Темрява пожирала все навколо Магди. Дівчина давно перестала відчувати мокре взуття, адже вона вже якийсь час лізла болотом. Сморід, моторошне булькання, вода в черевиках…

Магді хотілося пити, але не було де навіть прихилити голову. Зупинятися посеред трясовин - погана ідея, тож доведеться шукати перший-ліпший стабільний острівець. Права рука почала нити, пальці налилися кров’ю, набрякли та перестали згинатися. Треба прилягти, відпочити хоч годинку, щоб стало легше. Та дівчина не могла дозволити собі навіть присісти хоч десь.

Думки зникли, як і все в цій клятій мокрій темряві. В голові стукала кров і бажання вижити, дочекатися ранку, побачити світло…

Її руки вперлися в чергову скляну стіну. Дівчина вже навіть не дивувалася тому, як неочікувано вони перед нею виростають.

Магда розплющила ширше втомлені очі, щоб зрозуміти, як обійти утворення, але її погляд тут же зачепився за пляму червоного світла під водою.

Якийсь із детекторів жалібно верескнув, коли Магда зібрала останні сили, щоб нахилитися за річчю. Із товщі брудної води вирвався стовп пари. Магда стисла в руці свою знахідку та відстрибнула від аномалії, мало не впавши у воду.

В її руці була невелика багряна спіраль, схожа на два ряди перекрученого намиста. Сяйво спіралі освітило замучене і брудне обличчя Магди і все навколо в межах метра.

Тепер дівчина могла бачити, куди йде. Але їй це не дуже допомогло. Болото оточував старий ліс, через його важкі та густі крони вогнів заводу не було видно. Хтозна, може вона вже давно заблукала…

Холод пробирав до кісток, хоча на вулиці був серпень. Ноги заклякли, хотілося скинути берці й просушитися, та ніде.

Магда відчула ногами не воду чи багно, а траву. Вона зітхнула і важко опустилася на землю. Артефакт освітив острівець, навколо була вода. Дівчина лежала на товстому шарі моху, тяжко дихаючи, дивилася в пітьму і не розуміла, коли ж буде світанок. Хотілося пити, хотілося їсти, але дістати щось із рюкзака вона просто була неспроможна.

Десь зовсім поруч вона чула хлюпання води і чиїсь важкі кроки. Дихання моторошне, важке, нелюдське. Надія на те, що Магді допоможуть, одразу ж відпала.

“Я зрозуміла… Вони прийшли мене зжерти… Вони відчувають, що я слабка зараз…”

З темряви показались люди. На їх кістлявих тілах висіла стара одежа, ноги були босі, в наривах та загрубілій шкірі. Їх обличчя не виражали нічого людського. Роти відкриті в передчутті скорої вечері, вирячені очі спрямовані на перелякану Магду.

Дівчина безшумно вилаялася пересохшим ротом, витягла з-під боку іржавий пістолет, тремтячими, майже безсилими руками зняла його з запобіжника. Натисла на спуск.

Рука з пістолетом одразу ж зігнулася від неочікуваної віддачі, грім заповнив весь простір, і далекою луною покотився кудись в сторони. Люди завмерли і невдоволено забурмотіли.

- Я буду стріляти, не підходьте… - ледь чутно прошепотіла Магда, наводячи зброю на найближчого до неї чоловіка.

Той загарчав, заніс руку для удару, але на його затяганій робі розквітла багряна квітка.

Він вирячив очі і дивився, як з діри в грудях хлище темна кров. Дівчина з пістолетом також з переляку розліпила очі і тепер була не в силах відірвати погляд від пораненого.

“Я що, підстрелила людину…”

Десь вдалині вона почула моторошний крик. Неначе здоровенний лев гарчить, захлинаючись слиною. Люди в робах боязко позадкували назад у темряву. Магда тільки зіщулилася на невеликому острівці, стискаючи в вологих руках старий пістолет.

Сяйва артефакту не вистачало, щоб розгледіти тварюку, вона була далеко. Однак звуки наближалися, а постать так і не показалася. Тільки кола по воді…

Дівчина почула крики тих дивних людей. Метушня в темряві стала оглушливою, в повітрі висіли передсмертні крики і булькання крові в роздертих горлянках. Тіла пролітали повз неї і падали у воду. Магда підібгала коліна до грудей і закрила голову руками, тихо промовляючи неіснуючі молитви неіснуючим богам.

