил назад, додому, незважаючи на патрулі та мародерів. Але Магда немов зачарована присіла перед вражаючим масивом повітря, яка крутилася, немов маленький ураганчик. Він підхоплював найменші камінчики та травинки. Дівчина підібрала досить великий камінь та жбурнула його в вихор.

Камінь покружляв декілька секунд, піднявся вище, закрутився швидше та вибухнув. Магду обсипало пилом.

“Чорт забирай… Що ж ця штука може з людиною зробити? І чому я її відчуваю?”

Вона простягнула руку й знову відчула пальцями невидиму скляну поверхню. Це було не зовсім скло, але Магда не могла зрозуміти, як описати свої відчуття.

Дівчина похитала головою й зітхнула. Зараз вона не зможе зрозуміти, що тут і до чого. Було б непогано відшукати хоч одну живу душу, яка не хотітиме її вбити або пограбувати.

Магда вийшла до старої бетонної дороги. Вона вирішила не виходити з лісу, і рухатися вздовж неї до першої найближчої будівлі. Необхідний був відпочинок, не можна ж постійно бігати невідомими місцями тільки на адреналіні.

З лісової глушини почувся моторошний вереск, а потім - цілком людський крик. Тріск гілок, гучні удари.

"Там стріляють..."

Магда прискорилася, мало не влетівши в аномальний вихор. Дівчина відскочила й оббігла аномалію, відчуваючи її.

Ці дивні, смертоносні аномалії були як магніт, що відштовхує від себе магніт однієї полярності. Магда чомусь подумала, що вона і ці дивні речі одного розливу. Від цієї думки стало недобре, але водночас деякі речі почали ставати на свої місця.

"Я знаю, що не буває так, щоб завжди щастило. Я ще раз переконалася в тому, що люди просто роблять усе, що я їм накажу. Чи добре це? Чи можна мені повернутися додому і жити нормальним життям? І що сталося з Кліщем?.."

Телефон у кишені коротко пискнув. У рядку сповіщень було нове повідомлення. Тільки тепер не від Крота, а від Касьяна.

"Вони в одній банді..."

"Саньок, я знаю, ти недалеко від Лазу. Знайди Кліща, він серйозно поранений. З ним була ще дівка, вона зникла. Він сказав, що мала його пограбувала, тож щойно зустрінеш - у розхід її. Касьян."

Магда втратила дар мови. Вона притисла телефон до грудей і подивилася у темно-сизе небо. Тепер їй просто небезпечно повертатися назад. Мало того, що в неї в рюкзаку артефакт, на який полюють найманці, так її ще шукають свої ж роботодавці.

Від жаху, від якого холоне душа, дівчина опустилася під перше-ліпше дерево і закрила обличчя руками. Тіло її не слухалося, замість припливу бадьорості стала проявлятися жахлива втома. Захотілося згорнутися клубочком і заснути, забути про всі ці кошмари. Але...

Стрілянина стала наближатися. Магда ледь могла розпізнати вигуки. Потрібно було бігти, просто зараз.

Дівчина піднялася, обтрусилася і побігла вздовж дороги, так швидко, наскільки їй дозволяли тремтячі ноги і задишка.

Через двадцять хвилин марш-кидка дівчина побачила старовинну занедбану глиняну хату. Старі двері висіли на одній петлі, вікна були криво забиті.

Магда прислухалася. Якщо там хтось виявиться - їй кінець. Для пістолета в неї патронів усього вісімнадцять штук. І це разом із боєзапасом Кліща.

Вона зробила глибокий вдих і зробила крок усередину. Сперте повітря, здавалося, було рідиною. Цим було складно дихати.

Дівчина пройшлася хатою, роздивилася уважно кожен кут і не виявила нікого і нічого небезпечного. В повітрі стояв запах старої постільної білизни, яку вже давно час випрати. На стіні криво висять ікони. Магда прикрила відкритий рот рукою, згадуючи, що в своїх видіннях вже бачила цю хату.

Чому їй ввижалося це, коли вона взяла до рук артефакт? Чому той “пекучий пух” здався їй таким знайомим? В нього хотілося мало не загорнутися…

Магда почала здогадуватися, що подальші видіння теж збудуться. Невже вона побачить всіх тих людей і кров на їх руках?

Дівчина подивилася на ікони й піднесла руку, щоб перехреститися. Завмерла й опустила її назад.

