У темному підземеллі, де не було ні світла, ні надії, двоє полонених — 418 та 327 — сиділи в своїх камерах. Вони не знали своїх справжніх імен, лише номери, які їм дали їхні тюремники. Кожен день був схожий на попередній: холод, голод і страх.
Одного разу, коли тиша була настільки густою, що можна було почути власне дихання, 418 почув шепіт. Це був 327, який намагався привернути його увагу.
“Ти чуєш це?” — запитав 327, його голос тремтів від страху.
418 прислухався і почув дивний звук, схожий на шурхіт. Він наближався, стаючи все голоснішим. Раптом двері їхніх камер відчинилися самі собою, і вони побачили, що коридор був порожнім.
“Це наш шанс,” — прошепотів 327. “Ми повинні втекти.”
Вони обережно вийшли з камер і почали рухатися коридором, намагаючись не видавати жодного звуку. Але чим далі вони йшли, тим більше відчували, що за ними хтось стежить. Їхні серця билися швидше, а страх охоплював їхні душі.
Раптом вони побачили тінь, яка рухалася в їхньому напрямку. Це був високий чоловік у чорному плащі, його обличчя було приховане капюшоном. Він наближався до них, і вони відчули, як холод пробіг по їхніх спинах.
“Ви не втечете,” — сказав він, його голос був низьким і загрозливим. “Ви належите мені.”
418 та 327 зрозуміли, що це був їхній тюремник, який володів темними силами. Вони намагалися втекти, але їхні ноги не слухалися. Тюремник підняв руку, і вони відчули, як невидима сила притягує їх назад до камер.
“Ви будете тут вічно,” — сказав він, і його сміх відлунював у підземеллі.
418 та 327 зрозуміли, що їхня спроба втечі була марною. Вони були приречені залишатися в цьому темному місці, де не було ні світла, ні надії. Їхні душі були полонені назавжди.