Це кінець. Ранок так і не настав. Її оточили здичавілі любителі падалі, а це означає тільки одне…

Розплющивши очі, Магда з подивом помітила, що в двадцяти метрах від неї замерехтіло світло ліхтаря. Тільки зараз вона збагнула, що не бачила світанок тільки тому, що знаходиться в якомусь здоровенному тунелі. Яскраве біле світло відскакувало від високих бетонних стін.

Позаду невідома тварюка, спереду - якісь люди. Що з цього краще? Бути розірваною чи застреленою?

“Але якщо я не спробую, вони не помітять мене. Дурна буде смерть…”

Магда перевернулась на спину, підняла руку з пістолетом у стелю і зробила постріл. Гільза тихо впала десь біля її правого вуха.

Час для неї зупинився.

На площі заводу зупинився старий пошарпаний "бобик". З нього вийшов хлопець у чорній формі й відчинив задні двері машини.

У його рукавицю вчепилася брудна змарніла рука, вся в багнюці й траві. На світло виповзла розпатлана дівчина з переляканими очима.

Командир стояв поодаль зі схрещеними руками на грудях:

- Що в тебе там, Барс?

- Знайшли дівчину на півдорозі до "Ростка", на старій станції переробки відходів. Її там мало кровосос не задер, ну, не кидати ж, - знизав плечима хлопчина, витягуючи з машини важкі рюкзаки.

Командир підійшов до дівчини і пальцем підчепив її підборіддя. Дівчина дивилася на нього своїми яскраво-синіми очима.

- Ти хто? Говорити можеш? - суворо запитав він.

Магда наче прокинулася. Вона розгублено озирнулася і знову втупилася у чоловіка.

Його майже чорні очі з підозрою дивилися мало не в душу. Темне волосся коротко підстрижене, а з-за гострої вилиці було видно ліве вухо без мочки.

- Я... Я Магда. Я йшла на завод, там люди...

- Ну, на завод ти потрапила, і? - недобре усміхнувся чоловік у чорному комбінезоні.

Магда уважно оглянула його екіпірування і мало не підскочила:

- Ви в чорному… Прямо як той хлопець… Слухайте… Я бачила солдата, мені він потрібен! Можете провести мене до нього?

Чоловік засміявся. Його сміх був глибоким, низьким і розкотистим, немов грім.

- Який саме солдат? Нас тут ціле угруповання. Чоловік сорок, не менше, - він узяв дівчину за плечі й поставив на ноги. - Ходімо, я відведу тебе до таких, як ти, а то я щось взагалі нічого не розумію.

- Хто ви? - прохрипіла знесилена дівчина, обхопивши слабкими руками талію незнайомця.

- Тут усі кличуть мене Демон. Тобі цього достатньо. І припини за мене так чіплятися, ти вся в якомусь лайні.

- Я йти не можу...

Демон роздратовано закотив очі й заштовхав дівчину в кімнату, над входом до якої був виведений величезний червоний хрест. За п'ять хвилин туди увійшов невеликий хлопчина з коротко обстриженим білим волоссям. Вже потім Магда зрозуміла, що це дівчина.

Вона стояла біля столика, змочуючи ганчірки, із сигаретою в зубах. У її вухах було по п'ять сережок, а на шиї були наколоті дивні символи і якісь слова.

Демон сидів на стільці в кутку і спостерігав за роботою незнайомки:

- Ну, що там?

- Перевтомилася дівчинка. Є серйозні рани на руці, та ми обробимо, - хмикнула білявка. - Зараз відмию, нагодую, до вечора оклигає.

- Добре, - Демон ще раз окинув поглядом Магду і вийшов із кімнати, кивнувши товаришці по службі.

- Ну що? - дівчина сіла над Магдою і стала неквапливо відтирати її обличчя від бруду вологою ганчіркою. - Давай, розповідай, як ти в цій глушині опинилася?

- А ви хто?... - Магда зовсім розгубилася, дивлячись, як навколо неї змінюються обличчя. Вона не розуміла, де перебуває, який зараз день і коли вона востаннє нормально їла.

- Так, по порядку, - дівчина віджала ганчірку в таз. - Мене кличуть Сестрою. Я тут лейтенант. Працюю в госпіталі. Але, якщо знадобиться, можу й надерти чужинцям дупи.