“Я змусила страждати людину. Хоч Кліщ і був гівнюком, та я вчинила дуже погано. Чи маю я право просити щось в тебе, Боже?”

Дім був відносно затишний, якщо не брати до уваги його майже тридцятирічну занедбаність. Магда роззирнулася у спальні, гепнулася на ліжко й видихнула. Потрібен відпочинок, хоча б годинку…

Вона не змогла заснути, але просто прикрила очі. Через деякий час Магда зрозуміла, що за нею хтось спостерігає. Дівчина розплющила очі і глянула в темний коридор.

В густій темряві вона помітила ледь помітне обличчя. Воно було темно-сіре у сутінках. І як же воно схоже на її власне…

Спочатку Магда подумала, що це просто її відображення у дзеркалі, але згодом вона згадала, що єдине дзеркало лежить в іншій кімнаті, розбите вщент.

Обличчя немов висіло в повітрі. Зловісний двійник Магди розтягнув рот у широченній неприродній усмішці. Очі вирячені, а засмоктане волосся огидними пасмами звисало вздовж обличчя.

Магда тремтячою рукою витягла з рюкзака пістолет і наставила на це щось. Бліде обличчя трохи відступило в темряву. Дівчина натисла на спуск, але нічого не відбулося.

“Господи, вони що, підсунули мені непрацюючу залізяку?”

Тварюка зрозуміла, що може без зайвих зусиль повечеряти Магдою і ввійшла в спальню.

Довге темне тіло з обличчям дівчини стояло на довгих тонких, майже дистрофічних ногах. Замість рук - довжелезні нарости, немов щупальця, що волочилися підлогою. На їх кінцях - пучки довгих кігтів.

Магда оніміла від жаху, не могла відвести переляканий погляд скляних очей від свого ж обличчя, натягнутого на монстра, немов маску. Тисла і тисла на гашетку - пістолет мовчав.

Фігура перестала усміхатися. Ліве щупальце різко зметнулося в повітря і вчепилося в плече Магди.

Дівчина не встигла навіть скрикнути. Темний хвіст оповив її руку, маленькі шипи, якими він увесь був вкритий, стали проривати куртку, а згодом і шкіру. Кігті на його кінці мало не вибили дівчині праве око, вона ледь встигла смикнути головою назад.

Тварюка різко смикнула Магду на себе і потягнула в темний коридор. Рюкзак зачепився за її ногу і потягнувся слідом. Дівчина заверещала що є сили. Вона розуміла, що тільки люди чи інша тварина можуть відлякнути Це. Та чи є в неї шанс самій вижити?

Створіння затягнуло Магду в темний закуток і вже здійняло друге щупальце, щоб остаточно розірвати жертву і поласувати свіжиною. Та кроки у сінях чомусь сполохали його. Очі дівчини залила кров, та вона чула, як хтось зупинився. Прямо над нею почувся хрускіт кісток. Щупальця обм’якли і стали опадати на підлогу, лишаючи в руці Магди безліч шипів.

Дівчина відчула свободу і стала поспіхом вибиратися з обіймів смерті. Її куртка схожа більше на модняву жилетку з бахромою, а руки і обличчя в крові. Вона встала на ноги і, хитаючись, підібрала рюкзак. Закидати його на плечі було до біса боляче, оцінити травми теж було складно. Невідомого в сінях не було.

Відбувається щось настільки страшне, що осягнути весь масштаб трагедії Магда просто не здатна. Вона провела рукою по обличчю, намагаючись заспокоїтися і похитала головою. Та жах проривався назовні. Ще трохи - і вона просто збожеволіє від страху, побіжить, необачно проб’є одну зі скляних стін та втрапить у смертоносний вихор…

На вулиці стало зовсім темно. Магда ледь могла бачити свої руки. Воно і добре, мабуть замість них у неї криваве місиво. Потрібно щось робити, треба перев’язати це все, хоча б на деякий час.

Дівчина пройшла в розгромлену спальню і без вагань здерла з ліжка простирадло. Зотліла тканина швидко була розірвана на широкі смуги. Магда тримала один край саморобної пов’язки зубами, поки замотувала в кілька шарів понівечене плече. Коли ж справу було так-сяк зроблено, вона впала на те ж ліжко, на якому лежала до всього цього жаху.

Дихати досі було тяжко, тіло тремтіло, немов у лихоманці. Вона намагалася не думати про те, що, стара тканина може стати причиною інфекції. Вона також не думала про людей або тварин, які можуть сновигати неподалік. Не можна було ні про що думати, не можна піддаватися паніці.