- Круто. Я Магда.

Сестра м'яко усміхнулася, пожувавши сигарету:

- Приємно познайомитися. І де ти так вивалялася, свинка?

- Я була в Рудому лісі. А потім... - клубок у горлі не дав Магді договорити. Вона згадала все, що сталося в лісі, як божеволів Лісник, і які жахливі речі вона бачила на тій чортовій галявині. Дівчина не змогла стримати сліз.

- Ну, ну... - Сестра відтерла її обличчя і погладила дівчину по голові. - Що б із тобою не трапилося, все вже позаду. Ти в безпеці. Ти на базі угруповання "Обов’язок". По очах бачу, що це слово тобі ні про що не говорить. Я права?

- Однозначно, - хлюпнула Магда, відмиваючи руки в тазу. Сестра відкинула недопалок на підлогу:

- Ми боремося з Зоною, з цією виразкою на тілі Землі. Не мені тобі розказувати, як тут все хріново. Але це ненадовго. Скоро ми винищимо всю нечисть, а потім візьмемося за вивчення аномалій. І все, залишиться тільки від радіації почистити. Сідай, зараз знімемо з тебе цю куртку обдерту. Я принесу тобі нові речі. Сподіваюся, ти не будеш проти викинути ці лахи? Я обіцяю, що тобі дадуть списаний комбез. У ньому тобі буде легше.

- Угу, - Магда стала слухняно стягувати свій одяг, попутно перевіряючи кишені.

Побачивши шеврон "Моноліту", Сестра з цікавістю присвиснула:

- Ого... Ось це трофей! Я так розумію, ти в рукопашну з фанатиком вступила? Якщо ти жива, значить, успішно. І зрозуміло, чому так дохлятиною смердиш.

Магда вже хотіла було розповісти Сестрі все, але чомусь вона зрозуміла, що краще не варто цього робити. Нехай ця солдатка думає, що її здогадки правдиві. Вона точно не зрадіє, якщо дізнається, на що здатна Магда. Тож дівчина коротко кивнула і стягнула з себе штани.

- Хочеш у душову? Можу влаштувати, - підморгнула Сестра, згрібаючи в оберемок брудне лахміття Магди. Та тільки розгублено вирячилася на неї.

- Зараз, покличу Діна, і ми все влаштуємо. Усе добре, Магдо, не плач, гаразд? - ласкаво сказала Сестра і вискочила з кімнати.

За кілька хвилин прийшов високий міцний хлопець із рушником і набором білизни:

- Привіт. Ти Магда?

- Добрий день... - понуро кивнула та, дивлячись кудись крізь стіну. Чоловік поклав поруч із нею чистий одяг і представився:

- Мене звуть Дін, я завідувач санчастини. Сестра сказала, що терміново потрібна душова. Бери речі, я тебе проводжу. Вона буде з тобою, тож не хвилюйся, підглядати ніхто не буде.

Він повів Магду коридором у невелику кімнату. Під стелею були підвішені пластикові баки з водою, з кожного стирчав патрубок із душем. Сестра вже стояла з комбінезоном напоготові:

- Давай, у тебе п'ять хвилин. Тобі вистачить?

- Цілком... - Магда не без задоволення роздяглась і залізла під бак. Відкрутила ручку і на неї полилася прохолодна вода. Нехай і не гаряча, але зате вона відмиється від слідів тих дохлих птахів і багнюки…

Прохолодна вода зменшила набряк пораненої руки. Біль притих, Магда нарешті змогла ненадовго видихнути.

Сестра простягнула їй брусок мила й допомогла відмити спину та волосся:

- Розумію, вода холодна, але ми так і миємося. Так, у тебе півтори хвилини, і я закриваю воду. Якщо будеш занадто довго хлюпатися, то якомусь нашому хлопчику не вистачить води.

- Я не сперечаюся... Уже виходжу.

Магда швидко обтерлася й одягла свіжу білизну, футболку кольору хакі, потім скочила в штани й одягла куртку. Берці залишилися ті самі, що давала Кобра кілька днів тому. І розвантаження теж.

Сестра протерла волосся Магди рушником:

- Ось і все. Ти стала молодшою років на триста.

- Дякую…

- Я оброблю твою рану і накладу свіжу пов’язку. Будеш, як новенька.

У коридорі почувся грізний крик:

- Я нє понял чєго-то, ілі што, капітан? Какіє посторонніє на базє? Покажитє мнє. Нємєдлєнно пріведітє!

- От упир... - прошипіла Сестра. Магда повернулася до неї і злякано прошепотіла:

- У вас через мене проблеми?

- Та не бери в голову. Просто в нашого майора знову шарікі за ролікі заїхали. Зараз розберемося, ходімо, красуне.

Сестра і Магда вийшли на площу. Демон стояв і мовчки слухав крики якогось солдата в навороченому бронежилеті. Побачивши Магду, той брязкнув своїми залізяками й одразу переключився на неї:

- Вот! Што я і говоріл! Наша база прєвращаєтся в балаган одіночєк ілі што? Какого чьорта ви прітащілі ету дєвку на базу, далі єй костюм і...

- Охолонь, Абсолют, - стомлено пробурчав Демон. - Барс приволок її ледве живу. То що нам тепер, викинути її назад?

- Атведітє в бар, - байдуже відрізав Абсолют, з огидою роздивляючись Магду.

Дівчина зазирнула йому в очі. Вона відчула, як злість і роздратування Абсолюта наростають, він отримує задоволення, зневажаючи інших. Але було видно, що Демон і Сестра не з тих, ким можна вертіти, як завгодно.

Сестра вийшла вперед:

- Пане майор! Ця дівчинка ледь стоїть на ногах! Хлопці дивом її врятували, а ви хочете віддати її на поталу тим мужикам із бару? Та вони з неї швидко зроблять... - дівчина багатозначно кашлянула в кулак. - Я її нагодую, відігрію, а завтра її вже тут не буде.

Абсолют дивився на Сестру, як на якесь сміття. Вислухавши її спіч, він хмикнув, а потім швидким кроком підійшов до неї і схопив за плече:

- Слишиш, ти, сєктантка! Закрой свою пасть і іді, мотай бінтікі, ілі што ти там дєлаєш! Не будєш дєлать так, как говорю я - мігом окажешься в барє в качєствє...

- Полегше, майоре, - прогарчав Демон. Тепер-то Магда зрозуміла, чому його всі так звуть. Його чорні очі ніби пропалювали в спині Абсолюта дірку. Майор явно це відчув і прикусив язика.

- Забери від неї руки, якщо не хочеш юшкою вмитися, - Демон повільно наближався, і часу на роздуми у майора було все менше.

Сестра дивилася на Абсолюта без сліз чи образи. Радше, як на психічно хворого, з поблажливістю і навіть жалістю.

Майор оглянув Магду з ніг до голови, потім перевів погляд на лейтенанта:

- Нє "Долг", а сборіщє сумашедших патаскух.

- Що ти сказав?! - різко вибухнула Сестра і вчепилася в руку Абсолюта. Демон зайшов йому за спину і вже заніс руку, щоб схопити за комір, але Магда підскочила до нього й утримала за зап'ястя:

- Зачекайте!

Вона ткнула носком черевика гомілку Абсолюта. Той повернувся до неї. Ще один момент - і він плюне їй в обличчя.

Магда спрямувала погляд прямо в його очі. Дівчина зрозуміла, що він страшенно боїться Демона, Сестру та всіх, хто є на цій базі. Абсолют відчуває, що він слабкий, що він ще живий тільки завдяки вмінню командувати та мітко стріляти.

“Але ж це не дає тобі право поводитися як тварина. Тож страждай.”

Вона не могла пробачити йому таку скотську поведінку. Хотілося накричати на Абсолюта, змусити його ридати, кидатися всім в ноги, а краще - позбавити глузду. Для такого щура це покарання буде найкращим.

Нижня губа майора затремтіла, очі наповнилися сльозами. Сестра витріщила очі від подиву, але через хвилину з огидою скинула його руку зі свого плеча.

Магда розуміла, що не може більше його тримати. Її руки трусилися, а ноги підкошувалися. В Абсолюта є свої слабкі сторони, але навіть у такого покидька, як він, сильна воля.

Дівчина відвела погляд. Майор із неприхованим соромом витер очі рукою, зробив крок назад, наштовхнувшись на капітана Демона. Той легко відштовхнув його, ледь стримуючи злісний сміх. Абсолют швидко покрокував у будівлю.