Магда дістала з рюкзака контейнер і відкрила кришку. Взяла скляне сердечко в руку і відчула миттєвий прилив сил. Золотистий блиск осяяв кімнату, а в душі дівчини поселив надію та внутрішню силу. Можна було хоч зараз вставати і йти далі.

"Звучить, як жарт… Виглядає, як… Що це за жарти такі?!"

Тріск гілок почувся просто під вікном. Магда перелякалася, кинула артефакт у кишеню, а контейнер жбурнула в рюкзак. Схопилася і вибігла з дому, зціпивши зуби від болю. Досить з неї нічних зустрічей.

Вона мчала крізь гілки в темряві, час від часу відскакуючи від аномалій, немов від невидимих стін. Їхня присутність загострювала її сприйняття, вона вгадувала їхнє місце розташування. Слух ніби загострився, і тепер вона реагувала на будь-який шерех. Бігла, немов загнаний звір, ще й поранений.

Біла тканина стрімко темнішала, ще трохи - і дівчині стане гірше. Кров зупинялася дуже неохоче, порване простирадло не могло добре затиснути рани, а шипи в них не давали затягнути тканину як слід.

Зненацька Магда побачила спереду темний силует.

Схоже на людину. Високу й худу. Ніби в лахмітті. Вона стояла за кілька десятків метрів, дивлячись просто на Магду своїми блискучими очима.

Дівчина завмерла, невідривно дивлячись на невідомого. Вона підняла ліву руку і тремтячим від страху й водночас збудження голосом попросила:

- Не вбивайте мене!

Постать попереду мовчала. Магда прокашлялася і продовжила, пританцьовуючи на місці:

- Не перегороджуйте мені шлях! Мене скоро вб'ють, якщо я затримаюся тут! Якщо ви можете... Проведіть мене на Бурштин! Мені здається, я зможу бігти без зупинок дуже довго!

Силует поворухнувся, і в його руках з'явився крихітний сяючий камінчик, наче зірка. Незнайомець підняв руку з каменем над головою і помчав через хащі.

Магда зірвалася з місця за ним, сама того не розуміючи.

Їй чомусь здалося, що ця людина знала, що з нею сталося. Магда підозрювала, що всі ті шерехи біля будинку - його рук справа. І саме ця невідома істота так жорстоко розправилася з монстром, який мало не пошматував Магду. Він переслідував її, спостерігав здалеку. Але навіщо?

"Краще все ж бігти за ним, він хоча б не збирається мене вбивати…"

Вона бачила тільки жовтувату крапку в темряві й бігла за нею.

Ліс закінчився, почалося поле, стали видні вдалині багаття, спалахи, іноді долинав незрозумілий шум.

Рик монстрів чувся по обидва боки, але загадковий вогник тримав їх на відстані.

"Хто ж це?"

Магда мчала в темряві, іноді торкаючись артефакту в кишені. Він ніби розпалював у ній нові сили. Біль у руці був настільки сильний, що майже перестав відчуватися. Магда знала, що відбувається під пов’язкою, але воліла навіть не дивитися в бік своєї руки. Не те щоб вона боялася вигляду крові, просто не хотілося вчергове визнавати свою безпорадність в ситуації, що склалася.

Незнайомий вогник згас так само раптово, як і зник. Магда тільки зараз озирнулася навколо. Вона стояла на бетонній дорозі, попереду був якийсь занедбаний завод, а в болотах зліва стояла освітлена монолітна будівля, за формою походила на вкорочений злиток золота. І тільки, коли дівчина протерла очі, вона зрозуміла, що ця споруда схожа на бункер, прямо як у фільмах.

"Так, це те, що мені потрібно!"

Магда повернулася, щоб подивитися, куди веде бетонна дорога, але в цей момент вдалині з'явилося три вогники, схожі на ліхтарі. Дівчина відкрила рота, щоб злякано зітхнути, але її хтось із силою штовхнув у спину. Вона стрімголов полетіла зі схилу в низину, у болото.

Забила руку, промочила пов’язку, миттєво замочила взуття та залишки куртки. Холодна вода підступно пробиралася далі, до тіла.

Тремтячи від холоду, вона вибралася із заростей мокрого моху. Магда розсунула очерет і знайшла шлях до прожектора бункера.

"Напевно, цей божевільний сховав мене від тих людей на дорозі... Але можна було й ніжніше штовхнути, я тоді хоча б у калюжу не звалилася..."

Магда перевірила артефакт у кишені й рішуче попрямувала до бункера. Не зробивши й десяти кроків, вона врізалася в чиюсь спину. Від несподіванки дівчина відскочила вбік, мало не потрапивши в аномалію. Горбок, вкритий мохом, тільки невдоволено пихнув і осів трохи нижче. Зроби Магда ще один невірний крок - її б ошпарило.

- Е-е-е-е.... - голос людини був неприродним, якимось потойбічним. Магда часто закліпала очима від жаху й нерозуміння.

Чоловік хитався, неначе п’яний. В його руці був автомат, але чи був він заряджений? Незнайомець ніяк не відреагував на дівчину. Мабуть, він просто її не побачив серед заростей очерету.

- Мочи-и... Де-е-е-е...

Дівчина пригнулася й обережно обійшла незнайомця, намагаючись не збиватися з курсу. Чоловік позаду вступив у невеликий вихор у воді. Його штанина моментально розчинилася в концентрованій кислоті. Шкіра на нозі почала шипіти й пузиритися. Магда не могла від жаху навіть поворухнутися.

Їй, звісно, вистачило моторошних видовищ: і “пух”, що понівечив Кліща, і химерна потвора, що ледь не вбила її саму… Ось тепер, прямо перед нею, живцем розчиняється людина.

Одяг на чоловікові був брудний і порваний в кількох місцях, автомат був більше схожий на макет із брудного картону - такий він був занедбаний. Однак незнайомця це, здавалось, не обходило. І якби він не втрапив у таку халепу, то й далі лазив би болотами в пошуках чогось…

Він підняв погляд на Магду. Ще момент - і він помітить її. Чи стане стріляти? Дівчина вирішила не ризикувати і полізла подалі від нього в очерет.

Крики дивака ще довго розливалися низиною, змішуючись із моторошним завиванням вовків.

Магда човгала промоклими наскрізь кросівками, поки не вперлася в огорожу з пом'ятих листів металу. Тепер потрібно було знайти вхід.

Рука німіла, ноги вже її не тримали. Тільки зараз Магда подивилася на стан пов’язки. В темряві її зовсім не було видно. Дівчина припустила, що вона, мабуть, вже зовсім почорніла від бруду та крові.

Вона повільно пішла вздовж стіни, не прибираючи з листів руку, щоб не загубитися. Їй у груди вперся якийсь металевий штир.

- Стояти. Руки вгору.

Магда розгублено здригнулася і ледь підняла ліву руку. Промінь ліхтаря засліпив її на кілька митей, але потім дівчина розгледіла суворе обличчя, приховане під респіратором. Бліді очі уважно її вивчали.

- Стій там, де стоїш, - наказав він, прибираючи автомат. - Зброя при собі є?

- Тільки пістолет...

- Тільки пістолет? Ну давай... - чоловік простягнув руку і став терпляче чекати, поки Магда витягне його з рюкзака.

Дівчина віддала йому зброю, в якій нічого не розуміла. Кліщ навіть не вважав за потрібне навчити її поводитися зі зброєю. Він був певен, що на сьогоднішній вилазці нічого не трапиться. І саме ця його халатність зіграла з ним і Магдою злий жарт.

Від цих думок запаморочилася голова. Дівчина тільки встигла пробелькотати: “Я поранена” і поринула в пітьму нелюдської втоми.

Магда отямилася від гострого болю в руці. Виявилося, що її вже занесли в приміщення, зняли пошматовану куртку і простирадло з руки. Над нею схилився молодий хлопець з рідкою борідкою. Він зосереджено витягав з рани щипцями шип за шипом. Від його різких рухів м’язи прострілював біль.

Дівчина озирнулася. У кутку стояв масляний обігрівач, два двоповерхові ліжка, столик і три стільці. Самотня лампочка тьмяно освітлювала приміщення.

Це більше було схоже на житловий вагончик. Двері відчинилися, і всередину ввійшов той самий чоловік, що тикав у Магду зброєю на вході:

- Ну, що вона, до тями прийшла?

- Жити буде, - хлопчина витер руку об невеличкий рушничок на плечі. - Ось, кліпає наче. Дівчино, ви як?

- Господи… - Магда ледь ворушила пересохлими губами. - Ви хто? Я прийшла?