Магда розуміла, що падає. Її ноги стали ватяними, безсилими, немов у некерованої ляльки. Її під пахви підхопила Сестра. Демон покивав головою з усмішкою, а потім сказав:

- Та-ак, старіє наш майор… Втратив хватку.

- Так йому й треба, покидьку, - пробурчала лейтенант. - Бачив би ти його обличчя...

- Ти як? - запитав Демон у Сестри. Та знизала плечима:

- Нормально. На дурників не ображаються. Я відведу Магду в санчастину, Дін має вже приготувати обід. Ти до нас не приєднаєшся?

- Не хочу. Піду заспокою нашу принцесу, - проворкував Демон і пішов слідом за Абсолютом.

- Тільки не задави його морально ще більше, він може цього не пережити, - захихотіла Сестра, підхопила Магду під руки й повела її в частину.

Магда прокинулася в ліжку. Було досить жорстко, але ковдра була чиста, без дірок і нічим не пахла. Поруч із нею на табуретці парувала каша з тушонкою, три сухарики і склянка чаю. Сестра сиділа на сусідньому ліжку і тихо розмовляла з Діном, присьорбуючи із залізного кухля.

- Це що, мені? - здивувалася Магда. Дін підморгнув їй:

- Давай, їж, поки не охололо. Я тобі в чай навіть цукор поклав.

- Спасибі вам... Величезне... - буркнула Магда, запихуючи кашу в рот. Вона практично не пережовувала її, просто ковтала з величезним задоволенням.

Каша гаряча, на смак стерпна, чай просто чудовий. Коли з прийомом їжі було покінчено, дівчина нарешті відчула, як до неї повертаються сили.

Дін залишив Сестрі пачку марлі, якісь шприци і вийшов. Дівчина підсіла до Магди поближче і попросила зняти куртку, щоб обдивитися поранену руку.

Лейтенант уважно оглянула рану і стала неспішно обробляти її якимись розчинами. Попутно вона зав’язала з Магдою розмову.

- Ну то що, куди шлях тримаєш?

- Я... Сестро, тут така річ... - Магда зам'ялася, але побачивши підбадьорливу посмішку, продовжила: - Я маю тікати звідси, інакше у вас буде ще більше неприємностей. За мною полюють найманці.

Магда намагалася підібрати потрібні слова, щоб не видати нічого зайвого. Вона відчувала, що ці солдати не будуть у захваті від її здібностей бачити віщі видіння та зводити людей з розуму. Та як натякнути Сестрі про солдата у чорному? Чи знає вона його? Чи зрозуміє, про кого йдеться?

Сестра напружилася. Було видно, як вона супиться, акуратно накладаючи пов’язку на руку дівчини.

- Ну ти даєш, подруго. Найманці, шеврон фанатиків у тебе в кишені… Що ти вже наробила?

- Лише опинилася в непотрібний час у непотрібному місці, - сумно промовила Магда. - Мені потрібно знайти одного з ваших бійців. Молодий хлопець. Наскільки я зрозуміла, він нещодавно був травмований. Щось з обличчям, - дівчина зробила розумне обличчя, не видаючи свого хвилювання.

Сестра схопилася:

- Господи!.. Це ж...

- Ти його знаєш?

- Звичайно! Він пішов ближче до центру Зони кілька місяців тому. Він... Ну, загалом, він зі своїми хлопцями пішов розносити бандитське кодло, але сталася трагедія і всі його солдати загинули. Його самого поранив один із тих амбалів, мало око хлопцеві не вибив. Не знаю, як він зміг дістатися до табору… - дівчина зітхнула. - Я переживала за нього. Якийсь він надто смурний, розумієш? Як самогубець…

- Як його звати? Як він виглядає?

- У нього дивні сірі очі. Сумні до біса. Я точно знаю, що в нього на душі величезний камінь. Як би він його не занапастив... - Сестра мало не плакала. - Я хочу, щоб у нього все було добре... Його прізвище Дунаєв.

- Дунаєв... - зосереджено повторила Магда. Сестра витерла сльози і швидко кивнула.

- Слухай, якщо вже в тебе до нього справа… - попросила Сестра. - Ти можеш його переконати повернутися додому? Хай кине все, та йде звідси, воно того не варте! Те, що він влаштував, того зовсім не варте.

- А що він влаштував?