- Прийшла-прийшла, - усміхнувся хлопчина. - Шкіпере, я всі голки витягнув, ну і дофіга ж їх у неї… Я піду, бо хлопці схопляться.

- Гаразд, дякую, що допоміг, - чоловік сів на місце хлопця і уважно подивився на Магду. В руках він тримав невеликий блакитний рушник.

- Я тут головний. Шкіпером кличуть. Ми з хлопцями охороняємо бункер учених. Головне питання: хто ти і що робиш тут о четвертій ранку?

- Я Магда. Мені потрібно до Сахарова, - прохрипіла дівчина, роздивляючись купку закривавлених голок у мисці. - Це все з мене дістали?

- В сорочці ти народилася. Не всі після зустрічі з фантазмом виживають, - Шкіпер криво всміхнувся, зиркнувши своїми блідими очима. - Це не тебе, часом, шукають якісь мародери?

Дівчина зблідла і вчепилася у простирадло. Невже ця новина розлетілася по всій Зоні? І як їй тепер пересуватися, якщо її мало не в обличчя практично кожен собака знає?

Дивлячись, як обімліває Магда, чоловік усміхнувся краєм губ:

- Та не бійся ти. Вони не на хорошому рахунку в одинаків, на них усім начхати. І шукати тебе будуть тільки біля Кордону. Ніколи в житті вони не повірять, що ти настільки далеко зайшла. Вони й самі далі Звалища техніки не ходять.

- Спасибі, заспокоїли… - вона спробувала перевернутися на бік, але налита кров’ю рука не дозволила їй навіть поворухнутися. Її немов прибили до ліжка цвяхами…

- Не дригайся, - Шкіпер взяв зі столу якийсь пакетик. - Я зараз оброблю рану новою розробкою нашого професора. Добре заживляє. На основі якогось артефакту. Через кілька годин кров зупиниться.

Чоловік відірвав край пакетика і став розсипати рудий порошок на ранах Магди. Дівчина приготувалася до больових відчуттів, але ліки тільки ледь відчутно пощипували в особливо ушкоджених місцях. Вона підняла здивований погляд на чоловіка. Той ледь помітно всміхнувся.

- Що таке фантазм?

- Тварюка, що приміряє обличчя жертви або її попутника. Заманює в глухий закуток і розриває на частини. Тож пощастило тобі, кажу ж.

- Господи… Та маю сказати, що наслідувати людські обличчя в нього не дуже вийшло… Дякую, - Магда оглянула руку, присипану порошком. - Коли я можу встати? Мені потрібно до Сахарова.

- Вранці, - Шкіпер прибрав залишки пакетів і протер чоло дівчини. - Через кілька годин. А поки дай лікам попрацювати. Їсти хочеш?

- Не знаю… В роті пересохло… Хіба що води. Будь ласка.

- Не діло. Поїсти треба, - Шкіпер відійшов до невеликої шафки в кутку. - Переляк пройде, і ти зрозумієш, яка голодна. Тож краще поїсти зараз, бо вранці будуть інші справи. Зараз дам води.

Магда відчувала себе мерцем. Тіло її не слухалося, ворушилася лиш голова, та і то, досить неохоче. Вона ледь повернула її, щоб краще роздивитися нового знайомого.

“Як же я буду йти далі з артефактом? Мене будуть шукати! І рано чи пізно знайдуть тут… Треба йти звідси вранці. Навіть якщо буде дуже кепсько з рукою.”

Шкіпер приніс кухоль води. Підняв голову дівчини, щоб та змогла попити. Прохолодна вода одразу оживила нутрощі, немов дощ засохлий сад. Дівчина вдячно покивала і, отримавши у відповідь легку усмішку ватажка охоронців, влаштувалася на подушці.

- Можна спитати у вас дещо? - поцікавилася Магда, спостерігаючи, як Шкіпер щось розкладає на столі.

- Я слухаю.

- Чи не приходив до Сахарова підозрілий тип, схожий на злочинця? Мав бути пару днів тому.

- До нас не так часто хтось приходить, тому пригадати нескладно. Якийсь мутний чолов’яга, неговіркий, видно, що кримінал. Ми з ним обережно себе поводили, і до бункеру він зайшов з нашим хлопцем, від гріха подалі. Ну, а потім, одразу після нього, найманці приходили. Швиденько щось випитали у Сахарова та й пішли собі. Ми в справи Синдикату не ліземо, нам проблеми не потрібні.