- Капітан дізнавався про нього. Каже, що в нього у пологах померла дружина, лишила його з малою. А той не витримав стресу і запив. Люди кажуть, бухав як чорт два роки, - Сестра зітхнула. - А потім його знайомі з армії привели сюди. І тепер цей бовдур замість того, аби підзаробити на Кордоні відстрілом сліпих псів і звалити піднімати сім’ю, поперся в Центр Зони заради “спільної справи”, як він сам казав. А я думаю, щоб ласти скоріш склеїти. Тож… Побалакай з ним, добро?

Дівчата мовчки сиділи кілька хвилин, поки тишу не порушила новоприбула:

- А чому майор назвав тебе сектанткою?

Сестра усміхнулася і дістала сигарету:

- До приходу в Зону я була в секті. Поголилася налисо, спустила усі свої гроші, кололася, причому жорстко. Мене витягнув Демон, коли він ще не був капітаном "Обов’язку". Я прийшла в Зону, щоб заробити на ширку. А він забрав мене до себе в загін. Зав'язувати з наркотою і сектою було до біса складно. І боляче.

- І як він тебе витягав?

- Ну... - дівчина зніяковіла. - Методи в нього, звісно, своєрідні. Він не годував мене цілодобово, іноді бив, щоб притупити біль від ломки. Коли мені стало легше, я відмовилася йти на Велику Землю. Я довічна боржниця Демона.

- Ти любиш його? - раптом запитала Магда, схиливши голову. Сестра почервоніла і почухала ніс:

- З чого ти взяла?

- Я побачила, - знизала плечима та й відкинулася на подушку.

- А ти не побачила, часом, кохає він мене чи ні? - змовницьки запитала Сестра.

Магда підняла свої сині очі. Вона знала відповідь на це запитання. Але чи буде правильно озвучувати її зараз? Можливо, для такого кременю, як Демон, буде найбільшим і найвідповідальнішим вчинком самому зізнатися? Напевно, не варто так крутити людськими долями, подумала Магда.

Вона м'яко посміхнулася:

- Я не скажу тобі. Я думаю, ти зрозумієш.

- А-а... - Сестра кивнула: - Ну, а взагалі, як він тобі?

- Хто?

- Ну, капітан.

- А чому ти в мене це питаєш?

- Ну, ми ж дівчата, - Сестра лукаво всміхнулася. - Я просто не можу повірити, що такий чоловік занапащує себе в цьому клятому місці! Але це, мабуть, доля. Демон на актора схожий, на цього… Забула. Ну то як він тобі?

- Та чого ти доколупалася… - Магда ніяково всміхнулась. - Такі чоловіки, мабуть, трошки не для мене. Але як для жорсткого капітана, він виглядає… органічно. До речі, що в нього з вухом?

- Я чекала, що ти спитаєш, - Сестра нахилилася до Магди. - Йому півроку тому якийсь божевільний канібал шмат вуха відгриз. Вони зчепилися в рукопашну, Демон ледь живий вибрався.

- Ого… І де він відкопав такого? Невже в Зоні водяться й людожери?

- Там довга історія. Якийсь хрін з “Волі” жер мертвечину. Ну, ми його і не чіпали: жере і жере. Але коли вже живі одинаки і наші солдати стали пропадати, тоді вже послали загін Демона. Так той падлюка-канібал ще й снайпером виявився! Якийсь майстер спорту чи що… Коротше, перелускав він усіх наших хлопців за півгодинки, а капітана думав з’їсти. А свіже м’ясо краще, ніж мертвечина, тому і тримав Демона живим до останнього. Зав’язалася бійка, і от в ній капітан шмат вуха і втратив. Але ту скотину прибив.

Магда слухала розповідь, зіщулившись на ліжку. Зона вражає своєю моторошною багатогранністю. Люди, які, начебто, за тридцять кілометрів від нормального світу, а виглядають так, ніби на війні в далекій забутій Богом місцині!

- Ну, все, поговорили, - Сестра прибрала табуретку з посудом: - Їси ти добре, значить, завтра будеш, як огірочок. Спи поки що, Абсолют після такого шоку тебе не зачепить. Часу обмаль, тож відпочивай.

Магда справді заснула. Заспокійливий голос Сестри діяв так заколисуюче, що дівчина просто не помітила, як замість яви стала бачити сни.

На краю даху стояла Кобра. Ніби відчувши, що Магда дивиться на неї, вона обернулася і схвально закивала головою.

З-за її спини виходить Махаон. Його обличчя було таким же восковим, як і в Кобри. Він дивився наче прямо в душу Магди. Потім неспішно зняв куртку та футболку, повернувся спиною.

Шкіри не лишилося, тільки виразки, що постійно кровоточили. Під тонкими волокнами м’язів рухалися ребра, хребет проходив серединою спини білявим пунктиром.

Магда різко схопилася, розбудивши пораненого бійця, який ворочався поруч. Той пробурчав щось незрозуміле і відвернувся від галасливої сусідки. А через двадцять хвилин у кімнату увійшов Дін.

- Прокинулася? Чудово. Вставай, тобі час іти. Якщо ти не підеш до обіду, ситуацію прийде з'ясовувати сам генерал.

Магда напружилася, сповзла з ліжка і почала незграбно збирати речі й одягатися. Медик терпляче чекав у дверях, схрестивши руки на грудях.

Коли дівчина була готова виходити, він вивів її через інший вихід, провівши повз баки зі сміттям, використані бинти і купу якогось паперу.

- Загалом, підеш по прямій, а потім... - Дін не договорив.

На площі почувся грізний рев мотора, за мить він доповнився схвильованими криками солдатів. Хтось несамовито заволав на всю округу. Дін зірвався з місця і помчав назад, жестом наказавши Магді залишатися на місці. Але та, ваблена цікавістю, пішла за ним слідом.

Перед санчастиною стояла зрешечена кулями машина. Якась невідома сила видерла передній бампер. Біля машини напівлежав закривавлений хлопець і кричав від болю, немов загнана тварина. Він широко відкрив рот і кричав на все горло, не звертаючи уваги на сльози, що градом котилися з очей. Його напарник стояв біля дверцят машини, не в силах відпустити її. Його хитало, а погляд був спрямований у порожнечу.

- Чорт, що сталося, хлопці?! - Сестра впала на землю поруч із солдатом, що кричав, і почала оглядати його. Той відняв руку від живота, і звідти численними фонтанами забила кров.

Сестра побачила це і зрозуміла, що жити йому залишилося кілька хвилин. Вона обхопила його голову руками і кілька разів поцілувала в тім'я. Витерши кров з губ, вона сказала:

- Усе буде добре!

Вона дістала з кишені контейнер, а з нього - яскравий пунцовий камінь. Приклала до голови пораненого. Той притих, але продовжував битися в передсмертних конвульсіях. За хвилину його тіло обм'якло, а кров тепер просто розтікалася потрісканим асфальтом.

Магда стояла стовпом, притиснувши руку до губ. Поки весь цивілізований світ не підозрює про потворність Зони, в цьому місці люди калічаться і гинуть, мов на війні. Для солдатів “Обов’язку” це і була справжня війна з Зоною, подумала Магда, не в змозі відірвати погляд від закривавленого бійця. Його обличчя було майже неможливо роздивитися через криваву маску.

Дін тим часом відчепив руки другого хлопця від дверцят машини і став повільно вести його в госпіталь.

- Дін, приведи його до тями, нехай розповість, що сталося, - наказав Демон, який з'явився з нізвідки. Побачивши труп і Сестру з артефактом, він зупинився перед Магдою, загороджуючи їй цю страшну картину зі словами:

- Немає на що тут дивитися.

- Сестро, що це за артефакт? - тремтячим голосом запитала Магда, визираючи з-за спини капітана. Та піднялася і сумно усміхнулася:

- Не пам'ятаю точно, по-моєму, це Поховальне багаття. Воно дозволяє померти без мук. Цей хлопчик дуже мучився. Ти навіть не уявляєш, як йому зараз було...

На очі Магди навернулися сльози від побаченого та почутого. Вона швидко їх змахнула, щоб не здатися слабкою. Окинула поглядом багатоповерхову будівлю заводу. В одному з вікон вона побачила майора Абсолюта.

Спочатку їй здалося, що він спостерігає за площею з вікна. Але він вже кілька хвилин стояв як статуя - абсолютно нерухомо. Гостроти магдиного зору не вистачало, щоб роздивитися деталі. Тому вона повернулася до капітана Демона:

- Можна позичити ваш бінокль на хвилину?