- І що таке Синдикат? - напружилася Магда. Чоловік похитав головою й зітхнув:

- Ну, от як оце тобі пояснити? Ти ж і половини не зрозумієш. Ну, загалом, Зоною вештаються люди з нашивками орла. Щось вишукують. Ми, звичайні одинаки, тримаємося від найманців подалі. Що і тобі раджу.

Магді захотілося схопитися за голову, або ж навіть заритися в землю. Вона втрапила в таку халепу, що цьому чоловікові навіть і не снилося! Ці люди знайдуть її, навіть, якщо доведеться перерити всю Зону саперними лопатками…

- Що будеш далі робити? - поцікавився Шкіпер. Дівчина тільки знизала плечима, вгамовуючи страх:

- Спочатку потрібно вирішити питання із Сахаровим.

- Розумію. Гаразд, ось тобі трохи каші, сушене м’ясо і печиво. Всього потроху, та тобі, думаю, вистачить.

Магда подивилася на їжу без ентузіазму:

- Це навіть забагато.

Шкіпер всміхнувся краєм рота:

- Подивимося, що ти скажеш через пару годин, коли пройде шок. Ось тобі ложка, бери лівою.

Поки дівчина мляво їла, він сидів поруч і тримав тарілку. Витягнути з Магди цікавих історій не вдалося, тому сиділи мовчки. Кров поступово зупинялася і після прийому їжі дівчина глянула на свій промоклий одяг, що сушився на обігрівачі, і відключилася.

Відкрила очі Магда уже вранці, коли крізь маленьке віконце проглядало сіре небо. Вона схопилася і швидко взула ледь вологі кросівки. Не можна втрачати час. Навіть не дивлячись на рани. До речі, поки вона спала, їй наклали свіжу пов’язку.

Дівчина вже взялася за ручку дверей, як їх відчинили з іншого боку.

Вона зіткнулася зі Шкіпером:

- Мені вже час.

- Тільки хотів покликати тебе в бункер. Проходь туди, там тебе зустріне науковий співробітник. Як рука?

- Дякую, вже краще, - видавила Магда, намагаючись не дивитися йому в очі. Уважний погляд Шкіпера її знітив, хоча саме ця людина кинула свої справи і сиділа над нею всю ніч.

Вона йшла до важких гермодверей. Не встигла вона простягнути руку, як ті з шумом відчинилися. Магді нічого не залишалося, як зробити крок у тісну камеру і витерпіти потоки якихось парів. Після хвилини обробки відчинилися наступні двері, і дівчина увійшла в коридор, обшитий металом.

- Добрий день, - буркнув хлопець у помаранчевому костюмі. Магда мало не розсміялася, адже його одяг нагадував сміттєвий пакет.

- Здрастуйте, - прошепотіла вона, пішовши за співробітником.

Професор Сахаров сидів за заваленим паперами столом і щось вичитував. Побачивши Магду в дверях, він відклав журнал і посміхнувся:

- Здрастуйте! Мандруєте у нас на болотах?

Дівчина пройшла в центр кімнати і впевнено сказала:

- Добрий день, мене звати Магда, я принесла вам артефакт.

- Артефакт? Ну, гаразд, показуйте, - професор із зацікавленим виглядом піднявся з-за столу і підійшов до неї.

Дівчина витягла артефакт із кишені. Золотисті жили так само чарівно пульсували, укладені в прозору оболонку.

Окуляри Сахарова сповзли на кінчик носа. Він тупо дивився на річ добрих дві хвилини, не в силах вимовити ні слова. Потім він тихо пробурмотів:

- Звідки він у вас?

- Я знайшла його. Був у сумці в мертвого хлопця недалеко від Кордону.

Професор із полегшенням зітхнув і з повними надії очима подивився на Магду:

- Позбудьтеся його. Негайно. Сьогодні.

- А щ-що сталося? - розгубилася та, ховаючи скляне сердечко в кишеню. Чоловік рвонувся до столу і став із блискавичною швидкістю перебирати свої папірці:

- Мені доводилося бачити цю річ одного разу. Судячи з його... активності... стан і стабільність Зони залежить від цього артефакту. Можу припустити, що ця річ колись була частиною однієї великої системи. Рукотворної чи ні - невідомо. Місцезнаходження інших частин теж поки що загадка. Хлопець приніс артефакт, але не сказав, звідки. У мене є всі підстави вважати, що раніше він перебував під землею, але його якимось чином знайшли. Я вважаю, що необхідно помістити його в аномальне поле, та так, щоб його ніхто не зміг дістати. Цей артефакт наділений потужним полем, і його вилучення з системи Зони спровокує сильний викид енергії, який змете все живе. Тож…

- Ви знаєте, - Магда ледве рухала пересохлим язиком. - Я не хочу заглиблюватися в усі ваші наукові теорії, але невже ви не можете просто залишити його в себе?