- Що побачила? - байдуже спитав той, думаючи, що це просто жіноча забаганка. Витягнув важкий бінокль і дав Магді.

Дівчина тремтячою рукою піднесла окуляри до очей, боячись наводити їх на потрібне вікно. В голові роїлися найстрашніші думки. Що ближче до вікна - то більше калатало серце.

Магда гучно схопила повітря ротом і мало не впустила бінокль. Демон вчасно підхопив його:

- Дивись, ще розіб’єш. Що там?

- Чорт забирай… - дівчина притисла крижаний кулак до губ, боячись закрити очі. Під повіками одразу ж проступала картинка щойно побаченого.

Майор Абсолют висів на своєму командирському паску, прив’язавши його до стелажу з металоломом. Язик розпух і вивалився з рота, блідо-зелене обличчя роздулося, немов в алкоголіка. Під очима з’явилися зловісні темні кола. Уніформа вся зім’ята, шеврони зірвані, комір вимазаний блювотиною.

“Господи, він повісився через мене…” - Магда відчула, як скронею спускається крапля поту.

Демон покосився на неї й сам підніс бінокль до очей. Дві хвилини неспішних пошуків і…

- Дідько! - він миттєво сховав прилад у себе на поясі. - Рядовий! Хутко нагору, за мною!

Він побіг в будівлю, а Магда так і лишилася стояти перед входом до санчастини. Сестра підійшла до неї:

- Що там, дівчинко?

- Майор… Він… - неможливо було впоратися з тремтячими від страху губами. - Він… повісився..?

- Що?! Як ти дізналася? Ти не переплутала? - лейтенант скептично всміхнулася, але Магда вказала їй на постать у вікні. Сестра примружила очі, потім витягла з кишені меленький біноклик і приклала окуляр до правого ока.

Її обличчя майже не змінилося. Сестра тільки підібгала губи і опустила голову:

- Кожен отримує по заслугах. Може, на тім світі він стане кращою версією себе.

Дівчата хвилину стояли мовчки. Сестра кинула кілька дивних поглядів на новоприбулу, але нічого не сказала. Та лиш стояла і цокотіла зубами від жаху.

Вона бачила, як капітан і кілька його солдатів метушаться у вікні, знімаючи майора з паска. Хтось тягнув пластиковий мішок на площу.

Магда нарешті вгамувала тремтіння:

- Я йду. Проведеш?

Сестра вивела Магду на тиху й пусту дорогу, що йде в гущавину:

- Тобі потрібно йти прямо, поки не закінчиться ґрунтівка. Далі побачиш закопане село. Його обійди по правій стороні, побачиш болото. Від болота строго на схід. Зрозуміла? Там буде покинута будівля залізничної станції. Шукай нашого лейтенанта там. Він тобі допоможе сховатися, він нормальний хлопчина. А ти йому поможи, обов’язково.

- Дякую тобі, Сестро. Я не забуду твою доброту, - прошепотіла Магда, обіймаючи дівчину. Та потріпала її по плечу:

- Давай, рушай. Ти везуча, все в тебе вийде. Якщо щось треба буде - напиши мені. Ось мої контакти, давай КПК.

- Давати чого? - не зрозуміла Магда, нишпорячи по кишенях у пошуках телефону Санька. Побачивши застарілий гаджет, Сестра хмикнула:

- Я мала на увазі комунікатор, але гаразд. Усі з чогось починають. Зараз я збережу в тебе мій позивний, щоб ти завжди могла до мене звернутися. Ось і все. Звертайся.

- Дякую. Через дрібниці писати не буду, обіцяю, - Магда натхненно посміхнулася і сховала телефон у кишеню. - Я піду. Скільки часу займе мій шлях?

- З урахуванням аномалій - пару днів.

Магда хмикнула.

"Значить, удвічі менше... Для мене це не стане проблемою"

- Усе, киця, давай, бувай! - Сестра легко помахала Магді рукою і пішла назад на базу, немов вона прощається з нею ненадовго, як із сусідкою по сходовій клітці.

Магда невпевнено пішла вздовж дороги, намагаючись триматися в тіні. Що її чекає далі - незрозуміло, але ясно одне - хлопець у чорному, якому потрібна допомога, цілком реальний, і її видіння продовжують збуватися. Зона показала своє жахиве єство, і тепер Магда зрозуміла, чому вона так приваблює шукачів легких грошей.