- Не можу, - Сахаров відповів занадто швидко, ніби чогось до смерті боявся.

- Що сталося? - поцікавилася Магда, заглядаючи в очі професора. Той промовчав, витираючи спітніле чоло носовою хусточкою.

- Що сталося? - дівчина зазирнула в очі Сахарова. - Що сталося, професоре?

Прилади на його стелажах стали зашкалювати, вибухнула якась скляна посудина. Потім ще одна розлетілася на друзки.

Сахаров затрусився від жаху, заплющив очі і ледь чутно випалив:

- Приходив чоловік. Погрожував мені ножем... Але я не знаю, де артефакт, не знаю... Його забрав сталкер... Не знаю, куди пішов… Я попереджав… Попереджав!

- Що за чоловік? - продовжила допит Магда, у якої спина похолоділа від жаху.

- Найманець… Але я не працюю з ними, я… Вони йшли за тим хлопцем і погрожували… Хтось замовив артефакт, за будь-які гроші… Вони ні перед чим не зупиняться…

Дівчина акуратно відвела погляд і сказала:

- Дякую за допомогу, професоре. Я прислухаюся до вашої поради і сховаю артефакт у надійному місці. Всього найкращого.

- А що тут сталося? - шоковано запитав Сахаров, розглядаючи понівечені прилади. Магда слабко посміхнулася:

- Гадки не маю. Ви свої приборчики краще знаєте. До побачення.

Вона вийшла з кімнати і попрямувала до виходу. Науковий співробітник натиснув на кнопку біля дверей, і ті відчинилися. Магду знову оповила знезаражувальна хмара, і нарешті відчинилися вхідні двері.

Дівчина швидко відшукала Шкіпера:

- Вибачте, я йду. Мені потрібен мій пістолет.

Він обдивився її з ніг до голови суворим поглядом. Покликав одного з хлопців, і той підійшов до нього з курткою в руках.

- Це що? - Магда скривила ніс, роздивляючись діряву закривавлену сіру тканину. Шкіпер розправив її:

- Куртка. Твоя нікуди не годиться, рукав порваний. Переодягайся, бери свою пукалку і йди.

Магда підійшла до найближчого ящика, виклала на нього вміст кишень старої куртки, скинула її і натягнула більшу на кілька розмірів річ.

Вона помітила, що нижня частина її куртки немов розчинена в кислоті. Краї тканини були забарвлені кров’ю, а на спині було кілька круглих дірок. Дівчина починала згадувати дивака, який блукав вночі в очереті. Вона подивилася на хлопчину з рідкою борідкою:

- Ви що… Пристрелили того чоловіка? Навіщо?

- Тому що це був зомбі, дурна, - реготнув хлопчина і пішов за огорожу з подертою курткою Магди в руках.

Дівчина запхнула всі свої речі в глибокі і начебто не діряві кишені, підняла погляд на Шкіпера.

- Ти стріляти хоч умієш? - усміхнувся той, витягуючи з-за пояса старий ПМ.

- Ну... ні, взагалі-то ні, - присоромлено буркнула вона. Шкіпер хмикнув і взяв дівчину за лікоть, притягнув до себе і повернув до пістолета:

- Дивись. Ось, я знімаю із запобіжника. Ось я ставлю на запобіжник. Угу? Далі. Знімаю... Заганяю патрон у патронник. І тисну на спуск. Спробуй.

Магда незграбно взяла пістолет і зняла його із запобіжника. Робити це пораненою рукою було до біса боляче, але вона розуміла, що від цього, здавалося би, простого навику, залежало її життя.

Зброя погано піддавалася, але в неї вийшло. Далі вона потягнула на себе, щоб загнати патрон. На спуск тиснути не стала, лише повернула голову, шукаючи схвалення Шкіпера.

Той знову усміхнувся і кивнув:

- Начебто нормально. Став на запобіжник і зайвий раз намагайся зброєю не користуватися, поки одна ходиш. Шум приваблює мутантів. І не тільки. Будь обережна, гаразд?

Магда подивилася на Шкіпера. Він високий, із широкими плечима, обвішаний бронею, через що його груди були твердими, як камінь. Бліді очі уважно роздивлялися налякану і розпатлану дівчину, на обличчі блукала поблажлива усмішка. Він закинув на плече свій автомат і стояв у розслабленій позі.

- Покажи, як цілитися, - раптово для себе попросила дівчина. Шкіпер засміявся і м'яко взяв з її рук пістолет:

- Ех, гаразд. Дивись.

Він вклав зброю Магді в руку, випрямив її і нахилився до дівчини, пояснюючи ази. Шкіпер розумів, що в неї навряд чи вийде з першого разу, але чомусь йому було за неї тривожно.

Магда відчувала на своїй шиї його подих і чула тихі пояснення.

"А він хороший. І чому в мене не було такого проводиря спочатку..."

- Дякую, я зрозуміла, - Магда сховала пістолет за пояс і повернулася до Шкіпера. - Дякую за все. Мені час.

- Добре. Радий був допомогти, - Шкіпер провів її до воріт. Магда раптом озирнулася, ледь не стукнувшись об підсумок із магазинами:

- А де тут найнебезпечніше аномальне поле?

- А тобі навіщо?

- Щоб знати, куди йти не варто, - збрехала Магда, вичікувально дивлячись на Шкіпера. Той трохи подумав і вказав пальцем на занедбаний завод:

- Скупчення електричних аномалій біля східного паркану. Туди краще не потикатися, якщо жити хочеться.

- Дякую. Я піду, - і Магда рішуче вийшла за межі табору.

- Бувай. Може, побачимося ще, - задумливо сказав Шкіпер, дивлячись вслід дівчині, яка йшла. Магда почула в його інтонації нотку надії, і від цього їй стало сумно.

Паркан заводу був високий, не перебратися. Кілька пропускних пунктів були заполонені аномаліями. Якийсь із детекторів у її рюкзаку загрозливо затріщав.

Магда на ходу витягла прилад й уважно вивчила показники детектора. Підвищений рівень радіації. У кілька десятків разів.

Дівчина тут же зробила кілька кроків убік від паркану. Збоку затріщали гілки. Якесь клацання чулося попереду і йшло паралельно. Ніби вело Магду туди, куди їй було потрібно.

Дівчина чула дивні шуми за парканом. Гарчання, бурмотіння, майже людські скрики. Це було дивно. Поки в усьому нормальному світі люди спокійно ходять вулицею, Магду в Зоні відкидало від незримих стін, ніби тенісний м'ячик. Всюди чулися страшні звуки, але їхні джерела не з'являлися, і від цього було ще гірше. Магда пошкодувала триста разів, що зателефонувала тому Кабану. Краще б і справді пішла в супермаркет працювати...

Хтось попереду ніби цокав язиком, спеціально привертаючи увагу Магди. Дівчина йшла, немов у напівсні, підкоряючись цьому загадковому поклику. Чомусь вона навіть не сумнівалася, що це саме та сутність, що вказувала їй шлях вогником...

За півгодини навколо Магди замиготіли електричні спалахи. Дівчина озирнулася. У повітрі настільки пахло озоном, що хотілося дістати легені з тіла і гарненько їх струсити. Дихати було настільки легко, що було боляче.

Магда стояла на клаптику землі, затиснута з усіх боків невидимими стінами аномалій. Вони нещадно відштовхували її, до болю в кістках.

Вона вже потягнулася до кишені, щоб подалі кинути артефакт, як їй у потилицю вперлося крижане дуло автомата.

- П'ять кроків назад, - послідував наказ.

Магда слухняно стала відраховувати кроки, поки не вийшла з поля.

Вона повернулася і побачила п'ятьох людей у сірих комбінезонах. Вони дивилися на неї безпристрасно, холодно і навіть моторошно.

Обличчя хлопців були пописані шрамами та рубцями. Якісь незрозумілі опіки та здерта шкіра покривали їх, неначе луска змію. Ці солдати були не такі, як охоронці бункеру вчених. Видно, що вони набагато страшніші, і не тільки зовні.

- Я... Ви хто? - видавила дівчина, піднімаючи тремтячі руки вгору.

- Уперед, - хлопець з автоматом підштовхнув її вперед. Загін повільно пішов до воріт заводу.